Історія соціологічної думки

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Українська суспільна думка

Слов'янські витоки

Первісні відображення суспільства наших далеких предків можна зустріти у піснях, міфах, легендах та ін. Окрім усної народної творчості, яка за тисячолітню історію могла зазнати певних змін, на сьогодні існують і писемні джерела, зокрема грецькі. Видатний історик античності Геродот записав цілий ряд праслов'янських історичних міфів. Цінні відомості про населення Північного Причорномор'я, його звичаї і традиції подають географ та історик Страбон, мандрівний лікар Гіпократ, Птоломей та інші. Багато важливої інформації можна знайти у дохристиянських літописах наших предків «Послання оріян хазарам» і «Велесовій книзі». Значно розширює уявлення сучасників про далеке минуле України розшифрування написів у печерах і гротах Кам'яної могили, що неподалік м. Мелітополя, вік яких сягає кількох тисяч років до н.е., здійснене Анатолієм Кифішиним.

В основі слов'янської міфології можна виявити стереотипи, характерні для інших індоєвропейських та близькосхідних народів. Наприклад, слов'янській Ладі відповідає грецька Гея, германська Фригг, близькосхідна Кібела, слов'янському Даждьбогу - грецький Аполон, іранський Мітра, єгипетський Гор, Ярилі - грецький Діоніс, єгипетський Осіріс, індійський Шива і т.д., що вказує на тісні культурні та інші зв'язки наших предків з іншими народами.

Міфологія слов'ян дає багаті відомості про їх соціальне життя. Зокрема, пантеон слов'янських богів відображав їх общинний устрій, де на Небесах так само як на Землі був свій старійшина(Род), його дружина(Лада), свій воєвода(Перун), волхв-жрець (Місяць-Велес), захисник правди, справедливості, всього світлого і доброго (Сонце-Цар Даждьбог), землероб і воїн (сонячний Ярило).

Лада(Мокошь), очевидно, була успадкована від перших землеробів України трипільців, епохи панування матріархату, яка з одного боку уособлювала родючість, була Матір'ю Землею, що дарувала життя усьому земному, а з іншого - Царицею Неба, що встановлювала лад, порядок і згоду.

Род - верховний бог слов'ян, бог ясного неба, а з соціальної точки зору утверджувач патріархату. Зайняв провідні позиції разом з перемогою степових індоєвропейських скотарів над матріархальними землеробами Трипілля. Відповідно вважався творцем світу і чоловіком Землі. Шлюб між Ладою і Родом, очевидно, знаменував собою процес єднання двох народів в один.

Сварог (svar - світити на санскриті) - син Рода, який завершив створення світу. Відділив світло від пітьми, день від ночі. Небесний коваль і одночасно культурний герой, який викував перший плуг, проклав першу борозну, запровадив моногамний шлюб. Породив братів - Перуна, Ярила, Даждьбога і Сварожича(вогонь).

Загальноіндоєвропейський міфологічний сюжет про перемогу небесних, світлих сил над змієвидними представниками нижчого світу, що пов'язані з земною та водною стихіями, пітьмою, хаосом, знайшов своє відображення у слов'янському міфі про боротьбу небесного Перуна зі змієм Велесом. Здолання воєводою Перуном шамана Велеса, це одночасно утвердження панування воїнського стану у суспільстві і поразка дикої природи, яку уособлював ліс з усіма його мешканцями та Господарем звірів, богом-чарівником Велесом.

Особливе місце в пантеоні слов'янських богів займав Даждьбог, чиїми внуками себе називали наші предки (тобто сонячними). Тому етнонім «руси» обґрунтовано може трактуватись, як - світлі, русі, носії світла (оскільки походять від бога Сонця). Згідно «Велесової книги»: «слав'яни-руси славу своїм богам співають (а не жертви їм приносять) і тому - суть слав'яни».

У структурі світу слов'яни розрізняли три сутності життя: ЯВ - НАВ - ПРАВ. ЯВ - світ матеріальний (явний); НАВ - «не-Яв», невидимий світ, підземний, мертвих; ПРАВ - світ небесний, правил, правди і правосуддя. Світ у слов'янській уяві характеризувався дуалізмом, в якому протистояли такі протилежності, як: зло і добро, земне і небесне, жіноче і чоловіче, вода і вогонь та ін. Водночас він був і цілісним. Розвиток, на думку слов'ян, відзначався закономірним циклізмом, який охоплював все життя Всесвіту, що перегукувалось із світоглядом інших землеробських народів.

Утвердження землеробства у слов'ян супроводжувалось усвідомленням ними величезного впливу Сонця на живу природу і господарську діяльність людей. Життя землеробів повсякчас було жорстко підпорядковане природному циклу, який формував ритм Сонця (день-ніч, літо-зима), що утверджувало усвідомлення людьми організованості світу, у той час коли мисливці і збирачі сприймали його як хаос в якому панує безглуздий фатум. Сонцецентричне язичництво слов'ян формувало відчуття космічної гармонії, якій підпорядковане все - природа, суспільство, окрема людина, яку забезпечував універсальний коло обіг, закономірний циклізм. У природних циклах все набувало осмисленості, впорядкованості, коли кожному місяцю, дню року відповідали певні - рослина, тварина, метал, сузір'я, число, ритуал, процес, звук, а з появою письма буква і т.д. Космічна гармонія слов'янського язичництва, з одного боку, бездоганно включала соціум в оточуючу екосистему, проте з іншого - перетворювала його у заручника природи, невільника пануючих у ній сезонних змін. В результаті язичництво могло забезпечувати лише самовідтворення суспільства, проте перешкоджало його прогресивному розвитку.

2. Духовне життя Русі-України

Початок нашої ери був ознаменований революційними змінами світогляду у багатьох народів. У Римській імперії в муках народжувалось християнство, що починало відгукуватись і в житті слов'ян. Вже у I ст. н.е., засланий на каменоломні біля Херсонесу(Крим), четвертий римський папа, учень апостолів Петра і Павла, святий Климент, гине мученицькою смертю за поширення христової віри. Святого прив'язаного до якоря топлять в одній із бухт. Ці події одержують своє продовження після хрещення Русі, коли до Києва була привезена частина мощів святого, якого наші предки обирають своїм небесним заступником, а символ його мучеництва за віру - якір у модифікованому вигляді тризубі приймають за герб своєї держави. У свою чергу, Нестор Літописець у «Повісті минулих літ» повідомляє окрилюючу легенду про слова апостола Андрія Первозванного, сказані на київських горах, про возсіяння на них у майбутньому благодаті Божої.

Хрещення Русі Володимиром Великим у 988 році крок за кроком почало наповнювати життя людей новими смислами, ідеалами, цілями, пріоритетами. Перший руський митрополит Іларіон у своїй книзі «Слово про закон і благодать» (XIст.) викладає концепцію світової історії в якій принцип закону в іудеїв замінюється принципом благодаті у християн. Закон при цьому трактується лише як тінь істини, слуга і предтеча благодаті, яка для автора і є синонімом істини. У цьому ж творі автор повідомляє про посвячення Русі Пресвятій Богородиці рівноапостольним князем Володимиром, що багато в чому пояснює особливе місце, яке зайняла Божа Матір у духовному житті нашого народу.

Важливою віхою розвитку духовності на теренах всієї Східної Європи стало заснування Києво-Печерської Лаври, яка стала головним осереддям христової віри у цій частині світу. Її засновниками стали святі Антоній і Феодосій Печерські (983-1073; 1036-1074). Зокрема, преподобний Антоній привіз на Батьківщину, опанований ним досвід духовних подвигів монахів на Святій горі Афон у Греції, які пов'язані з надлюдськими тілесними випробовуваннями. У свою чергу, преподобний Феодосій доповнив започатковану справу свого попередника впорядкував чернече життя, проявивши себе при цьому більше у справах смирення, послуху і милосердя.

Християнське смирення на теренах Київської Русі набуває специфічних форм, які не були характерні Візантії, звідки прийшла віра Христова. Якщо у греків людина мала проявляти покору перед усім вищим - Богом, імператором, начальником, то перші києво-руські святі виявляли смиренність перед приниженими і упослідженими людьми, але до знатних осіб проявляли вимогливість і суворість. Можливо саме такі особливості розвитку християнства в Київській Русі дозволили їй не допускати підміну Бога - кесарем, духовність - обрядовір'ям. У свою чергу, етика християнського милосердя знайшла своє відображення в існуючій правовій системі, зокрема, у збірнику законів «Руська правда» Ярослава Мудрого, була відсутня смертна кара.

Русь сприймала християнство більшою мірою через емоції - краса обряду, співчуття до страждаючого Христа чи до ближнього, захоплення містичними переживаннями. У той же час, догматичне богослів'я в країні не набуло такого розвитку як на Заході чи у Візантії. Ще однією особливістю духовного життя нашого краю стала непропорційно велика кількість святих серед мирян (близько чверті), що контрастувало, як з візантійським так із римо-католицьким досвідом.

Розкол християнства у 1054 році негативно відгукнувся, як в духовному так і в політичному житті суспільства. Країна почала скочуватись до чвар і міжусобиць, драма яких яскраво описана у «Слові о полку Ігоревім», що згодом призвело до її загибелі. Північно-Східні терени Русі, де згодом сформувалась російська державність, після 250_річного підординського періоду перейняли візантійські традиції контрольованої владою церкви, а на теренах України тривале протистояння у релігійній, культурній і політичній сферах з поляками-католиками з часом призвело до відновлення єдності з Римом(унії) у 1596 році частиною українців(русинів), яка у свою чергу, була сприйнята далеко неоднозначно. Одні її розглядали, як спосіб нормалізації стосунків з поляками і доручення православних до європейських культурних і освітніх надбань, інші ж розцінили як зраду, що з часом приведе до втрати рідної мови і національної самобутності. Час показав, що побоювання несправдились проте світоглядна неоднорідність українства залишилась до сьогодні. З часом суспільна увага з релігійних питань поступово переміщувалась у інші площини соціальних зацікавлень.

3. Освіта і наука на теренах України

З епохою Відродження на українські землі посилився поряд з релігійним і інтелектуальний вплив Заходу. Як наслідок, українське(руське) суспільство все гостріше відчувало потребу власного розвитку у цій сфері. З початку значна частина українців (русинів) активно шукала можливості здобуття європейської освіти, а згодом росло усвідомлення необхідності створення аналогічних навчальних закладів у себе, для поширення знань серед співвітчизників.

Юрій Дрогобич (1450-1494) перший українець(русин), який здобув загальноєвропейське визнання, як авторитетний вчений (астроном, астролог). Зумів стати першим слов'янином, який очолив один з провідних західноєвропейських університетів в Болоньї(Італія). Найвідомішим його учнем був польський астроном М. Коперник. Ввійшов в історію, як український Нострадамус, оскільки досить вдало займався прогнозуванням майбутнього.

Мелетій Смотрицький (бл. 1578-1634) створив одну з кращих слов'янських граматик (на зразок латинських), яка одержала загальне визнання і на основі якої був розроблений правопис для усіх слов'ян, що користувались кирилицею, що суттєво посприяло поширенню освіти серед них.

Петро Могила (1596-1647) став засновником найбільшої і найавторитетнішої на той час освітньо-наукової установи всієї Східної Європи - Київської колегії (Києво-Могилянської академії), що формувалась на засадах європейських університетів, яка стала своєрідною кузнею кадрів для східних і південних слов'ян протягом майже двох століть. Серед знаменитих не українців, які здобували тут знання можна виділити білоруса Симеона Полоцького, який став ініціатором створення першого вищого учбового закладу на теренах Росії - слов'яно-греко-латинської академії у 1687 році, де тривалий час викладали переважно українці - «могилянці», засновника російської науки Михайла Ломоносова, який у свою чергу виступив організатором створення Московського університету у 1755 році.

XVII-XVIII ст. ст. взагалі стали періодом масової міграції освічених українців на терени Росії. За оцінкою історика церкви і митрополита (в Канаді) Івана Огієнка це був період, коли освітня (шкільна та вища гуманітарна) і релігійна сфери у цій державі практично повністю були монополізовані українцями, яких, після радикальних реформ Петра I широко залучали для європеїзації країни. Значною мірою праця українців на цій ниві підготувала культурний вибух у Росії з початку XIX ст., коли тут з'являється велика кількість видатних поетів, письменників, художників, композиторів, вчених. Без перебільшення можна стверджувати, що російська гуманітарна інтелігенція була виплекана і одухотворена українськими світоглядом, ідеалами, цінностями. І тільки цим можна пояснити чому ставлення до пропагованих нею ідей російської влади, а почасти і самих росіян неоднозначне і суперечливе, у той час, коли українці виявляють співзвучність власних емоцій з ідеалами які утверджували у своїй творчості Ф. Достоєвський, А. Чехов, О. Грібоєдов, М.Лєрмонтов, М. Салтиков-Щедрін та інші.

У той же час, з кінця XVIIIст. інтелектуальне і культурне життя в самій Україні поволі занепадає і українці з найосвіченішої частини населення імперії до кінця XIXст. за рівнем писемності виявляють гірші показники ніж в середньому по імперії (відповідно 16,3% і 23,3%). Україна втрачає свої позиції культурного, наукового і освітнього лідера у Східній Європі.

Незважаючи на це українські вчені, ще неодноразово виявлялись на вістрі розвитку світової науки. Зокрема, Володимир Вернадський (1863-1945) розвиває вчення про ноосферу (сферу розуму), як нову сходинку еволюції матерії і людства. Разом з ідеями економіста Михайла Туган-Барановського (1865-1919), який критикуючи матеріалізм К. Маркса доводив, що частка нематеріальної сфери виробництва постійно зростає, що з часом призведе до її домінування, чим фактично передбачили прихід постіндустріальної епохи. Цікаво, що згодом київські вчені Сєргій Лєбєдєв створивши перший комп'ютер в Європі та його учень Віктор Глушков - перший персональний комп'ютер і розробивши концепцію інтернету, ніби надають їх ідеям певного завершення. А американський українець, нобелівський лауреат Саймон Кузнець-Сміт (1901-1985) стає співзасновником теорії народного капіталізму, в руслі якої, останнім часом, розвиваються передові країни світу.

4. Соціально-політичний розвиток Русі-України

Перша держава наших предків Київська Русь, так само, як Велике князівство Литовське і Річ Посполита, до складу яких входили українські землі, функціонували на західному інституті васалітету, в основі якого лежали вільні договірні взаємини між васалом і сюзереном. У цей період українські міста здобувають Магдебургське право, яке закріплювало право міст на самоврядування і свободи городян. Окрім того антифеодальна війна очолена Богданом Хмельницьким у XVII ст. завершилась ліквідацією кріпосного права на значній території України, що дозволило українцям здобути певні демократичні завоювання. Тому до певної міри закономірною стала поява у 1710 році Конституції, розробленої козацькою старшиною на чолі з Пилипом Орликом (1672-1742), яка стала одним з перших документів у Європі, що закріплював особисті права і свободи людей. Хоч ця конституція і не набрала чинності в Україні, проте її поява засвідчила спорідненість українських політико-правових традицій із європейськими і значною мірою визначила напрямок в якому має розвиватись українське суспільство.

У той же час, сформована в Росії політична модель одноособової, ніким неконтрольованої влади, на особливості формування якої вплинула, у тому числі, концепція «освіченого абсолютизму», розроблена сподвижником Петра I, українцем Феофаном Прокоповичем, вступила в конфлікт з українськими вольностями, що вилилось у низку кроків російської влади за для посилення «керованості» (вважай покірності) українців: ліквідується українська автономія в 1764 році, руйнується Запорізька Січ в 1775 році, впроваджується кріпосне право в 1783 році, міста України позбавляються Магдебургського права, ліквідується шкільна освіта на селі і Києво-Могилянська академія тощо.

Драматичне завершення XVIII ст. загострило національне самоусвідомлення українців. У цей час, з'являються перші літературні твори сучасною українською мовою, розвивається етнографія, досліджується історія українців. Значний внесок у розвиток суспільної думки здійснили представники Кирило-Мифодієвського братства, такі як М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш та інші, які пропагували ідеї свободи, соціальної справедливості та слов'янської федерації зі столицею в Києві.

Учасник женевського гуртка у 80_их роках XIX ст., де фактично зароджується українська соціологія, Федір Вовк (1847-1918) зумів вперше довести, що українці в цілому є досить однорідною расово-антропологічною групою і при цьому чітко відрізняються від своїх найближчих слов'янських сусідів - поляків і росіян, обґрунтувавши таким чином окремішність українського етносу.

Паралельно розвивались демократичні ідеї. Михайло Драгоманов (1841-1895) обґрунтовував, що пріоритетом у суспільстві мають бути права і вільний розвиток кожної людини і громади, кожного народу і краю. Богдан Кістяківський (1868-1920) доводив, що право виростає з етики і концентровано виражає рівень розвитку культури суспільства. Право при цьому може діяти лише за умов панування свободи особи, а правова система має бути націлена на утвердження справедливості і гідного життя.

На межі XIX і XX століть все популярнішими в Україні стають самостійницькі ідеї. Прямо чи опосередковано найбільший внесок в утвердження необхідності незалежності другого за чисельністю народу в Європі (на той час) зробили письменник І. Франко, історик М. Грушевський, географ С. Рудницький, економіст М. Туган-Барановський, сходознавець А. Кримський. А вже після поразки національно-визвольних змагань у 1917-22 рр., у 20_их і 30_их роках з'являється нова хвиля мислителів, які розчарувавшись у демократичних підходах, почали закладати основи ідеології українського націоналізму (Д. Донцов, В. Липинський, М.Міхновський, В. Старосольський).

У другій половині XX ст. в Україні розгортається наймасовіший в колишньому СРСР правозахисний рух, зокрема, кожен другий політв'язень в цій країні був українцем. Серед українських дисидентів, які намагались дати глибокий науковий аналіз драматичним подіям у XX ст., виділяється вчений і письменник Микола Руденко (1920-2004) Розпочавши свою діяльність з критики сталінізму, М. Руденко врешті дійшов до виявлення фундаментальних помилкових підходів, як марксизму так і економічної концепції Адама Сміта, чиї ідеї лягли в основу сучасного лібералізму. Розвиваючи ідеї французького економіста XVIII ст. Ф. Кене та українця XIX ст. С. Подолинського, М. Руденко обґрунтував, що джерелом додаткового багатства є не людська праця, а космічне випромінювання, радикальним чином змінюючи розуміння того як повинна працювати економіка.

Після здобуття Україною незалежності відбувається процес переосмислення всього її історичного минулого та її місця і ролі у розвитку людства. Зокрема, киянин Георгій Щокін розвиває ідею триєдиної православної Святої Русі, обґрунтовуючи взаємодоповнюючий і рівнозначимий характер східних слов'ян, коли скажімо у росіян більш виражена вольова, діяльна сфера, а в українців - пізнавальна. Ігор Каганець пропагує ідею теократії, на основі синтезу арійського язичництва та християнства. У той же час у реальній політиці домінують антагоністичні підходи - європоцентричні та зорієнтовані на повернення України, у тому чи іншому вигляді, під зверхність Москви.

5. «Кордоцентризм»

Яскравою особливістю української ментальності є «кордоцентризм» («кордо» Ї серце). Народна духовна культура значною мірою просякнута почуттєвою емоційністю, що знайшло відображення у творчості багатьох українських митців та мислителів.

Найяскравішим представником даного напрямку є видатний український мислитель Григорій Сковорода (1722-1794), чия творчість просякнута глибоким гуманістичним змістом. Вчений розвиває ідею трьох світів: 1) людина, або Мікрокосм; 2) Всесвіт, або Макрокосм; 3) символічний світ, або Біблія. У свою чергу, кожен з цих світів поділяється на внутрішній і зовнішній. Внутрішнім світом людини є душа, зовнішнім Ї тіло; внутрішнім світом Всесвіту є Бог, зовнішнім Ї видимий світ; внутрішнє у Біблії Ї її символічний зміст, а зовнішнє Ї зміст буквальний. При цьому, зовнішнє Г. Сковорода трактує як «видиме», «тимчасове», «тлінне», яке є лише тінню внутрішнього. Внутрішнє ж, у свою чергу, є «невидимим», «безсмертним», «світлим», яке наповнює сенсом зовнішній світ. Саме тому, пізнання внутрішньої реальності є проривом до Вічності. На думку Г. Сковороди, серце є важливим центром, в якому зустрічається зовнішнє і внутрішнє, мікрокосм і макрокосм, символічне і земна реальність. Саме через серце людина здатна проникнути у Божественне Буття, де панує вічне життя і вічна любов, де людина зливається з Богом, шляхом самозаглиблення у власне серце, за допомогою розвитку сердечності і пізнання Бога в собі і себе, як частинки Бога. Коли ж постане справжня, божественна людина, має відбутись фундаментальне і колосальне оновлення світу.

Памфіл Юркевич (1827-1874) обґрунтовував, що істина відкривається не стільки розумом, скільки «серцем», а тому її пошук пов'язаний з релігійними і моральними аспектами. Сходження до істини безпосередньо пов'язане з релігійною вірою, яка є більш потужним чинником, ніж звичайне мислення. А без любові неможливо до кінця збагнути смисл і мету життя.

Пантелеймон Куліш (1819-1897) протиставляв місто і село, людину «зовнішню» і «внутрішню», Європу і хуторянство. На думку мислителя, в основі протиставлення лежать суперечності між «серцем» і «головою», де хутір виступає джерелом усіх радощів та всіх поетичних тремтінь серця, у той час, як місто перетворилось на носія егоїзму, бездушності і, незважаючи на значний розвиток науки, все більше віддаляється від істини. Окрема людина уявляється Кулішу як місце постійної боротьби, що ведуть між собою людина «внутрішня, глибинна, душевна» і «зовнішня». У глибинах людської душі приховане начало, що визначає її сутність. Там приховані безцінні скарби, які дозволяють розкрити дар поета, дар спілкування з Богом. Глибінь сердечна містить у собі суть, сенс і призначення людського життя. А розкриттю таємниць сердечних постійно перешкоджає зовнішнє, яке у всьому вороже внутрішньому.

«Кордоцентризм» та почуттєвість були притаманні творчості мислителя XVI-XVII ст. Івана Вишенського, першого ректора Київського університету Михайла Максимовича, професора цього ж навчального закладу Ореста Новицького, російськомовного письменника Миколи Гоголя, поета і мислителя Тараса Шевченка, історика та етнографа Миколи Костомарова та багатьох інших.

Цікаво, що ім'я праотця слов'ян Арія (за «Велесовою книгою») ряд дослідників виводять від «Ярій» (Ярило Ї сонячне божество), очевидно, в розумінні «ярий, гарячий, емоційний, пристрасний».

6. Українська ментальність

Особливості українців формувались протягом тривалого історичного розвитку на перехресті впливів різних культур, які значною мірою уособлювали протилежні підходи до життя. У свій час на Україні зустрілись мисливці, землероби і скотарі, згодом католицизм, православ'я та іслам. Протягом всієї історії на її теренах з'ясовували між собою стосунки динамічний, індивідуалістичний, підкорюючий природу Захід і статичний, колективістський, натуралістичний Схід, релігійний Південь (Східне Середземномор'я: трипільці, візантійці) і матеріалістично-прагматична і волюнтаристична Північ (германські народи, Росія). Під впливом цих розриваючих життєвих установок українське суспільство вибудовувало свою неповторність.

З одного боку, світоглядна строкатість виробила в українців схильність до розмірковування і обережності у діях, а з іншого породила компромісність, суть якої зводиться до віддавання переваги таким ідеям і формам організації суспільства, які визнають людське життя і її гідність, як найвищу цінність. Очевидно, що укорінена протягом кількох тисячоліть землеробська культура також вплинула на формування такого світосприйняття. У той же час, у контексті протистояння «людини тілесної» (гедоністичної) і «людини духовної» (зорієнтованої на осягнення вічності) Україна віддає перевагу «людині душевній», яка прагне вибудовувати емоційно-почуттєву гармонію у соціальному середовищі і природі.

Найповніше відтворює український суспільний ідеал образ матері з дитиною, який можна розглядати, як найяскравіший архетип України, в якому концентровано виражений комплекс відшліфованих великої кількістю поколінь головних моделей соціалізації, соціальної поведінки, виживання, вирішення проблем, подолання труднощів тощо. У цьому образі одночасно утверджується культ життя, віра у його незнищенність, святість материнства і материнської любові, домінуюче і діяльне жіноче начало та нерозвинуте, інфантильне і одночасно обожнене чоловіче(син), як найдовершеніший (позбавлений нещирості чи корисливості) соціальний зв'язок в уявленні українців, виступає стрижневим для України і тому він постійно відтворюється на різних рівнях від сім'ї до роботи і держави, де глави сімей і керівники мають уособлювати дбайливих «матусь», а їх підлеглі «діток», що потребують опіки.

Український фасадний ритуальний патріархат приховує в собі цілий комплекс матріархальних особливостей. Зокрема, в українському суспільстві цінуються у першу чергу жіночі цінності: краса, привабливість, ласкавість, доброта, гарні слова, галантність, тактовність, покладистість, комфорт, тощо. І у той же час не поціновані чоловічі здобутки: герої забуваються, відкриття вчених не викликають інтерес, економічні досягнення цікавлять лише під кутом зору можливості збільшення споживання і т.д.

У контексті протистояння західного індивідуалізму і східного знеособлюючого колективізму, в Україні утвердилось панування малих груп, що включають в себе сім'ю, родину, друзів, приятелів. На відміну від східного нетерпимого ставлення до будь-яких проявів інакшості, в Україні, навпаки, колектив виступає для людини, а тому прояви індивідуальної своєрідності є цілком прийнятні. Проте існуюча психологічна залежність від схвалення найближчим оточенням робить українців соціально малоактивними порівняно із західними людьми. У той же час, вони краще психологічно захищені у своїх малих групах від ймовірних соціальних невдач, що, очевидно, стало однією з головних причин оптимістичної і життєрадісної вдачі українців і одночасно послабленої волі до соціального самоствердження.

Українська людина малої групи у своїх діях керується специфічним розумінням моралі, яке полягає у подвійних підходах, щодо «своїх» і «чужих». На людей не зі своєї групи мораль поширюється у дещо звужених рамках. Проте прояви байдужості і черствості, які можуть мати місце, не допускають жорстокості і насильства. Визначальною рисою українців є свободолюбство, яке однак у поєднанні з низьким рівнем обов'язковості і відповідальності породжує імпульсивність, стихійність, невпорядкованість, неорганізованість, схильність до анархізму.

Для української політико-світоглядної географії притаманна полюсність, де одну крайню позицію займають єврофіли, україномовні греко-католики Галичини, а іншу антизахідно налаштовані етнічні росіяни Криму і Донбасу, що сумують за втратою великої російськомовної держави СРСР. Між цими протилежностями із Заходу на Схід країни існує плавний перехід, що робить протистояння між ними переважно віртуальним, у той час, як у суспільстві повільно, але неухильно протікають процеси їх взаємопроникнення та інтеграції.

7. Католицизм і православ'я

Християнство внутрішньо неоднорідне і у ньому виділяються три головні течії Ї католицизм, православ'я та протестантизм, кожна з яких відображає світогляд різних прошарків суспільства: католицизм Ї духовенства, православ'я Ї державної бюрократії, протестантизм Ї буржуазії.

Основу суспільної моделі сучасного Заходу заклав католицизм, який утверджував вищість релігійної влади над світською (на сучасному етапі незалежність від неї), що дозволило церкві не перетворитись на маріонетку сильних світу цього і забезпечило її можливостями корегуючого впливу на них. Як наслідок, католицька церква виявилась досить успішним миротворцем при погамуванні внутрішньоєвропейських конфліктів і одним з найвдаліших організаторів спільних дій католиків на світовій арені (Хрестові походи, реконкіста, Великі географічні відкриття), що, фактично, забезпечило формування європейської цивілізаційної єдності.

У стосунках влади і населення, католицька церква діяла, як правило в якості захисника скривджених і знедолених від можливого свавілля тих, хто наділений правом вирішувати долі людей, послаблюючи таким чином вплив своїх конкурентів на суспільство і завойовуючи щоразу більшу прихильність простих людей. Паралельно подібними діями церква перешкоджала надмірному зосередженню влади в одних руках, чим фактично, запобігала формуванню необмеженої деспотичної влади світських правителів. Захищаючи соціально слабких, церква завжди діяла в якості своєрідної профспілки, а критикуючи владу - як «вічна опозиція», яка раніше від інших виявляла суспільні вади, що потребують усунення.

У православному світі, церква виявилась підпорядкована світській владі, що відіграло негативну роль в її історії та долі східнохристиянських народів. Фактично, православна церква стала слухняним знаряддям в руках часто корисливих, непереобтяжених моральними чеснотами і нестриманих у своїй жадобі панування можновладців, освячуючи загарбницькі війни (у тому числі проти інших православних народів), підтримуючи використання православного населення в якості «гарматного м'яса» чи дармової робочої сили, схвалюючи обмеження прав та свобод людей і навіть благословляла правління тиранів (Івана Грозного, Йосипа Сталіна), язичників (ханів Золотої Орди) і войовничих безбожників (комуністів у XX ст.) Тому, як наслідок, така суспільна модель породила відчуженість між владою і населенням та між самими православними народами.

Православна (вона ж візантійська) модель суспільства так і не змогла сформувати єдину православну цивілізацію. Замість неї повстав простір тліючих соціальних і міжнаціональних конфліктів, які періодично вибухають і в якому панують різноманітні психокомплекси від манії власної (національної, державної) величі (або як варіант вибраності) до меншовартості, від фанатичного слідування абстрактним і відірваним від життя ідеям до нігілізму і безнадії, від безпорадної інтелігентності до афективної агресивності, від інфантилізму (дитячкуватості, незрілості та пов'язаного з цим невміння жити і діяти у великому соціальному середовищі) до волюнтаризму, від маніакального педантизму до тотальної необов'язковості тощо.

У той же час, більша інтровертність православ'я на внутрішній духовний світ, а можливо і більш складна історична доля православних народів призвели до появи тут більшої кількості святих ніж в екстравертованому католицизмі, який у свою чергу, також не був позбавлений вад, таких як фарисейство, інквізиторство, догматизм, нетерпимість до інакодумства та ін.

суспільний духовний ментальність соціологічний

8. Розвиток соціологічної думки в Росії

Східна околиця Європи, де формувався російський етнос, тривалий час залишалась на периферії цивілізаційного і культурного життя, через що процеси розбудови власного суспільства розпочались дещо пізніше ніж в інших частинах Європи. Зародившись, молоде енергійне суспільство, що прагнуло самоствердження, опинилось під могутніми впливами абсолютно різних стихій: Сходу, що не любить змін, нівелює людську особистість, централізує суспільне життя і Заходу, націленого на безперервні перетворення, збільшення рівнів індивідуальної свободи, децентралізацію і контрольованість влади.

За умов відсутності значного власного державотворчого досвіду, російський соціум гостро відчував потребу у зовнішніх запозиченнях, які черпав то на Сході, то на Заході, що породжувало схильність до крайнощів: від некритичного схиляння перед усім іноземним до ксенофобії, від православного фундаменталізму до войовничого атеїзму, від волюнтаризму нічим необмеженої влади до хаосу кривавого бунтарства, від періоду сонного інфантилізму до непримиренного радикалізму, що сформувало своєрідний пульсуючий ритм життя. Таке життя з одного боку увібрало в себе елементи Сходу і Заходу, а з іншого контрастувало як зі спокоєм, умиротвореністю, застиглістю одного, так і з еволюційними поступальними перетвореннями іншого. Характерним стало суперечливе поєднання у світогляді суспільства і мислителів протилежних установок: закомплексованості перед передовими націями і спрага великодержавної величі. Страх відкритих контактів з більш досконалими суспільствами пробуджувало настороженість і недовірливість, формуючи в уявленні людей їх демонізований образ і породжуючи прагнення максимально ізолюватись від «тлєтворних» зовнішніх впливів. Саме для захисту від часто надуманих небезпек розроблялись різноманітні доктрини розбудови власного суспільства. Зокрема, ще у ХVІ ст. інок Філофей став автором концепції «Москва - третій Рим», в якій обґрунтовувалась месіанськість Московської держави, як сакральної держави правдивого християнства (православ'я), яка має взяти на себе роль головного будівника «Царства Божого на Землі», що у свою чергу, формувало у людей благоговіння перед владою, навіть якщо вона набирала форм жорстокої тиранії. У ХХ ст. Москва з форпосту православ'я трансформувалась у столицю «найсправедливішого» суспільного ладу усіх трудящих - соціалізму.

Спроба прискореного подолання відсталості країни і переорієнтація зі Сходу на Захід, здійснена Петром І на початку ХVIIІ ст. деспотичними східними методами, породила суперечливі соціальні процеси. З одного боку, вже на початку ХІХ ст. був сформований значний європеїзований, освічений прошарок суспільства (який, доречі, згодом і став творцем самобутньої російської культури, якою гордяться росіяни), проте з іншого - абсолютна більшість населення продовжувала перебувати в умовах, які мало чим змінились від золотоординських часів. Паралельне існування надто відмінних способів життя спричинило світоглядну розколотість російського суспільства, що відобразилось у пануючих соціальних ідеях. Одні мислителі зосереджували увагу на самобутності російського суспільства, а інші розглядали Росію в контексті розвитку всієї Європейської цивілізації, обґрунтовуючи при цьому, що Росія дещо пізніше, ніж інші країни Європи стала на шлях розвитку і тому має вчитись у Заходу та змушена пройти такий самий історичний шлях. Ці дві групи мислителів сформували відповідно слов'янофілів і західників.

В основі слов'янофільства лежить протиставлення західного і слов'янського світів, західного розуму і слов'янської емоційної природи. На думку слов'янофілів, емоції є первинними щодо волі і розуму, які лише зреалізовують наші прагнення, породженні любов'ю, симпатією, приязню, тому емоційним слов'янам та їх найбільшій державі Росії належить особлива, ключова роль в історії людства. Слов'янофіли обґрунтовували, що самобутність Росії проявляється у селянській общині, монархічності, культурній своєрідності, православ'ї.

Слов'янофільство досить потужно проявило себе у релігійно-філософських концепціях М. Бердяєва, В. Соловйова, П. Флоренського, Л. Карсавіна. Зокрема, Лев Карсавін (1882-1952) обґрунтовував, що категорії прогрес і регрес відносні і якщо в одній системі цінностей щось буде виглядати як прогрес, то іншій - як регрес, тому найоб'єктивніша оцінка - морально-релігійна. Володимир Соловйов (1853-1900) протиставляв Захід та Ісламський світ, синтезувати які має православна Росія, чиє покликання полягає в очолені людства у поступі єднання людства і Бога. Киянин Микола Бердяєв (1874-1948) стверджував, що смисл історії полягає у розкритті добра і зла, тому наприкінці має проявитись максимальне добро і найпідступніше зло, а кульмінацією має бути перехід у нову реальність, яка існуватиме за межами часу. Представники географічної школи часто ідеологічно виправдовували експансіонізм Москви, щодо інших народів. Даний напрямок розвивали М. Мєчніков, В. Ключевський, Б. Чичерін. У ХХ ст. географічна школа одержує свій розвиток у євразійстві, розробленого Левом Гумільовим. На сучасному етапі серед ідеологів євразійства виділяється Олександр Дугін, що викриває наступ на Традицію, яка на його думку, співзвучна Вічності і силам Світла, темних сил модернізму, лібералізму, глобалізації, носієм яких виступає атлантизм(західництво), яким має дати відсіч у майбутній вирішальній битві союз локальних імперій (російської, китайської, ісламської тощо).

Яскравою особливістю російських соціологічних ідей є глибоке і багатопланове обґрунтування національної ідеї, які при різних підходах відстоювали окремішність та своєрідність Росії, як окремої цивілізації.

Размещено на Allbest.ru