Історичні етапи розвитку науки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Кременецького обласного гуманітарно-педагогічного інституту ім. Тараса Шевченка

Реферат

На тему: Історичні етапи розвитку науки

Підготувала

Студентка 31- Р групи

Супрунюк Василина

Кременець 2012

План

Вступ

1. Історія розвитку науки

2. Історичні етапи розвитку науки

2.1 Історичні вистави Прадавнього миру

2.2 Історична думка епохи Середньовіччя

2.3 В епоху Нового часу

3. Думки великих педагогів

Висновок

Вступ

Наука є соціокультурна діяльність, своєрідне суспільне явище. Основне завдання науки - виявлення об'єктивних законів дійсності, а її головна мета - істинне знання.

1. Історія розвитку науки

Інтерес до проблем історії науки не випадковий. За визначенням Ф. Енгельса, "теоретичне мислення кожної епохи, а значить і нашої епохи, це - історичний продукт..."

За минуле сторіччя відбувся неймовірний підйом наукової думки людства, що набула зовсім новий напрямок розвитку - повна комп'ютеризація, Всесвітня павутина. Але зворотним боком видатних відкриттів стали величезної моці руйнування, наприклад, від ядерних вибухів. Наука породила цілий вузол протиріч.

Іншою віхою на шляху технічних нововведень, коли наукові ідеї одержали практичне втілення, став винахід братів Уілбура й Олівера Райт. У 1890 р. вони довідалися про експерименти, зв'язаних з польотом, що планується, що вироблялися в Німеччині, і захопилися ідеєю повітроплавання, почавши власні розробки, зв'язані з принципами польоту. З'єднавши наукові знання і технічні навички, брати Райт побудували кілька літальних апаратів. Потім 17 грудня 1903 р. вони здійснили успішний запуск літального апарата важче повітря, що приводиться в рух механічним гвинтом.

Ще один винахід, ледь замічене в момент своєї появи в 1947 р., відкрило нову еру в розподілі інформації. У той рік Джон Бардін, Вільям Б. Шокли й Уолтер Бреттейн, що працювали в Лабораторії Белл, спираючи на дуже складні становища теоретичної фізики, винайшли транзистор - невеликий пристрій, здатне замінити масивні радіолампи. Транзистор і винайдені десять років через інтегральні мікросхеми дозволили сховати складну електронну начинку в невеликий корпус. У результаті сьогоднішні комп'ютери розміром із книгу перевершують по своїх параметрах комп'ютери 60-х, що займали цілі приміщення, що привело до дійсної революції в способі життя людей, уплинувши на їхню роботу, навчання, ведення бізнесу, проведення наукових досліджень.

В другій половині XX століття американські учені відомі вже аж ніяк не тільки завдяки практичним розробкам. Відразу вони одержали визнання за їхній внесок у "чисту науку", за розробку теорій і концепцій. Зміна пріоритетів наукових досліджень можна простежити за списком Нобелівських лауреатів по фізиці і хімії. У першій половині сторіччя, з 1901 по 1950 р., американські вчені серед лауреатів премії складали меншість. Після 1950 р. американці одержують приблизно половину Нобелівських премій, присуджуваних за наукові досягнення.

2. Історичні етапи розвитку науки

Перетворення історичних знань в історичну науку здійснювалося в плині тривалого часу. Зараз у розвитку історичної науки виділяють наступні найбільш важливі етапи.

2.1 Історичні вистави Прадавнього миру

Спочатку історична думка розвивалася у вигляді сказань і міфів. Особливістю міфологічного мислення, властивого багатьом прадавнім народам, був історичний песимізм - ідея про те, що «те, що було раніше, - краще, чим зараз». Так, прадавні індійці вважали, що «золотий століття» людством уже пройдений, а спереду - тільки важка праця й усіляка випробування.

Крім того, міфологічне мислення зв'язувало хід історії з діяннями богів. Так, в «Илиаде» Гомера причиною Троянської війни послужила сварка богинь. Тоді ж виробляється концепція, згідно з якою герої творять історію за допомогою й з волі богів. У цілому історія людства представлялася їм як прояв волі божества: Доля визначала долю народів.

Давньогрецький філософ Эпикур (341-270 до н.е.) уважав, що розвиток історії здійснюється завдяки відкриттям і винаходам геніїв.

Вищими досягненнями історичної думки в епоху Прадавнього миру були твору античних авторів - Геродота й Фукидида. Грецького історика Геродота (між 490 і 480-ок. 425 до н.е.) уважали «батьком історії». Він описав Прадавню Грецію, а також народи й країни, у яких побував: Персію, Ассирію, Вавилонию, Єгипет, Скифию. Головна його праця - «Історія греко-перських воєн». Давньогрецький історик Фукидид (ок. 460-400 до н.е.) автор «Історії», що включає вісім книг, присвяченої Пелопоннесской війні, що й уважається вершиною античної історіографії. Великим античним істориком був і Полибий (ок. 200-ок. 120 до н.е.), що почав спробу створити всесвітню історію. Його праця «Історія» (40 книг) охоплює історію Греції, Македонії, Малій Азії, Рима й інших країн періоду від 220 до 146 до н.е. У Прадавньому Сході також важливу роль надавали культу минулого. Так, у Китаї при кожному питомому правителі (згодом після об'єднання Китаю - при дворі імператора) перебував історіограф. До II в. до н.е. з'явилася безліч літописів, аналів, в основному локальних. Узагальнив ці джерела син придворного історіографа Сыма Таня - Сыма Цянь (145 або 135 - ок. 86 до н.е.), прозваний «китайським Геродотом». Головною справою всього життя Сыма Цяня стали «Історичні записки» («Ши Цэи»), що виявили вагомий вплив на розвиток історичної науки в Китаї. Відтоді в Китаї стали становити історії всіх правлячих династій.

2.2 Історична думка епохи Середньовіччя

Історична думка епохи Середньовіччя розвивалася під впливом церковно-релігійної ідеології, тому у творах, що належать історикам різних країн і народів цього періоду, історичний процес суспільного розвитку трактувався ідеалістично.

Провідної історичною концепцією ранньосередньовічної думки Західної Європи стала концепція провіденціалізму ( з волі провидіння), розроблена Августином Блаженним (354-430).

Популярної, як і в стародавності, була теорія великих людей і героїв. Серед європейських істориків цієї епохи виділяють Григорія Турского (538 або 539-593 або 594), Рауля Глабера (985 - ок. 1047), Михайла Пселла ( 1018-ок. 1078 або ок. 1096). Григорій Турский - автор «Історії франків» у десяти книгах.

Ця праця вважається історичним пам'ятником раннього Середньовіччя, його автора називають «батьком варварства». На арабському Сході найбільш великими вченими-істориками були автори «загальних історій» Якуби (X в. н.е.), Абу Ханифа пекло-динавери (IX в.) і Табари (кін. IX - початок Х вв.). У Китаї в XI в. державний діяч і історик Сым Гуан створила величезна праця (294 книги), що охоплює історію китайського народу з V по кінець IX вв.

У середньовічній Росії на початку XII в. був створений видатний добуток російської суспільно-політичної думки « Повість минулих літ», автором якої називають ченця Києво-Печерського монастиря літописця Нестора. Потім з'явилося «Слово про полицю Игореве», присвячене невдалому походу Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославовича на половців. Автор відзначає згубність роздробленого стану російських князівств і необхідність їх єднання перед погрозою ворожої навали.

Вивчення історії людства одержало новий розвиток в епоху Відродження, переходу від Середньовіччя до Нового часу, коли засилля середньовічної релігійної ідеології була протипоставлена культурна спадщина античності. Підсилюється інтерес до пам'ятників стародавності. Зародилися нові підходи до розуміння історії. Італійський політичний діяч Н. Макіавеллі (1469-1527) у роботі «Государ» (1513) назвав одну із причин боротьби людей в історії - майнову.

2.3 В епоху Нового часу

В епоху Нового часу деякі західноєвропейські історики й філософи, відкинувши ідею бога як творця історії, спробували пояснити причинно-наслідковий зв'язок матеріального світу виходячи з нього самого. Італійський філософ, один з основоположників історизму Д. Вико (1668-1774) затверджував, що історичний процес має об'єктивний і провіденціальний характер. Усі нації розвиваються по циклах, що полягають із трьох епох: божественної (бездержавний стан, підпорядкування жерцям); героїчної (аристократична держава) і людської (демократична республіка або представницька монархія). А. Тюрго (1727-1781) - французький державний діяч, філософ-просвітитель, економіст - уважав, що історію суспільства рухає людський розум. Філософи Нового часу вважали, що ідеї правлять миром. Вони ж розвили після Цицерона (106-43 до н.е.) ідею природнього права й пізніше прийшли до ідеї освіченого монарха. Однак у цілому західноєвропейська історична наука періоду становлення й твердження капіталістичних відносин, тобто Нового часу, незважаючи на боротьбу з феодально-церковними поглядами на історію суспільства, залишалася на ідеалістичних позиціях. Для поглядів учених цього часу характерний дуалізм: підходячи до явищ природи матеріалістично (хоча й метафізично), вони у вивченні історії залишалися прихильниками ідеалізму, пояснюючи хід історичного процесу як прояв «волі Бога», «божественного провидіння», «божественного світового духу» або абсолютної «ідеї». Найбільшими її представниками на Заході були Ф. Гизо (1787-1874), О. Тьерри (1795-1856), Ф. Минье (1796-1884), М. Генрі (1818-1881), Т. Карлейль (1795-1881), М. Маколей (1800-1859). Французькі історики Ф. Гизо, О. Тьерри, Ф. Минье в першій половині XIX в. створили буржуазну теорію класової боротьби, у якій визнали класові відмінності в суспільстві, але заперечували експлуататорський характер буржуазної держави. В XIX в. німецькі історики Ф. Шлоссер (1776-1861) і В. Онкекн створили «Всесвітню історію» (відповідно 19 і 46 томів).

3. Думки великих педагогів

І.С.Алексєєв стверджує, що початки елементарного знання сягають найдавнішого періоду розвитку людського суспільства.

Початкові знання мали характер емпіричних правил для конкретних видів діяльності людини, поповнюючись безпосереднім породженням їх ціною матеріальних дій. На цьому ґрунті людство накопичило значний обсяг вихідних відомостей про навколишній світ і, власне, про себе. Свідченням цього є історія розвитку країн Давнього Сходу, Вавилону, Єгипту, Індії, Китаю.

У попередній історії науки певну роль зіграла також і міфологія, де знайшли відбиток прагнення людей побудувати загальну картину явищ навколишнього світу за допомогою уяви і фантазії. Таким шляхом виникли релігійно-антропоморфні уявлення про надприродні сили, які панують у природі і стоять над нею.

У виникненні науки вирішальне значення мали й соціальні умови, зумовлені рівнем розвитку продуктивних сил і виробничих відносин.

Однією з умов виникнення науки стало поділення праці на фізичну і розумову.

У зв'язку з цим у Давній Греції (УІ-ІУ ст. до н.е.) виникли теоретичні концепції, які пояснювали реальний світ через концепцію закономірного початку (Фалес - на рубежі VII-VI ст. до н.е. і Демократ на рубежі У-ІУ ст. до н.е.). Даний етап розвитку пізнання отримав назву натуральної філософії.

Натурфілософія, відокремившись від міфології, перетворилася у філософію природи, особливістю якої стало переважно умоглядне її тлумачення як єдиного цілого.

Спочатку вона синкретично (без поділу на складові) поєднувала у собі філософію і природознавство. Але це ще не було наукою, оскільки її результатом не могло бути відкриття об'єктивних законів реального світу. Найбільш характерною рисою пізнання в цю епоху було виділення і опис найзагальніших та найсуттєвіших моментів і явищ природи, суспільства і мислення. Б.М. Кедров підкреслював, що відкриття законів укладає головну задачу будь-якої науки. Доки відповідні закони не відкриті, людина може лише описувати явища, збирати і систематизувати факти, накопичувати емпіричний матеріал. Це ще не є наукою. У всякому разі - це ще не та дана, розвинена форма, що має визначення науки.

Надалі такий засіб пізнання привів до встановлення деяких суттєвих принципів, тверджень і до описового формулювання низки законів, що стали початком виникнення окремих галузей знання, які відокремилися від натурфілософії: логіки (Арістотель, IV ст. до н.е.), геометрії (Евклід, ІV ст. до н.е.), механіки (Архімед, III ст. до н.е.), астрономії (11 големей, друга чверть II ст. н.е.).

Панування релігійно-містичного світогляду в епоху середньовіччя загальмувало, але не зупинило процес пізнання. І Іоні важливі досягнення в низці сфер знання в цю епоху просвітлення видатних мислителів та вчених Арабського і сходу і Середньої Азії.

Водночас схоластика сприяла формуванню і розвитку культури, формального мислення і мистецтва теоретичних суперечок та дискусій.

Розвиток середньовічної алхімії пробудив інтерес до емпіричного вивчення хімічних речовин, а астрології - до постійного спостереження за небесними тілами, що, безперечно, сприяло становленню матеріальної бази астрономії.

Основи сучасної науки стали складатися в епоху Відродження. Цьому сприяли такі обставини: наявність визначеної суми знань, досягнутих у минулому; виникнення капіталістичного способу виробництва, однією із основних умов розвитку якого був прогрес науки, що підірвав панування релігійного світогляду революційними ідеями даної епохи і нових досягнень науки, які на початку займали важливе місце в духовному житті суспільства; озброєність науки (поруч зі спостереженням і описом) новими експериментальними методами вивчення явищ.

У науці нового часу експеримент стає провідним методом дослідження і радикально розширює сферу пізнання реальності, тісно поєднуючи теоретичні міркування з практичним «іспитом» природи. Внаслідок значно посилилася пізнавальна могутність науки ХУІ-ХУП ст.

Це глибоке перетворення науки було першою науковою революцією (Галілей, 1632 р., 1663 р.; Копернік, 1543 р.; Гарвей, 1628 р.; Декарт, 1637 р., 1644 р.; Гюйгенс 1690 р.; Ньютон, 1676 р. та ін.). Успіхи механіки визначили розвиток механістичного матеріалізму.

Використовуючи закони механіки, пояснювалася суть не лише фізичних і хімічних, але й біологічних явищ (Ла-метрі, 1715 р., 1747 р.; Бореллі, 1666 р. 1682 р. та ін.). Положення механістичного матеріалізму складали основу теорії пізнання і наукової методології того часу.

У XVIII ст. і на початку XIX ст. на цій ідейній, науково-теоретичній і практичній основі був накопичений, систематизований та узагальнений великий за обсягом матеріал у конкретних галузях природознавства (Ейлер, 1736 р., 1744 р.; Ломоносов, 1742 р.; Лаплас, 1796 р., 1825 р.), предметом вивчення якого були явища дійсності.

Проте в цей і в наступні періоди механістичний матеріалізм все ж таки не задовольняв ідейним потребам природознавства у поясненні нових даних, одержуваних наукою.

Нові революційні зміни в науці пов'язані з відкриттям закону збереження і перетворення речовини та енергії (Маєр, Джоуль, Гельмгольц, Ломоносов, 1848 р.), клітинної будови рослинних і тваринних організмів (Шлейден, Шванн, 1838 р., 1839 р.), законів органічного світу (Дарвін, 1859 р.), періодичної системи елементів (Менделєєв, 1870 р.). Ідея розвитку стає визначальною в науці.

Наприкінці XIX - початку XX ст. відбувався підрив класичних уявлень про реальний світ у зв'язку з відкриттями електрона (Томсон, 1898 р.), рентгенівського випромінювання (Рентген, 1895 р.), радіоактивності та інших явищ (П.Кюрі, М.Склодовська-Кюрі, 1895 р.), значення яких не можна було пояснити на основі механістичного світогляду. Це збільшувалося інтенсивним проникненням суб'єктивного ідеалізму до природознавства.

Назріла криза розв'язалася новою революцією в науці, яка почалася у фізиці (Планк, 1900 р.; Ейнштейн, 1905 р., 1916 р., 1924 р.) і охопила всі основні галузі науки. Як відомо, М.Планк висунув гіпотезу про існування квантів світла. А.Ейнштейн розробив спеціальну та основи загальної теорії відносності.

1 перехід до пізнання нових рівнів матерії обумовив кориту переоцінку значення цілої низки основних понять науки атом, простір і час, маса, енергія тощо.

В історії вперше була сформульована теорія рівнів організації живих систем, зросла пізнавальна могутність науки, розширилися її взаємозв'язки з технікою, а також з усіма сторонами суспільної діяльності, посилилася тенденцій перетворення науки у продуктивну силу і підвищилася її роль у суспільстві.

Створилися передумови для новітнього етапу розвитку науки, які обумовили у 50-і роки XX ст. сучасну науково-технічну революцію. Найбільш характерні риси цього періоду науки розглянуті у багатьох сучасних спеціальних монографіях і підручниках.

Висновок

Отже, в історії людства відбувалися закономірні зміни щодо «спокійних» і революційних періодів розвитку науки, яка перебувала в єдиному потоці процесів, що відбувалися і відбуваються в суспільстві. Тому слід підкреслити, що наука, її історія, не можуть бути відокремленими від розвитку суспільства в цілому. наука знання мислення

Список використаної літератури

1. Українська радянська енциклопедія. В 12-ти томах / За ред. М. Бажана. - 2-ге вид. - К.: Гол. редакція УРЕ, 1974-1985.

2. (рос.) Карпов М. М. Наука и развитие общества. М., 1961.

3. (рос.) Очерки истории и теории развития науки. М., 1969.

4. (рос.) Ученые о науке и ее развитии. М., 1971.

5. (рос.) Бернал Дж. Д. Наука в истории общества. Переклад з англ. М., 1956.

Размещено на Allbest.ru