Зародження соціологічної думки в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

“Зародження соціологічної думки в Україні”

Слід зазначити, що після прийняття в 988 р. християнства на Русі з'являються зачатки соціально-політичної думки. Інтерес до філософії і соціально-політичної думки, до пізнання світу, бажання розкрити, пізнати процеси історичного розвитку, формування державності, усвідомити місце і роль людини в історичних процесах викликала християнська філософія. Однак функцію соціально-політичної думки в Київській Русі християнська філософія виконувала обмежено.

Тільки починаючи з кінця 16 - початку 17 ст. визначається розвиток прогресивного руху, пов'язаного з соціально-економічним життям і визвольним рухом українського народу.

Велику роль в поширенні філософських і соціально-політичних знань зіграли на той час Острожська і Київська школи, які виступали центрами освіти в Україні, де навчались не тільки покоління духовенства, але і представники всіх шарів суспільства України.

Враховуючи тиск зі сторони Польщі, українські мислителі і діячі бралися розмірковувати над звільненням України від ополячення, збереження економіки і духовних надбань рідної землі. Над цими і іншими питаннями беруться розмірковувати такі непересічні особистості України як Петро Могила, Феофан Прокопович.

В розвитку соціально-політичної думки в Україні велике значення зіграли праці Степана Климовського - філософа і гуманіста, письменника і просвітителя.

Згодом перехід від феодально-кріпосницьких відносин до буржуазного суспільства в Західній Європі і в Росії породжували розроблення українськими просвітителями концепції природного права, по якій закладені природою в людині закони є тією основою, від якої повинні виростати закони суспільства.

Серед просвітителів України того часу помітною фігурою виступає Григорій Сковорода - гуманіст, поет і філософ. Шлях до ідеального суспільства Сковорода вбачав у вихованні через самоосвіту, на основі праці.

Великою популярністю користувався Павло Снохацький (1766-1809) родом з Полтавщини, вихованець Київської академії, який вивчав питання державотворення.

Просвітителі того часу зводили будівлю суспільного ідеалу на основі ідеї свободи, рівності і власності.

Початок ХІХ ст. приносить в Україну ідеї Західної Європи - німецького ідеалізму Канта, Шеллінга. Популяризаторами цих напрямків виступали Данил Кавунник-Веланський, Андрій Дудорович та інші.

В 40-х роках ХІХ ст. в Україні вже чітко виділяються два основні напрямки в суспільно-політичній думці: ліберально-демократичний і революційно-демократичний. Ідеологами ліберально-демократичного напрямку виступали: Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Володимир Антонович, Іван Франка та багато інших відомих українських діячів.

Значний вклад у становленні на Україні соціологічної думки відіграло Кирило-Мефодіївське товариство, учасники якого активно обговорювали і розробляли питання пов'язані з державно-політичним устроєм держави. Головні учасники даного товариства: М.Костомаров, М.Гулак, І.Посяда, Т.Шевченко та інші.

З середини ХІХ ст. починається бурхливий розвиток соціології, політичної соціології, який пов'язаний з іменами учених соціологів філософів Герберта Спенсера, Анрі Тюрге, Геогра Зіммеля та ін. Великий вклад в розвиток політичної соціології внесли вчені Росії і України: Д. Лавров, М. Данилевський, М. Ковалевський, П. Сорокана та ін.

Ідеологом ліберального руху в суспільно-політичному житті України виступає Михайло Драгоманов (1841-1895). Він вважав, що завдання кожної людини, як і народу, в пізнанні себе і в прагненні йти до цивілізації разом з цивілізацією, тобто підхід Драгоманова полягав у необхідності пов'язати український національний рух та його програму з європейськими ліберально-демократичними концепціями. Але пізнання себе вимагає високої національної самосвідомості, а рівень цивілізованості народу настільки низький, що не дозволяє йому піднятися до самосвідомості, а, отже, до прагнення відродити свободу. Він писав, що українці багато втратили, бо коли більша частина народів Європи створювали свої держави, нам це не вдалося. Лібералізм Драгоманова визначається як доктрина, відповідно до якої людська індивідуальність є вищою цінністю. Політично це виражається перш за все у розширенні та зміцненні індивідуальних прав. Драгоманов вірить, що історія свободи є історією обмеження державної влади. Недоторканність особистої сфери важливіша за участь у створенні, формуванні колективної політичної волі, а індивід з його волею є основою всіх можливих соціальних порядків.

В середині 90-х років ХІХ ст. ці ідеї в Україні отримали подальше розповсюдження. В ліберально-демократичному таборі визріває думка про необхідність об'єднання своєї діяльності, створення єдиної організації. У вересні 1897 р. зусиллями Бориса Антоновича і Олександра Кониського у Києві створюється Всеукраїнська організація громад. Туди входили земські діячі, промисловці, представники творчої інтелігенції. Це стало початком переходу українського ліберального руху від переважно просвітницької до політичної діяльності.

Ліберальні ідеї набули нового життя у період теоретичної дискусії, пов'язаної з виходом відомого збірника “Вехи”. Серед помітних українських громадських діячів - теоретиків лібералізму ключове місце посідає Богдан Кістяківський, син професора права Київського університету Олександра Кістяківського - активного діяча “Старої громади” та журналу “Основи”.

Б. Кістяківський, відчуваючи помітний вплив ідей Драгоманова, значну частину своєї наукової діяльності присвятив редагуванню його багатотомної праці “Політичні твори”. У творчості Кістяківського, першого українського фахівця у галузі філософії права, тривалий час визначальною була проблема співвідношення соціальної та ліберальної ідей. 1902 року він друкує статтю “Російська соціологічна школа та категорія можливості”, яка ознаменувала його рішучий перехід на позиції лібералізму. Про необхідність поєднання соціальної ідеї з ліберальною йдеться в роботі “Держава правова та соціалістична” (1906), де право розглядається в контексті соціальних наук і обґрунтовується розуміння філософських засад правової держави.

Підводячи певний підсумок історичних досліджень, можна виділити деякі основні ліберальні принципи, на яких здебільшого ґрунтується українська ліберальна традиція.

Пріоритет прав особи. Цей класичний принцип розвиває Михайло Драгоманов у своєму конституційному проекті під назвою “Вільна спілка”. На перше місце ставиться ідея формування держави на засадах політичної свободи, витлумачуючи останню як систему прав людини і громадянина, недоторканність особи, життя, приватного листування, національності (мови); як свободу совісті, друку, об'єднань, носіння зброї, вибору житла і занять, а також право позову на посадову особу чи відомство та спротиву незаконним діям чиновників. Рівність усіх у громадянських правах та обов'язках не може бути скасована жодним законодавчим актом. Концептуальна домінанта такого співвідношення громадянин - суспільство - держава, постійно присутня у всіх політологічних працях Драгоманова. Не випадково для обґрунтування цього принципу він активно залучає досвід демократичних країн (зокрема, праця “Швейцарська спілка”).

Пріоритет права. Цей принцип особливо обстоює Богдан Кістяківський, зокрема, у статті “На захист права”, розміщеній у збірнику “Вехи”. Він вважає, що рівність громадян у правах та пріоритет прав особи є передумовою міцного правопорядку. “Правова особистість”, на його думку, є ідеальною формулою особистості: з одного боку - це особа, дисциплінована правом та стійким правопорядком, з другого - особа, наділена всіма правами, якими вона вільно користується. “Головний і найсуттєвіший зміст права складає свобода, - пише Кістяківський, - щоправда, це свобода зовнішня, відносна, обумовлена суспільним середовищем. Але внутрішня, більш безвідносна, духовна свобода можлива лише за наявності свободи зовнішньої: остання є найкраща школа для першої.” Державна влада із влади сили має стати владою закону - у цьому сенсі важливого значення набуває судова влада, надто громадський суд. Ці ідеї Б. Кістяківський висловлює в майже викінченій концепції правової держави. У праці “Соціальні науки і право” він пише, що правовий устрій - це складний апарат, у якому частина сил діє механічно. Проте для приведення в дію цього апарату та для його правильної роботи необхідна безперервна духовна активність усіх членів суспільства. Кожен має постійно працювати для реалізації права. Надзвичайно актуальна і важлива проблема перехідного суспільства, де нібито можливо йти на обмеження прав та свобод громадян, вирішується українським правником однозначно: аргументовано доводиться небезпечність таких дій.

Самоврядування. Самоврядування - основа демократичного суспільства. Саме тому інститут самоврядування - це не лише форма децентралізації держави, а й механізм суспільно-політичного ладу. Цих засад притримується М. Драгоманов, у концепції якого ключове місце посідає громадянин та громада. Організація влади будується за принципом “знизу догори”, де всі інститути самоврядні та діють за схемою: громадянин - громада - волость - повіт - область - держава (лише державні органи не є самоврядними), тобто у схемі організації місцевого самоврядування закладена так звана громадянська модель, що згодом стає основою Європейської хартії місцевого самоврядування.

Національна ідея. Михайло Драгоманов у своїй праці “Чудацькі думки про українську національну справу” переконує, що сама по собі думка про націю не може привести людство до свободи та правди для всіх. Необхідно шукати чогось іншого - загальнолюдського, що було б вище над усіма національностями та згармонізувало їхні відносини. Проте ця ідея “космополітизму і людства” зовсім не суперечить ідеї національності, а лише творить її вищий порядок. Подібний підхід сповідували і Б. Кістяківський, В.Вернадський, А.Кримський, висуваючи свої концепції організації української науки. З огляду на це має сенс процитувати лист Вернадського до Кримського на його 70-річчя: “Моя наукова робота для мене, а власне і для Вас, ... стоїть на першому місці, але культура українського народу рідною мовою, наукова його творчість і думка цією мовою в критичний момент історії нас об'єднала”.

Особливе місце в ідеях український лібералів посідає питання моральності і співвідношення засобів боротьби та її мети. Зокрема, Драгоманов зробив значний внесок в популяризацію етичних засад політичної діяльності. Його знаменита фраза про те, що політика вимагає чистих рук, стала домінантою руху значної частини української інтелігенції.

Значне місце у становленні соціології в Україні посідає С. Подолинський (1850-1891) - учасник загальноросійського визвольного руху (українофіл). Він відстоював думку, що при соціалізмі не буде державного постійного війська, яке стояло б проти народу, а буде загальнонародне ополчення, по-друге, не буде ніякого начальства, державно-адміністративного апарату, який стоїть над народом і проти народу, а буде адміністративний поділ на округи; по-третє, не буде станових, поліцій, жандармерії, тюрем, а злодіїв і інших правопорушників наказуватимуть народ, суспільство; по-четверте, не буде суду і законів, “вигаданих начальством”. Ідеал Сергія Подолинського - суспільство, в якому народ сам управляє і керує всіма економічними, політичними і культурними справами, організовує вибрану адміністрацію і т.п. Визнаючи автономно-федеральну систему суспільно-політичного устрою, Сергій Подолинський відкидав анархізм.

Подальший розвиток соціології можна пов'язати з такими іменами як І. Франко, М. Грушевський, В. Винниченко та ін.

Аналіз розвитку соціології і соціолого-політичної думки в Україні говорить про те, що і в першій половині ХХ ст. ідеї національної державності і демократії займають важливе значення в дослідженнях українських вчених - істориків, філософів, соціологів, суспільних діячів і політиків. Саме на українській землі неодноразово сходились і вирішувалися різнонаправляючі тенденції світового розвитку, втягуючи в свою орбіту і Україну, нерідко нехтуючи її національними інтересами, грубо ламаючи вектор руху до її самовизначення.

Незважаючи на те, що вік соціології сягає близько двохсот років, ще й нині існує невизначеність предмету соціології як науки і як навчальної дисципліни. З цих питань, як і з питань структури і функцій соціології, вчені ведуть активну полеміку. Разом з тим в умовах нової соціальної реальності, що склалась в Україні після проголошення в 1991 р. державної незалежності, все очевиднішою стає необхідність визначення статусу соціології, подальшого розвитку соціологічних досліджень, зростання їх ролі в умовах національного відродження, у вдалому проведенні економічних і соціальних політичних реформ, трансформації соціальної системи. Особливо важливе значення соціології полягає в її здатності з'ясовувати рушійні сили свідомості і діяльності, дійсної поведінки людей як членів громадського суспільства, формувати у них соціологічну культуру та мислення, вміння правильно сприймати соціальні процеси, що відбуваються в посткомуністичному суспільстві. Соціологія сприяє формуванню знань про соціальну дійсність, пояснює логіку процесів соціального розвитку, розробляє концептуальний апарат, методологію та методи соціологічних досліджень.

Список використаної літератури

соціологічний суспільство демократія державність

1. Социология. Наука об обществе. Учебное пособие / под ред. Андрущенко В.П. - Харьков, 1997.

2. Липинський В. Україна на переломі. - К, 2000.

3. Волощенко А.К. Суспільно-політичний рух на Україні. - К., 1999.

Размещено на Allbest.ru