Вчення p. Цві Гірша Шапіри про владу цадиків та їхню роль у наближенні месіанського визволення єврейського народу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вчення p. Цві Гірша Шапіри про владу цадиків та їхню роль у наближенні месіанського визволення єврейського народу

І. В. Туров

The teaching of rev. Zvi Hirsh Shapira about authority of the tzaddiks and their role in the approach of the messianic liberation of the jewish people ihor turov dsc (history)

I. F. Kuras Institute of Political and Ethnic Studies, NAS of Ukraine 8, General Almazov St., Kyiv, 01011, Ukraine

The second tzadik of Mukachevo Tzvi Hirsh Shapira is a little-studied figure among the Hasidic leaders of the late 19^th - early 20^th centuries. However, his teaching had a considerable influence on the development of modern Hasidic thought. Unlike the founders of Hasidism, the attention of this rebbe was directed mainly to the interpretation of the sacred law and religious ritual. At the same time, almost all aspects of worship are reinterpreted in his works as a tool for understanding the history of the Jewish People and the existing system of government in the Hasidic community. According to R. Tzvi Hirsh, the unlimited power of a tzadik over his followers is determined by his ability to independently fulfill all the obligations of the community of believers before God. The worship of a perfect righteous man maintains proper order in the higher worlds. But, on the other hand, the longevity of a leader depends on the piety of the community and faith of believers in their teacher. There are clear parallels between the tzadik's influence on the divine pleroma and the followers' influence on rebbe. Our author combined this kind of reflection with ideas of future liberation of the Jewish People. According to the views of the second tzadik of Mukachevo, we are living in the age when it is possible to avoid the pre-Messianic suffering prophesied by the Bible and medieval mystics. Today any tragic events have ceased to be a necessary prerequisite for the victory of the kingdom of goodness and justice. But the realization of this opportunity depends both on the selfless service of the tzadiks and on the proper efforts of the community. As a result of this efforts the life of the great tzadik - messiah son of Joseph, who, according to Talmudic stories, must die for the salvation of the Jewish people, will be saved. Thus, the total commitment to power of current righteous leaders ensures a future redemption in the best way. The teachings of R. Tzvi Hirsh had a great influence on the views of his famous son R. Chaim Elazar Shapira.

keywords: R. Tzvi Hirsh Shapira, Hasidism, tsadik, religion, history, politics, messianism, Jewish community

І. В. Туров

Вчення р. Цві Гірша Шапіри про владу цадиків та їхню роль у наближенні месіанського визволення єврейського народу

Другий мукачівський цадик р. Цві Гірш Шатра є малодослідженою науковцями постаттю серед лідерів хасидів кінця XIX - початку XX ст. Проте його вчення мало чималий вплив на розвиток сучасної хасидської думки. На відміну від фундаторів хасидизму, увага цього ребе була скерована переважно на тлумачення священного закону та релігійного ритуалу. Водночас майже всі аспекти богослужіння переосмислюються в його творах як знаряддя осмислення історичної долі єврейського народу та обґрунтування наявного в хасидській спільноті устрою влади. На думку р. Цві Гірша, необмежена влада цадика над своїми послідовниками визначається його спроможністю самостійно виконувати всі обов'язки громади вірян перед Господом. Завдяки своєму служінню досконалий праведник підтримує належний лад у вищих світах. Але, з іншого боку, тривалість життя лідера залежить від благочестя громади та її віри у свого наставника. Між впливом цадика на божественну плерому та впливом послідовників на нього самого простежуються чіткі паралелі. Такого роду роздуми поєднуються в нашого автора з повчаннями про шляхи майбутнього визволення єврейського народу. Згідно з поглядами другого мукачівського ребе, ми живемо в добу, коли можливо уникнути пророкованих Біблією та середньовічними містиками страждань перед- месіанського часу. У наші дні будь-які трагічні події перестали бути необхідною передумовою перемоги царства добра та справедливості. Проте реалізація вказаної можливості залежить як від самовідданого служіння цадиків, так і від належних зусиль громади. Саме завдяки їм має бути врятоване життя великого цадика месії сина Йосипа, який, згідно з талмудичними оповіданнями, має загинути задля порятунку єврейського народу. Отже, саме суцільна відданість владі сучасних праведних лідерів у найкращий спосіб забезпечує майбутнє визволення. Вчення р. Цві Гірша відчутно вплинуло на погляди його славнозвісного сина р. Хаїма Елазара Шапіри. гірш шапіра хасидизм цадик

ключові слова: р. Цві Гірш Шапіра, хасидизм, цадик, релігія, історія, політика, месіанізм, єврейська громада

Вступ

Р Цві Гірш Шатра (1850-1913) був сином мукачівського рабина та засновника мукачівського хасидського двору¹ р. Шломо Шапіри. Після смерті батька в 1893 р. успадкував посаду міського рабина та став другим ребе новоствореної династії.

Його вчителями були видатні галицькі цадики р. Хаїм Гальберштам із Цанза та син останнього Ієхезкіл Шрага з Сіняви. У своїх поглядах р. Шатра вирізнявся крайнім консерватизмом. Був супротивником будь-яких змін у тодішній релігійній традиції та освяченому віками укладі життя. Проте обов'язки цадика, себто посередника між вірянами та Господом і носія нескінченних знань про таємні сенси Святого Писання, змушували його обґрунтовувати власні переконання в повчаннях, у яких повага до авторитетів минулого мала доповнюватися власним неповторним тлумаченням сакральних текстів. Головними питаннями, що турбували хасидську спільноту взагалі та послідовників мукачівської династії зокрема, були: природа і сутність вищих джерел влади цадика, його обов'язки перед громадою та громади перед ним і специфіка такого роду відносин у минулому та майбутньому. Докладному розгляду згаданих питань у творах другого мукачівського ребе присвячене пропоноване дослідження.

Вчення р. Цві Гірша про походження та сутність влади цадиків

Пояснюючи джерело походження виняткової ролі цадика у всесвітніх процесах загалом і в існуванні єврейської спільноти зокрема, другий мукачівський ребе чітко вказує коріння його сутності в божественній плеромі.

“Цадик покоління називається стовпом... І цадик є основою світу (ясод олам). І відомо, що Ясод перебуває між Нецах та Год та поєднаний з ними. З цього місця походить корінь душі стовпа, цадика, основи світу, який виконує заповіді і завдяки цьому, завдяки діянням своїм, сполучає між собою Нецах та Год” [Sapira 1964, 16].

Згідно з ученням авторитетних кабалістів, на які спирається наш автор, виявлене божество складається з еманацій (сфірот), що випливають з первинної справжньої сутності Творця. Кожна сфіра має власні назви та певні функції. Їхня сукупність являє собою подобу людського тіла, що стала взірцем для створення надалі земного прообразу Царя Всесвіту. Відповідно кожна з вищезгаданих еманацій відповідає певному складнику тіла людини. Хохма (мудрість), Біна (розуміння) та Даат (знання) створюють голову або мозок, Хесед (милосердя) - правицю, Дін (суд) або Гвура (могутність) - лівицю, Тіферет (пишнота) або Рахамім (милість) - тулуб, Ясод (основа) - чоловічий статевий орган, Нецах (вічність) та Год (слава) - відповідно праву та ліву ноги або стегно і Шехіна (перебування) або Малхут (царство) - жіночий статевий орган. Винятком з цього погляду виступає перша, найголовніша сфіра Ке- тер (корона, втілення вищої волі). Вона співвідноситься не з частиною тіла, а з царським вінцем володаря над творіннями, яким Господь наділив людину. У єврейській містиці правителі та духовні наставники єврейського народу зазвичай пов'язувалися з вищевказаними сутностями плероми. Завдяки цьому відповідно визначалися їхня місія та специфіка діяльності. Ця традиція відіграє надзвичайно важливу роль у хасидському наративі. Обґрунтування інституту цадиків як такого та властивостей окремих лідерів весь час тією чи іншою мірою асоціюються з певними складниками божественного антропоса. Зазвичай мова йде про вищу мудрість, милосердя та правосуддя. Інші здібності також не оминаються увагою, хоча застосовуються рідше [Tishby 1971a, 131-218; Sholem 2004, 271-275]. Наприклад, у рабинській письменності дуже поширеним є вислів “праведник - основа світу” (цадик ясод га-олам). У містиці воно відповідно переосмислюється як “праведник, безпосередньо пов'язаний зі сфірою Ясод або є її втіленням”. А в хасидів слово “цадик” переважно тлумачиться не як будь-який праведник узагалі, а як певний тип лідера - посередника між Богом та людьми. Такий стан справ своєю чергою уможливлює з легкістю тлумачити згаданий вислів у тому сенсі, що лідер руху послідовників Бешта є асоційованим у той чи інший спосіб з відповідним органом небесного прообразу людини. Саме там укорінені його сутність, сила та джерело можливостей. Скерованість р. Цві Гірша на вищезгадані положення єврейської містики дає змогу суттєвою мірою прояснити його погляди на місію цадика та принципи керування громадою. Це, безперечно, та площина, де богослов'я активно перетинається з політикою. Згідно з ученням кабали, нижчі шари плероми є посередниками між вищими джерелами божественних благ та творінням. Саме через них здійснюється постачання потоку небесних дарів, які підтримують життя людства та роблять його в усіх сенсах успішним. Водночас чимало містиків описувало вищезгадане постачання вищих сил та енергій як наслідок вдалого сексуального акту, що відбувається в єстві божества [Tishby 1971a, 159-161; Sholem 2004, 286-287]. Воно, як зазначалося раніше, має подвійну природу. Чоловічу, що реалізується завдяки сфірі Ясод, та жіночу, втіленням якої є Шехіна. Їхня єдність часто-густо описується не лише в цнотливих повчаннях про небесний шлюб, а й у відверто еротичних розповідях про кохання.

Слід зазначити, що численні наративи єврейської містики зберігають сенси та змісти стародавньої міфології щодо походження та розквіту життя внаслідок сексуального акту тих чи інших персоналізованих вищих сил [Liebes 1994, 67-117]. Саме до цих засад апелює у своїх повчаннях другий мукачівський ребе. У цьому він відрізняється від багатьох впливових цадиків, які асоціювали інституцію цадика як таку та себе особисто з вищою мудрістю, знанням або милосердям. Наш автор, звісно, також апелює до вказаних сутностей божественної плероми. У своїх повчаннях він зазначає:

“Цадику, основі світу (цадик ясод одлам), відкриваються таємниці мудрості з п'ятдесяти брам, а саме з п'ятдесяти брам розуміння (біни), з потоків світла, що походять від вищої матері. Вони [ці потоки] виникають внаслідок заповідей та добрих справ, які він (цадик) робить” [Sapira Tsvi Girsh 1964, 16].

Згідно з повчаннями мудреців Талмуду, існує п'ятдесят воріт розуміння, необхідних для здобуття досконалої мудрості. Благочестиві люди намагаються пройти їх всі, але жодній людині це не вдається. «П'ятдесят брам розуміння створено у світі. І всі вони були дані Мойсею, за винятком однієї. Про це сказано в Писанні: “І зробив його лише трохи недосконалим, як порівняти з янголами” (Пс. 8:6)» (Posh ha- Shana 21б). Отже, навіть найвидатніший серед пророків не зміг досягнути вищого рівня мудрості, притаманного небожителям. Проте в кабалі та хасидизмі нерідко мова йде про можливість досягти вказаного рівня. Водночас розуміння завжди витлумачується не як загальне поняття, а як назва вищої сфіри Біна, що утворює виявлений божественний розум. Як випливає з наведеної вище цитати, вища мудрість є досяжною для цадика, але завдяки допомозі сфіри Ясод. Бо в цьому разі крилатий вислів “цадик основа (ясод) світу” інтерпретується в сенсі існування сполуки між сутністю цадика та сфірою Ясод, що, як ми пам'ятаємо, є уособленням певної частини тіла небесного антропоса. Своєю чергою зв'язок між цією сутністю плероми та божественним розумом неодноразово обґрунтовується у творах другого мукачівського ребе. “На мою думку, у середині Даат (знання) перебуває Ясод” [Sapira Tsvi Girsh 1999b, 524]. “Мойсей був пов'язаний з Ясод батька і корінням Даат” [Sapira Tsvi Girsh 1999b, 819]. Варто зазначити, що пов'язаність розумової та статевої діяльності загалом притаманна рабинському вченню. Згідно з поширеною в середні віки концепцією, крапля, яка формує дитину, народжується в голові в батька [Tishby 1971a, 160]. Спираючись на цю традицію, р. Шапіра фактично стверджує, що мудрість приходить до цадика завдяки його місії посередника між світом небесним та земним. Це відбувається внаслідок того, що через нього до людей приходять вищі блага. Саме плодючість наділяє силою розуму, а не навпаки - сила розуму наділяє цадика надприродними можливостями, як це притаманно вченню послідовників хасидів Хабаду [Elior 1987, 157-205; 1993, 159-166; Loewenthal 1990, 139-179]. Такий підхід, зрозуміло, сприяє пересуванню фокуса уваги вірян з інтелектуального на емоційний аспект учення. Переконливість настанов ребе значною мірою посилюється завдяки поширеним серед простолюду легендам, що ґрунтуються на стародавніх міфах про щорічне оновлення життя завдяки сексуальному складнику божественного кохання. Якщо вірити певним школам сучасної психології, пов'язаним з іменами Фрейда, Лакана, Юнга та їхніх послідовників, саме вказана тема керує свідомістю людини в усіх напрямках діяльності, включно з осмисленням історії та політичною активністю. Відповідно зміст проповідей р. Цві Гірша мав вдало впливати на багатьох вірян, незалежно від їхнього рівня освіти.

Вищеописаний напрямок своїх повчань мукачівський ребе доповнює тезою: “Цадик покоління є чоловіком матроніти” [Sapira Tsvi Girsh 1999a, 323]. У єврейській середньовічній містиці матронітою називається жіночий складник божественної плероми Шехіна. Одним з головних завдань святого служіння кабалісти вважали поєднання її з нареченим, чоловічим началом виявленого божества, яке зазвичай ототожнювалося зі сфірою Тіферет, себто з тулубом небесного антропоса [Tishby 1971a, 140; Sholem 2004, 458]. Це ім'я також використовувалося для визначення шести сфірот, що перебували між Шехіною та сферою вищого розуму і вважалися символами різних частин тіла. Тіферет як тіло, безперечно, являє собою центральний елемент цієї групи, тому і вживається як збірна назва. Безлади у Всесвіті пояснюються розлученням коханців, а їхнє повернення одне до одного провіщає творінням незліченні блага [Tishby 1971a, 228-231, 265-268; 1971b, 262-264]. Досягнення цього поєднання значною мірою залежить від діянь благочестивих людей. Водночас у творах кабалістів поширене твердження, що праведники, які сприяють досягненню згаданої мети, стають чоловіками Небесної Цариці [Tishby 1971b, 643-646]. Стосунки між цадиком та його небесною нареченою в кабалістичних та хасидських творах іноді описуються як цнотливі, а іноді - як відверто еротичні. Очевидно, що вчення про місце вкорінення цадика у світі божественних еманацій, наявне у творах другого мукачівського ребе, суттєво підсилює саме останнє бачення цих відносин. Цікаво зауважити, що в писаннях р. Цві Гірша існує твердження: “Якість Тіферет та якість Ясод є тією самою” [Sapira Tsvi Girsh 1999b, 800]. Отже, він у певному сенсі ототожнює тіло і чоловічий статевий орган небесного антропоса. Такий підхід зустрічається і в містичних творах інших авторитетних учителів, але не є типовим і надмірно поширеним. Його застосування чітко висвітлює специфіку позиції нашого автора.

Виявлення коріння феномену цадика у світі божественних еманацій дає змогу нашому автору чітко виявити місце та роль видатного праведника такого рівня в підтриманні належного всесвітнього ладу. Для пояснення цього питання мукачівський ребе наводить у своїх повчаннях тлумачення молитви “Господар світу” (Адон Олам)². Текст її звучить так:

“Володар світу, який царював до того, як все було створено. У час, коли Він створив за бажанням своїм усе, саме тоді він був названий іменем Цар”. Але це уславлення Господа в хасидському розумінні дістає неочікуваний сенс. «“Володар світу, який царював” - сам один. “До того, як все було створено” - до того, як був створений цадик, який називається все. Так [це слово тлумачиться] у святому Зогарі і в писаннях Арізаля. “У час, коли Він створив за бажанням своїм усе” - після того як створив Він, нехай буде благословенне Його ім'я, цадика, який називається “все”. “Він був саме тоді названий іменем Цар” - цадик став називатися так. Тобто його якість є такою, про яку сказано [у Святому Письмі]: “Цадик панує над страхом божим” (Цар. 2 23:3). І кажуть мудреці: “Хто панує наді Мною цадик” (Muad Katan 16b). Він постановляє, а Святий, нехай буде Він Благословенний, виконує. І про це йде мова [у вислові] “І ходив Ной з Господом” (Бут. 6:9), - оскільки він був цадиком покоління, дав йому Господь Благословенний силу панувати над страхом божим. Себто бути цадиком, який постановляє, а Святий, нехай буде Він Благословенний, виконує. Це рівень, подібний рівню божества. Як казали мудреці наші в трактаті Мегіла (18а) про батька Якова, що слова писання “І назвав його богом” (Бут. 33:20) треба розуміти так, що Святий, нехай буде Він Благословенний, назвав Якова богом» [Sapira Tsvi Girsh 1999a, 38].

У наведеному тексті інтерпретація релігійного гімну, згідно з якою саме цадик був наречений царем над усім створеним, доповнюється коментарями до Святого Письма. У них проголошується, що лідер покоління має владу керувати служінням Господу. Водночас він може вносити в наявну практику корективи, які Господь беззастережно затверджує. Це дає змогу р. Цві Гіршу дійти висновку, що статус обраного праведника є нібито божественним. Свою думку він підкріплює талмудичним висловом, де стверджується, що Господь назвав прабатька євреїв Якова “ель”. Це слово у стародавньому івриті має значення “бог” узагалі, а не якийсь конкретний. Воно також означає “божество нижчого рівня”, або “янгол”. У рабинських текстах талмудичної доби циркулює думка про особливий статус батька обраного народу та його надприродні здібності. Але у творах нашого автора, як і багатьох інших лідерів хасидів, найбільш значущі герої Біблії є прообразами цадиків. Відповідно вислів щодо Якова можливо поширити на всю їхню спільноту. Нижче ми поговоримо про це більш докладно. Зараз обмежимося констатацією факту, що другий мукачівський ребе належав до тих послідовників Бешта, які найбільш рішуче і певною мірою зухвало підносили роль лідера громади благочестивих у Всесвіті. Згідно з його поглядами, цадик є не просто обраним посередником між творцем та людьми, а й загадковою сутністю вищого порядку.

Проте велика сміливість в описах статусу обраних праведників компенсується в нашого автора повчаннями про вразливість їхніх надприродних здібностей та суттєву обмеженість впливу подвижників на божественний світ. У цьому сенсі його позиція суттєво більш поміркована, ніж у засновників хасидизму та багатьох цади- ків наступних поколінь. Причину цього слід вбачати в обранні першоджерела могутності лідерів руху послідовників Бешта. Річ у тім, що духовна практика юдаїзму включає в себе як номатичні, себто зумовлені виконанням священного закону, так і аномічні, вкорінені за межами царини права, напрямки служіння. Пов'язаність цадика з вищою мудрістю, милосердям або бажаннями, безперечно, належить до ано- мічної сфери. Інша річ - царина сексуальних стосунків. Вона сама по собі оповита численними заборонами та приписами. Окрім норм, які безпосередньо торкаються вказаного питання, збереження еротичного аспекту служіння в належній чистоті вимагає суворо стежити за виконанням заповідей, що стосуються зовсім інших ца- рин святого служіння. На додаток для збереження зв'язків зі сфірою Ясод у належному стані треба плекати суворі норми моральної досконалості. Насамперед ідеться про скромність. Згідно з настановами мукачівського ребе, саме виправлення і доведення до досконалого рівня чесноти скромності дає змогу цадику виконувати свою місію забезпечення звичайних людей всілякими необхідними їм благами, дарованими згори.

“Авраам, батько наш, коли було йому велено провести виправлення (тікун) га-Ясод Цадик, то було йому сказано ходити перед Господом непорочно, щоб був він завжди скромним, а той, хто загордився, є пошкодженим. І не зможе він наділяти вищими благами простолюдинів, тому що він пошкоджений. А той, через кого посилаються блага, повинен мати неушкодженими всі 248 органів. Так має бути у всіх цадиків покоління наступних часів” [Sapira Tsvi Girsh 1999b, 799].

У творах кабалістів сфіра Ясод часто називається цадиком або використовується подвійна назва Ясод Цадик [Sholem 2004, 458]. Тобто статевий орган божественного прообразу людини є праведним. З іншого боку, безпосередньо ці слова означають “основа праведника”. На цьому саме й будує своє повчання наш автор. У своїх проповідях він багато разів підкреслює, що пошкодження цієї основи унеможливить передачу через обрану людину рясноти благ “Га-Ясод Цадик - це труба. Як підказують нам очі, не може надмір води пройти по трубі, якщо вона дірява. Вона буде лише марно виливатися. Так само, якщо ця сутність зіпсована, буде шефа марно втрачатися” [Sapira Tsvi Girsh 1999b, 801]. “Псування Ясод га-Цадик призводить до нестачі заробітків” [Sapira Tsvi Girsh 1999b, 800]. Якщо ортодоксальне християнство вбачало святість у повній відмові від сексуальних стосунків, для юдаїзму слова Господа “Плодіться та множтеся” завжди тлумачилися як заповідь. Відмовитися від неї вважалося неприпустимим. Проте ставлення до вказаного питання жодним чином не ґрунтувалося на принципах вседозволеності або поблажливості. Навпаки, воно оточувалася великим лабіринтом пересторог. На думку р. Цві Гірша, виконання цадиком своїх обов'язків вимагає постійного успішного виконання всіх цих вимог. Такий стан справ, безперечно, мав вплинути на вчення мукачівського ребе щодо впливу цадика на рішення Господа. У наведеному вище уривку ми побачили, що він цілковито поділяв поширену в колах послідовників Бешта формулу: Господь постановляє, а цадик скасовує, або цадик постановляє, а Господь виконує. Проте осмислення в деталях механізму такого впливу в окремих лідерів хасидів суттєво відрізнялося. Один із засновників хасидизму р. Дов Бер Магід з Межиріча, праці якого добре знав і багато цитував наш автор, вважав, що божество переймає бажання обраного праведника і виконує їх як свої власні.

«Уявимо собі батька, у якого є маленький син. І цей син хоче взяти паличку, сісти на неї, як на конячку. Незважаючи на те що природно для коня направляти рухи людини, у цьому разі він направляє його рухи. Чому це так відбувається - тому, що він дістає від цього задоволення. І батько допомагає йому. Дає йому паличку, щоб виконати каприз сина. Так само й цадики бажають правити світом. І створив Господь ці світи, щоб насолоджувалися вони своїм правлінням. Слави Його сутності ми не в змозі досягнути. Але слави Його, яка перебуває у створених світах, ми можемо досягнути. Тому стиснув себе Він, щоб перебувати у світах, бо тішать Його насолоди цадиків, які дістають насолоду від світів. У цьому полягає суть сказаного: “Бажання тих, хто боїться Його, Він здійснює” (Пс. 145:19). Бо Ейн-Софу непритаманне бажання, його роблять Йому ті, що бояться Його. Про це сказано: “Радився Господь з душами праведників (цадиків)”» [Dov Ber mi- Mezhirecz 2004, 21].

Цей досить сміливий підхід є поширеним у хасидських проповідях. Проте другий мукачівський ребе, пояснюючи, у який спосіб цадик впливає на рішення Всевишнього, описує ситуацію по-іншому.

«“Святий, нехай буде Він Благословенний, постановляє, а цадик скасовує” (Muad Ka- tan 16б). “Святий, нехай буде Він Благословенний, постановляє, а цадик здійснює” (Sha- bat 59б). Звідси ми бачимо, що молитви цадиків нібито змінюють волю Господа Благословенного [з поганої для нас] на добру. Але як можливо змінити волю Царя... Ми змінюємо міру суду на міру милосердя. Не бажаємо ми, боронь Боже, змінити волю Того, чиє Ім'я Благословенне, бо написано: “Я, Господь, не змінююсь”. Але ми просимо, щоб Він благословив нас у світлі обличчя Свого. І це є Його первинною волею» [Sapira Tsvi Girsh 1999b, 434-435].

Тут, як неважко побачити, також наявна висловлена Магідом ідея, що сам Господь бажає, щоб цадики змінювали Його волю. Проте в цьому разі зовсім не йдеться про виконання Всевишнім людських примх. Наш автор апелює до уявлення про божество як сукупність сфірот - уособлених вищих якостей, кожна з яких намагається домінувати і пропонує усій плеромі власний план дій. Цадик своїми зусиллями досягає панівного стану милосердя (Хесед) та запобігає висуванню на цю посаду суду (Дін). Завдяки цьому рішення про покарання скасовуються і ситуація змінюється на сприятливу для людей. Отже, внаслідок впливу подвижника на практиці реалізується одне з кількох волінь божества, що співіснують, але не заміна їх на якесь бажання людини. Це більш обережне та узгоджене з концепціями класичних кабалістичних текстів [Tishby 1971a, 124-125; Sholem 2004, 298] тлумачення принципу “Святий, нехай буде Він Благословенний, постановляє, а цадик скасовує” певною мірою пов'язане з концепцією ребе щодо становища досконалого праведника у вищих світах. Прямо про це не йдеться, але саме вкоріненість цадика в царині вищого еросу, оповитого багатьма юридичними та етичними обмеженнями, сприяє більш поміркованому, певною мірою сором'язливому ставленню до питання впливу очільника громади хасидів на божество.

У царині святого служіння р. Цві Гірш також тяжіє до перенесення його головного фокуса до царини впорядкованих ритуалів та безпосередніх приписів сакрального закону. Слід зазначити, що в хасидській спільноті дуже популярною була практика служіння в матеріальному (авода бе-гешміут). Суть її полягає в тому, що Творець є присутнім у всіх явищах світу, який оточує людину. Тому вірянам належить завдяки спеціальним медитативним вправам поєднуватися з цим розпорошеним у природі божественним началом, а також докладати зусиль задля поєднання іскор вищого світла з їхнім першоджерелом [Koyfman 2008, 249-391]. Такий напрямок богоугодної діяльності вважався не менш важливим, аніж виконання заповідей. Але другий мукачівський ребе схиляється до суттєвого обмеження вказаної практики.

“Є два види цадиків, які служать Господу. Цадик першого типу постійно служить Господу шляхом виконання приписів Тори та молитвами. Він майже не їсть і не п'є... І є цадики, які роблять поєднання³ також і в справах матеріальних, як, наприклад, у їжі та питві, завдяки богоугодним інтенціям (каванот)⁴. І внаслідок поєднання їхнього пробуджуються любов та радість у вищих світах” [Sapira Tsvi Girsh 1999a, 85].

Далі, розвиваючи цю концепцію, наш автор розповідає, що батько єврейського народу Яків спочатку служив Господу суто в перший спосіб. Пізніше він відкрив для себе другий, але водночас вважав цей напрямок духовної практики небезпечним. Тому великий патріарх біблійної доби вдавався до нього лише час від часу, та й то з великою обережністю. Наприкінці наведеного повчання мукачівський ребе підкреслює: “Не варто займатися цим. Треба їсти, лише щоб дати належні сили тілу, та спати, лише щоб дати силу мізкам” [Sapira Tsvi Girsh 1999a, 85].

В іншому місці р. Цві Гірш обговорює тему служіння завдяки матеріальному в контексті визволення іскор первинного божественного світла, які під час великої катастрофи, що відбулася на початку творіння, відірвалися від свого джерела і були захоплені матерією⁵. Визволення цих крупинок вищого сяйва з полону темряви вважалося головним напрямком святого служіння пізньої єврейської містики загалом та хасидизму зокрема.

Розглядаючи його, наш автор зауважує, що під час їжі завдяки спеціальним кава- нот можна підняти іскри, які впали в тіла тварин та рослин, і визволити їх. Але ін- тенції мають бути правильними. В іншому разі іскри впадуть ще нижче і, отже, замість виправлення творіння відбудеться його псування. Проте під час суботньої трапези іскри підносяться самі собою. Тож віряни без будь-яких складних медитативних вправ можуть звільняти їх [Sapira Tsvi Girsh 1999a, 331]. Варто зазначити, що в суботу святий закон приписує насолоджуватися вишуканими стравами та напоями. Інша річ звичайні дні. Тоді влаштування з власної ініціативи розкішної трапези задля визволення часток первинного світла являє собою класичний приклад служіння завдяки матеріальному. Але, як ми бачимо, згідно з поглядами мукачівського ребе, ця практика є надскладною. Вона досяжна лише для вузького кола досконалих праведників.

Якщо підсумувати сказане вище, то стає очевидно, що р. Цві Гірш послідовно вимагав від своїх хасидів зосередитися на богослужінні, внормованому релігійним законом. Він закликав не зловживати застосуванням поширеної в колах послідовників Бешта аномічної практики та й узагалі переважно утримуватися від неї. З іншого боку, царину виконання біблійних заповідей та рабинських приписів він розглядав як простір, у якому панують таємні містичні сили. Їхнє застосування в належний спосіб дає змогу змінювати вироки небесного суду на свою користь, вирішувати усі побутові проблеми вірян та наділяти цадиків владою над явищами цього світу. Себто сакральний закон сповнений містичного та магічного змісту. Саме він є джерелом могутності святих подвижників та права цих обраних безапеляційно керувати громадою. Отже, у парадоксальний спосіб одночасно посилюються вплив традиції та непритаманний нормативному юдаїзму тип лідерства, представники якого наділені надмірними повноваженнями.

Нахил другого мукачівського ребе до вшанування освяченого віками священного порядку сприяв його чималій увазі до питання виникнення інституту цадиків як такого, обґрунтування його вкорінення в традиції. У своїх повчаннях він описує прабатьків єврейського народу та Мойсея, найвеличнішого серед пророків, через якого народу було передано святе вчення, як хасидських цадиків, чия діяльність та світогляд цілковито відповідають ідеалам нашого автора. Слід зазначити, що в колах послідовників Бешта такого роду ідеї виникли вже на ранньому етапі існування вказаного руху. Найбільш докладно вони викладаються в повчаннях учня Магіда з Межиріча Леві Іцхака з Бердичева [Turov 2007, 157-160]. Проте більшість проповідників не зверталися до них. Тому кожний випадок розробки такого роду концепцій заслуговує на особливу увагу. Своєрідність підходу р. Цві Гірша до вказаної теми полягає в розробці питання, чи може цадик один виконувати обов'язок святого служіння, покладений Господом на всю громаду.

“Відразу як народився Ісак, який був першим цадиком з насіння Авраама, почав він виправляти світ, ніби служіння здійснювали багато людей, а саме нібито всі сини Ізраїлю, кожний окремо, почали своє нелегке служіння. Після смерті Ісака, батька нашого, став Яків після нього цадиком покоління і посланником громади” [Sapira Tsvi Girsh 1999a, 127-128].

Читаючи ці рядки, можна подумати, що в наведеному уривку йдеться про виняткову ситуацію, яка трапилася в добу, коли обраного народу ще не було. Отже, прабатьки мали виконувати самі місію, яка в майбутньому буде покладена на численну громаду. Але далі наш автор каже, що взагалі людина, обрана керувати богослужінням громади, має підіймати догори іскри, які впали, і це буде зараховано на небесах так, наче це зробила вся громада [Sapira Tsvi Girsh 1999a, 128]. Отже, Ісак та Яків є взірцями та прообразами майбутніх голів громади правовірних на всі майбутні часи. Принципової відмінності між сучасністю та далеким минулим не існує. Далі мукачівський ребе пише:

“У часи, коли Яків, батько наш, був живий і перебував у статусі посланника громади [перед Господом], що виконує обов'язки за багатьох інших, не було покладено обов'язку підносити святі іскри на кожного з нащадків Ізраїлю, бо Яків, батько наш, виконував обов'язок один за всіх. Але після смерті Якова, батька нашого, почалося рабство. Себто обов'язок визволяти святі іскри із землі єгипетської був покладений на весь Ізраїль. Кожний мав тепер виводити частку свою” [Sapira Tsvi Girsh 1999a, 85].

Згідно з оповіданням Тори, прабатько Яків прибув до Єгипту зі своєю родиною і був там добре прийнятий. Після його смерті за кілька поколінь єгиптяни змінили політику та взяли євреїв у рабство. Проте наш автор у цьому уривку тлумачить ситуацію інакше. Відповідно до вчення видатного кабаліста Ісака Лурії Ашкеназі, на якого більше за інших авторитетів спирається р. Цві Гірш, головним обов'язком ві- рян є визволення іскор божественного світла з полону сил темряви. Цю роботу, згідно з поглядами нашого автора, прабатько обраного народу виконував один за всю спільноту його нащадків. Але після смерті великого патріарха працювати довелося всім. Отже, єгипетське рабство інтерпретується не як поневолення правовірних злочинним царством, а як перекладання святого і почесного обов'язку на кожного з вірян. Знов-таки, на підставі сказаного може виникнути враження, що в добу перебування євреїв у Єгипті відбувся якийсь історичний злам і в їхньому подальшому житті обрані праведники вже не відігравали такої ролі, як раніше. Проте такі висновки спростовує проповідь мукачівського ребе, наведена в іншому місці.

“Цього року внаслідок гріхів наших полишив землю хасид та святий цадик адмор⁶ із Сіняви, хай заслуги його захистять нас. І немає серед нас у цьому поколінні того, хто вмів би сурмити в шофар⁷ з усіма каванот, які потрібні, та з таким офіруванням душі⁸, як цей цадик. Що тепер будемо робити, якщо немає такого в цьому осиротілому поколінні, і треба нам дуже боятися того, що зміцняться сили сатанинського обвинувачення проти нас завдяки тим, хто захищає нас... Коли один з рабів царських згрішив і постав перед вершителями суду, він узяв із собою шановну та поважну особу, щоб ця людина стояла біля нього під час суду і красномовно захищала його. А вершителі суду, які побачили цю шановну людину, що красномовно захищає його, схилилися на користь обвинувачуваного та до визнання його правим, виходячи з простого факту, що якщо така цінна особа красномовно захищає його, безперечно, він невинний у порушеннях і його не треба карати. Але в разі, коли цій поважній особі не дозволять йти з ним і захищати його та відправляють захисника в інше місце під час суду, тоді горе та біда рабу, який стоїть перед судом і буде він визнаний винним. Так само й ми. Весь час, поки був у нас той цадик важливий у вишині, який красномовно захищав нас у своїх молитвах і просив для нас милосердя та прихильності, нам не було чого боятися, коли ми стояли перед вищим судом, очікуючи вироку. Але тепер унаслідок наших численних гріхів цей захисник полишив нас. Що нам робити цього судного дня?!” [Sapira Tsvi Girsh 1999b, 457].

Далі наш автор наводить притчу про людей, які звикли до видатного захисника, майстра обстоювати їхні інтереси перед особою царя. Такий стан справ розбестив громаду. Всі забули, як треба самим виконувати свої обов'язки перед володарем. Але одного дня захисника не стало і люди впали у відчай. «І була серед них одна мудра людина, яка сказала їм: “Треба дати собі раду і піти разом, щоб постати перед царем із плачем і воланням, кажучи: раніше не були ми уважними у виконанні волі твоєї, бо сподівалися на захисника, але від сьогодні і надалі ми беремо на себе обов'язок сумлінно виконувати волю твою”» [Sapira Tsvi Girsh 1999b, 457]. Чітка аналогія між цією проповіддю і повчанням про батька Якова є доволі очевидною. У ній ідеться про святкування Нового року, коли, згідно з рабинським вченням, Господь здійснює суд над людством. Задля того щоб вмилостивити грізного Володаря Всесвіту, євреї сурмлять у ритуальний ріг шофар. Його мелодія в містичний спосіб очищає душі й, отже, змінює вищий гнів на милість. Зрозуміло, що в хасидизмі ідеальним виконавцем цієї місії вважається цадик. Видатний лідер послідовників Бешта так само, як колись прабатько Яків, у наведеному оповіданні захищає людей від царського гніву, що своєю чергою дає їм змогу не здійснювати святе служіння в належний спосіб. Отже, цадики в наші дні виконують ту саму місію і мають ті самі можливості, що й патріархи в біблійні часи [Green 1989, 9-24; 1987, 127-157]. Вони, у принципі, можуть взяти на себе тягар обов'язків усієї громади та виконати його одноосібно. Але правильне й протилежне. Хоча згідно з хасидським звичаєм після смерті цадика його посада переходить у спадок до синів або учнів, не кожний наступник має ті самі здібності. Як колись євреї в Єгипті опинилися без справжнього цадика покоління, так і в наші часи може трапитися щось подібне. Тому люди мають не розслаблятися і не втрачати навичок гідного служіння. Підкреслюючи такий стан справ, мукачівський ребе пише: “У час, коли є великі цадики покоління, вони наглядають за народом Ізраїлю, щоб [прості віряни] ніколи не спотикалися і ніколи не руйнували святині та не лінувалися виконувати всі заповіді” [Sapira Tsvi

Girsh 1999a, 128]. Видатні праведники можуть виконувати святе служіння за інших, але привчають всіх та кожного працювати самостійно.

Попри настанови такого типу, матеріал, наведений вище, свідчить про надвисокий статус цадика у вченні р. Цві Гірша. Святий подвижник є не лише посередником між Богом та Його народом, а й втіленням сил та можливостей усієї громади правовірних. Проте, згідно з поглядами мукачівського ребе, громада також має чималий вплив на досконалого праведника. Суб'єктність громади обґрунтовується нашим автором за допомогою кількох концепцій. По-перше, так само як цадик наглядає за належною поведінкою своїх послідовників, останні мають право наглядати за ним. Наприклад, він у дуже несподіваний спосіб коментував оповідання Тори про те, як народ ремствував на Мойсея під час мандрів по пустелі, вимагаючи від нього їжі та води. Зазвичай рабинські авторитети підкреслювали в таких випадках слабкість та гріховність простолюду, що надмірно переймається матеріальним, забуваючи про духовне. Але, на думку нашого автора, люди нарікали на свого лідера за те, що він мало молиться і робить це без належного натхнення, тому вади народу не виправляються і люди не одержують бажаних благ від Господа. Тож суть докору великому пророку була такою: “Якщо б Мойсей, учитель наш, офірував душу свою Господу, він зміг би виправити всі вади громади” [Sapira Tsvi Girsh 1999a, 301]. Отже, народ повставав проти свого наставника справедливо. Виправляння вад простих людей не лише їхня особиста проблема, а також і справа цадика. Останній має вкладати усю душу у виконання цього обов'язку.

По-друге, підтримка громади вірян є дуже важливою для їхнього лідера.

“Казав Мойсей, що вся велич його виникає внаслідок служіння синів Ізраїлю... Малий запалює великого. Якщо б не було малого, великий би ніколи не палав. Тому вони (прості люди громади) наділені здатністю оберігати своїх учителів. І тому, навіть якщо (ці вчителі) досягнуть рівня вищого серед вищих, вони не мають запишатися, бо знають, що це прийшло до них завдяки громаді” [Sapira Tsvi Girsh 1999a, 301].

Отже, великий ентузіазм, із яким цадик служить Всевишньому, народжується завдяки шануванню його простими людьми. Вони запалюють його так само, як малий сірник - великий смолоскип. Містичну природу цього впливу ребе пояснює так:

«“І від учнів своїх навчився я більше, ніж від усіх інших” (Таанит 7а). Бо учень, який від коріння душі цадика, йде добрим шляхом та очищає душу свою. І завдяки ньому підносить також цадик голову догори. Як мале дерево запалює велике, так малі учні мудреців роблять великих ще більшими. “Ной був людиною праведною у своєму поколінні” (Бут. 6:9). Якщо би був він у поколінні Авраама, був би ще більш праведним. Бо не було в Ноя учнів, які б додавали йому іскор вогню для запалу» [Sapira Tsvi Girsh 1999a, 301].

Згідно з поширеним у хасидських колах вченням, душі хасидів є іскрами, корінням яких є душа цадика. На думку багатьох дослідників, це вчення допомагає пояснити основні принципи соціальної організації суспільства хасидів (існування численних, незалежних одна від одної династій цадиків; розподіл між ними парафіян; нерозривна пов'язаність хасидів з певними династіями духовних наставників, що переходить з покоління в покоління) [Weiss 1997, 18-20; Rapoport-Albert 1997, 126-132; Wolfson 1997, 187-191; Green 1987, 134-136]. Проте в нашому випадку особливо підкреслюється дещо інша річ. Саме тому, що учень походить від коріння душі подвижника, він своєю активністю збільшує силу останнього. Такий стан справ суттєвим чином позначився на долі цадиків доби початку історії людства. Згідно з рабинським тлумаченням слова Тори “Ной був людиною праведною у своєму поколінні” означають, що в поколінні Авраама він не вважався б таким, бо у своїй досконалості радикально поступався прабатькові обраного народу (див. коментар Раші на Быт. 6:9). Як ми бачимо, наш автор бачить ситуацію у зворотній перспективі. В Авраама були послідовники, що допомагало йому у святому служінні. Натомість Ной був у своєму поколінні єдиною благочестивою людиною. Якщо б останній мав своїх хасидів, він би досягнув більшого.

У наведеному уривку простежується певна аналогія між стосунками цадика із Всевишнім та взаєминами учня з цадиком. Цадик завдяки своїй вкоріненості в плеромі впливає на тамтешній стан справ. Завдяки цьому в божественному світі милосердя бере гору над судом, що, безперечно, є більш досконалим рівнем буття, ніж навпаки. Також святий подвижник завдяки своєму служінню посилює сприятливі для людей вияви Царя Небесного у створеному ним світі. Так само учень завдяки тому, що його душа походить з коріння душі свого наставника, робить цадика більш досконалим та сильним. Це своєю чергою збільшує можливості великого праведника вирішувати в надприродний спосіб проблеми людей, які звертаються до нього по допомогу.

Проте вплив послідовників на цадика далеко не обмежується містичним посиленням його можливостей. Наш автор вбачає в цих стосунках куди більш серйозні наслідки.

«Сказано, що янгол Міхаель кожного дня приносить на вівтар душі цадиків на небесному жертовнику⁹. Очевидно, що Святий, нехай буде Він Благословенний, не бажає смерті праведників... Але внаслідок гріхів наших численних полишає нас цадик до того, як виповняться призначені йому роки. Саме про це кажуть мудреці наші: “Цадик карається за гріх його покоління” (Shabat 33б). Тому маємо ми бути уважними, щоб не спричинити такого» [Sapira Tsvi Girsh 1999a, 316]. “Нехай бережуться сини Ізраїлю, щоб не згрішити і не спричинити завдяки цьому кончину цадиків унаслідок провин покоління, укорочення днів та років його раніше встановленого терміну” [Sapira Tsvi Girsh 1999a, 317].

Слід зазначити, що в проповідях творців хасидизму була поширеною думка, що виконання місії цадиків залежить від підтримки простих людей. Згідно з поглядами одного з найбільш впливових сподвижників Бешта Якова Йосипа з Полонного, єврейський народ підрозділяється на людей матерії та людей форми. Перші занурені в матеріальний світ, тоді як другі постійно перебувають у спогляданні Творця. За ідеального стану справ люди матерії та люди форми мають бути пов'язані одне з одним подібно до душі і тіла. Душа є вищою субстанцією світу долішнього, але сама по собі вона не може впливати на нього. Для виконання своєї місії їй потрібен належний посередник. Отже, як органи тіла є слухняними інструментами душі, так простолюд має приліпитися до цадиків і бути слухняними виконавцями їхньої волі. Тому, тільки діючи разом, матеріальні та духовні люди можуть підтримувати гармонію у творінні і приносити Господу справжню насолоду [Weiss 1974, 104-106; Etkes 2000, 293-297; Tishby, Dan 1965, 781-782; Nigal 1999, 3640]. Учень Магіда з Межи- річа р. Елімелех з Лежайська, настанови якого неодноразово цитуються нашим автором, вважав, що завдяки матеріальній підтримці з боку хасидів цадик виходить із суцільного занурення у вищі духовні світи і наближається до матеріального. Без приношень простих вірян він не зміг би виконати покладену на нього згори місію дбати про добробут простолюду [Dubnov 1960, 180-186; Jacobs 1993, 129-130; Nigal 1999, 132-148; Etkes 1998, 74-75].

Проте в повчаннях мукачівського ребе ситуація набагато радикальніша. Підтримка громади визначає не рівень святого служіння, а саме збереження життя цадика. Він у цьому найважливішому для будь-якої людини питанні цілковито залежить від своїх хасидів. Вплив спільноти на його долю виявляється більш значущим, ніж той, що відбувається у зворотному напрямку. В обґрунтуванні цього твердження р. Цві Гірш спирається на талмудичний вислів “Праведник (цадик) карається за гріх його покоління”. Але, зважаючи на загальний контекст вчення мукачівського ребе, слід визнати, що в наведеному тексті знов-таки простежується чітка аналогія

стосунків лідера з громадою та його стосунків із творцем. Ідеальне буття плероми потребує налагодження стосунків між чоловічим та жіночим началом божества. Воно є необхідним для дарування життєвої сили сущому. Своєю чергою громада відповідає за тривалість життя цадика. В обох випадках людські гріхи призводять до катастрофічних наслідків. Отже, у проповідях р. Цві Гірша взаємозалежність громади та цадика радикалізується з обох боків.

Вчення р. Цві Гірша про майбутнє визволення єврейського народу¹⁰ Наведені нами раніше матеріали стосуються питань взаємодії цадика та громади його послідовників в умовах сучасного світу. Вони торкаються також ситуації в минулому. Але, як випливає з усього сказаного вище, згідно з поглядами р. Цві Гірша, між добою виникнення єврейського народу та сучасним станом справ принципової різниці немає. Проте пропоноване дослідження не буде повним, якщо не звернути уваги на вчення нашого автора щодо діяльності вірян різного рівня досконалості, присвяченої майбутньому визволенню єврейського народу. Варто зазначити, що його вислови щодо цього аспекту юдейського віровчення є різноманітними за своїм змістом. Вони містять як концепції, близькі до загальновизнаних традиційних, так і доволі інноваційні та радикальні. Характерним прикладом першого підходу є такий вислів:

“Суть та бажана мета нашого служіння в цьому позбавленому святості вигнанні полягає в піднесенні та оновленні іскор, розсіяних та розпорошених по всіх кінцях землі внаслідок наших тяжких гріхів. Кожний має працювати з іскрами, що пов'язані з його нижньою душею (нефеш), духом (руах) та верхньою душею (нешама)”¹¹ [Sapira Tsvi Girsh 1999a, 186].

У цьому уривку мукачівський ребе спирається на загальновідоме та впливове в його часи вчення видатного кабаліста XVI ст. р. Ісаака Лурії, згідно з яким необхідною умовою приходу царя месії є визволення полонених силами темряви іскор божественного світла. Цікавим моментом у цьому випадку є та обставина, що в класичному варіанті вищезгаданої концепції частки вищої субстанції впали в безодню внаслідок первинної катастрофи, що відбулася на початку створення світу. Потік передвічного божественного світла виявився надмірно сильним і зламав посудини, створені для його утримання [Sholem 2004, 330-334]. Отож люди тут були ні до чого. Щоправда, надалі виникали ситуації, коли все можливо було виправити, але Адам та його нащадки щоразу втрачали цей шанс. Саме на цю обставину і робить наголос наш автор. На відміну від багатьох інших представників рабинської верстви, він підкреслює, що проблема виникла не з якихось загадкових метафізичних причин, а “внаслідок наших тяжких гріхів”. Відповідно виправити її вдасться тільки завдяки максимальній концентрації душевних зусиль усього загалу вірян, а не лише обраних праведників. Оскільки ця справа є дуже важкою, вигнання обраного народу продовжується тривалий час.

Поряд з наведеним вище в повчаннях р. Цві Гірша наявне суттєво відмінне пояснення тривалості періоду вигнання обраного народу.

«Відомо зі святих книжок, у чому суть подовження вигнання на так багато років. Сказано в Талмуді та святому Зогарі, що перед приходом месії цадика нашого прийдуть злидні передмесіанської доби. Численні страждання та великі муки с усіх боків. Але це все буде так, лише якщо визволення відбудеться в час, вказаний у святому Зогарі. З цієї причини Милосердний Батько, благословенне Його Ім'я, затримав визволення [свого народу] дотепер. Чекати його доводиться більше заздалегідь встановленого часу. Щоб не було більше злиднів передмесіанської доби та страждань. “І в милосерді великому зберу Я тебе” (Іс. 54:7)... І тому порада [вірянам] тепер благати про прихід месії просто зараз і щоб він не відкладався більше. І завдяки цьому буде визволення через милосердя» [Sapira Tsvi Girsh 1999a, 196].

Згідно з доктриною, поширеною в численних текстах рабинської письменності, напередодні появи царя месії на світ чекає велика кількість всіляких бід та катастроф: стихійні лиха, жахливі війни, голод, хвороби тощо. Однак наш автор підкреслює, що все це стосується періоду, межею якого є час визволення, проголошений святою книгою Зогар. Цю авторитетну працю традиція приписує видатному мудрецю II ст. н. е. р. Шимону Бар-Йохаю. Проте, на думку сучасних дослідників, він був написаний групою авторів, які жили наприкінці XIII - у першій половині XIV ст. [Liebes 1993, 85-139; Meroz 2018]. У згаданій книзі не наводиться чітких дат появи царя месії, але там містяться численні натяки щодо термінів цієї видатної події, які вказують на роки, більш-менш близькі до гіпотетичного часу написання Зогару. На думку нашого автора, свята книга не помиляється, проте Всесвіт підкоряється певним законам. Якщо б визволення євреїв відбулося в терміни, вказані у згаданому сакральному тексті або раніше, то на світ чекали б випробування перед- месіанської доби. Тому Господь ухвалив рішення звільнити свій народ пізніше, коли всіляких негараздів можливо буде уникнути. У цьому разі мукачівський ребе спирається на добре відомі в хасидському середовищі праці візантійських кабалістів та Мойсея Київського, згідно з якими в різні періоди історії долю світу визначають різні сфірот [Kushnir-Oron 1980, 20]. Якщо ми маємо час панування суду (Дін), все буде відбуватися за його суворими вироками. Але в добу домінування милосердя (Хесед) не варто боятися жодних проблем. Такий стан справ дає змогу р. Цві Гіршу стверджувати, що, відповідно до поточного стану справ, визволення є принципово можливим будь-якої миті і жодних принципових перешкод для цього не існує. Ця концепція, хоча вона й має опору в певних сакральних текстах, безперечно, є з погляду рабинської спільноти доволі радикальною. Її автор наполягає, що ми вже зараз живемо в нову всесвітню еру, тоді як згідно з традицією вона має настати лише в майбутньому. Проте мукачівський ребе на цьому не зупиняється. В іншому місці він стверджує, що така ситуація була завжди і, відповідно, спільнота вірян може в будь-який час здобути визволення.