Православ’я у національному відродженні України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Православ'я у національному відродженні України

Г.Д. Вац, А.П. Смелянцев

Актуальність статті полягає в тому, що становлення України як демократичної і правової держави підтверджує необхідність осмислення ролі національної ідеї і релігії як вагомих факторів її формування. Національне відродження викликає закономірний інтерес до проблем державності, національної культури, традицій, звичаїв.

Ставиться питання про релігійне життя в Україні як складну систему відносин, що включена до загальної структури громадського життя і розвивається під впливом соціально-економічних, політичних, культурологічних процесів і потребує сьогодні переоцінки цінностей, нових аспектів відповідальності людей не тільки за дійсність, а і за майбутнє України.

Релігія, існуючи протягом сторіч у свідомості людей, які належали до українського етносу, а також до інших народів, що мешкали на території України, тісно переплелася з національною самосвідомістю, тісно взаємодіяла з національними культурами. Тому сучасне національне і релігійне відродження тісно переплітаються.

Початок ХХ1 ст. в релігійному житті українського народу позначився кардинальними змінами: стрімко зросла мережа релігійних організацій, збільшилася кількість віруючих, церква із переслідуваної і упослідженої владою інституції перетворилася на активний елемент соціуму, почавши шукати порозуміння із новою державою, відповідне до її статусу місце у суспільстві. Національне піднесення збіглося із складними трансформаційними процесами, пов'язаними з глобалізацією світової економіки, фінансів, природних і трудових ресурсів, міграції населення, культури, духовної сфери. В цей складний період зростає тенденція звернення молоді до багатовікових традицій православної культури.

Православ'я все більш явно входить в свідомість молоді як значуща духовна цінність. Православ'я стояло біля витоків нашої державності, з ним пов'язаний перший вихід України на світову арену як рівноправної, визнаної в світі держави. Православ'я відіграло виключну роль в життєвому устрої нашої держави, суспільства, сім'ї, людини, нашої духовності та моралі. Православні християнські ідеї лягли в основу формування вітчизняної філософської системи, якій немає аналогів в світі.

Звертаючи увагу на глибокі православні традиції в історії України, варто зазначити, що православ'я не втратило своєї актуальності і донині. Як ніяка інша релігія, воно тісно пов'язане з демократичним устроєм, адже філософія православного християнства визнає гідність людини і рівність всіх людей. православний демократичний правовий держава

Маючи ряд рис, спільних з іншими християнськими церквами, православна церква має свою унікальну історію як одна з найдавніших церков у східній Європі, оскільки Київська Русь прийняла християнство ще за умов організаційної і структурної єдності вселенської церкви, до її поділу на православну і католицьку. З часів князя Володимира саме християнська церква стала для слов'ян могутнім засобом боротьби за національну ідентифікацію. Національна ідея знаходила своє вираження в утвердженні необхідності єдності давньоруського народу, почутті любові до рідної землі, право вільно, на свій розсуд організовувати суспільно-економічне, культурно-духовне, релігійне життя.

Характеризуючи місце і роль православної церкви у державотворчому процесі, слід зауважити. що у сучасному православ'ї соціально-політичні, а також економічні мотиви глибоко проникли у саме розуміння змісту віри.

Держава і релігія стоять на різних платформах буття і основним критерієм їхніх відносин завжди було, є і буде онтологічне протиріччя, яке визначається їхнім ставленням до Істини. Церква вважає земну історію лише поприщем для втілення Божественної Істини а держава проголошує історію самоціллю земного буття, у якому вона намагається відвести релігії місце корисне для державних інтересів. [1]. Крім того, церква і держава мають різний обсяг діяльності. Держава діє в межах певної території, на якій мешкають її громадяни. До складу церковних формувань можуть входити люди з усіх держав, незалежно від території проживання, расової і національної приналежності. Різняться церква і держава і за методами своєї діяльності. Держава може застосовувати методи примусу, армію, поліцію. Основними ж методами діяльності церкви є переконання і приклад. Пропагуючи євангельські ідеали, православне духовенство завжди роз'яснювало сутність таких понять як розум, творчі здібності людини, любов, істина, краса.

У православній традиції сформувалося уявлення про ідеальну форму взаємостосунків між церквою і державою. Оскільки церковно-державні взаємини явище двобічне, то вищевказана ідеальна форма історично могла бути сформована лише в державі, яка визнавала православну церкву народною святинею, тобто в державі православній. Таким яскравим прикладом взаємостосунків Церкви і держави можна назвати Київську Русь.

Однак, не завжди ці взаємини були гармонійними. Інколи влада ігнорувала інтереси Церкви, і це призводило до дисгармонії в суспільстві. Апогеєм такої антицерковної політики став 70-річний період радянської влади. Наслідки атеїстичного періоду ще протягом багатьох років будуть болем відгукуватися в людських серцях.

Сьогодні, на початку XXI-го століття, про духовну блокаду вже можна говорити, як про минуле. Відійшли в історію ті часи, коли православна церква не могла звернутися до віруючих зі словом проповіді; коли віруючі були змушені звершувати богослужіння потайки; коли нищилися величні храми, перетворювали в конюшні та складські приміщення монастирі. Сьогодні православні християни можуть спокійно свідчити про свою віру, а священики -- здійснювати своє пастирське служіння. Це відбулося завдяки тому, що у відповідальний момент державна влада вийшла назустріч православній церкві.

Українське суспільство все більш і більш потребує таких якостей як доброта, людяність, чуйність, терпіння, смирення, відповідальність, порядність. Неможна забувати, що цвіт і гордість українського народу -- митрополити Іларіон, Петро Могила і Дмитро Туптало (Ростовський), Тарас Шевченко і Григорій Сковорода, Костянтин Ушинський і Микола Пирогов, Іван Котляревський і Микола Гоголь -- були православними [2].

За роки незалежності церковно-державні стосунки виросли від ворожнечо-нейтральних до добрих і перспективних. Від цього стало тільки краще як церкві, так і державі. Тож повага, порозуміння у взаєминах між двома найважливішими суспільними інституціями є запорукою стабільного розвитку України як незалежної, суверенної та правової держави.

Релігія є невід'ємним чинником розвитку нації. Вона тісно пов'язана з національними устремліннями народу, його традиціями, побутом, культурою. Специфіка релігії істотно допомагає усвідомленню нацією своєї самоцінності і самодостатності. Своєрідним містком, через який діяльність окремого індивіда органічно вливається у життя нації, отримуючи доступ до її багатств і можливостей, залучаючись водночас до спільної справи, вносячи у загальну скарбницю свою частку, є національна свідомість духовна першооснова, джерело особистісного розвитку людини [3]. Основа світу нації світ окремої людини, її місце, можливості.

Існуючи в певному соціальному і етнічному середовищі, релігія взаємодіє з національною ідеологією, а релігійний і національний фактори в культурі українського народу тісно переплітаються. В історії різних народів відомі періоди, коли національна приналежність ідентифікувалася з релігійно-конфесійною. Відхід від віросповідання, що домінує в даній державі, у таких умовах розглядався як національна зрада і означав розрив зі своїми етнічними коренями. Взаємовідносини між націями і народами в релігійній свідомості розглядаються через призму релігійного світорозуміння. Так, у роки підписання Брестської та Ужгородської церковних уній і утвердження греко-католицької церкви, православ'я в Україні стало символом боротьби проти засилля польської та угорської культури, полонізації та мадяризації українців. Тобто споконвічно національна єдність розглядалася як певна сакральна духовна спільність: "Я православний". Мабуть, з цієї віровизначальної формули починався процес глибинного усвідомлення своїх етнічних коренів, що завершився чітким розумінням своєї національної приналежності. Саме з православними ідеями пов'язувалися головні цінності нації, захист яких згуртовував український етнос і утверджував національну самосвідомість. Впливаючи на національну свідомість релігія інтерпретує світ людини, дає своє роз'яснення свідомості і світорозуміння [10]. Відправною точкою такого взаємозв'язку є релігійна традиція. Будь-яка релігійна традиція відтворює і транслює той чи інший тип внутрішнього світу людини, що належить до певної нації. цьому полягає схожість всіх релігій. Релігії, що існує в національному середовищі, властива система організації духовного життя, духовного такту. Набуттям такого способу духовного життя, передачею його досвіду і займається церква. В традиціях її формується не форма обряду і не моралізаторські приписи, а передається реальність людського буття, внутрішній морально-релігійний стан людини. Релігійне почуття має багато спільного з національним

- і це і те являє собою потужну силу ідентифікації в межах релігійного чи, відповідно, національного МІ. Якщо ці дві сили мають однаковий вектор, то релігійно-національне МІ виявляє велику життєздатність [4]. Українська православна церква завжди пропагувала світоглядно-філософську ментальність нації, що сформувалась на основі діалогу східнослов'янської міфоепічної свідомості Київської Русі з елліно-візантійською християнською цивілізацією. Особливостями такої ментальності є спрямованість на внутрішній емоційно-почуттєвий світ, „де панує поклик „серця” [5]. Протягом усього свого існування православна Церква формувала еталон національної свідомості. Православні християни завжди орієнтуватись на Бога, на Абсолютне Добро, на Абсолютну справедливість. Євангельське розуміння людини в інтерпретації православного духовенства виступало своєрідним зразком, ідентифікувалось з рисами українця, нормами його поведінки в суспільстві і включало національну визначеність самосвідомості. Православні богослови, виходячи з того, що нація є вічною категорією, визначили православ'я як „Нашу віру”, тобто віру наших предків українців. Саме православна церква, вважали митрополит Іларіон (Огієнко) та його послідовники, перетворила українців на свідому українську націю [6].

Для держави має практичне значення моральний елемент суспільства, який породжує церква. Саме це і примушує державу цінувати релігію. Більш того, для країни, яка глибоко та розумно усвідомлює свої інтереси, набуває важливості питання про істинну релігію. Дуже важливим є те, що церква виховує народ, надає йому вищу моральну свідомість, вказує мету в житті, робить особистість спроможною виконувати свої суспільні обов'язки та раціонально користуватися правами.

Безумовно, сьогодні православна церква визначила собою культурну спадщину нашого народу, адже без православних храмів, книг, богослужіння, шедеврів духовної музики, літератури, філософії було б значно трудніше виробити високі моральні і культурні цінності. Впродовж усієї тисячолітньої історії, незалежно від свого канонічного статусу (в складі Константинопольського чи Московського патріархатів) українська православна церква формувала духовні основи української державності. Саме вона возвела нашу землю у ранг Святої Русі, саме вона визначає собою цінність нашої культури, національної самобутності та правової свідомості, тобто створює духовну основу державності. Якби всі православні громади України об'єдналися під керуванням одного першоієрарха, то ця церква була б найбільш численною помісною церквою у світі. При будь-яких, самих несподіваних релігійно-конфесіональних розкладах УПЦ буде залишатися однією з найбільш великих українських церков. Йдеться йти лише про те, чи буде її інфраструктура охоплювати всю Україну і наскільки сильним буде її вплив на суспільство в майбутньому. Однак необхідно пам'ятати, що для церкви головне не статус, а її єдність [7]. Тому православ'я повинне бути самостійною та впливовою силою нації, суттєвою частиною духовного життя суспільства, невід'ємною часткою державності.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бондаренко, В. Релігійне життя в Україні: стан проблеми, шляхи оптимізації [Текст] / В. Бондаренко,

В. Єленський, В. Журавський. К.: Логос, 1996.

2. Волинь Православна Інтернет-журнал [Електронний ресурс].

3. Іоасаф (Губень). Повернення симфонії у церковнодержавні стосунки як запорука стабільного розвитку України[Текст]. Офіційний сервер УПЦ "Православие в Украине”. [Електронний ресурс].

4. Колодний, А. Релігія і національна самосвідомість [Текст] / А. Колодний, К., 2000. Основы социальной концепции Русской Православной Церкви [Електронний ресурс]

5. Релігія і влада: Церква в контексті побудови громадянського суспільства в Україні [Текст]. К.,1999.

6. Рибачук, М. Національне відродження і релігія в Україні [Текст] / М. Рибачук, А. Кирюшенко. К: Основи, 2002. 147 с.

Зуєв, П. Українське православ'я: старі проблеми в новому віці [Текст] / П. Зуєв // Дзеркало тижня №5, (634), 2007.

Размещено на Allbest.ru