Переклад твору преподобного Максима Сповідника "Тлумачення на молитву"

Максим Сповідник... Бібліографія, присвячена цьому візантійському філософу й богослову, справді вражає: вона налічує численні монографії та дисертації, навколо його "тропосів" і "логосів"¹ не вщухають наукові суперечки, а мова його творів предмет і досі належно недосліджений. Можливо, цьому сприяє відсутність, як часто вважається, чітко вибудованої парадигми філософсько-богословських поглядів святого і певної терміносистеми, а також надзвичайно ускладнений синтаксис мови його творінь, що робить творіння преподобного "незручними" для витлумачення і приваблює водночас усе нових дослідників.

Однак я переконаний, що основним фактором, який зацікавлює всіх дослідників, є сама постать теолога-містика, що відрізняється загальною цільністю та є певним ідеалом духовного подвижника-інтелектуала. Можливо, тому його філософсько-богословські пошуки та інтуїції, якими він ділиться з читачем, хоч і важкі іноді для розуміння ex tempore Поняття "логоса" є надзвичайно багатим на смислові відтінки. Його осмисленню у творчості Максима Сповідника присвячено чи-мало досліджень. Філософська історія цього терміна, починаючи з ідей Платона й завершуючи "логосами" неоплатоніків, досить тривала. Тому ми не будемо у примітках до тексту вдаватися до розлогих пояснень читачеві, а зазначимо тут лише найнеобхідніше для розуміння. Згідно із вченням Максима Сповідника, весь світ створено за Божественними ідеями або "логосами". "Сам термін 'логос' у преподобного Максима багатозначний: це й ідея, і принцип, і закон створеного буття, і мета, до якої прагне творіння. Логоси окремих речей містяться в більш загальних логосах, як види - у роді". Основним Логосом або, якщо можна так сказати, Логосом логосів є Христос, Який об'єднує всі логоси, "як центр кола об'єднує радіуси". Увесь світ так являє собою своєрідне втілення Логоса, Який таємно приховується в логосах створеного буття й в усіх Своїх діях виявляє логоси Промислу або Провидіння і Суду. Матеріа-льні ж або функціональні прояви Божественних ідей у всесвіті називаються "тропосами". Отже, маємо у преподобного Максима Сповідника таку понятійну двоєдність: "логос-тропос". Тобто, без належної підготовки., проте завжди щирі і відкриті: автор немов запрошує читача зануритися з ним у світ філософських роздумів і духовного споглядання. І на це запрошення завжди знайдеться кому відгукнутися.

Тлумачення на Отче наш" (далі "Тлумачення") належить, згідно із П. Шервудом (Sherwood, 1952, p. 31), до найбільш ранніх творінь Максима, воно з'явилося з-під пера преподобного близько 628-630 рр. Однак, як зазначає інший дослідник, слово "ранніх" тут варто розуміти відносно: свою літературну діяльність наш автор розпочав у віці 46 років, будучи вже досвідченою й духовно зрілою людиною. Створюючи своє "Тлумачення", він, безумовно, спирався на патристичну традицію: серед його попередників у спробах витлумачити такий важливий текст евхологічний імператив Самого Бога Слова можна назвати святих Кирила Єрусалимського, Іоана Золотоустого, Кирила Олександрійського та Григорія Ниського, який присвятив Молитві Господній окремий твір. Проте, серед усіх цих праць творіння Максима вирізняється "чіткістю композиції, строгістю стиля і глибиною думки" (Madden, 1982, p. 147-155).

Преподобний пропонує увазі читача не просто роз'яснення догматичних істин, які приховуються в тексті, і певні моральні умовиводи, що ґрунтуються на цих істинах. Як правильно зазначає І. Дальме (Dalmais, 1962, p. 447), преподобний Максим є переважно "аскетом-містиком", який ділиться з читачем не лише теоретичним знанням, а й духовним досвідом. Тому небезпідставно цей дослідник зараховує "Тлумачення" Максима до жанру "містагогії" Тобто, "тайноводства" або вчення про Таїнства Церкви. , спираючись, очевидно, на думку преподобного із приводу перших слів Молитви Господньої: "Цими словами Господь навчає молитвеників відразу належно починати з богослов'я і посвячує їх у таїнство (mystagogei) існування творчої причини всього сущого, будучи по суті Сам причиною сущого" Дивись пояснення на слова "Отче наш, що є на небесах" далі в тексті самого твору.. Отже, "Тлумачення" Максима Сповідника є своєрідним "введенням читача в таїнства Церкви", вказівки на які приховано містяться в цьому невеликому, але найважливішому для багатьох тексті.

Для перекладу використовувався давньогрецький текст із Патрології Міня (Patrologiae, 1865), електронна бібліотека давньогрецьких текстів TLG Antiquarium 2.0 (Maximi, 1981), а також відповідні фахові словники. Під час перекладу цитат зі Священного Писання використовувався переважно сучасний переклад Біблії, виданий Українським Біблійним Товариством у 2020 р. (Біблія, 2020), подекуди ж пропонується власний варіант перекладу біблійних цитат із мов оригіналу.

Святого Максима, монаха і сповідника, коротке пояснення молитви Господньої для однієї христолюбивої людини1

Прийняв я самого Богом береженого владику мого, що через свої шанобливі писання до мене з'явився; який духом присутній завжди і ніколи не може бути відсутнім; однак не відмовляється богоподібно спілкуватися зі своїми рабами через багатство своєї чесноти і внаслідок вказівки, яку Бог подав його природі.

Тому, здивувавшись величі його поблажливості, я міцно поєднав свій страх перед ним із потягом (до нього) і єдину з цих обох страху і потягу виявив любов, яка виникла через прихильність і пошану. Щоб не став страх, позбавлений потягу, ненавистю, а потяг, зі страхом розумним єднання не маючи, щоб не перетворився на зневагу; але (щоб) любов виявилася духовним законом відданості, який цілковито прив'язує (до себе) все споріднене за природою, прихильністю перемагаючи ненависть, а шанобливим страхом далеко відводячи зневагу.

Знаючи те, що страх, про який я говорю, є найважливішою з усіх (почуттів) складовою божественної любові, блаженний Давид промовляє: "Страх Господній чистий, він перебуватиме повіки" (Пс.19:10). (Він) пізнав, очевидно, що страх цей є іншим у порівнянні зі страхом, який походить від покарання за провини; коли б він і виник, то абсолютно щезає з появою любові, як на це вказує десь у своїх посланнях великий євангеліст Іоанн, промовляючи: "Любов проганяє страх" (1 Ін.1:18).

Цей же (страх) природньо накреслює (в душі) закон істинної любові, через благоговійне ставлення навіки зберігаючи серед святих (людей) священну настанову любові до Бога й один до одного та абсолютно чистим їхній спосіб життя.

Отже, я, як уже зазначив, поєднавши страх із потягом до мого Владики, аж до нині керуюсь цим законом любові: благоговіння утримує мене від писання, щоб не з'явилася зневага, а прихильність до нього спонукає мене це робити, щоб рішучу відмову писати не пояснили б ненавистю. Пишу ж я, керований не настільки (власним) розумінням, як це здійснити, (бо), згідно Писання: "Міркування людей жалюгідні" (Прем. 9:14), а оскільки цього хоче Бог й обдаровує благодаттю для створення корисного. Бо "Задум Господній навіки перебуває, а наміри серця Його в рід і рід" (Пс. 33:11), каже Давид, маючи на увазі, можливо, задум² Бога й Отця, яким визначається кінець всіх віків, щодо невимовного умалення ³ Єдинородного Сина для обоження нашої Цією христолюбивою людиною, яку шанобливо "приймає" автор у вступі до свого творіння був наставник і духівник преподобного Максима Сповідника, святий патріарх Єрусалимський Софроній, про якого автор "Тлумачення" тепло згадує в одному зі своїх листів: "Маєте тут благословенного мого владику, отця й учителя, володаря авву Софронія, виваженого і мудрого охоронця істини, непере-можного бійця за Божі догмати, що словом і ділом може змагатися з усякою єрессю" - PG. 91, 533. Варто вважати, що саме на прохання і з благословення святителя, преподобний Максим і написав цей твір. Маємо тут коротку примітку до тексту - схолію: "Те саме у Бога воля і задум". Справді, слова pouArj і роиЛг|сі<; мають тотожне значення: "воля", "бажання", "намір", "задум", "рада". Можливо, під "задумом або волею Бога-Отця" тут мається на увазі Предвічна Рада Пресвятої Тройці. "Умалення" або "пониження" - так, на мою думку, варто перекладати лексему kevwctk; на відміну від шпс^шск; - "смирення", "упокорення". Серед усіх значень лексеми Y^vca доречними тут мені видаються такі: "час", "вік". Так можна перекласти вираз про<; то псра^, тобто, "здійснення у найвищому ступені", "остаточне здійснення". Тобто, здатних зрозуміти. Дослівно розуміти: "діючий Сам" - auToupYO?. Дослівно розуміти: "причетність" або "причаєність до життя вічного". Дослівно розуміти.: "відновлення природи, безпристрасно схильної до себе самої". Свідоме вживання мною тут і далі в цьому абзаці лексеми "воплочення" замість звичного для читача "втілення" зумовлене двома чинниками: по-перше, текстом оригіналу, який завжди розрізняє поняття "плоть" - сар^ та "тіло" - стшра, а по-друге, тим фактом, що у християнській антропології ці поняття не є тотожними, хоча і близькими, а іноді взаємозамінними. Якщо плоть - це земне начало, матерія земного тіла, у якій відбуваються певні біофізичні й біохімічні процеси, то тіло - це організація цієї матерії в єдине ціле, яке є по суті унікальним та індивідуальним. Під "воплоченням Бога Слова" варто розуміти тут сам факт долучення Христа до спільної для всіх людей земної природи. природи. Під "намірами ж серця Його" (має на увазі) логоси Провидіння і Суду, якими Бог мудро керує нашим теперешнім і майбутнім життям, немов якимись окремими часами⁴, по-різному визначаючи для кожного відповідний спосіб дії.

Якщо ж справа задуму Божого полягає в обоженні нашої природи, а метою намірів Божих є найкраще здійснення⁵ того, що ми шукаємо в нашому житті, то, відповідно, є корисним збагнути зміст Молитви Господньої, виконувати (написане в ній) і також належним чином її пояснити. Особливо ж коли і Владика мій, пишучи до мене, свого раба, згадав, спонуканий волею Божою, про цю Молитву, то, покірно творячи початок і моїм словам, я благаю Господа, Вчителя цієї Молитви, відкрити мій ум для осягнення її таємниць і дати мені відповідне слово для точного вираження осмисленого. Бо (Молитва ця) містить загалом у сказаному всю містично приховану мету або, вірніше сказати, містить для сильних⁶ явно проповідуваний смисл. Бо про все, що сотворило через плоть Свою, понизившись, Самодіюче Боже Слово, говорить у проханнях слово Молитви, навчаючи нас засвоювати ті блага, єдиним подателем яких через природнє посередництво Сина у Духові Святому є, поправді, Бог і Отець.

Якщо ж посередником між Богом і людьми, за божественним Апостолом, є Господь Ісус, то через плоть Свою Він являє людям непізнаного Отця, а до Отця через Духа приводить у Собі Самому примирених людей, заради яких і для яких став незмінно людиною і є Самовершителем⁷ та Вчителем нових таїнств, настільки численних, що розум не може осягнути належним чином їхню кількість та велич. Серед решти (таїнств) найбільш важливими є сім, які Він явив людям, даруючи через них неабияку щедрість. Зміст Молитви, як я сказав, втаємничено охоплює їх значення: богослов'я, усиновлення у благодаті, рівна честь із ангелами, участь у житті вічному⁸, відновлення (людської) природи через її власну схильність до безпристрасного (стану)⁹, знищення закону гріха та повалення тиранії лукавого, який обманом заволодів нами. Отже, давайте перевіримо істинність сказаного.

Воплочене¹⁰ Боже Слово навчає нас богослов'ю, виявляючи у Собі Самому Отця і Святого Духа. Бо весь Отець і весь святий Дух сутнісно і повно перебували в усьому воплоченому Синові, не зазнаючи воплочення, але подаючи благовоління (Отець) і співпрацюючи (Святий Дух) у воплоченні Самовершителю-Сину. Бо справді Слово, з'єднавшись іпостасно з плоттю через любов до людини, залишилось розумним і живим та по суті зовсім ні для кого іншого, крім Отця і Духа, незбагненим.

Він (Син) подає людям усиновлення, даруючи через Духа у благодаті надприродне народження з висоти. Збереження й дотримання (цього) усиновлення в Бозі відбувається через вільний вибір народжуваних, щире налаштування яких підкоряється дарованій благодаті і старанним виконанням заповідей зодягається в даровану по благодаті красу, а через приборкання пристрастей засвоює Божество настільки, наскільки Боже Слово у Своїй чистій славі, промислительно¹ принизившись із власної волі, забажало стати істинною Людиною.

(Слово Боже) зробило людей рівночесними з ангелами не лише через те, що "примирило кров'ю Хреста Свого земне й небесне" (Кол. 1:20) і знищило ворожі сили, які наповнювали середній простір між небом і землею, Воно влаштувало одне святкування земних і небесних сил для роздавання Божих дарів, коли людська природа, маючи одну й ту саму волю з вишніми силами, піднесено оспівує славу Божу Дослівно розуміти: "по-хазяйськи", тобто, "за власним Промислом". Дослівно розуміти: "відгукується на славу Божу"., але й тому, що після здійснення плану нашого спасіння Так краще, на мою думку, перекласти фразу "тй? ипЈр ppwv okovopia?". "Здійснення (плану) нашого домоврядування" - інший варіант., воскреснувши із прийнятим (на землі) тілом, Воно поєднало через себе небо і землю, до мисленнєвого приєднало чуттєве і в протилежних частинах створеної природи виявило єдність, яка пов'язується сама у собі чеснотою і пізнанням першопричини. І, гадаю, втаємничено показало через те, що сотворило, що логос (розум) є єднанням розділеного, а безумство це розділення поєднаного. (Отже), навчімося через діяння засвоювати розум, щоб з'єднатися не лише з ангелами через чесноту, але й з Богом через пізнання і відсторонення від (усього) сущого.

(Слово Боже) бере на Себе роздавання божественного життя і, як Само знає, робить Себе їжею (для людей). Тим же, хто отримав від Нього таке мудре відчуття, щоб через вживання цієї страви справді на досвіді пізнати, що "благий Господь" (Псал. 33:9), таким споживаючим додає Дослівно розуміти: "підмішує, підливає", тобто, "додає до божественної страви". Господь божественну властивість для обоження, оскільки Він поправді є і називається Хлібом життя та сили.

Природу ж (Слово Боже) повертає до її первісного стану не лише тому, що, ставши людиною, зберегло волю безпристрасною та спокійною відносно до природи й зовсім незворушною за природою у внутрішній основі відносно до самих розпинателів, а й більше такою, що обрала замість життя смерть за них: через це видно (Його) вільну волю до страждання, яке здійснює людинолюбне налаштування страждаючого. Проте (ще й тому), що стало на заваді ворожнечі, "прибивши до Хреста рукописання гріха", унаслідок чого природа провадила непримиренну війну проти себе самої. Прикликавши (до Себе) далеких і ближніх: тих, зрозуміло, що під законом, і тих, що поза законом, та "зруйнувавши перегородку, яка стояла посередині, скасував ворожнечу тілом Своїм, а закон заповідей вченням, щоб створити в Собі Самому з двох одну нову людину, творячи мир" (Ефес. 2:14-15), і примирив нас через Себе з Отцем та одного з одним. І вже не маємо ми волі, що протистоїть логосу природи, але як за природою, так і по волі ми є незмінними. візантійський духовний богослов літературний молитва

Чистою ж від закону гріха природу (людини) робить (Слово Боже), не дозволивши, щоб Його воплоченню заради нас передувало задоволення. Бо зачаття Його дивним чином сталося безсіменно, і надприродне Його народження було нетлінним. Очевидно, що народжений Бог, перевершуючи єство, зв'язав різдвом Своїм материнські узи дівства; і всю природу, в особі бажаючих через тілесне змертвіння їхніх земних членів наслідувати Його добровільну смерть, Він звільняє від впливу пануючого над нею закону гріха. Бо таїнство спасіння належить тим, хто бажає його, а не насильно змушуваним (його бажати).

А тиранію лукавого, що заволодів нами через обман, (Боже Слово) знищує, виставляючи як зброю супроти нього переможену в Адамі плоть, і перемагає! Щоб показати, що плоть, яка раніше перебувала в полоні смерті, захопила того, хто її полонив, і своєю природною смертю зруйнувала його життя та стала для нього отрутою, щоб усіх, кого був спроможний, як "маючий владу смерті" (Євр. 2:14), поглинути, (лукавий) вивергнув. Для роду ж людського щоб стала (плоть) життям, все єство, немов тісто (закваску), підштовхуючи до воскресіння життя, заради якого, власне кажучи, Бог Слово і став людиною (справді, дивна річ і звістка), бажаючи прийняти плотську смерть. Благання про все це, як я сказав, знайдеться у словах Молитви.

Отже, вона говорить про Отця, про ім'я Отця, про Царство, потім виявляє молитвеника сином у благодаті цього Отця; вимагає, щоб у земних і небесних була єдина воля, і наказує просити насущного хліба. Вона дає людям закон примирення В іншому кодексі замість vopo0ЈTЈT маємо єпі^єтєї, тобто, "шукає для людей закон примирення". і шляхом поступливості та (можливістю отримати) поступку з'єднує природу людини, нерозділювану вже відмінністю у волі, із нею самою. Вона навчає молитися, щоб не ввійти у спокусу, як закон гріха, і вмовляє нас бути визволеними від лукавого. Бо було необхідно, щоб Самовершитель і Податель благ був немов й учителем для учнів, що вірують у Нього і наслідують спосіб Його життя у плоті, і дав їм запорукою життя слова цієї Молитви, через які показав приховані скарби мудрості і знання, що видимо існують у Ньому, щоб викликати явне прагнення в молитвеників насолоджуватися ними.

Тому, вважаю, Писання назвало цю науку "молитвою", бо вона містить прохання про дари, які Бог за Своєю благодаттю подає людям. Бо ось яким чином натхненні Богом отці наші впевнено окреслюють молитву, говорячи: молитва є благанням про те, що Бог, як Йому властиво, зазвичай дарує людям. Так само й моління визначається ними, як зобов'язання або, власне кажучи, обітниця, яку люди, що служать Богу, щиро Йому складають. Вони наводять у приклад Писання, яке по-різному власним словом це засвідчує, як от: "Помоліться і віддайте хвалу Господу, Богу нашому" (Пс.75:12) Сучасний переклад із давньоєврейської мови Українського Біблійного Товариства: "Складайте в молитві обітниці Господу Богу нашому".. І ще: "Що обіцяв, те віддам Тобі, Господу Спасителю моєму" (Іона 2:10) Переклад УБТ: "І всі свої молитовні обітниці я виконаю: від Господа спасіння". це сказано про моління.

І з іншого боку про молитву (говориться), наприклад, так: "І помолилася Анна до Господа, промовляючи: Господи Адонаї, Елої Саваоф, якщо, слухаючи, Ти почуєш рабу Свою і дасиш мені плід утроби" (1 Цар.1:11). І "помолився Єзекія, цар Юдин, та Ісая, син Амосів, пророк перед

Господом" (2 Пар. 32:20). І також: "Коли ви молитесь, промовляйте: Отче наш, сущий в небесах" (Лк. 11:2) це сказав учням Господь. Отже, як можна визначити, моління є дотриманням заповідей рішучою волею молитвеника, а молитва благанням того, хто їх дотримався, про засвоєння збережених благ; або, краще сказати, моління є боротьбою за чесноту, яку, коли її Йому підносять, особливо прихильно приймає Бог, а молитва нагородою за чесноту, яку Бог віддає (людині) з великою радістю.

Отже, після того, як було показано, що Молитва є благанням до втіленого (воплоченого) Слова про отримання благ, приступаймо сміливо, поставивши на чолі Самого Вчителя слова Молитви, щоб, розмірковуючи, уважно дослідити, наскільки можливо, смисл кожної фрази. Бо і Саме Слово має звичай вигідно дарувати й подавати силу, щоб збагнути думку того, хто промовляє:

Отче наш, що є на небесах, нехай святиться ім'я Твоє, нехай прийде царство Твоє

Цими словами Господь навчає молитвеників відразу належно починати з богослов'я і посвячує їх у таїнство існування творчої причини всього сущого, будучи по суті Сам причиною сущого. Бо слова Молитви свідчать про Отця, ім'я Отця та царство Отця, щоб від самого початку ми навчались шанувати Єдину Трійцю, прикликати Її та поклонятися. Бо ім'я Бога й Отця, що перебувало сутнісно, є Єдинородним Сином Божим; а царство Бога й Отця, що сутнісно здійснилося, є Духом Святим. Те, що Матфей називає тут царством, в іншому місці інший з Євангелістів найменував Духом Святим, промовляючи: "Нехай прийде Дух Твій Святий й очистить нас" (Лк. 11:2)¹. Бо Отець володіє цим Ім'ям не як знову набутим, і Царство ми розуміємо не як заслугу, що в Ньому розглядаємо. Адже він не розпочинав Свого буття, щоб почати бути Отцем або Царем, але, будучи Завждисущим, Він є завжди Отцем і Царем, зовсім не маючи початку ані для Свого буття, ані для того, щоб стати Отцем або Царем. Якщо ж, Завждисущий, Він завжди є Отцем і Царем, то і Син та Святий Дух завжди сутнісно з Отцем співіснують, природно з Нього походячи та в Ньому перебуваючи, що є понад усяку причину й розуміння.

Однак не після Нього згодом постали Вони через певну причину. Бо зв'язок (між ними) має властивість спільного свідчення про те, з чого цей зв'язок постає і так називається, не дозволяючи розглядати Їх як таких, що йдуть один за одним.

Отже, розпочавши цю Молитву, ми заохочені благоговійно шанувати Єдиносущну та Пресущну Тройцю як творчу Причину нашого походження. Крім того, ми навчаємося сповіщати про благодать усиновлення, бувши гідними називати Отцем за благодаттю Творця за природою, щоб, відчуваючи побожний страх перед найменуванням Того, Хто народив нас за благодаттю, ми доклали б зусиль виявити в житті риси Родителя, освячуючи на землі ім'я Його й, уподібнюючись до Нього, через вчинки показати себе дітьми і прославити через думки та діяння Того, Хто Сам звершив це (наше) усиновлення за природою Сина Отця.

Ми ж освячуємо ім'я Отця небесного за благодаттю, вмертвляючи, звичайно, земну У "Novum Testamentum Graece. Ed.by E. Nestle, K. Aland, 1993, р. 195" зафіксоване таке різночитання в зазначеному євангельському тексті з посиланням, зокрема, на Григорія Ниського. Дослівно розуміти: "ту, яка належить матерії". похіть й очищуючись від тлінно-згубних пристрастей. Бо освяченням є повна нерухомість і змертвіння щодо відчуття похоті. Перебуваючи в такому стані, ми приборкуємо непристойне виття гніву, який уже більше не має вбитої розумною святістю Дослівно розуміти: "святістю згідно розуму" або "за розумом". похоті, яка збуджує його та підбурює войовниче домагатися власних задоволень. Бо неправедний гнів, який за природою властивий похоті, зазвичай припиняє лютувати, коли побачить похіть умертвленою.

Отже, як наслідок, через відкинення гніву та похоті сила Царства Бога й Отця приходить, згідно з Молитвою, до тих, хто після відкинення останніх став гідним промовляти: "Нехай прийде Царство Твоє", тобто, Святий Дух, і хто через цей Дух завдяки логосу лагідності Нині вислів "логос лагідності, покори, смирення, покірливості" можна було б перекласти, на мою думку, як "концепт лагідності і так далі", оскільки поняття "логосу" в розумінні Максима Сповідника можна пояснити, як уже зазначалося, використовуючи таке поняття як "концепт". і способу життя вже став Божим храмом. Бо говорить Господь: "На кого я зверну увагу Дослівно розуміти: "на кому Я зупинюся".? Лише на лагідного та смиренного (скромного, покірного), на того хто тремтить перед Моїми словами" (Іс. 66:2). Звідси стає зрозумілим, що царство Бога й Отця належить смиренним і лагідним. Тому й промовляє Господь: "Блаженні лагідні, бо вони успадкують землю" (Мф. 5:5). Це не цю землю, яка за природою своєю перебуває посередині всесвіту Дослівно розуміти: "яка займає становище посеред усього"., обіцяє Господь у спадок люблячим Його, коли, звіщаючи істину, промовляє: "Бо після воскресіння з мертвих ні женяться, ні заміж не виходять, але перебувають як ангели на небесах" (Мф. 22:30), а також: "Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, приготоване вам від заснування світу" (Мф. 25:34). І знову в іншому місці другому працівникові прихильно каже: "Увійди в радість Господа твого" (Мф. 25:21). А за ним і божественний Апостол говорить: "бо засурмить, і померлі у Христі перші воскреснуть нетлінними" (1 Кор. 15:52). "Потім ми, що лишились живими, будемо підхоплені разом із ними на хмарах, на зустріч Господу в повітрі, і так завжди будемо з Господом" (1 Сол. 4:17).

Отже, коли це так було обіцяне люблячим Господа, то хто може сказати, якщо його ум прикутий лише до висловлювань із Писання, якщо він ведений Словом і прагне стати Його служителем, що Небеса і приготоване від створення світу Царство, що втаємничено приготована Господня радість і постійне та абсолютно безперервне місцеперебування й оселення гідних (людей) із Господом стосується якось (цієї) землі? Та тепер я волію називати "землею" тверду й абсолютно незламну силу та звичку (бути) непохитним у добрі, що властиво лагідним, які завжди перебувають із Господом і мають нескінченну радість, осягнувши (отримавши) приготоване від початку Царство і ставши гідними місця та перебування на небесах розумній чесноті, немов би на якійсь землі, що перебуває посередині всесвіту.

Згідно такого положення покірлива (людина), знаходячись посередині між похвалою та зневагою, залишається безпристрасною, не пишаючись або насолоджуючись похвалами й не засмучуючись зневагою. Бо розум, припинивши прагнути того, від чого він вільний за природою, не тривожиться тоді, коли (пристрасті) діймають його нападками, а, приборкавши в собі пристрасну бурю, всю силу душі переводить (у пристановище) божественної та нездоланної свободи¹. Бажаючи передати її Своїм учням, Господь промовляє: "Візьміть ярмо Моє на себе і навчіться від Мене, бо Я лагідний і серцем покірливий, і знайдете спокій душам вашим" (Мф. 11:29). Він називає "спокоєм" силу Божого Царства, яка, будучи вільною від усякого рабства, наділяє гідних необмеженою владою.

Якщо ж смиренним і покірливим дається нездоланна сила непорочного Царства Схолія: "Розум, будучи за природою вільним від похвали та зневаги, творить безпристрасним того, хто віддає перевагу життю лише у розумі, переконуючи бажальну (силу) душі відокремитися від (усього) згубного. І коли душа відмовляється від матеріального, тоді лагідна за вдачею людина не відчуває себе стражденною ні від похвал, ні від ганьби". Або "непорушного, непохитного Царства"., то хто, таким чином, зовсім не любить божественні блага і байдужий до них, що не буде щосили прагнути до смирення й покірливості, щоб стати, наскільки можливо для людини, відбитком Божого Царства, носячи в собі за благодаттю у Дусі незмінний образ справді великого за природою і сутністю Царя Христа?

У цьому образі, як говорить божественний Апостол, "немає ні чоловічої статі , ні жіночої" (Гал. 3:28), тобто ні гніву, ні похоті. Бо гнів тиранічно руйнує мислення і тримає думку поза законом природи, а похіть робить речі, які є нижчими за одну й єдино бажану та безпристрасну Причину і Природу, більш улюбленими.

І через це віддає перевагу плоті над духом, робить споживання видимих благ приємнішим за славу і світлосяйність благ мисленних і приємністю чуттєвих насолод утримує ум від осягнення божественних і споріднених із ними духовних (речей).

Проте (є в цьому образі) один лише розум, який через надлишок благодаті позбавлений навіть найбільш безпристрасної, однак усе-таки природньої любові та схильності до тіла, коли Дух остаточно перемагає природу і переконує ум звільнитися від моральної філософії, бо йому вже варто з'єднатися з надістотним Словом через просте та неділиме споглядання. Та й від природи ум схильний сприяти легкому відділенню від часових потоків Маються на увазі події життя в часі. і переходу через них. Перейшовши ж через них, невластиво уму обтяжувати себе, немов милоттю Милоть - верхній одяг, мантія, плащ., моральними звичаями Тобто земними піклуваннями. та виявляти себе нестриманим у чуттєвих речах.

Це правильно вияснює і великий Ілля, власними вчинками прообразно Так можна в цьому випадку перекласти прислівник типікш^. вказуючи на це таїнство. Наприклад, під час свого піднесення на небо від дав Єлисею милоть (кажу про умертвлення плоті, у якому закарбовано велич моральної чистоти) на допомогу духу в боротьбі проти всякої ворожої сили і для поразки непостійної та плинної природи, образом якої був Йордан, щоб учень не був стриманий від переходу до Святої землі через оточення брудною та слизькою пристрасністю до матеріальних речей. Сам же Ілля, вирушаючи до Бога вільним і зовсім не стримуваним жодними зв'язками із сущим, щирим прагненням і простою думкою скеровує тимчасове життя до простого за природою Бога через взаємопов'язані, споріднені та, мов вогняні коні, розумно поєднані між собою чесноти.

Пізнав бо він, що учневі Христа належить уникати неврівноважених душевних станів Схолія: "Неврівноваженими душевними станами називає рухи гніву та похоті, які формують душу відповідно до себе і від яких повинен бути вільним учень Христа, не зазнаючи задоволення через розлиття крові навколо серця і не охоплюючись гнівом внаслі-док кипіння цієї крові"., суперечливість між якими викриває відпадіння (від Христа), оскільки пристрасть похоті спричиняє розливання "Розливання" або "розходження крові". крові навколо серця, а збуджений гнів явно спричиняє її кипіння. І коли Ілля досягнув життя, руху та перебування у Христі, то відкинув від себе неприродні за походженням неврівноваженості, не маючи у самому собі протилежних станів цих пристрастей, на зразок, як я вже сказав, протиставлення чоловічої та жіночої природи Складне речення, яке може мати декілька варіантів перекладу..

Щоб не став поневоленим (цими пристастями), змінюючись під впливом їхніх нестійких перемін, розум, у який від природи закладено шанування божественного образа, що переконує душу перетворити себе за власною волею на Божу подобу і стати немов світлосяйною оселею Духа Святого величним царством, яке сутнісно співіснує з Богом й Отцем усього, та отримати, якщо так можна сказати і наскільки це можливо, всю владу пізнання божественної природи. Цією владою природно відкидається все найгірше та відбувається становлення всього найкращого, у той час коли душа, подібно до Бога, зберігає у собі за благодаттю покликання недоторканну сутність подарованих їй благ. Цією владою Христос воліє завжди містично народжуватися, втілюючись через тих, хто спасається, і робить душу, що народжує, Матір'ю-Дівою, яка, щоб сказати у підсумку, за (своєю) властивістю не має ознак природи, що зазнає тління й народження, як і ознак, характерних для чоловічого й жіночого єства.

І нехай ніхто не дивується, коли чує, що тління поставлене попереду народження. Бо, розглянувши безпристрасно і вірним розумом природу того, що народжується і помирає, він зрозуміло збагне, що народження починається з тління і ним завершується. Властивостей Слово па6г| у цьому реченні варто перекладати, на мою думку, як "властивості". Цю фразу вживаємо з попереднього цитування, що є логічно виправданим., що вказують на таке народження, не має Христос або, власне кажучи, Христові і згідно із Христом життя й розум. Якщо лише правдивим є той, хто говорить: "У Христі Ісусі немає чоловічої та жіночої статі" (Гал. 6:18), безумовно вказуючи на ознаки та властивості живої природи, що зазнає тління й народження. А є лише богоподібний розум, створений божественним знанням, і єдиний рух волі, що віддає перевагу одній лише чесноті.

(У Христі Ісусі)¹¹ "немає ні елліна, ні юдея", цими словами позначається інший або, якщо сказати більш правдиво, протилежний спосіб міркування про Бога. Бо еллінський спосіб (міркування) безумно вводить багатоначалля й розділяє єдине Начало протилежними діями та силами, видумує багатобожне шанування й заперечується через велику кількість тих, кому вклоняються, і висміюється через велику кількість тих, кому вклоняються. А юдейський спосіб, хоча й уводить єдине Начало, але (робить його) вузьким, недосконалим і майже безпідставним, немов позбавленим Слова і Життя, і через протилежності вдається до подібного з попереднім вченням зла безбожності. Бо обмежує однією Особою єдине Начало, яке існує або відокремленим від Слова і Духа, або Словом і Духом визначається Варіант: "Слову і Духу підпорядковується".

² "коли вони (Син і Дух) приєднаються до Бога".

³ Схолія: "Зрозуміло, що (йдеться) про еллінське та юдейське вчення, жодного з яких немає у Христі. Бо вчення Христа є чистим як від поліархії, так і від обмеженої однією Особою монархії".

⁴ Дослівно розуміти: "розширення".

⁵ Дослівно розуміти: "через однину за іпостассю".

⁶ "єдність", "монада"

⁷ Тобто, "абсолютно сильною".

⁸ Варіанти: "безвідносним", "необмеженим", "неконтрольованим". Маємо тут коротку схолію: "І не через народження, або вихід, або ж прояв". Мається на увазі, що неможливо окреслювати взаємини Іпостасей Пресвятої Тройці, використовуючи лексеми "наро-дження", "вихід або вилив", "прояв" тощо.

⁹ Можливі варіанти: "не створена з Одиниці", "не є різновидом Одиниці".

¹⁰ Дослівно розуміти: "незмішану Одиницею".. Цей спосіб міркування не помічає, ким є Бог, позбавлений (Слова і Духа). Або як Бог, приєднавшись до них², розділиться через причасність, так до розумних істот, що підкоряються народженню. Таких міркувань, як я сказав, у Христі немає зовсім³, але існує єдине вчення істинного благочестя та непорушний закон таємничого богослов'я, який відкидає розділення⁴ Божества у першому вченні та не приймає скорочення Його у другому. Щоб Божество Ум, Слово і Дух не шанувалося, перебуваючи у незгоді (між собою) через природну множинність: це властиво грекам; (і не шанувалося), страждаючи через одну іпостась⁵, як позбавлене Слова і Духа або Словом і Духом визначене: це властиво юдеям. Цей закон навчає нас, через поклик благодаті по вірі усиновлених для пізнання істини, збагнути єдине єство й силу божественної природи, а саме єдиного Бога, споглядального в Отці, і Сині, і Святому Дусі, тобто, осягнути єдиний і безпричинний, сутнісно існуючий Ум, Який є Отцем єдиного сутнісно існуючого безначального Слова; (осягнути) Джерело єдиного вічного Життя, що сутнісно перебуває як дух Святий; (осягнути) в Одиниці⁶ Трійцю, і в Трійці Одиницю; не одну в іншій, бо не є Трійця для Одиниці мов випадковою (властивістю) у сутності, і навпаки, Одиниця (не перебуває) у Трійці, бо позбавлена якості; і не як одну та іншу, бо не відмінністю у природі Одиниця відрізняється від Трійці, будучи простою та єдиною Природою; і не як одну поруч з іншою, бо не послабленням у силі відрізняється Трійця від Одиниці або Одиниця від Трійці; і не як щось спільне та родове, на що лише думкою частково споглянути можна, відрізняється Одиниця від Трійці, будучи сутністю, поправді, самосутньою і силою справді самосильною⁷; і не як одну через іншу, бо не опосередковується причиново-наслідковим зв'язком те, що є повністю тотожним й абсолютним⁸; і не як одну з іншої, бо Тройця, будучи ненародженою та самоявленою, не є похідною з Одиниці⁹. Але говоримо про Неї і мислимо Її, як про істинно Одиницю і Тройцю: (Одиницю) через логос за сутністю, (Тройцю) через образ буття. (Мислимо) всю цю ж саму Одиницю, нерозділену іпостасями, і всю цю ж саму Тройцю, незмішану в Одиниці¹⁰, щоб через розділення не виникло багатобожності, а через злиття не була внесена безбожність. Уникаючи цього, блискуче сяє Тобто, розповсюджується, стає відомим.

¹² Дослівно розуміти: "ставлення", "налаштування".

¹³ Дослівно розуміти: "тиранічно володіє гідністю образа", тобто, зневажає образ Божий - людину. Мається на увазі подолання у Христі того трагічного соціального розмежування між людьми, яке виникло внаслідок гріхопадіння й зумовлене дією загального "за-кону самолюбства", який так само породжуючи нездорову жагу людей до влади, формує і виправдує їхнє зневажливе ставлення до ближнього і прагнення тиранічно володарювати на ним.

¹⁴ Дослівно розуміти: "співжиття". вчення Христове.

Я називаю вчення Христа новою проповіддю істини, в якій "немає ні чоловічої, ні жіночої статі": говорю про властивості і страждання тлінного, народжуваного єства; "немає ні елліна, ні юдея", тобто, протилежних учень про Божество; "немає обрізання та язичництва", тобто, відповідних до цього служінь: бо (юдейство) через символи закону зневажає видиме творіння й обмовляє Митця як творця зла, (а язичництво) через пристрасність обожнює творіння і підбурює його проти Митця. Й обидва (ці служіння) призводять до подібного зла богозневаги. "Немає ні варвара, ні скифа", тобто немає розділення єдиного людського єства, яке з (власної) волі бунтує проти себе самого, внаслідок чого протиприродний закон взаємного винищення приєднався, на нещастя, до людей; "немає ні раба, ні вільного", вочевидь, того самого розділення (людської) природи, що суперечить волі, позбавляє честі рівночесну за природою (людину) і за допомогу собі має закон позицію¹² тих, хто має владу, яка тиранічно підноситься над гідністю (Божого) образа¹³; "але все і в усьому Христос", Який за допомогою того, що вище за природу і закон, творить у Дусі образ безначального Царства, яке, як було показано, зазвичай характеризується покірливістю і смиренням серця, поєднання яких вказує на досконалу, довершену у Христі людину. Бо всяка смиренномудра людина є, безперечно, й лагідною, а всяка лагідна, безперечно, і смиренномудрою. Вона смиренномудра, бо пізнала, що має позичене буття, і лагідна, бо дізналася, як використовувати дані їй від природи сили. Вона, зовсім позбавляючи енергію (цих сил) від чуттєвого, надає їх на служіння розуму для народження чесноти. І через це в умі (така людина) завжди рухається до Бога, а в почуттях разом із тим перебуває зовсім нерухомою, не зазнаючи всього того, що завдає тілесного смутку, або не закарбовуючи в душі слід печалі на зміну радісному в ній налаштуванню. Бо не вважає, що позбавлення насолоди є чимось болючим для відчуття, тому що знає єдину насолоду спільне життя¹⁴ душі зі Словом, позбавлення якого є для неї нескінченним покаранням, визначеним, природно, на всі віки. І тому, залишивши тіло і все тілесне, вона, навіть володіючи всім на землі, сильно прагне до божественного співіснування, вважаючи для себе єдиним покаранням зазнати невдачі щодо очікуваного по благодаті обоження.

Отже, очистьмо себе від усякої скверни плоті і духа, щоб, приборкавши непристойне загравання похоті до пристрастей, освятити Божественне Ім'я; і зв'яжімо розумом гнів, який безладно біснується від задоволень, щоб через покірливість прийняти нам прийдешнє Царство Бога й Отця. І приєднаймо до попередніх слів Молитви таке:

"Нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі"

Той, хто приносить Богу служіння єдиною розумною силою, що відмежувалася від похоті та гніву, цей на землі, мов ангельські чини на небі, виконав волю Божу у вищому ступені, ставши подібним до ангелів способом життя та служінням, як говорить великий Апостол: "Адже життя наше на небесах" (Фил. 3:20). У таких немає ні похоті, що через насолоду розслабляє розумову напругу, ні гніву, що безсоромно кидається¹ на споріднене із ним. Проте є один лише розум, який природно приводить розумних до першого Розуму. Дослівно розуміти: "обгавкує споріднене з ним". Тобто до Логоса-Христа Цьому єдиному радіє Бог і вимагає у нас, Своїх рабів, і виявляє це, коли промовляє через великого Давида: "Що в мене є на небі? І чого, крім Тебе, забажав я на землі? " (Пс.72:25) Пропоную тут один із новітніх перекладів цього рядка псалма, який, на мою думку, найкраще відтворює оригінальний текст. На жаль, церковно-слов'янський переклад не витримує критики: він укладає наведені слова в Божі вуста, ігноруючи загальний контекст, де саме псалмоспівець звертається до Бога, а не навпаки.. Бо нічого не приноситься Богу на небесах святими ангелами, крім розумного служіння. Прагнучи отримати те саме і від нас, Господь навчив богомольців промовляти: "Нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі".

Отже, нехай і наш розум зрушиться з місця Також "пробуждується", "підноситься". у пошуках Бога і сила бажання стане потягом до Нього, а на охорону йому нехай постане пристрасність. Можна сказати більше від зазначеного: нехай весь ум простягнеться до Бога, немов би натягнутий мотузкою пристрасності Дослівно розуміти: "пристрасного характеру" і пломеніючий прагненням і крайнім поривом бажання. Дуже яскравий приклад того, що для Максима християнин повинен бути не просто "страстовбивцею", а поставити приборкані при-страсті на службу Богу. Таким чином, наслідуючи ангелів небесних, ми завжди будемо служителями Богу, виявляючи на землі подібний до ангелів спосіб життя і подібно до них тримаючи розум зовсім незбентеженим тим, що є нижчим за Бога. Живучи так, ми отримаємо по Молитві, як хліб наш насущний і життєдайний для поживи наших душ і збереження у доброму стані дарованих нам благ, Слово, яке промовило: "Я є хлібом, що зійшов з небес і життя дає світові" (Ін. 6:33, 35-38); (Слово, яке) в усьому стало подібним до нас, що живляться чеснотою та мудрістю; (Слово, яке) втілюється різноманітно, як Само знає, у кожній людині, котра спасається; (отримаємо Його), ще перебуваючи у цьому віці, за змістом сказаного в молитві, яка промовляє:

"Хліб наш насущний дай нам сьогодні"

Вважаю, що словом "сьогодні" вказується на нинішній вік. Як хтось сказав би, пояснюючи більш прозоро це місце Молитви, хліб наш, який Ти спочатку приготував для безсмертя (людської) природи, дай нам сьогодні, у цьому смертному житті, щоб вживання хліба життя й пізнання, причасником якого першій людині не дозволило стати порушення Божої заповіді, перемогло гріховну смерть Дослівно розуміти: "смерть гріха", "смерть від гріха".. Отже, якщо людина була б нагодована цією Божою їжею, то не потрапила б у полон гріховної смерті.

Однак той, хто молиться про отримання цього насущного хліба, не цілком увесь отримує його таким, яким цей хліб є, але наскільки є спроможним сам приймаючий. Бо Хліб життя, як Людинолюбний, хоча й подає Себе всім благаючим, але не всім однаково: тим, хто звершив величні вчинки більше, хто ж звершив менші менше.

Отже, кожному дає стільки, скільки може прийняти його розумна гідність Тобто "гідність згідно або по розуму"..

До такого розуміння цього вислову привів мене Спаситель. Зрозуміло наказуючи учням не опікуватися зовсім чуттєвою їжею, Він сказав: "Не піклуйтеся про душу вашу, що їстимете та питимете, ні про тіло ваше, у що зодягнетеся" (Мф.6:25), тому що усього цього шукають народи світу (Лк.12:30), але "шукайте спочатку Царства Божого та правди Його, і це все додасться вам" (Мф.6:33). Отже, як Господь навчає молитися про те, шукати чого Він раніше не заповідав? Адже зрозуміло, що не наказував просити в Молитві того, чого й по заповіді не звелів шукати. Бо в Молитві проситься те саме, що й по заповіді шукається. Отже, коли шукати по заповіді нам не наказано, той у Молитві просити не дозволено. Якщо ж Спаситель заповів шукати лише Царства Божого та правди, зрозуміло, що просити в молитві того самого Він спонукав тих, що прагнуть Божих дарів; щоб, схваливши через Молитву благодать того, що з природи шукається, долучити через відносне єднання Дослівно розуміти: "через єднання відносне це здійснюючи". Слово стх^Јтіко<; за всіх можливих значень варто перекласти прикмет-ником "відносний", оскільки йдеться про відносне узгодження людської волі з волею Подателя благодаті. бажання Ще: "прагнення", "розуміння" etc. Тобто спілкування з Богом. тих, що шукають, волі Подателя благодаті.

Якщо ж нам наказано в Молитві просити і повсякденного хліба, яким природньо підтримується це наше життя, (то це для того), щоб не перейти нам меж Молитви, своєкорисливо розмірковуючи над численними періодами літ, і не забути, що ми смертні, і маємо життя, що минає, мов тінь, і щоб, не роздумуючи, просили ми в Молитві хліба на день. І щоб показали, що через любов до мудрості Христової, випереджаючи думкою природу, перетворюємо життя на піклування про смерть і раніше за смерть відсікаємо від душі опікування тілесним. Щоб не прив'язалася вона до згубно-тлінних речей, промінявши спілкування за природнім потягом¹¹ на матерію, і щоб не навчилася користолюбності, яка відкидає багатство Божественних благ.

Отже, тікаймо, наскільки можливо, від прагнення до матерії, позмиваймо, мов пил, з мисленних очей зв'язок із нею і задовольняймося лише призначеним Тобто призначеним Богом і через це справді є необхідним., а не тим, що доставляє насолоду цьому нашому життю. І, як навчилися, про те Бога благаймо, щоб могли ми зберегти душу непоневоленою й остаточно непідкореною через тіло нічому з видимих (речей). І доведімо, що їмо заради життя, а не живемо заради їжі. Зрозуміло, що перше встановлено властивим розумній природі, а друге нерозумній.

І будьмо суворими охоронцями Молитви, самими вчинками виявляючи, що ми міцно дотримуємося одного та єдиного життя в Дусі, і щоб придбати його використовуємо це (земне) життя; що заради (життя духовного) ми настільки полюбляємо вигоди нинішнього, щоб не відмовляти собі підтримувати його одним хлібом, і зберігаємо неушкодженим, наскільки для нас можливо, його природне здоров'я не для того, щоб жити, а щоб жити для Бога, творячи тіло, осмислене (з погляду) чеснот, вісником душі, а душу, загартовану¹ в добрі, проповідницею Бога. І, обмежуючи хліб цей, природно, потребами одного дня, не наважуймося через Того, Хто дав нам цю Молитву, поширювати благання про нього на другий день. Отже, рішуче налаштувавши себе за смислом Молитви, спробуймо у чистоті приступити й до інших висловів, промовляючи:

"І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим"

Той, хто згідно з першим розумінням попереднього вислову Вчення Дослівно розуміти: "стверджену в добрі". Тобто молитви Господньої., у цьому віці, символом якого, як ми сказали, є "сьогодні", шукає в Молитві нетлінного хліба мудрості, якого від початку позбавило нас порушення (Божої заповіді); хто на чолі всього поставив лише одну насолоду успішне просування у Божих (справах), Подателем якого є, за природою, Бог, а охоронницею, за бажанням, є вільна воля того, хто прийняв; хто зазнав лише однієї скорботи невдачі в цьому, яку навіює нам диявол, а звершує Тобто реалізує у власному житті. всякий, хто через млявість волі є втомленим від Божественного і не зберігає улюбленого скарбу то Tipiov = п тіріотп? і може перекладатися як "багатство", "коштовність" etc. через відповідне налаштування думки; хто має волю свою зовсім несхильною ні до чого з видимих речей і через це не підкорюється тілесним негараздам, які його спіткають цей воістину безпристрасно прощає тим, хто грішить проти нього Схолія: "Як хтось може прощати борги боржникам?". Тому що ніхто взагалі не може заволодіти тим неприступним за природою і засвідченим вірою благом, до якого (християнин) прагне і яким ретельно опікується. Він сам постає перед Богом прикладом чесноти і, якщо це можна так сказати, закликає Незрівнянного вдатися до його наслідування, промовляючи: "І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим".

Він благає Бога бути таким, яким сам він став відносно до ближніх. Бо якщо бажає, щоб і йому було прощено Богом, як і сам він простив борги своїм кривдникам, то, зрозуміло, що як Бог безпристрасно прощає тим, кому прощає, так і сам (християнин), залишаючись безпристрасним до того, що трапляється з ним, прощає злочинцям і не дозволяє, щоб якась згадка про колишні нещастя впливала на ум, щоб, будучи людиною, у чомусь від (інших) людей відмінною, не засудити людської природи розділенням у думці На мій погляд, останній авторський вислів варто розуміти так: лише та людина може "безпристрасно прощати" іншим, яка, не зве-ртаючи уваги на заподіяну їй кривду, не дозволяє своїй думці ділити людей на зло- і добродіїв. Усвідомлюючи свою причетність до грішної загальнолюдської природи, тобто постійну власну схильність до гріха, така людина прагне перебувати у стані принесення постійного покаяння і, концентруючись на власній гріховності, щиро прощає своїм винуватцям..

Отже, коли бажання приєднується до логоса природи, тоді, зазвичай, і відбувається примирення Бога з людським єством, тому що неможливо інакше, щоб природа, яка за власним бажанням постає проти себе самої, прийняла божественне й невимовне сходження (Бога). І, напевне, не для того бажає Бог, щоб ми раніше примирилися один з одним, щоб навчитися від нас миритися з грішниками й погодитися відплатити за численні та жахливі образи, але щоб очистити нас від пристрастей і показати, що духовний стан тих людей, які доходять між собою згоди, відповідає стану благодаті Схолія: "Божественна справедливість належним чином пристосовується до стану наших душ, стаючи для нас такою, якими ми стали один для одного, і являє нам Бога таким, якими ми раніше стали (дослівно самих себе вчинили) відносно до собі подібних".. І є чітко зрозумілим: якщо воля приєдналася до логоса природи, то спосіб мислення людей, які вдало цього досягли, є відносно до Бога вільним від внутрішніх протиріч.