Основи протосоціології

Размещено на http://www.allbest.ru/

Поняття протосоціології та її предмет

Протосоциология -- наука о социологии как дисциплине и отрасли гуманитарного знания, процессе её становления и развития. Протосоціологія - це історія (або передісторія) соціологічних знань, елементи яких існували в системі нерозчленованого, злитого (синкретичного) суспільствознавства й філософії. Протосоціологія вивчає факти, здогадки, гіпотези, ідеї, концепції, емпіричні соціальні дослідження минулого, пов'язані з аналізом чи описом соцієтальних явищ, процесів, тенденцій, які безпосередньо входять до предметної сфери сучасної соціології. Предметом истории социологии в строгом смысле слова является анализ процессов возникновения и развития социологических знаний в виде различных направлений и научных школ, в русле которых происходит зарождение теорий, гипотез, парадигм, создается понятийный аппарат, разрабатывается все многообразие методов и методик, используемых в социологических исследованиях. В содержание предмета истории социологии входит также развитие взаимоотношений социологии с другими науками как гуманитарными, так и естественными.

Платон про роль поділу праці у виникненні держави та вплив географічних факторів на розвиток людей

На думку Платона, унаслідок розмаїття людських потреб виникає й суспільний розподіл праці, завдяки якому легше задовольнити різні потреби людини. Краще працює той, хто володіє яким-небудь одним умінням і не відволікається на інші роботи. Платон вважав, що люди від природи призначені до виконання якої-небудь однієї трудової операції: одні призначені за своїми природними задатками до землеробства, інші - до ткацтва, треті - домобудівництва тощо. Однак не всі можуть мати здібності бути воїнами, управителями, філософами ("натовпу не властиво бути філософом"). Платон висловлює припущення про вплив географічних факторів на розвиток людей. На його думку, одні місцевості переважають інші в появі кращих чи гірших людей, тому неможливо встановлювати закони усупереч місцевим умовам. Адже в різних місцевостях різні повітряні течії й спека роблять людей дивними й невдачливими, водночас вологість клімату й рослинність не тільки роблять кращим або гіршим тіло, але все це не менше може вплинути й на душу.

Пояснення Платоном причин соціальної стратифікації та соціальних протиріч, його критика демократії

Платон пояснює соціальну стратифікацію (соціальне розшарування), використовуючи уявлення про переселення душ. Боги створили душі й розмістили їх на зорях. Душі людей споглядають знання, ідеї, важчають і падають у тілесний чуттєвий світ. Однак ці тілесні душі нерівні, бо вони різною мірою долучалися до вищого буття ідей. Від цього походить ієрархія душ і, як наслідок, структура професій та класів: філософи, воїни й землероби. Основною причиною соціальних протиріч Платон вважав багатство й бідність. Стражі й філософи не повинні мати ніякої приватної власності, їм не дозволено користуватись золотом і сріблом - адже золото й срібло в їх душах. Платон звертає увагу на негативні сторони демократичної форми правління, говорячи про "безумство більшості". Типова людина демократичної держави, на думку мислителя, нахабна, розгнуздана, розбещена й безсоромна, однак нахабність вона називає освіченістю, нестриманість - свободою, розбещеність, розпущеність - розкішністю, безсоромність - мужністю. Демократична держава легко вироджується в тиранічну, адже надмірна свобода і для однієї людини, і для держави перетворюється не в що інше, як у надмірне рабство.

Социальная утопия Платона, направленная на то, чтобы сделать счастливым все государство, приносит в конце концов в жертву отдельного человека. По Платону, идеальное государство состоит из людей, которые выполняют свои социальные функции без учета своих личных интересов и потребностей. Таким образом, сплоченность государства обеспечивается за счет жесткого ограничения и обеднения личной жизни людей, полное подчинение личности государству. Платон пропонує соціальний міф: громадян повинні переконати в тому, що всі вони брати, оскільки їх спільна мати-земля, у результаті чого вони будуть захищати ту землю, де вони живуть, як рідну матір. Але вони все ж нерівні, оскільки, коли боги творили людей у надрах їх матері-землі, вони одним людям домішували золота, іншим - срібла, третім - міді й заліза. Платон визнає, що в спроектованій ним державі навряд можна буде примусити повірити в цей міф перше покоління громадян, але наступні покоління, вважає він, у цей міф можуть уже повірити.

Аристотель про роль власності в розвитку суспільства та проблему «людина і багатство»

Людська природа, за Аристотелем, недосконала, і ця недосконалість потребує цілого ряду благ. Необхідні й тілесне здоров'я, і їжа, і певні умови життя. Серед цих благ, як на необхідну умову життя, Аристотель вказує на багатство. Між крайнощами марнотратства, тобто недостатньої турботи про господарчі блага, і скупості, або надмірного клопотання про них, лежить середня міра в розпорядженні майном. З погляду Аристотеля, саме таку середню міру можна вважати достойною для благородної людини. Для досягнення вищого блаженства достатні невеликі майнові статки, самодостатність і моральна діяльність не потребують матеріальної надмірності. Аристотель вважає, що марнотратника може навчити час і досвід, і він може позбутися марнотратства. Але скупість невиліковна. Аристотель виступає як прихильник індивідуальної власності. Аристотель був упевнений, що бідність породжує бунт і злочин, а там, де відсутній середній клас і чисельно переважають бідні верстви населення, неминучі соціальні ускладнення.

Концепція «середнього елементу» у суспільстві Аристотеля

Аристотель вживав термін "середній елемент". Мова йде про середні верстви серед вільних громадян, адже рабів вважали знаряддями, господарчими засобами. Термін "середній" в Аристотеля означає середній розмір майнового стану найбагатшої й найбіднішої частин вільних громадян. Саме середній стан громадян може сприяти меті держави, яка полягає в досягненні громадянами самодостатнього існування, у щасливому й прекрасному житті й діяльності. Ні найбагатші, ні найбідніші не здатні вести державу до цієї мети. Цей середній стан у жодному разі не може бути досягнутий шляхом експропріації багатих бідними й через розподіл майна багатіїв, адже буде несправедливо, якщо бідні, спираючись на те, що їх більшість, почнуть ділити між собою майно багатих.

На його думку, у кожній державі можна зустріти три частини громадян: дуже заможні, вкрай бідні й треті, які стоять посередині між тими й іншими, очевидно, середній достаток із всіх благ найкращий. Держава, яка складається з людей середнього статку, буде мати й найкращий державний устрій, а громадяни, які до неї входять, будуть у найбільшій безпеці.

Зміна поглядів на людину і суспільство у середньовічній Європі

Епоха середніх віків не залишила такого глибокого сліду в науковому пізнанні, як антична. Період раннього і розвинутого феодалізму відзначається, фактично кроком назад, причому це відбувалося на загальному фоні зниження рівня освіти і культури. Антична спадщина була або забута, або підлягала жорстким переслідуванням. Історичною межею стали розпад античного суспільства, падіння Західної Римської імперії, формування феодальних відносин, які, спричинивши суттєві соціально-політичні зміни, потребували відповідного теоретичного обґрунтування. Головним джерелом знань про світ, природу, людину, суспільні відносини стає релігія. Найвідоміші з тих часів трактати «отців церкви», присвячені богословській тематиці.

Соціальні явища «отці церкви» розглядали в контексті християнської філософії, де людина мислилась як продукт творіння божого. Августин Блаженний розглядав людину як малий світ -- мікрокосм, що поєднує в собі природу матеріальних тіл -- рослин і тварин і містить живу розумну і безсмертну душу; тому людина є посередником між вічним царством духу і земним царством матерії. Фома Аквінський, широко застосовуючи положення Арістотеля, виводить ієрархію форм світу: від Бога -- чистого розуму -- до духовного світу і матеріального, де вищі форми дають життя нижчим.

7. Відродження як історичний процес ідейного і культурного розвитку та його вплив на формування вчень про людину і суспільство

Головна домінанта Епохо Відродження: орієнтація суспільно-політичної, естетичної думки, культури і мистецтва до ідейно-теоретичних джерел античності. У центрі світоглядних, естетичних конструкцій фігурує людина, а гуманізм -- своєрідне світське вільнодумство -- витісняє догматизм церкви, схоластику. Повага до гідності людини, визнання пріоритету її прав, необхідності гармонійного їх розвитку і соціального буття були в цей час провідними. У розвитку філософської, соціологічної думки епохи Відродження окреслюється три етапи:

1. Гуманістичний (середина XIV -- середина XV ст.), якому властиве протиставлення середньовічного теоцентризму інтересу до людини, її зв'язків зі світом.

2. Неоплатонівський (середина XV ст. -- перша третина XVI ст.), на якому домінує розгляд проблем буття.

3. Натуралістичний (середина XVI ст. -- початок XVII ст.), з його прагненням пристосувати закони природи до пізнання соціальної реальності.

Макіавеллі про стимули діяльності людини, співвідношення політики й моралі

Розмірковуючи про становище й діяльність людини в системі суспільних відносин, Макіавеллі одним із перших в епоху переходу до нової європейської історії відкрито пише про те, що наймогутніший стимул людських дій є інтерес. Лише за власницькими інтересами йде людська турбота про "честь і почесті". Цю концепцію автор поширює й на цілі суспільні групи. Макіавеллі допускав, що заради народу, його інтересів можна застосовувати й аморальні засоби боротьби. Адже все, що спрямоване проти народу, не може бути моральним, тому воно потребує адекватних засобів боротьби. Він мав на увазі перш за все несумісність політики з моралізуванням, яке в середні віки прикривалось релігійною ідеологією, хоча це зовсім не означало виправдання насильницької та аморальної практики будь-якого правителя держави і в будь-які часи.

Співвідношення політики та моралі - досить тонка матерія, і який же політик зізнається в тому, що його діяльність (особливо успішна) не поєднувалась із засадами моралі, швидше він буде стверджувати прямо протилежне.

8. Технологія ефективного лідерства Н.Макіавеллі

протосоціологія соціальна стратифікація лідерство аристотель макіавеллі

Макіавеллі одним із перших розглянув проблему технології ефективного лідерства, обґрунтував теорію організаційної поведінки. Він розробив чотири принципи, які суттєво вплинули на розвиток теорії сучасного соціального менеджменту:

1) авторитет або влада лідера базується на підтримці прихильників;

2) підлеглі повинні знати, чого вони можуть очікувати від свого лідера, і розуміти, що він чекає від них;

3) лідер повинен мати волю до виживання;

4) лідер має бути завжди зразком мудрості та справедливості для своїх прихильників.

Сформульоване Макіавеллі питання: що для лідера краще - навіювати страх до себе чи любов? Краще, звичайно, як вважав мислитель, поєднувати обидва почуття, але страх міцніший і твердіший, а любов дуже тонка, вона тримається на надто хисткій основі - людській вдячності, яка легко руйнується. Тож треба діяти так, щоб страх не переріс у ненависть, інакше правителя ніщо не врятує від гніву мас.. Керувати людьми, стверджував Макіавеллі, можна або ласкою, або покаранням, роблячи це дуже обачливо.

9. Уявлення Т.Мора про справедливе суспільство

Він був упевнений у тому, що хоча дійсно й не існує такої країни із властивими їй ідеальним соціальним та політичним устроєм, відповідною моральністю її жителів, але в принципі вона можлива. В своей "Утопии" Т. Мор обозначил модель "справедливого общества", построенного на общенародного собственности, "зривняльному распределении по разумным потребностями", планово-организованной и обязательной для всех физическому труду. В своей книге он полностью отрицает частную собственность и деньги, и видит "единственный путь к общественному спасению, т.е. к равенству, в полном искоренение частной собственности". Управление в таком гражданском обществе осуществляется избранными народом представителями. Істотний бік утопійського життя - наявність рабів, на яких перетворювались за найтяжчі злочини. Ця соціальна категорія була приречена на важкі й неприємні роботи. Життя ж самих утопійців було побудоване на принципах республіканської демократії.

10. Іван Вишенський про роль духовності в побудові справедливого суспільства

У трактуванні Вишенського гуманістично-демократичні засади раннього християнства, основані на рівності людей від природи і перед Богом, набувають значення первинних, основоположних і визначальних принципів не лише для утвердження так званої правдивої церкви, а й для встановлення рівності, свободи і справедливості і на цій основі ліквідації гноблення, деспотії в суспільному житті.

На цій підставі в поглядах Вишенського вимальовується ідеал синкретичного поєднання релігійно-духовного та суспільного буття людини, який в історичному плані має прообраз у життєдіяльності первісно-християнських громад, а за характером наближається до стихійно-утопічного християнсько-етичного соціалізму. Першим ступенем на шляху досягнення найвищої духовності є очищення душі від пристрастей, намагання позбутися чуттєвості, усього земного з метою набуття людиною християнського смирення. Очищення ж, за переконаннями Вишенського, відбувається в процесі боротьби людини із земними спокусами, гордістю, славою, честолюбством, владою, багатством і супроводжується важкими стражданнями.

11. Вчення про суспільство, державу у творах Ст. Оріховського

Оріховський твердить, що держава має свою власну мету. Основою виникнення держави є залежна від умов життя воля індивідів і уроджений інстинкт до суспільного життя. Існують такі дві причини виникнення держави: насамперед, уроджений наш недолік, який вимагає взаємної допомоги, а потім уроджена схильність одного до іншого, яка нас немовби "склеює". Держава має цілий ряд обов'язків щодо громадянина, власне її метою є гарантія права і життя кожного індивіда. Але останній має ще більші обов'язки перед державою: його діяльність повинна спрямовуватися передусім на інтереси держави. Оріховський вважав, що король вибирається заради держави, а не держава виникає заради короля.

Оріховський писав про працю на благо суспільства, яка, як він вважав, тісно пов'язана з моральним прогресом, давав поради, як утримати молодь від розпусти і розкоші. Суспільні погляди Ст. Оріховський стали певним етапом у розвитку європейського вчення про державу й суспільство, формулюванням концепцій буржуазних теорій держави і права в XVIІ - XVIІІ ст. Найважливіші праці: "Про турецьку загрозу", "Про целібат", "Відступництво Риму", "Хроніки" та ін.

12. Т.Гоббс про людину як природну й суспільну істоту

У соціологічній концепції Гоббса людина є проміжною ланкою між природою та суспільством. З одного боку, вона є складне тіло природи, а з іншого - конструктор штучних соціальних тіл, тобто людина постає "штучною", складеною, подібно до механізму, із різних частин за своїми функціональними призначеннями. На думку Гоббса, люди рівні від природи. Природа створила людей рівними щодо фізичних і розумових здібностей, адже хоча ми і спостерігаємо інколи, що одна людина сильніша або розумніша за іншу, однак у сукупності виявляється, що різниця між ними не настільки велика, щоб одна людина, спираючись на неї, могла претендувати на яке-небудь благо для себе, а інша не могла би претендувати на нього у зв'язку з цим же. Людина прагне не мирного співжиття із собі подібними, а до володіння благами і до могутності влади. Але це виникає, згідно з Гоббсом, із "зусилля" та "пориву" до самозбереження, властивих і всім іншим тілам у їх рухах і взаємодіях. Найбільшим із всіх благ є самозбереження. Адже природа влаштувала так, що всі хочуть собі добра. Праці: Философская трилогия «Основы философии»: «О теле» О человеке»О гражданине».

Размещено на Allbest.ru