Інформаційна єдність світової спільноти: соціально-філософський аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інформаційна єдність світової спільноти: соціально-філософський аналіз

Чайка І.Ю.

Основною тенденцією світового розвитку, починаючи з другої половини XX століття, стали процеси все більш поширеної економічної, фінансової, інформаційної та політичної інтеграції макросуб'єктів міжнародних відносин, що складають сутність явища глобалізації.

Сама можливість глобалізації пояснюється переходом значної частини світової спільноти до інформаційної стадії розвитку. В основі інформаційної революції лежить вибуховий розвиток інформаційних технологій. Сьогодні стала очевидною перевага інформаційної складової діяльності людей над всіма іншими її формами і компонентами. У сучасному світі знання й інформація породжують нові знання. Інформаційне суспільство - це таке суспільство, в якому виробництво і споживання інформації є найважливішим видом діяльності, інформація визнається найзначнішим ресурсом, відбувається збільшення ролі інформації і знань в житті суспільства, зростання частки інфокомунікацій, інформаційних продуктів і послуг у валовому внутрішньому продукті, створення глобального інформаційного простору. Умовою функціонування інформаційного суспільства є наявність глобальної комунікаційної системи як своєрідного середовища, у якому відбувається взаємодія між макросуб'єктами глобального інформаційного суспільства, а бажаним результатом виступає створення інформаційної єдності, завдяки якій ця взаємодія була б ефективною та призводила до очікуваних всіма її учасниками результатів, і, зокрема, забезпечувала утворення нового типу цілісної суспільної системи - світової спільноти. Саме тому дослідження інформаційної єдності як умови функціонування світової спільноти, як цілісної глобальної системи є теоретично актуальним та практично значущим.

Дослідження феномену світової спільноти здійснювалося в роботах Д. Белла, І. Валерстайна, К. Поппера, Дж. Сороса, О. Тоффлера, О. Неклесси, Ю. Павленка, А. Панарина, С. Пролеєва, В. Самохвалової, А. Толстоухова, О. Чумакова. Особливостям сучасних інформаційно-комунікаційних процесів присвячені праці З. Бжезінського, Дж. Гелбрейта, Е. Гудмена,

А. Кінга, Б. Ланв'є, Н. Лумана, М. Маклюена, І. Масуди, Д. Несбіта, Д. Плевника, Т. Стоуньєра, А. Турена, Е. Шумахера, О. Дубаса, В. Михайлова, С. Михайлова, О. Савруцької. Незважаючи на досить значний обсяг дискурсу із проблематики інформаційної взаємодії у глобалізованому світі, на нашу думку, існує потреба у осмисленні інформаційної єдності світової спільноти як принципу її системної організації. Саме цьому аспекту присвячене дане дослідження.

Метою статті є осмислення феномену інформаційної єдності світової спільноти.

Формування філософських та наукових концепцій, в яких відбувається рефлексія проблеми єдності людства започатковується в рамках давньосхідної філософії. Зокрема, на природну єдність людей, об'єднаних різними звичаями та традиціями вказував Конфуцій: «Природа кожного з іншим зближує, звичка одного від іншого віддаляє». Вже на цьому етапі відбувається усвідомлення того, що всезагальна спільність людства може бути усвідомлена переважно через базові генетичні підстави, та практично виявляється нездійсненою в силу особливостей суспільної організації, яка визначає протиставлення різних групових соціальних суб'єктів один одному.

Християнська філософська традиція акцентує увагу на духовній єдності, що поєднує у Христі всіх вірних. Про це свідчить і відомий вислів Icyca Христа про те, «щоб були всі одно», і більш пізні коментарі Біблії, що належать Августину Аврелію, який зазначав: «Але сказано так для того, щоб під усіма ми розуміли весь рід людський; весь рід людський із усіма мовами, із усіма звичаями,... з безмежним розмаїттям знань і бажань, із усіма відмінностями, які тільки є у людей» [2,с.60].

Й.-Г. Гердер основною одиницею філософського аналізу людства вважав суспільство, а не окремого індивіда. На його думку, результатом суспільної взаємодії є культура, яка забезпечує нерозривний міжпоколінний зв'язок. Розвиток культури стає можливим завдяки спільній мові, якою людина оволодіває в процесі взаємодії з іншими. Гердер вважав, що «жоден з нас не став людиною сам по собі, власними зусиллями» [6,с.229].

Проблема перспектив розвитку людства була розглянута у роботах О. Канта, який в якості інтегративного фактора розглядав всесвітню правову державу, всі громадяни якої набувають свобод, які обмежені лише свободами інших осіб [9,с.266]. Отже, І. Кант в певному сенсі передбачав ті тенденції політичної інтеграції, які проявляються у епоху глобалізації.

Подібно до Канта основоположник позитивізму О. Конт в якості бажаного майбутнього людського роду розглядав людство, як всесвітню батьківщину, покликану «об'єднати... всіх мешканців планети» [ 10,с. 173].

Автор концепції осьового часу К. Ясперс акцентує увагу на тому, що очевидні факти, які нібито вказують на наявність спільної долі людства, такі як єдність людської природи, універсальність, прогрес, єдність в просторі і часі, особливі типи єдності (спільний світ життєвих форм, інститутів, уявлень, вірувань), насправді є умовами, які здатні забезпечити єдність як мету. «Може бути, єдність історії виникає тому, що люди здатні порозумітися в ідеї єдиного, в єдиній істині, у світі духу» [5,с.262]. Таким чином, можливість єдності людства, на думку Ясперса, існує лише потенційно, а підставою її виступає подекуди неусвідомлена духовна єдність.

Християнська концепція людства як єдності отримала розвиток в роботах представників російського космізму. Зокрема, В. Соловйов, зазначав органічну єдність людського роду, говорячи про об'єднання його у майбутньому у Боголюдстві, яке представляє собою органічну цілісність, живі органи якої складають різні нації, а «жоден народ не може жити в собі, через себе і для себе» [ 14,с,220].

Серед великої кількості ідей, розроблених видатним природодослідником і натуралістом В.І. Вернадським, однією з найбільш цінних в плані філософського аналізу є ідея трансформації біосфери в ноосферу і тісно пов'язана з нею проблема особливостей розвитку суспільства, як соціального утворення. «Людство, взяте в цілому, стає потужною геологічною силою. І перед ним, його думкою і працею, постає питання про перетворення біосфери в інтересах вільно мислячого людства, як цілісності. Цей новий стан біосфери і є «ноосфера» [5,с. 19].

Tаким чином, переважна частина дослідників проблеми єдності людського роду в історії філософської думки, акцентувала увагу на базових підставах, які визначають потенційну здатність людства до утворення цілісної суспільної системи, не пов'язаної із факторами етнічної чи державної інтеграції. В якості таких підстав розглядаються в основному духовність чи знання.

Сучасні дослідження проблеми єдності людства здійснюються переважно в роботах представників сучасної глобалістики. Зокрема, У. Бек у праці «Що таке глобалізація?» пише, що «ми давно вже живемо в світовому суспільстві» [3,с,25]. Він запроваджує поняття «світове суспільство», виникнення якого пов'язує з процесами глобалізації та глобальністю. Причому, коли йдеться про глобалізацію, то під цим явищем необхідно розуміти процес, а термін «глобальність» фіксує увагу на стані, який виражає результат утворення світової спільноти та життя людей у світовому співтоваристві.

В руслі глобапістичної парадигми український науковець Л. Ороховська пропонує власне визначення світової спільноти, як глобального співтовариства людей на Землі, яке склалося історично, територіальної організації людства в масштабі всієї планети, сформованої на наднаціональній основі в єдності просторово-часових характеристик. Поняття «світова спільнота» передбачає єдність у розмаїтті традицій, звичаїв, етнонаціональних культур народів планети, які в епоху глобалізації усвідомлюють себе єдиною взаємопов'язаною цілісністю. У контексті діалектичного взаємозв'язку «людство» - «світова спільнота» відбувається трансформація всієї системи суспільних цінностей, формується інше ставлення до існуючих принципів і норм спілкування. Л. Ороховська вважає, що світовою спільнотою можна назвати людство тільки на етапі глобалізації, коли різні етнонаціональні групи усвідомлюють свою єдність та взаємозалежність, світову спільноту можна розуміти як єдиний планетарний соціум, заснований на спільності історичної долі, інтересів та мети, а також відповідальний за забезпечення коеволюції людини та природи [ 13,с,72-76].

Проте такий погляд є дещо занадто оптимістичним, оскільки сучасні процеси світової інтеграції мають і інший аспект.

Японський історик Ш. Іто вважає, що глобальні трансформації сучасності дають імпульс запозиченню культурного досвіду з джерел перетворень. Цей досвід впливає на стиль культури локальних цивілізацій. Результатом взаємодії глобального та локального є культурні біфуркації. У країнах, що інтегруються до світової цивілізації або прагнуть цього, формується новий тип самосвідомості. Його особливостями є те, що виникає ототожнення себе не стільки з національною традицією, скільки з традицією перетворень, що забезпечують підвищення статусу країни, з тими рисами національної культури, які дозволяють здійснити необхідні запозичення і культурний синтез [8,с. 128].

Якщо звернутися до розміркувань Ш. Іто, наведених вище стає зрозумілим, що глобалізація веде до перетворення самосвідомості громадян країн, що інтегруються до сучасного глобалізованого світу. Така самосвідомість характеризується орієнтацією не на внутрішнє духовне, а на зовнішні культурні зразки, тобто, по суті, відбувається руйнування цілісності етнокультурного ядра соціальної системи. Тому країни, включені в процес глобалізації, по суті, втрачають базову підставу своєї цілісності. Причому це стає характерним не лише для країн, що розвиваються, але й для розвинених європейських держав. С. Блавацький наводить дані, що «відданість прапору» значно зменшилася у країнах Європи, зокрема у ФРН. Велика частина молодих людей почувають себе перш за все європейцями, а вже потім - німцями [1,с.4].

Зокрема, С. Блавацький пише щодо особливостей функціонування економік країн, що активно інтегруються до глобалізованого економічного простору: «Зниження ефективності державного регулювання інтенсифікувало тенденції до децентралізації, і суверенітет держав страждає не тільки від розширення прерогатив наднаціональних, наддержавних організацій, а й від посилення окремих регіонів» [1,с.4]. Тенденції до подібної економічної регіоналізації завжди підкріплюються гаслами щодо небажання підтримувати слабші в економічному відношенні регіони. Деякі автори, зокрема Н. Покровський [7,с.36], вважають такі процеси об'єктивною тенденцією глобалізації, що описується поняттям мережевої структури. Мається на увазі, що у сучасному світі вертикальні ієрархічні зв'язки всередині окремої держави все більше витісняються горизонтальними зв'язками, що поєднують схожі соціальні групи у різних країнах і утворюють своєрідну мережу. Tаким чином, відбувається переорієнтація окремих компонентів соціальної системи на зовнішню взаємодію. Виникає опозиція «ми-чужі» у відносинах між представниками окремих регіонів, яка пов'язана з послабленням системної пам'яті і веде до виникнення таких загрозливих явищ як сепаратизм та регіональний егоїзм. Деякі настанови, що містяться у системній пам'яті орієнтують членів суспільства на сприйняття партнерів по взаємодії, як таких, що сприяють досягненню спільної мети у будь-яких суспільних сферах, чи якійсь окремій (скажімо лише соціальній чи духовній).

Отже, вплив процесу глобалізації на цілісність соціальних систем є вкрай негативним. І в разі успішного здійснення глобалізаційних процесів майбутній світ навряд чи буде уявляти собою конфедерацію країн світу. Платою за глобалізацію для більшості з них, в тому числі і для тих, хто визначає її західне обличчя, буде втрата власної ідентичності.

Існує і точка зору, згідно з якою, глобалізація сприяє утворенню космополітичної демократії. Зокрема, Д. Хельд вважає, що у світовому демократичному співтоваристві демократичні інститути і практики піднімуться на транснаціональний рівень, і одночасно дійдуть, минаючи національну державу, на рівень субнаціональний, утворюючи, тим самим, «горизонтально-вертикальну» мережу демократичних взаємодій [7,с.39]. Але можливість глобальної демократії в значній мірі визначається наявністю глобального громадянського суспільства, як дієвого інструменту контролю за діяльністю подібної, хай і демократичної, але все ж глобальної держави. Сумніви виникають і щодо можливості «мережевої демократії». Сам мережевий принцип передбачає наявність рівності, однопорядковості всіх вузлів мережі. Проте координація діяльності великих соціальних утворень, які являють собою не лише держави, а й субнаціональні утворення, передбачає наявність впливового центру. Тобто, по суті, відбувається повернення до традиційної системи міжнародних відносин, учасниками якої є впливові актори, які збережуть свій вплив, навіть поставши у вигляді сукупності своїх регіональних складових, і менш значущі дійові особи, яких подібне «подрібнення» лише послабить.

Негативний вплив глобалізації на державний суверенітет підкреслює французький вчений Бернар Баді: «... глобалізація - це визнання зростаючої взаємозалежності, головним слідством якої є підрив, руйнування національного державного суверенітету під тиском дій певних факторів загальнопланетарної системи» [ 11 ,с. 18].

Таким чином, глобалізація як процес створення глобальної надсистеми може виявитися невдалою ще й тому, що потреби окремих її компонентів не будуть враховуватися, і тому буде важко очікувати від них дій, спрямованих на збереження такої надсистеми. Проект єдиного світу у разі його встановлення і наступного занепаду може змінитися хаосом, з якого зможуть відтворитися далеко не всі соціальні системи, що стали матеріалом для глобальної надсистеми.

Таким чином, глобалізація може розглядатися не як інструмент, що конструює світову спільноту як новий тип людства, а лише як об'єктивна ситуація, у якій може відбутися, а може й не відбутися створення глобальної єдності. В цьому контексті постає питання про те, що саме може виступити базовою підставою структуризації світової спільноти як системи.

Таким організаційним принципом може стати інформаційна єдність.

В. Бех та І. Малик зазначають, що інформаційна єдність приходить на зміну єдності політичній та економічній, і є результатом розвитку інформаційної інфраструктури [4,с.260].

На нашу думку, інформаційна єдність постає як результат поєднання декількох передумов. По-перше, мова йде про залученість більшої частини країн сучасного світу до глобальних інформаційних мереж, на кшталт, Інтернету. Це дозволяє користувачеві споживати будь-яку інформацію від будь-якого джерела. По-друге, організація переважної долі економічної, соціальної, політичної діяльності здійснюється завдяки використанню персональної комп'ютерної техніки, яка технічно функціонує за єдиним принципом. По-третє, існують уніфіковані комп'ютерні програми, використання яких дозволяє зробити будь-який інтелектуальний продукт доступним для перегляду та аналізу будь-яким користувачем програми. Обов'язковою умовою взаємодії між соціальними суб'єктами стає протікання її не тільки в матеріальній, але й у інфосфері. Все це створює інструментальні підстави інформаційної єдності. Використовуючи термінологію теорії комунікації, можна говорити про наявність у сучасному соціальному світі канапу, за яким учасники комунікації можуть передавати своє повідомлення.

Формальний аспект інформаційної єдності передбачає побудову повідомлення, виходячи з апріорної мультикультурності інфосфери. Мова йде, наприклад, про той факт, що більшість світових національних культур можуть бути охарактеризовані як низькоконтекстуальні, або як висококонтекстуальні. До перших відносяться, наприклад, країни півночі Європи, Німеччина, Великобританія і США. До других - країни Латинської Америки, півдня Європи, Росія, Азіатські країни. Ділення на низькоконтекстуальні і висококонтекстуальні культури чітко виявляється в характері комунікації представників тієї або іншої національної культури. Комунікація в низькоконтекстуальних країнах спирається на вербальний компонент повідомлення. Підбір слів повинен бути максимально точний. Невербальна комунікація носить підлеглий характер. Повідомлення повинне бути зрозуміло і недвозначно виражене вже у вербальному компоненті, тоді як невербальний може лише підсилювати його, ілюструвати або служити фоном.

У висококонтекстуальних культурах вербальний компонент повідомлення такою точністю не відрізняється. Одержувач повідомлення ніби «читає між рядків», спираючись на систему засобів невербальної комунікації: жести, фізичний контекст спілкування, відносини між співбесідниками. У культурах цього типа велику роль грають різного роду церемонії, символи, протокольні заходи. Вже неважливо, що сказано, важливо, хто і в яких умовах це сказав. Комунікація у висококонтекстуальній культурі є продовженням тих відносин, які вже склалися між учасниками комунікативного акту, на відміну від низькоконтекстуальної культури, де комунікативний акт є самостійною цінністю [12].

Змістовний аспект інформаційної єдності полягає у необхідності формування у представників сучасних суспільств здатності до трансляції «повідомлень», які були б зрозумілими всім адресатам, кількість, національна належність та культурний досвід яких не може бути передбачений. Комунікація набуває таким чином, рис «глобальної анонімності». Таким чином, мова йде про смислове наповнення повідомлення, яке має набути універсального характеру, тобто смисли мають бути принаймні нейтральними, і не сприйматися певною частиною учасників інформаційної взаємодії як принизливі або образливі. Інформаційна єдність в цьому контексті одночасно стає не тільки результатом комунікаційного процесу, але й його передумовою, бо «узгодження смислів» можливе лише за умови її високого рівня.

Таким чином, формування світової спільноти як нового типу загальнолюдської інтеграції стає можливим лише за наявності інформаційної єдності, яка виступає відносно нього як системоутворюючий принцип, і являє собою одночасно умову і результат комунікаційного процесу у глобальній інфосфері.

Перспективи подальших розвідок вбачаються в розгляді механізму формування інформаційної єдності в сучасному світі.

світовий спільнота інформаційний глобалізація

Список використаних джерел

1. Блавацький С. Дилема глобалізації та державного суверенітету / С.Блавацький // Дзеркало тижня. - 2002. - № 1. - 12 січня.

2. Блаженный Августин. Энхиридион Лаврентию о вере, надежде и любви / Августин Блаженный // Блаженный Августин. Творения. - Спб. : Алетейя, К.: УЦИМ-Пресс, 1998. - Т.2: Теологические трактаты; [Еремеев С. И. (сост. и подг. текста]. - С.5-76.

3. Бек У. Что такое глобалиация? Ошибки глобализма - ответы на глобализацию / У. Бек; [пер. с нем. А. Григорьева, В. Седельника, общ. ред и послесл. А. Филиппова]. - М.: Прогресс-Традиция, 2001. - 304 с.

4. Бех В.П. Технократизм у дискурсі проблем вищої школи / В.П. Бех, В. Малик;за ред. В.П. Беха. - K.: Вид-во НПУ ім. М.П.Драгоманова, 2009. - 263с.

5. Вернадский В.И. Размышления натуралиста. Научная мысль как планетное явление / В.И. Вернадский. - М.: Наука, 1977. - кн. II. - 192с.

6. Гердер И.Г. Идеи к философии истории человечества / Иоганн Готфрид Гердер; пер. и прим. А.В. Михайлова. - М.: Наука, 1977. - 705 с.

7. Глобализация. Модернизация. Россия: Круглый стол // Полис. - 2003. - № - С,34-52.

8. Ионов И.Н. Теория цивилизации на рубеже XXI века / И.Н.Ионов // Общественные науки и современность. - 1999. - № 2. - С.127-139.

9. Кант И. К вечному миру / И. Кант // Кант И. Сочинения. В шести томах; пер. с нем. Б.А.Фохта. - М.: Мысль, 1966. - Т. 6. - 1966. - С.257-311.

10. Ковалевский М.М. Социология / М.М. Ковалевский // Ковалевский М.М. Сочинения: в 2 т.; отв. ред. А.О. Бороноев. - СПб.: Алетейя, 1997. - Т.1. - 287 с.

11. Левашова А. Глобализация мира: миф или реальность / А. Левашова // Вестник Московского университета. - Серия 18 «Социология и политология». - 2001. - № 1. - С, 16-28''.

12. Минаева Л.В. Связи с общественностью в международном контексте / Л.В. Минаева

13. Ороховська Л.А. Світова спільнота: методологічний аналіз поняття / Л.А. Ороховська // Вісник Національного авіаційного університету. Серія: Філософія. Культурологія. - 2009. - №1 (9). - С.72-76.

14. Соловьев В. С. Русская идея /В.С. Соловьев // Соловьев В.С. Сочинения в двух томах. - М.: Мысль, 1988. - Т. 2. - С.219-246.

15. Ясперс К. Истоки истории и ее цель / К. Ясперс // Ясперс К. Смысл и назначение истории; [пер. с нем]. - М.: Политиздат, 1991. - С.28-286.

Размещено на Allbest.ru