Конфліктна складова в міжкультурній комунікації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Конфліктна складова в міжкультурній комунікації

Убейволк О.О.

Глобалізація як процес розвитку людської спільності ставить суспільства з їхніми відмінностями у відношення взаємозалежності, внаслідок чого формується єдиний економічний, соціальний, політичний, культурний простір, що поєднує існуючі унікальні цивілізації в світову спільноту. Майбутнє суспільство буде інтегровано на основі глобальних інформаційних технологій, що пришвидшують здійснення комунікаційної революції, яка, у свою чергу, не тільки виконує культурогенну функцію, властиву і минулим соціотехнологічним революціям, але і дає цій функції новий імпульс, який дозволяє здійснювати культурогенез у дуже стислий час. Саме за таких обставин особливого значення набуває міжкультурна комунікація як засіб світової інтеграції та посилення ролі конфліктної складової в ній.

Сутність феномена комунікації розглядається в працях таких філософів і вчених, як: М. Бахтін, М. Бубер, Б. Бернстайн, Д. Вундерлих, Г. Гадамер, Ф. Ебнер, Б. Карасик, Ю. Кочанов, У. Лабов, К. Леві-Строс, Е. Левінас, М. Лоський, Ю. Лотман, А. Макінтайр, Дж.Г. Мід, Е. Мун'є, П. Рікер, Ф. Розенцвейг, Дж. Ролз, Ж.-П. Сартр, Л. Фейербах, С. Франк, М. Хайдеггер, Л. Шестов, К. Ясперс та ін. He дивлячись на багато розробок з окресленої проблематики, разом з цим є певні прогалини у дослідженні конфліктної складової в міжкультурній комунікації, чим є етнічний феномен, аналіз специфіки якого можна визначити за мету цієї статті.

Реалізація мети потребує вирішення таких завдань: 1) визначити сутність міжкультурної комунікації; 2) з'ясувати місце і роль етнічного феномена в ній; 3) проаналізувати специфіку етнічного фактора, що обумовлює особливості міжкультурної комунікації.

Міжкультурну комунікацію слід розглядати як сукупність різноманітних форм відносин і спілкування між індивідами й групами, що належать до різних культур [ 10,с.21-25].

У міжкультурній комунікації виділяють сфери макрокультури й мікрокультури. Типи культури виділяються за континентальною ознакою й через свою масштабність одержали назву макрокультур. Між макрокультурами існують глобальні розходження, які відбиваються на їхній комунікації одна з іншою. У цьому випадку міжкультурна комунікація проходить поза залежністю від статусу її учасників, у горизонтальній площині. Більшість людей входить до складу тих або інших суспільних груп, що володіють своїми культурними особливостями. Зі структурної точки зору - це мікрокультури (субкультури) у складі макрокультури. Кожна мікрокультура має одночасно подібність і розходження зі своєю материнською культурою, що забезпечує їхнім представникам однаковість сприйняття світу. Іншими словами, субкультурами називаються культури різних соціальних груп і прошарків усередині одного суспільства. Тому зв'язок між субкультурами протікає усередині цього суспільства і є вертикальним.

Усередині кожної сфери міжкультурна комунікація відбувається на різних рівнях. Виділяється кілька типів міжкультурної комунікації на макрорівні: 1) міжетнічна; 2) контркультурна; 3) комунікація серед соціальних класів і груп; 4) між представниками різних демографічних груп; 5) між міськими й сільськими жителями; 6) регіональна комунікація; 7) комунікація в діловій культурі.

Загальною характерною рисою всіх рівнів і видів міжкультурної комунікації є неусвідомленість культурних розходжень її учасниками. їм здається, що їхній стиль і спосіб життя є єдино можливим і правильним, що цінності, на які вони орієнтуються, однаково зрозумілі й доступні всім людям. І тільки зіштовхуючись із представниками інших культур, виявляючи, що звичні моделі поводження перестають працювати, людина починає замислюватися про причини своєї невдачі.

Отже, одним з типів міжкультурної комунікації є міжетнічне спілкування. Міжетнічну культурну комунікацію можна визначити як трансляцію культурних цінностей через безпосереднє спілкування людей. Міжетнічна взаємодія - це феномен культури багатонаціональної сучасної спільноти і є фактором, що несе в собі конфліктну складову в міжкультурній комунікації.

Етнічний рівень міжкультурної взаємодії спостерігається між локальними етносами, етномовними, історико-етнографічними (за спільністю духовної культури), етноконфесіальними та іншими спільнотами. Етнічна культура стосується здебільшого повсякденної життєдіяльності етносу і включає мову, звичаї, норми, мораль, цінності, знання, вірування, види народного мистецтва, знаряддя праці, одяг, їжу, обряди, традиції. Як і будь-яка культура, етнічна культура постає як єдність спадковості й оновлення. Оновлення культури може бути ендогенним (що виникло всередині культури без впливу ззовні) і екзогенним (що виникло завдяки запозиченню ззовні), що є результатом міжкультурної комунікації. У взаємодії культур на етнічному рівні проявляються щонайменше дві тенденції: взаємне засвоєння елементів культури - сприяє інтеграційним процесам, взаємному культурному обміну і збагаченню, а також підсилення етнічної самосвідомості, прагнення до закріплення етнічної специфіки. Взаємне засвоєння елементів культури зближає етнічні групи, сприяє міжетнічним культурним комунікаціям, але це тільки у етносів з численним складом населення, проте у нечисленних відбувається поглинання однією культурою іншої, що гальмує розвиток власної культури, у результаті чого і виникають, напевне, угрупування та етнічні об'єднання.

Зазначимо, що міжетнічна комунікація, яка виражається у підсиленні контактів, двомовності, збільшенні кількості змішаних шлюбів тощо, ще не веде до встановлення культурної спільності. Культура етносу не тільки забезпечує його інтеграцію і стабільність як системи, вона виконує етнодиференційну функцію, що виявляється у поділі на «своїх» та «чужих». «Контакт» між культурами, на відміну від контакту між людьми, навряд чи можна інтерпретувати як моментальну, «точкову» комунікацію чи одиничну комунікативну подію, оскільки насправді він відбувається в процесуальному модусі, ініціюючи нескінченну низку подій [2, с. 203-224].

Говорячи про крос-культурні контакти і тим самим розглядаючи культуру як модель організації соціальних стосунків, ми виходимо на рівень соцієтальної взаємодії людських спільнот. Згідно з принципом приналежності, або почуттям колективності, крос-культурна взаємодія також може бути зручно описана через поняття, що їх співвідносять із поділом на «ін-групу» та «аут-групу» [ 12,с. 18], тобто концептами, що описують взаємодію між групами у світлі фундаментального протиставлення за принципом «Ми - Вони».

Вписування індивіда в тіло культури забезпечує йому комфорт заданої послідовності логіки. Переміщення в інше культурне середовище позбавляє індивіда можливості послуговуватися традиційними для нього культурними сценаріями, які у звичному середовищі дозволяли комфортну впевненість у передбачуваності розгортання комунікативних ситуацій; втрачаються тривалі поведінкові орієнтири, оскільки головні ціннісні вузли двох культур можуть не збігатися. Крім уявлення про свою власну культуру, кожна культурна спільнота формує уявлення про антисвіт, що знаходиться за межами смислових та нормативних шкал цієї культури. Образ «іншого» світу, відображений у легендах та бувальщинах, формується відповідно до рівня рефлексії певної культури і є символом зустрічі двох культур, фактом культурного непорозуміння.

Ще М. Вебер наголошував на тому, що для того, щоб зробити доступним розумінню соціальну поведінку різних суб'єктів, які відрізняються від нас, необхідно реконструювати їх «картину світу», знайти те, що окреслено ними як «значуще» і «незначуще», «повсякденне» і «трансцендентальне» [9,с.86].

Зазначимо, що найважливішою категорією в міжетнічних стосунках є категорія ідентичності. Пошук власної ідентичності здебільшого становить велику проблему. Так, В. Гьосле виокремлює три неодмінні аспекти раціонального пошуку ідентичності. По-перше, потрібна орієнтація на універсальні ідеї. По-друге, історія є важливим аспектом у кожному пошуку ідентичності. Індивід може знайти свою ідентичність тільки у стосунках з іншими ідентичностями. По-третє, необхідне порівняння своєї культури з іншими культурами. Воно може травмувати, однак може й сприяти поступу, завдяки якому культура сягає своєї довершеності [8,с. 178].

Виходячи з цього, деякою мірою міжкультурну комунікацію можна розглядати як взаємовключення ідентичностей співрозмовників один в іншого. Таким чином, невідоме й незнайоме в ідентичності співрозмовника стає знайомим і зрозумілим, що дозволяє очікувати від нього відповідних типів поводження й дій. Взаємодія ідентичностей полегшує узгодження відносин у комунікації, визначає її вид і механізм.

Таким чином, у міжкультурній комунікації культурна ідентичність має двоїсту функцію. Вона дозволяє комунікантам скласти певне уявлення один про іншого, взаємно вгадувати поводження й погляди співрозмовників, тобто полегшує комунікацію. Але в той же час швидко проявляється її обмежувальний характер, відповідно до якого в процесі комунікації виникають конфронтації й конфлікти. Обмежувальний характер культурної ідентичності спрямований на раціоналізацію комунікації, тобто на обмеження комунікативного процесу рамками можливого взаєморозуміння й виключення з нього тих аспектів комунікації, які можуть привести до конфлікту [7].

Кожний етнос сприймає буття інших етнічних груп як зовнішнє явище і розрізняє його за несхожістю культури. Відношення до нього може викликати цікавість або несприйняття. Може виникати і певне проникнення однієї культури в іншу без втрати взаємного розділу. Тобто відбуваються взаємні культурні контакти. Так Е. Гідденс вирізняє три типи (моделі) етнічних відносин.

Перша - асиміляція, що передбачає втрату етнічними меншинами власних звичаїв і перебудову поведінки відповідно до цінностей і норм домінуючого етносу або титульної нації.

Друга модель - так званий «плавильний котел». У цьому разі традиції етнічних меншин не розчиняються серед цінностей етносу, що домінує. Здебільшого відбувається поєднання звичаїв, головним чином у межах малої етнокультурної спільноти. В країнах із недостатнім рівнем демократизації цей процес, як правило, не обопільний, а спрямований від домінуючої культури до культури етнічної меншини. Tака бікультурність є необхідною формою адаптації і водночас - умовою виживання малого етносу. Культурні цінності етнічної меншини переважно репродукуються в її межах у відносинах між носіями певної культури, майже не проникаючи в культурний простір домінуючої нації.

Для розвиненого демократичного суспільства бажана третя модель, на яку вказує Е. Гідденс. Це модель культурного плюралізму, відповідно до якої державна політика щодо етнонаціональних меншин еволюціонує від асиміляціонізму до мультикультуралізму. Передумовою її є створення плюралістичного суспільства, в якому за всіма різноманітними субкультурами визнаються рівні права. В такому суспільстві етнічні відмінності не асоціюються з нерівністю, а навпаки, пов'язуються з рівноправною, незалежною участю в житті національної спільноти [5,с.262-263].

Для взаємодії культур важливим є таке поняття як акультурації [4] яке використовується для позначення процесу і результату взаємного впливу різних культур, при якому всі або частина представників однієї культури (реципієнти) запозичують норми, цінності і традиції іншої (культури-донора). В процесі акультурації одночасно вирішуються дві важливі проблеми: стремління зберегти власну культурну ідентичність і включення в іншу культуру. Комбінація можливих варіантів вирішення цих проблем дає чотири основні стратегії акультурації: асиміляцію, сепарацію, маргіналізацію, інтеграцію.

Асиміляція - це різновид акультурації за якої цінність власної культурної спадщини явно принижується, основні елементи культури іншої групи більш-менш швидко засвоюються і поступово витісняють із основних сфер життєдіяльності відповідні елементи власної культури.

Це призводить або до поглинання домінуючою групою етнокультурної меншини, і тоді культура домінуючої групи без суттєвих видозмін поширюється і на етнічну меншину, або ж обидві групи, як у «плавильному котлі», формують певний третій варіант, за якого новостворена культура несе в собі більш рівноправне порівняно з першим варіантом поєднання елементів двох вихідних культур.

Сепарація є заперечення чужої культури при збереженні ідентифікації зі своєю культурою. У цьому випадку представники недомінантної групи віддають перевагу більшому або меншому ступеню ізоляції від домінантної культури. Якщо на такій ізоляції наполягають представники пануючої культури, це називається сегрегацією.

Маргіналізація означає, з одного боку, втрату ідентичності із власного культурою, з іншого, - відсутність ідентифікації з культурою більшості. Ця ситуація виникає через неможливість підтримувати власну ідентичність (звичайно в силу якихось зовнішніх причин) і відсутності інтересу до одержання нової ідентичності (можливо, через дискримінацію або сегрегацію з боку цієї культури).

Інтеграція являє собою ідентифікацію як зі старою, так і з новою культурою. Інтеграція - це збереження і подальший розвиток власної культурної спадщини на тлі доброзичливого сприйняття різноманітних форм взаємодії з більшістю. Ця стратегія зумовлює виникнення мозаїчного суспільства, в межах якого кожен елемент мозаїки зберігає свою самобутність, а всі етнокультурні групи разом створюють нову цілісність. Цей полікультурний варіант розвитку суспільства часто протиставляється варіанту «плавильного котла», в межах якого вихідна самобутність втрачається.

Найважливішим результатом і метою процесу акультурації є довгострокова адаптація до життя в чужій культурі.

Соціокультурна адаптація полягає в умінні вільно орієнтуватися в новій культурі й суспільстві, вирішувати повсякденні проблеми.

Отже, в основі акультурації лежить комунікативний процес. Потрібно мати на увазі і те, що суб'єктом міжетнічного культурного спілкування виступає сама людина з притаманною їй культурою. Кожна людина входить до складу тієї чи іншої суспільної групи, яка також у свою чергу володіє певною культурою, що впливає на її поведінку. Поведінка людини визначається системою суспільних відносин і культурою, в які вона включена. Якщо поведінка - це реакція на внутрішнє і зовнішнє подразнення, то слід стверджувати, що кожний індивід (суб'єкт комунікативної дії) водночас відчуває два подразнення: своє внутрішнє і зовнішнє. Саме внутрішнє і створює його сприйняття чи несприйняття іншої культури. Звідси кожний учасник міжетнічної культурної комунікації володіє своєю власного системою правил, але ці правила обумовлені його соціокультурною належністю, до якої потрібно віднести не тільки етнічну культуру, але й культуру всіх груп, у які включений той чи інший індивід.

Говорячи про етнічний фактор в міжкультурній комунікації, слід враховувати, що відтворення образів, уявлень, прояви емоцій часто протікають в невідрефлектованому і неартикульованому виразі, вони базуються на специфіці енергоінформаційної активності етнічної спільноти. Етнічний фактор як система функціонує у тісній взаємодії з економічними, соціальними, політичними, комунікативними відносинами. Комунікація у сфері економіки завжди розгортається навколо проблеми розподілу матеріальних благ; комунікація в сфері політики - навколо прагнення до справедливого розподілу впливів у зовнішній та внутрішній політиці і виступає виправдальним чинником різних соціальних зрушень. Для обслуговування й регулювання взаємовідносин, що сприймаються як справедливі, людство витворило ряд політико-правових та соціокультурних інститутів через які, власне, регулюються усі сфери суспільної комунікації [3,с.1-12].

Етнічна реальність припускає існування соціальних маркерів як визнаних засобів диференціації груп, що співіснують у більш широкому полі соціальної взаємодії. Ці розпізнавальні маркери утворюються на різній основі, включаючи фізичний вигляд, географічне положення, господарську спеціалізацію, релігію, мову і навіть такі зовнішні риси, як одяг або їжа. Зрозуміло, що результатом міжкультурної комунікації є адекватне взаєморозуміння двох або більше учасників комунікативного акту, що належать до різних етнічних культур.

Згідно з традиціями, що склалися у вітчизняній науці, психологія етнічних спільностей розрізняє два аспекти: психічний склад як найстійкіше утворення (національний або етнічний характер, традиції, звичаї) та емоційну сферу (національні чи етнічні почуття, потреби, інтереси) які, в свою чергу, мають велике значення для комунікативних відносин між етносами [ 1 ;6; 11].

Кожна етнічна культура, виходячи з певних норм, цінностей, ідеалів формує свій специфічний культурний соціум, свою форму соціокультурного спілкування, свої установки та реакції, що і обумовлює певну специфіку етнічного феномена як конфліктної складової в міжкультурній комунікації.

Конфліктною складовою в міжкультурній комунікації є міжетнічна взаємодія. Міжетнічну комунікацію слід розглядати як трансляцію культурних цінностей через безпосереднє спілкування людей. Її результатом є адекватне взаєморозуміння двох або більше учасників комунікативного акту, що належать до різних етнічних культур.

Найважливішою категорією в міжетнічних стосунках є категорія ідентичності. Подвійна функція етнічної ідентичності полягає в тому, що з одного боку вона полегшує уявлення представників різних етносів один про одного, а з іншого - швидко проявляється її обмежувальний характер, відповідно до якого в процесі комунікації виникають конфронтації й конфлікти.

В результаті міжетнічної взаємодії в комунікативному процесі відбувається акультурація в процесі якої вирішуються дві важливі проблеми: стремління зберегти власну культурну ідентичність і включення в іншу культуру, що також може породжувати міжетнічні конфлікти. Комбінація можливих варіантів вирішення цих проблем дає чотири основні стратегії акультурації: асиміляцію, сепарацію, маргіналізацію та інтеграцію.

конфліктний міжкультурний комунікація етнічний

Список використаних джерел

1. Андреева Г. М. Социальная психология. - М.: Аспект Пресс, 1999. - 375 с.

2. Билз Р. Аккультурация // Антология исследований культуры. - СПб: Университетская книга, 1997. - Т.1 - С.203-224.

3. Верецька JI.I. Феномен справедливості у контексті соціальної комунікації / Любов Іванівна Верецька. Автореф. дис. ... канд. філософ, наук: 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії. - Південноукр. держ. пед. ун-т ім. К.Д.Ушинського. - O., 2002. - 21 с.

4. Герман Н. Ф. Лингвокультурная идентичность субъекта современной меж- культурной коммуникации / Наталья Феликсовна Герман. Автореф. дисс.... канд. культурологи: 24.00.01 - теория и история культуры. - Челябинск, 2009. - 20 с. Режим доступу: http://ceninauku.ru/mfo/page_12114.htm.

5. Гидденс Е. Социология / Е. Гидценс. - М.: Эдиториал УРСС. 1999. - 704 с.

6. Гнатенко П. І. Український національний характер / П. I. Гнатенко - К.: «ДОК-К», 1997. - 116 с.

7. Грушевицкая Т.Г. Основы межкультурной коммуникации: Учебник для вузов / Грушевицкая Т.Г., Попков В.Д., Садохин А.П.; под ред. А.П. Садохина. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2002. - 352с.

8. Гьосле В. Практична філософія в сучасному світі [Текст] / В. Гьосле; наук, ред. В. Срмоленко; пер. з нім. А. Срмоленка. - К.: Лібра, 2003. - 247 с. - (Розум і суспільство).

9. Кобелев Н.Н. Взаимосвязь концептов «модернизация общества» и «культура» в социальных теориях XX века / Н.Н. Кобелев //Философские науки. - 2002. - № 1. - С.84-96 [М. Вебер, Т. Парсонс].

10. Могилевич Б.Р. Межкультурная коммуникация в контексте социологии культуры / Б.Р. Могилевич // Известия Саратовского университета. - Серия социология. Политология. - Вып 4. - Том 9. Саратов: Изд-во Сарат. ун-та. 2009-С,21-25.

11. Пірен М. І. Основи етнопсихології / М. І. Пірен - К.: Наукова думка, 1996. - 385 с.

12. Солдатова Г.У. Психология межэтнической напряженности / Г.У. Солдатова. - М: Смысл., 1998..

Размещено на Allbest.ru