Размещено на http://www.allbest.ru/

23

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний авіаційний університет

Інститут економіки і менеджменту

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

з дисципліни «Соціологія»

Виконала:

Студентка III курсу

Гр. 6.030602

Болюх Н.М.

Київ 2013

ЗМІСТ

• 1. Економічні соціальні інститути (скласти логічну послідовність структурних компонентів сфери економіки)
• 2. Традиційний метод аналізу документів, його характеристика
• 3. Мотиви підприємницької діяльності
• Література

1. ЕКОНОМІЧНІ СОЦІАЛЬНІ ІНСТИТУТИ (СКЛАСТИ ЛОГІЧНУ ПОСЛІДОВНІСТЬ СТРУКТУРНИХ КОМПОНЕНТІВ СФЕРИ ЕКОНОМІКИ)

економічний інститут соціологічний мотиваційний

У реальному житті люди, групи людей, які займають різне становище у суспільстві й беруть неоднакову участь в економічній, політичній, духовній сферах життєдіяльності, вступають між собою у різноманітні стосунки. Щоб забезпечити сталість соціальних відносин, суспільство виробило своєрідну систему, яка узгоджує взаємодію його елементів. У цій системі особливо важливу роль виконують соціальні інститути -- досить стійкі форми організації та регулювання спільної діяльності людей.

Термін «соціальний інститут» почав активно вживатися в соціології XIX ст., особливо наприкінці, коли на Заході стала розвиватись інституціональна соціологія, яка вивчає сталі форми організації та регулювання суспільного життя. Поняття «соціальний інститут» прийшло у соціологію з юридичних наук, де воно позначало комплекс юридичних норм, які регулюють соціально-правові відносини (інститут власності, сім'ї, шлюбу, успадкування тощо). У соціології поняття «інститут» набуло ширшого значення і позначає широкий спектр соціально-регульованої та організованої поведінки людей.

Соціальний інститут (з лат. -- устрій, установа) - це форма закріплення і спосіб здійснення спеціалізованої діяльності, яка забезпечує стабільне функціонування суспільних відносин.

Це поняття широко використовується у вітчизняній і зарубіжній літературі. Воно втілює в собі чотири основні значення:

1. Відносно складна соціальна практика, яка підлягає широкому соціальному контролю за допомогою системи позитивних і негативних санкцій (інститут приватної власності, інститут шлюбу).

2. Будь-яка складна організація великого розміру (університет, лікарня тощо). Однак соціальний інститут слід відрізняти від конкретних організацій чи соціальних груп. Так, поняття «інститут моногамної сім'ї», тобто сім'ї, заснованої на шлюбі одного чоловіка й однієї жінки, має на увазі не окрему сім'ю, а комплекс заходів, що реалізуються у безлічі сімей цього типу.
3. Складна система дій і відносин, яка виконує певні соціальні функції (економічний інститут, інститут освіти тощо).

4. Нормативна і відносно стабільна соціальна практика. Таке тлумачення соціального інституту властиве працям із структурно-функціонального аналізу.

Соціальний інститут створює можливість членам суспільства задовольняти різні потреби, регулює дії людей у межах соціальних відносин, тобто забезпечує виконання бажаних дій і здійснює репресії щодо небажаних дій, забезпечує сталість суспільного життя, інтегрує наміри, дії, відносини індивідів, забезпечує внутрішню згуртованість спільноти. У сучасному суспільстві кожна людина належить до безліччі різних інститутів. Вона народжується в сім'ї, навчається в школі, працює на виробництві, користується громадським транспортом тощо.

Соціальні інститути класифікують на основі змісту, функцій, які вони виконують, -- економічні, політичні, виховні, культурні, релігійні, а також соціальні інститути у вузькому значенні цього слова.

До економічних соціальних інститутів належать ті, які займаються виробництвом і розподілом благ, послуг, регулюванням грошового обігу, організацією праці тощо.

Соціальні інститути можна поділити на формальні й неформальні. Формальні соціальні інститути регулюються законами, іншими нормативними актами. Коли ж функції, засоби соціального інституту не знаходять втілення у формальних правилах, маємо неформальний інститут.

Формальні інститути зафіксовано в законах та різного роду письмових розпорядженнях, обов'язкових для виконання; вони претендують на загальність, публічність і “прозорість”, мають публічні механізми захисту і припускають примус до виконання. До числа спеціалізованих публічних механізмів захисту насамперед відносять поліцію, суди, в'язниці. За ступенем охоплення формальні інститути поділяють на загальні й особливі. До загальних формальних обмежень відносяться закони (про створення господарських організацій і початок підприємницької діяльності, про форми організації господарської діяльності, про заборону на монопольну поведінку і заохочення конкуренції, про злиття, поглинання, ліквідацію та банкрутство компаній і т.д.), а до особливих формальних обмежень - письмові ділові контракти, які визначають права й обов'язки сторін, що їх підписали.

Формальні норми і правила, що утворюють правову і регулюючу інфраструктуру, формують певну ієрархію, структуруючу інституціональне середовище. Найбільш загальні норми в цій ієрархії представлено конституційними правилами. Перехідний період у всіх постсоціалістичних країнах ознаменувався прийняттям нових конституцій, які зафіксували норми демократичного суспільства. Однак за умов відсутності демократичних традицій та цивільного суспільства норми у Конституції України й інших країн СНД слід прописувати більш чітко й детально.

Неформальні інститути - це, по-перше, сукупність соціальних норм, джерелом яких є культура (соціопсихологічні і соціокультурні неформальні інститути) і, по-друге, неформальні інститути ділової поведінки, що виникають у процесі господарської діяльності та направляють поведінку людей і організацій.

Внаслідок недостатньої ринкової культури в умовах перехідної економіки України велику питому вагу в структурі трансакційних витрат займають витрати опортуністичної поведінки (витрати “ухиляння” та “вимагання”), які можна знизити через ефективну модель державної соціальної політики.

Аналіз моделей соціальної політики в економічних системах змішаного типу дозволяє зробити висновок, що для України, з урахуванням сформованих традицій, найбільш прийнятною була б ордоліберальна модель, що реалізується формулою: “самозабезпечення людини через особисту ініціативу + соціальна допомога слабким = суспільний добробут”. Наведена формула найбільш повно відображає і гармонізує економічні інтереси всіх груп населення, тому що переборює байдужність до людини, властиву ранньому лібералізму, і одночасно гарантує індивідуальну незалежність і права власності.

Рис. 1. Характер взаємодії продуктивних сил, виробничих відносин та економічних інститутів

Разом з тим реалізація наведеної формули вимагає проведення ефективної соціальної політики, до інструментів якої ми відносимо: державне регулювання доходів населення, соціальне партнерство, регулювання ринку праці з відповідною інституціональною структурою й інфраструктурою. Відсутність цих інститутів та заходів державного регулювання в соціальній сфері й викликає зростання витрат опортуністичної поведінки, що сприяє криміналізації економіки, формуванню тіньового сектора, розростанню масштабів опортунізму в поведінці суб'єктів ринку.

Особливої уваги заслуговує обговорення величини трансакційних витрат при укладанні угод з використанням тих чи інших інституціональних рамок. Виконання угоди в неформальних рамках наближає її до ідеалу з нульовими трансакційними витратами. При використанні неформальних рамок індивіди заощаджують на витратах укладання контракту, витратах специфікації та захисту прав власності, витратах пошуку інформації, витратах вимірювання і витратах, пов'язаних з можливою опортуністичною поведінкою партнера.

Однак, що менш досконалий ринок, тим вище трансакційні витрати його учасників. Формальні інститути, у свою чергу, виступають не тільки фактором заміщення ринку при його повній відсутності, але також і фактором доповнення ринку там, де він існує в недосконалому вигляді та його функціонування ускладнюється обмеженою кількістю учасників, асиметрією й неповнотою інформації, побічними ефектами, або іншими причинами.

Існують два варіанти розвитку інститутів: еволюційний і революційний. Еволюцію інститутів справедливо розглядати з точки зору короткострокової і довгострокової перспективи. У довгостроковому плані виживають, зберігаються і поширюються ті інститути, які мають найбільшу ефективність для суспільства. Найбільш очевидне підтвердження цього - результат глобального суперництва між ринковою і тоталітарною системами. Набір обмежень, властивих радянській економіці, та відсутність механізмів оновлення призвели до програшу у конкуренції з ринковою економікою та до історичної поразки. Однак у більш короткостроковій перспективі стійкими можуть виявитися не тільки соціально доцільні інститути, але й інститути з неоптимальними випадковими ознаками (тому держава повинна активно впливати на інституціональне середовище в економіці). До виживання інститутів з неоптимальними ознаками приводить хреодний ефект і ефект гіперселекції.

Еволюційний варіант зміни формальних інститутів передбачає трансформацію існуючих неформальних інститутів у формальні. Розвиток формальних інститутів відтворює вже сформовані на рівні неформальних рамок тенденції чи просто нові правила взаємодії агентів. Такий характер становлення формальних інститутів викликає особливий інтерес в умовах перехідної економіки: якщо неформальні ринкові інститути існували в рамках адміністративно-командної системи, то задача полягає лише у майстерному стимулюванні і підтримці їх розвитку, трансформації у формальні інститути.

Проте простої легалізації неформальних інститутів, які отримані у спадщину від соціалістичної економіки, для побудови ефективної інституціональної системи ринку недостатньо, тому що домінуючі неформальні норми, а саме довіра і стосунки, що засновано на симпатії, персоніфіковано та локалізовано (як показують соціологічні дослідження, рівень довіри в українському суспільстві знаходиться на критично низькому рівні; серед опитаних соціологічною службою центра Разумкова 67,3% вважають, що у стосунках з людьми треба бути дуже обережними, і тільки 26,7% схильні до довіри); цілераціональна орієнтація поведінки займає підлегле положення не відповідають вимогам “ідеального типу” ринкової угоди.

Революційний варіант інституціонального розвитку передбачає зміну формальних норм на основі вже відомих зразків: інститути, прямо перенесені з теоретичної моделі на практику; відтворення інститутів, приклади яких існували в історії даної країни в минулому; імпорт інститутів, що існують в інших країнах. Ринкові реформи в Україні й інших країнах СНД багато в чому ґрунтуються на стратегії імпорту інститутів. Владні структури, виходячи з обраної ними концепції економічного розвитку, створюють умови для становлення чи законодавчим порядком формують інститути, які раніше у країні були відсутні.

Успішно функціонуючі нові формальні інститути генерують нові господарські практики, по-своєму впливають на менталітет мас, змінюють сформовані цінності й установки, норми та переваги. Людина, навіть коли вона не є економічним агентом цих інститутів, звикає до життя в їх колі, попадає до сфери їх впливу, користується результатами їх діяльності. Після виникнення (нехай і за бажанням “верхів”) нові організаційно-правові структури отримують самостійне життя й самі стають факторами подальших інституціональних змін (рис.2).

Рис. 2. Характер взаємодії інститутів в умовах їх еволюційного розвитку

Спираючись на соціально-психологічні дослідження історії та культури українського народу і праці М.Грушевського, М.Костомарова, О.Кульчицького, В. Липинського, можна зробити висновок, що для українців як етнічної спільності характерні такі ознаки: працьовитість, довготерпіння, миролюбність, що граничить з угодовством, розважливість, ідеалізм, сентиментальність, домінування емоцій і почуттів над волею та раціональністю, загострене почуття рівноправності й справедливості, державний патерналізм.

Однак українці як титульний етнос не представляють етнокультурного моноліту. В українців заходу і сходу (східна та західна українська ментальність) різні духовні пріоритети, історичні традиції й сучасні орієнтації. Нічого незвичайного в цьому немає. Так було завжди. Треба прагнути не загострювати ці тенденції непродуманими прожектами. Очевидно, що соціально-економічна політика української держави повинна бути дискретною, враховуючою соціально-психологічні і соціально-культурні особливості регіонів та територій країни. Тільки це забезпечить формування консолідованої української політичної нації.

В умовах перехідної економіки надзвичайно важливого значення набуває системотворча роль держави, що пов'язана з виконанням таких цільових функцій. По-перше, перебудова відносин власності, їх специфікація і захист. По-друге, створення і зміна правил та норм, за якими діють економічні агенти. По-третє, формування конкурентного середовища. По-четверте, сприяння у формуванні інфраструктури ринкового господарства.

Право власності - центральна ланка системи економічних норм і правил. Тому трансформацію відносин власності варто розглядати як одну з найбільш актуальних задач реформ, які проводяться у будь-якій з країн із перехідною економікою. Основою системних змін у суспільстві покликана була стати приватизація - передача державної власності приватним фізичним і юридичним особам.

2. ТРАДИЦІЙНИЙ МЕТОД АНАЛІЗУ ДОКУМЕНТІВ, ЙОГО ХАРАКТЕРИСТИКА

У сучасному суспільстві навряд чи можна знайти елемент структури, функціонування якого не було б оформлено документально. Незалежно від того, сім'я це чи окрема особистість, виробничий колектив чи політична партія, певні сторони їх діяльності зафіксовані у документах.

На думку фахівців, аналіз документів як соціологічний метод за популярністю поступається тільки методам опитування, а в окремих напрямах соціологічних досліджень саме аналіз документальних джерел є домінуючим. Наприклад, у промисловій соціології пріоритетними джерелами емпіричної інформації є внутрішній і зовнішній документообіг підприємств, регіональна та галузева статистика, дані відомчого поточного обліку, плани, звіти тощо. Аналіз документів широко використовують у соціології права, політики, громадських рухів, медицини тощо. Часто він є основою для формулювання гіпотез, які потім перевіряють методами опитування, спостереження або експерименту. Статистичні документи є традиційним джерелом емпіричної інформації при вивченні демографічних процесів.

Для аналізу документів насамперед треба з'ясувати суть поняття «документ». Найточніше воно сформульоване в державному стандарті.

Документ -- це засіб закріплення різним способом на спеціальному матеріалі інформації щодо фактів, подій, явищ об'єктивної дійсності й розумової діяльності людини.

Інформацію фіксують за допомогою літер, цифр, стенографічних та інших знаків, малюнків, фотографій, звукозаписів тощо. Документи містять інформацію, яка характеризує соціальні процеси на різних рівнях дослідження: соцієтальному, інституціональному, груповому, особистісному, індивідуальному. Так, законодавчі акти, міжнародні угоди, документи планування, державна статистика охоплюють інформацію про соціальну політику держави, механізми її реалізації, про ефективність проведених заходів. Взаємодія між такими соціальними інститутами, як сім'я, освіта, масова інформація, не може бути адекватно описана і проаналізована без вивчення внутрішньої і міжвідомчої документації, без аналізу документів преси, телебачення, листів трудящих в органи управління та інших каналів громадської думки. Не буде повним соціологічне вивчення міжгрупових і міжособистісних стосунків, процесу соціалізації особистості без аналізу біографій, листів, мемуарів, щоденників, посадових інструкцій та інших документальних джерел.

При використанні документальних джерел слід враховувати досвід і традиції у цій галузі суміжних гуманітарних наук. Наприклад, основні принципи організації документообігу в практиці сучасного управління можна засвоїти, звернувшись до підручників з діловодства, де йдеться про номенклатуру документів, терміни їх зберігання та ін. Ретроспективний аналіз документів вимагає знань архіво- і джерелознавства, які дають знання щодо системи зберігання документації, правил користування архівними фондами, аналізу історичних документів тощо. При використанні документів слід дотримуватися критичного підходу, що допоможе правильно оцінити їх об'єктивність.

Документи класифікують за різними ознаками. Залежно від технічних засобів фіксації інформації їх поділяють на письмові (всі види друкованої та рукописної продукції), іконографічні (відео-, кіно, фотодокументи, картини, гравюри тощо), фонетичні (радіо- магнітофонні записи, грамплатівки). Активно розвиваються нові носії документальної інформації: мікрофільми, мікрофіші, диски для ЕОМ, лазерні диски.

Залежно від авторства розрізняють офіційні документи і Документи особистого походження. Офіційними вважають Документи, створені юридичними або офіційними (посадовими) особами, оформлені або засвідчені належним чином. Документи особистого походження створені окремими особами і їх не вважають офіційними.

За мотивами створення розрізняють спровоковані та неспровоковані документи. Спровокованими документами можна вважати твори школярів на задану тему, листи до газет з приводу того чи іншого конкурсу тощо. Ріеспровокованими документами є особисті документи, створені за ініціативою їх авторів: особисте листування, щоденники, листи в органи управління тощо.

Методи аналізу документальних джерел поділяють на неформалізовані (традиційні) та формалізовані.

Неформалізований метод -- тлумачення документа через з'ясування основних думок та ідей конкретного тексту, оцінку його змісту згідно з політичними, моральними або естетичними критеріями.

Він передбачає зовнішній і внутрішній аналіз документа. Зовнішній аналіз -- це відновлення обставин створення документа в історичному і соціальному планах. Внутрішній аналіз -- безпосередній аналіз змісту документа, спрямований на виявлення розбіжностей між фактичним і літературним змістом, встановлення рівня компетентності автора, систематизацію відомостей, які містяться у документах.

Під час неформалізованого методу аналізу документів дослідник повинен з'ясувати такі питання:

1. Що являє собою документ (його вид, форма)?

2. Який його контекст?

3. Хто його автор?

4. Яка мета створення документа?

5. Яка надійність документа?

6. Яка достовірність зафіксованих у ньому даних?

7. Яка суспільна дія, суспільний резонанс документа?

8. Який фактичний зміст документа?

9. Які висновки можна зробити щодо автора документа?

Методи неформалізованого аналізу значною мірою засновані на інтуїції дослідника і містять потенційну можливість суб'єктивних зміщень у сприйнятті та інтерпретації змісту документів. Такі зміщення можуть спричинити, наприклад, психологічні особливості дослідника (стійкість уваги, пам'яті, стомлюваність), неусвідомлені захисні психічні реакції на зміст документів (виділення «приємних» і пропуск «неприємних» аспектів) тощо. Ймовірність і небезпека таких зміщень зростає із збільшенням кількості проаналізованих документів і обсягу їх змісту.

Недоліки традиційного аналізу документів вимагали пошуків нових методів їх розгляду. Ними стали формалізовані, кількісні методи. Формалізований метод покликаний подолати суб'єктивізм традиційного методу. Формалізований метод -- пошук таких ознак документа, які б відображали істотні сторони його змісту.

Під формалізованим методом найчастіше розуміють контент-аналіз (від англійського -- аналіз змісту). Контент-аналіз почали застосовувати у 20--30-х роках XX ст. у СІЛА. Його використання у сфері політики та пропаганди пов'язують з іменем Г. Лассуелла. Під час Другої світової війни метод контент-аналізу застосували для вивчення пропаганди, а також у військовій розвідці. На початку 50-х років вийшла книга Б. Барельсона «Контент-аналіз у комунікаційних дослідженнях», яку дотепер вважають найфундаментальнішою з контент-аналізу в соціології. У ній розкривається сутність цього методу, характеризуються різні види його застосування. В Україні контент-аналіз вперше застосовували ще у 20-ті роки при дослідженні змісту газет. У 30--50-х роках з відомих причин він, як й інші соціологічні методи, не розвивався і практично не застосовувався. У літературі побутують різні тлумачення його.
Контент-аналіз -- точне дослідження змісту текстових масивів з метою виявлення чи виміру соціальних тенденцій, репрезентованих цими масивами.
Контент-аналіз не є ні сукупністю технічних прийомів, ні особливою методологією. Це специфічний вид науково-пізнавальної діяльності, метод соціального (переважно соціологічного) дослідження. Практика соціологічних досліджень свідчить, що найдоцільніше застосовувати контент-аналіз в разі необхідності високого ступеня точності; за наявності масивного і несистематизованого матеріалу; коли текстовий матеріал не можна охопити без сумарних оцінок. Це досить точно ілюструє ситуація, коли літературознавцям необхідно було встановити, який з кількох варіантів фіналу «Русалки» належить О. Пушкіну. За допомогою контент-аналізу із застосуванням ЕОМ було встановлено, що тільки один з них належить авторові. Висновок ґрунтувався на тому, що у кожного письменника є свій частотний словник, тобто специфічний повтор різних слів. Склавши такий словник письменника і порівнявши його з частотними словниками в усіх варіантах, з'ясувалося, що саме первісний (початковий) текст «Русалки» є ідентичним частотному словнику Пушкіна, а всі інші йому не відповідають.

Застосування методу контент-аналізу на практиці вимагає спеціальних процедур і техніки. Як і при застосуванні будь-якого іншого методу збору соціологічної інформації, визначають проблеми, мету завдання, об'єкт, предмет дослідження, формулюють гіпотези, виробляють програму. Важливим є формування репрезентативної вибірки, відбір необхідних документів. Однак поки що не вироблено технології формування вибіркової сукупності при застосуванні контент-аналізу.

3. МОТИВИ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Соціологічний аналіз мотиваційної сфери та систем мотиваційного регулювання людської поведінки передбачає вивчення змісту компонентів мотивації, форм та механізмів переходу мотиваційного чинника у чинник поведінки.

Існує багато визначень поняття «мотив». У них, незважаючи на їх зовнішню відмінність, простежуються й спільні риси -- тісний зв'язок мотивів і потреб, їх свідомий характер і множинність. Мотив -- свідомий збуджувач поведінки та діяльності людини, який зумовлює здійснення нею різноманітних потреб.

Сукупність мотивів створює мотиваційну сферу особистості, яка має ієрархічну структуру. Структура мотиваційної сфери залежить від конкретних трудових ситуацій. Серед них: вибір професії, місця роботи; повсякденна праця на підприємстві, конфліктні ситуації; зміни місця роботи чи професії.

Мотиваційний процес можна уявляти як постійний пошук альтернатив, обґрунтування та вибору конкретного алгоритму поведінки.

Розрізняють декілька груп мотивів. Перша, найбільша, пов'язана з професією та місцем роботи. До неї належать матеріальні мотиви, мотиви сенсу праці, мотиви престижу професії тощо. Друга -- це мотиви, пов'язані з реалізацією особистістю засвоєних нею соціальних норм і цінностей. У цьому зв'язку виділяють мотиви щодо реалізації значимих цінностей суспільства (громадські, морально-патріотичні тощо); мотиви трудової поведінки, пов'язані з засвоєнням норм та цінностей конкретного трудового колективу (мотиви колективної солідарності); мотиви реалізації групових норм; мотиви стандартів трудової поведінки у групі, професійної солідарності, ділового спілкування тощо. Третя група мотивів пов'язана з вибором та обґрунтуванням альтернатив життєвого циклу особи. До неї входять мотиви соціальної та професійної мобільності, подолання статусно-ролевого та соціально-психологічного дискомфорту тощо.

Мотиви виконують різноманітні функції:

а) орієнтуюча -- функція, за якої мотив спрямовує поведінку працівника в ситуації вибору її варіантів;

б) змістоутворююча -- функція, за якої мотив визначає суб'єктивну значимість поведінки працівника, надає їй індивідуального змісту;

в) регулююча -- функція, за якої мотив надає поведінці особи суспільного чи особистого характеру;

г) спонукаюча -- функція, коли мотив є внутрішнім спонукачем активності особи;

ґ) мобілізуюча -- функція, за якої мотив мобілізує сили працівника на реалізацію значимих для нього видів діяльності;

д) обґрунтовуюча -- функція, коли за допомогою мотивів людина пояснює свої вчинки.

Підприємництво як соціально-психологічне явище є предметом активного дослідження зарубіжних і вітчизняних вчених, бо однією з найважливіших його соціальних функцій є підвищення добробуту суспільства.

Підприємництво - багатоаспектне соціально-психологічне явище. Воно охоплює як сферу суспільних, міжгрупових, внутрішньогрупових відносин, так і діяльність спільнот і окремої особистості, а також процеси організації цієї діяльності, яка детермінується потребами, мотивами, установками, ціннісними орієнтаціями.

В науці не існує єдиного визначення підприємництва, бо дати лаконічну характеристику цього багатогранного соціально-психологічного явища, яка охоплювала б усі його сторони, досить важко.

Найчастіше підприємництво аналізується: як діяльність, як поведінка, як модель особистості. Підприємництво як процес організації поки що залишається поза економічною психологією і аналізується переважно в рамках економічної науки та психології управління. Численні параметри підприємництва потребують не тільки багатоаспектного його аналізу, але й міждисциплінарного підходу, використання даних інших наук і, перш за все, соціології, соціальної психології та економіки.

Одним із перших дослідників, який створив найціліснішу концепцію підприємництва, був австрійський економіст Й. Шумпетер. 1912 року він видав книгу “Теорія економічного розвитку”, в якій сутність підприємництва визначається його функцією реалізації нововведень у виробництві, створенні нових комбінацій факторів виробництва і запровадженні їх у економіку з метою забезпечення економічного зростання. Й. Шумпетер вважає, що підприємництво допомагає розвиватися суспільству завдяки “здійсненню нових комбінацій”, основними з яких є: виготовлення нового, невідомого споживачеві блага, відкриття нових способів виробництва (технологій) і комерційного використання вже існуючих благ; освоєння нових ринків збуту; освоєння нових джерел сировини; зміни структури галузі або виробництва.

Ідеї Й. Шумпетера знайшли підтримку у працях В. фон Хайєка, який теж сутність підприємництва вбачає у пошуку і вивченні нових економічних можливостей. Таких же поглядів дотримуються Дж. Долан і Е. Лідсей. Отже, основа підприємництва - це акт відкриття нових прибуткових можливостей економічної системи.

Підприємницька мета обумовлена такими структурними елементами підприємницької діяльності, як мотиви або внутрішні спонуки до неї. Особливе місце в зарубіжній психології приділяється мотиву досягнення. За теорією Д. Макклелланда, індивідуальна економічна активність залежить від потреби досягнення успіху. Вчений та його колеги розробили методики визначення параметрів потреби досягнення. Одна з них - пропозиція вирішувати завдання різного ступеня складності (хтось бажає вирішувати складніші, хтось - простіші, але більше за той самий час). Ключова якість підприємця, за Д. Макклелландом, це прагнення нововведень. А тому право власності на підприємство не є принциповим: він більше спирається на експертів, ніж на родичів і знайомих; переважно прагне розпочати нову справу, а не розвивати ту, що є; самоцінність грошей для нього невелика; гроші сприймає як засіб досягнення мети.

Концепція Д. Макклелланда здобуває розвиток в дослідженнях Дж. Аткінсона, який формалізував два психотипи, що відрізняються сприйняттям успіху і поразки. Тенденція до успіху або тенденція до уникнення поразки є добутком мотивації, імовірності досягнення і стимулу. Максимум значення Т-успіху - за імовірності, близької до 50 %. Якщо у індивіда мотивація успіху є вищою за мотивацію уникнення поразки, то він характеризується як реалістичний негравець, який з більшим бажанням береться за справи з імовірністю 50 на 50; удача його стимулює, у випадку послідовних удач суб'єктивно збільшує ймовірність подальшого успіху; невдача розчаровує; не втрачає час на марні і малоймовірні справи, а скоріш візьметься за справи складні, які потребують навичок; сам факт досягнення успіху має для нього велике значення; наполегливий, але не упертий; удача - запорука майбутнього успіху, невдача - крах надій, тому обирає помірний ризик.

Якщо у індивіда мотивація запобігання невдач є вищою за мотивацію до успіху, то він: береться тільки за надійні справи; може взятися за даремну справу, поразка в якій спеціально не засуджується; уникає ситуації, коли його компетенція може бути порівняною з іншими; боїться соціального несхвалення, що може спричинити відмову від 100 % справи, в якій найбільш засуджується можлива невдача; справжній успіх або невдачу розглядає тільки як справжнє явище, не пов'язане з майбутнім.

За К. Юнгом, велика схильність до підприємництва є у екстравертів. Д. Майєрс вважає, що потрібен також внутрішній локус контролю. Й. Шумпетер виділяє три підприємницькі мотиви. Перший - потреба в пануванні, владі, впливові. Вона матеріалізується в нагромадженні підприємцями майна. Другий - прагнення перемоги, успіху у боротьбі з суперником і з самим собою. Третій мотив - радість творчості, яку дає самостійне ведення справ.

Російські дослідники А. Смирнов, В. Максимов, Д. Акуленок визначають такі мотиви підприємницької діяльності. По-перше, бажання виділитись, виявити себе, задовольнити здорове честолюбство. По-друге, прагнення незалежності. По-третє, бажання принести благо суспільству. По-четверте, задовольнити особисті потреби у лідерстві. По-п'яте, виявити потреби у самовираженні, само актуалізації.

Національна програма сприяння розвитку малого підприємництва в Україні фінансується не в повному обсязі, що не дає змоги організувати навчання, надання державної фінансової підтримки і мікрокредитування підприємців, забезпечити інші потреби.

Крім того, розвиток малого і середнього бізнесу належно не забезпечено відповідними законами. Це відбувається тому, що сучасне підприємництво в Україні не виконує визнану у світі функцію механізму регулювання інститутів ринку. Існує думка, що основу сучасного підприємництва формує не будь-яка форма бізнесу, а різні інновації як реалізація нових номінацій виробничих факторів щодо створення видів товарів і послуг і технологій, використання з цією метою нових ресурсів, джерел і форм фінансування, освоєння організаційних та управлінських нововведень, а ще проникнення на ринки збуту, в галузі й сектори економіки та ін.

Основними мотивами підприємницької діяльності при цьому вважається привласнення грошей (підприємницького доходу), здобуття влади, прагнення по-новому розподілити та використати рідкісні ресурси, створити нові цінності.

Сучасні представники інституціоналізму О. Вільямсон, Н. Нору вважають, що підприємець -- це суб'єкт, який робить оптимальний вибір між контрактними відносинами вільного ринку та організацією підприємства з метою забезпечення економії трансакційних витрат через залучення регулюючих механізмів ринкових відносин. Одночасно підприємництво виконує багато функцій: новаторську, організаційну, господарську, соціальну й особистісну.

Законодавче забезпечення підприємницької діяльності здійснюється в нас на підставі прийнятого Верховною Радою України Закону України «Про підприємництво», де зазначено, що підприємництво -- самостійна, ініціативна на власний ризик діяльність із виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг і заняття торгівлею задля отримання прибутку.

Особистісними чинниками підприємництва є власність, розумові та фізичні здібності людини, знання і досвід, становище в суспільстві, права та ін.

Розвиткові ж підприємництва заважають високий податковий тиск, рекет, корумпованість, високі ставки за кредитами, монополізм на ринках іноземних фірм, низька платоспроможність населення, відсутність плюралізму форм власності, слабка конкуренція, обмеження сфер вкладення капіталу.

Більш відповідально ставляться представники середнього класу до погашення кредитів, подання податкових декларацій. Можна стверджувати, що податкові надходження до державного бюджету значною мірою забезпечують підприємства середнього класу.

Однак сплата податків та подання декларацій ще не стали для цих верств населення громадським обов'язком, що певною мірою пояснюється недосконалістю податкового законодавства, зокрема, його надмірним фіскальним рівнем. Тому серед таких підприємців, як і інших категорій населення, що займаються дрібним бізнесом, спостерігається тенденція до тінізації доходів.

Про це згадують дослідники середнього класу, вважаючи, що він «вписався» у тіньові економічні схеми і намагається не особливо «світитися». Та все ж цей клас, хоча ще недостатньо чітко сформований, є досить активним провідником інноваційних форм економічної діяльності. Одночасно він виконує функції «мотиватора» нових форм діяльності, поширюючи підприємницьку діяльність, тож його можна вважати обмежувачем масштабів бідності саме за показниками доходів.

Важливою умовою посилення мотиваційної складової до становлення середнього класу за умов розвитку середнього та малого бізнесу є сприяння впорядкованості умов його діяльності. Ідеться про відновлення спрощеної системи оподаткування. Помилки з боку держави в цих питаннях завдали певних втрат. Тому забезпечення сприятливих стабільних умов діяльності підприємств середнього і малого бізнесу доцільно враховувати в реалізації відповідної державної політики.

Отже, підприємницька діяльність у формі малих, середніх господарських структур має значний потенціал щодо становлення середнього класу в Україні.

За умов послідовного вдосконалення механізмів державного регулювання, підвищення рівня менеджменту і професійності ведення підприємницької діяльності цей потенціал може бути перетворений у реалії, що підтверджують досвід розвинутих країн ринкової економіки. Актуальними для досягнення цього є напрацювання наукових рекомендацій та посилення саме впливу держави до підготовки фахівців із підприємницької діяльності за світовими стандартами.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бурега В. Социально-адекватный менеджмент. - К.: Ин-т социологии НАН Украины, 2000. - 379 с.

2. Бурега В.В. Управленческая деятельность: теория и практика профессиографического исследования. - Донецк: ИЭП НАН Украины,
2000. - 139 с.

3. Бурега В.В., Гаврилов Н.И. Философские основы менеджмента: Монография. - Донецк : ДонГАУ, 2002. - 184 с.

4. Бурега В.В., Савенкова М.Є. Компетентність в менеджменті як соціальний феномен // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук.
пр. - Вип. 11. - К.: Український Центр духовної культури, 2000. - С. 123-133.

5. Бурега В.В. Соціологічно-ціннісні аспекти управлінської праці // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць. - Вип. 12. - К.: Укр. Центр духовної культури, 2000. - № 12. - С. 188-200.

6. Димитрова Л.М. Соціологія управління та організацій: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закладів / Національний технічний ун-т "Київський політехнічний ін-т". -- 2-ге вид., виправ. і доп. -- К. : Політехніка НТТУ "КПІ", 2005. -- 156с.

7. Мельник П. В., Максименко І. А., Старостенко Г. Г., Тарангул Л. Л., Фащевський М. І. Соціально-економічні процеси: методологія дослідження та управління їхнім розвитком / Державна податкова адміністрація України; Академія держ. податкової служби України. -- Ірпінь, 2000. -- 451с.

8. Огаренко В.М., Малахова Ж.Д. Соціологія праці: Навч. посібник / Гуманітарний ун-т "Запорізький ін-т держ. та муніципального управління". -- Запоріжжя : ГУ "ЗІДМУ", 2001. -- 306с.

9. Скуратівський В.А., Шевченко М.Ф. Соціальні системи та соціологічні методи дослідження: Навч. посіб. / Українська академія держ. управління при Президентові України. -- К. : Видавництво УАДУ, 1998. -- 188с.

10. Циба В.Т. Соціологія особистості: системний підхід (соціально- психологічний аналіз): Навч. посіб. / Міжрегіональна академія управління персоналом. -- К. : МАУП, 2000. -- 149с.

11. Чаусовский А.М. Экономическая политика: Учебное пособие. - Донецк: КИТИС, 2000. - 130 с.

Размещено на www.allbest.ru