Моделі етнополітики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Моделі етнополітики

Коршук Р.М.

Політика має всеосяжний характер і охоплює усі сфери життєдіяльності індивідів та соціальних спільнот. Серед останніх чільне місце у сучасному світі посідають етнічні спільноти та етнічні групи - нації, етноси, субетноси, національні та етнічні меншини, корінні народи тощо. Невід'ємною складовою політики є взаємодія держави та етнічних спільнот, що проживають на її території, політичні відносини етнічних спільнот між собою, як в межах однієї держави, так і поза її межами. Саме ця складова політики виступає під назвою етнополітика.

Як і політика загалом, етнополітика, в залежності від критеріїв поділяється на різноманітні типи. Сучасний український дослідник О.В. Антонюк пропонує розрізняти етнополітику за «метою, змістом, спрямованістю, формами, методами здійснення, результатами.

Метою етнополітики може бути національна консолідація на основі створення рівних можливостей для участі всіх громадян у державотворчих процесах суспільства незалежно від ознак раси, кольору шкіри, політичних, релігійних переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак; міжетнічна інтеграція; зближення націй; національне відособлення; відстоювання етнічної «чистоти»; захист національного від впливу інонаціонального; здобуття національного суверенітету тощо.

За змістом етнополітика буває гуманістичною, інтернаціоналістською, антигуманною, націоналістичною, великодержавно-шовіністичною.

За спрямованістю етнополітику можна визначити як демократичну, миротворчу, прогресивну, антидемократичну, тоталітарну, руйнівну, реакційну.

Реалізація етнополітики може здійснюватись такими формами і методами: насильством, толерантністю, репресіями тощо.

Результатами етнополітики можуть бути злагода, єднання, співробітництво, дружба, напруга, конфронтаційність, конфліктність, недовіра, неприязнь, етнічна війна» [2,с.25]. Можна навести також градації етнополітики інших зарубіжних та вітчизняних дослідників. Подібні градації,не зважаючи на їх універсальність, потребують виокремлення певних загальних моделей етнополітики.

Метою даної статті є аналіз основних моделей етнополітики, особливостей їх формування та функціонування. Відповідно до поставленої мети у статті вирішуються наступні завдання:

- окреслити основні моделі етнополітики;

- проаналізувати особливості асиміляційної та інтеграційної моделей етнополітики;

- виокремити причини виникнення та сутність мультикультурної моделі етнополітики;

- розкрити сутність расистської моделі етнополітики.

Серед зарубіжних та українських науковців, що досліджували феномен етнополітики, її типи та моделі варто відзначити Дж. Ротшильда, П. Ван ден Берга, Е. Шилза, В.О. Ачкасова, Р.Г. Абдулатіпова, Ю.П. Шабаєва, О.П. Садохіна, О.В. Картунова, Ю.І. Римаренка, Л.Є. Шкляра, С.Ю. Римаренка, О.В. Антонюка та інших.

У сучасній науці виокремлюють дві основні моделі етнополітики - асиміляційну (інтеграційну) та мультикультурну [12,c.133]. Частина вітчизняних та зарубіжних науковців вважають, що варто вести мову не про єдину асиміляційну (інтеграційну) модель етнополітики, а про дві, цілком різні моделі, - асиміляційну та інтеграційну. До цього переліку варто також додати расистську модель етнополітики. По-перше, існували держави, які активно втілювали її на практиці. По-друге, маємо доволі багато прикладів співіснування елементів асиміляційної та расистської моделей етнополітики. Наприклад, у США в ХІХ - до 60-тих років ХХ століття, поряд з активним втіленням на практиці асиміляційної моделі, мали місце елементи расистської моделі, зокрема, політика сегрегації.

Сутність асиміляційної (інтеграційної) моделі полягає в досягненні певного рівня гомогенності культури, формуванні, по мірі можливості однорідної культурної та етнічної спільноти. В найбільш радикальному варіанті ціллю даної моделі є формуванні єдиної нації шляхом нівелювання етнічних та культурних особливостей спільнот, що проживають на території держави. В основі асиміляційної (інтеграційної моделі) лежить ідея нації-етносу як єдиної етнічної та культурної спільноти. Саме рівень гомогенності та засоби його досягнення відрізняють крайній та поміркований варіанти даної моделі. Основними засобами проведення подібної політики є заходи в освітній сфері та імміграційна політика.

Класичним прикладом втілення даної моделі являється етнополітика Сполучених Штатів Америки ХІХ - першої половини ХХ століття. Її теоретичним підґрунтям була теорія «плавильного котла (тигля)».

Виникнення даної теорії пов'язують з творчістю американського письменника Г. де Кревекоуера. У праці «Листи від американських фермерів» (опублікована в 1782 році), аналізуючи особливості формування американської нації, він зазначав, що американці являються «ні європейцями ні нащадками європейців, а таким геном, де дивне змішення крові, яке ви не знайдете в жодній з інших країн. Я хочу звернути вашу увагу на сім'ї, де дідусь - англієць, його дружина - голландка, їх син одружений на француженці, а його чотири сини мають зараз чотирьох дружин різних національностей. Він американець, що приймає новий стиль життя, підкоряється новому уряду, живе новими категоріями. Він американець, якого сприймає широкий терен нашої великої аши mater. Усі людські індивідуальності переплавляються в нову расу, чия праця та нащадки можуть колись стати причиною великих змін у світі» [7,c.796]. Наслідком подібних процесів мало стати формування нової національної та культурної спільноти - американської нації. Американці повинні були увібрати в себе найкращі риси інших народів, представники яких емігрували до США.

Формула націотворення американської нації виглядала приблизно так:

А+B+C+D+ = Z

де А, В, C, D - емігранти;

а Z - виступає як цілком нова якість - американці.

Термін «плавильний котел» був вперше використаний у 1908 році драматургом Ізраелем Зангвіллом, автором однойменної п'єси. Кульмінаційним моментом постановки були слова головного героя, єврейського емігранта Девіда, який визначив Америку як «Божий Тигель, великий плавильний котел, де усі раси Європи переплавляються та змінюються» [7,с.796]. П'єса мала надзвичайний успіх в американському суспільстві та отримала схвальну оцінку від представників влади, зокрема президента Теодора Рузвельта.

В кінці ХІХ - першій половині ХХ століття першопочатковий варіант теорії «плавильного котла» трансформувався в так звану концепцію «томатного супу». Слід відзначити, що концепція «томатного супу» - це лише різновид теорії «плавильного котла», пристосований до тодішніх реалій. Подібна трансформація відбулася під впливом зростання напливу до США іммігрантів з різних частин Європи та Азії. В американському суспільстві виникли побоювання, що нові іммігранти зруйнують традиційну культуру США. Згідно концепції «томатного супу» нові іммігранти мають органічно влитися до англосаксонської культури перших поселенців. Англосаксонська культура є своєрідною основою американської нації, основним інгредієнтом «томатного супу», а елементи іммігрантських культур виступають своєрідними спеціями, які можуть поліпшити суп, однак, не змінюють кардинально його основу. Дана основа була відображена в так званому стандарті WAPS, згідно якого повноцінними американцями вважалися лише білі громадяни англосаксонського походження, які розмовляли англійською мовою та сповідували різноманітні напрямки протестантизму. Для обмеження доступу до країни представників етнічних спільнот, що за своїми расовими та культурними особливостями не відповідали стандарту WAPS, в 20-их роках ХХ століття були введенні спеціальні імміграційні квоти. Згідно цих квот перевага надавалася тим країнам, населення яких без особливих зусиль могло інтегруватися до американської нації. Перевагу мали, насамперед, англійці, шотландці, валлійці, ірландці (англомовні) німці (протестанти) та представники деяких інших, культурно споріднених етносів. Наприклад, в 1952 році згідно імміграційної квоти Великобританія отримала біля 65.000, Німеччина майже 26.000, Ірландія - 17.500, а Франція вже тільки 3.069, Італія 5.643, Бельгія 1.297, а весь СРСР лише 2.692 місць[8,а95].

Асиміляційна (інтеграційна) модель етнополітики використовувалась на практиці не тільки у США. У 50-60 роках ХХ століття у багатьох європейських країнах ідея асиміляції етнічних меншин та іммігрантів розглядалася як цілком природна. Двійником американської теорії «плавильного котла» була ідея злиття соціалістичних націй у «нову історичну спільноту - радянський народ», що активно пропагувалась та втілювалась у СРСР. На цю разючу подібність вказує сучасний український дослідник Г.В. Касьянов: «американська ідея «плавильного котла» («the melting hot») та радянська концепція «злиття націй» навдивовижу схожі між собою, хоча й виникли в суспільствах з полярно протилежними системами політичних цінностей і мали різну спрямованість»[3,с.48]. Однак, навіть потужна тоталітарна система не зуміла досягнути успіху в остаточному злитті націй. У 80-роках ХХ століття під впливом спротиву народів Радянського Союзу ідея формування єдиного радянського народу зазнала суттєвої корекції: радянський народ - це єдність у політичній, економічній та соціальній сферах, натомість етнічні та культурні особливості його складових мали бути збережені.

Певні елементи асиміляційної (інтеграційної моделі) присутні в політиці деяких сучасних європейських країн, зокрема, Франції. Політика цієї держави традиційно ґрунтується на індивідуальній інтеграції кожного іммігранта у французьке суспільство і здійснюється через школу та інші соціальні інститути. Внаслідок напливу іммігрантів в 80-роках французькі урядові кола почали проводити політику повної інтеграції чужинців у французьке суспільство. Основна увага приділялася дітям іммігрантів, у французьких школах були створені усі умови для їх мовної та культурної адаптації. Однак, втілення даної політики зіткнулося з рядом труднощів, пов'язаних з культурними та етнічними особливостями новоприбулих, більшість яких складали вихідці з Північної Африки. Значна частина з них не бажала інтегруватися в французьке суспільство. У Франції зріс рівень міжкультурного та міжетнічного протистояння, піком якого стали масові виступи молоді арабського походження у передмісті Парижа Кліші-су- Буа в 2005 році. Одним із наслідків цього протистояння було посилення імміграційної політики, обмеження напливу іммігрантів в країну.

Навряд чи варто сприймати дану модель етнополітики лише в негативному сенсі. Асиміляційна (інтеграційна) модель відіграла свою роль у становленні багатьох сучасних націй, зокрема європейських. Досвід цих країн доводить, що на певному етапі розвитку використання деяких елементів даної моделі є необхідним. Вибір на користь асиміляційної (інтеграційної) моделі дуже часто обумовлюється специфікою націо- та державотворення. Для багатьох країн Африки та Азії застосування на практиці асиміляційної (інтеграційної) моделі етнополітики є найбільш ефективним та, мабуть, на сьогодні єдиним дієвим засобом подолання трайбалізму і сепаратизму, що можуть привести до розколу держави. Важливу роль відіграють також засоби здійснення інтеграції. Дана модель цілком може функціонувати у м'якому варіанті - застосування засобів та методів ліберальної демократії, в основі якої лежить право особи вільно робити вибір між добровільною асиміляцією та її уникненням.

На думку багатьох науковців, варто вести мову не про єдину асиміляційну (інтеграційну) модель етнополітики, а про дві цілком різні моделі - асиміляційну та інтеграційну. Ціллю останньої є, перш за все, політична інтеграція, формування єдиної політичної (громадянської) нації, натомість культурні та етнічні особливості залишаються. У такому варіанті вона надзвичайно нагадує деякі варіанти мультикультурної моделі етнополітики.

Вибух етнічного ренесансу в другій половині ХХ століття та неспроможність асиміляційної моделі забезпечити єдність суспільства, зокрема, крах практичного втілення теорії «плавильного котла» у США, зумовили перехід багатьох демократичних країн до етнополітичної моделі мульти- культуралізму (мультикультурної моделі етнополітики). Вперше термін «мультикультуралізм» в сенсі політичної програми та заходів, спрямованих на адекватну реакцію щодо наявної етнічної багатоманітності, був використаний у доповіді 1965 року Королівської комісії з питань білінгвізму та бікультуралізму в Канаді. Однак у політики мультикультуралізму були теоретичні предтечі. До її попередників цілком можна зараховувати концепцію «культурного плюралізму», яку ще в 1915 р. обґрунтував американський дослідник Х. Каллен. На його думку, американський народ нагадує швидше салат, ніж суп, адже прищеплення певних елементів культури не змінює етнічну приналежність. Америка, внаслідок історичних особливостей формування являється об'єднанням національностей, федерацією різних етнічних груп.

Окреслення особливостей мультикультурної моделі етнополітики потребує відповіді на питання щодо сутності мультикультуралізму. На думку сучасної української дослідниці І.Ю. М'язової «на сьогодні явище мультикультуралізму виступає як ідеологія, політика та дискурс, що стверджують правомірність та цінність культурного плюралізму, доречність та значимість існування різноманіття культурних форм. У контексті мультикультуралізму несхожість та відмінність перестають розглядатися як «чуже», стаючи просто «іншим». Така теза є своєрідним обґрунтуванням необхідності існування мультикультуралізму, а також відгуком на відродження локальних націоналізмів» [6,с.156].

Етнополітична модель мультикультуралізму ґрунтується на концепції нації-поліса та спрямована на формування єдиної політичної, однак багатоманітної культурної, расової та етнічної спільноти в межах однієї держави. На думку прихильників мультикультурної моделі етнополітики, потрібно тверезо оцінювати та правильно використовувати расову, культурну і етнічну багатоманітність країни. Наприклад, президент США Б. Клінтон визначав центральним завданням американської етнополітики побудову мультикультурної демократії на засадах досягнення внутрішньої гармонії та взаємної терпимості. Головною ціллю подібної етнополітики має бути створення єдиної американської нації з одночасним збереженням її культурної багатоманітності [1,c.129].

Центральною засадою політики мультикультуралізму є визнання культурної та етнічної різноманітності, існування в межах одного суспільства цілої низки етнічних ідентичностей, права етнічних спільнот на збереження власної ідентичності. Зміст мультикультуралізму визначається й тим, що він постає як особлива форма інтегративної, ліберальної ідеології, через яку поліетнічні та полікультурні національні суспільства реалізують стратегії соціального порозуміння та стабільності на принципах рівноправного співіснування різних форм культурного життя [6,c.156]. Подібна політика орієнтована на задоволення, насамперед, групових інтересів етнічних спільнот.

Політика мультикультуралізму прагне до органічного поєднання загальнонаціональної ідентичності та етнічних ідентичностей різноманітних груп, що населяють країну. Етнічна ідентичність не заперечує права належати до певного політичного утворення. Мультикультуралізм виступає своєрідним універсальним вирішенням не тільки етнічних, але й соціальних протиріч. Ця політика дозволяє не тільки об'єднати суспільство, але й досягнути набагато більш досконалого ладу, адже полегшує доступ представників етнічних меншин до різноманітних ресурсів.

Однак, етнополітична модель мультикультуралізму, попри її привабливість, не є універсальною панацеєю. Серед прихильників ліберальної теорії викликає застереження характерна для мультикультуралізму перевага групових інтересів етнічних спільнот над інтересами індивіда. На думку деяких дослідників, одним з наслідків мультикультурної етнополітики є руйнування традиційної культури місцевого населення представниками іммігрантів. Наприклад, американський вчений Е. Шилз зазначав, що « «мультикультуралізм», що рясно квітне в освітній системі США є чи не найефективнішим засобом руйнування національного духу. Він направду призначений для підриву ідеї домінантної нації у США і національної держави, яка її підтримує. Це може привести до руйнування самого громадянського суспільства і, у свою чергу, завдати шкоди малим націям, які воно захищає. Результатом бо розпаду громадянського суспільства була б війна «всіх проти всіх»[13].

Досвід деяких розвинених країн, зокрема Канади, свідчить, що втілення подібної моделі в життя іноді, попри бажання її творців, приводить до цілком протилежних наслідків - замість об'єднувати суспільство, мультикультуралізм може стимулювати сепаратистські настрої. Лише 1% голосів виборців не вистачило франко-канадським сепаратистам щоб проголосити в 1995 році незалежність провінції Квебек. Це уже друга (перший референдум з даного питання був проведений у 1985 році) спроба відокремлення Квебеку від Канади. Подібні закиди ще раз підтверджують, що ефективне застосування цієї моделі на практиці не можливе без врахування специфічних особливостей певної держави та суспільства.

Расистська модель етнополітики полягає у прагненні забезпечити етнічну та расову чистоту пануючої спільноти, розподілі суспільства на повноцінних та неповноцінних громадян, дискримінації непанівних етнічних груп. Дана модель ґрунтується на ідеології расизму - уявленнях про природну нерівність людських рас та вирішальному впливі расового фактору на історію людства. Засновником расизму вважається французький вчений А. де Гобіно, який у 1853 році опублікував працю «Есе про нерівність людських рас».

етнополітика модель мультикультурний расистський

Згідно даної моделі суспільство стратифікується за вертикально-ієрархічним принципом. На вершині перебувають представники панівної етнічної спільноти, що вважаються єдиними «повноцінними» громадянами. Вертикально-ієрархічний принцип забезпечує повну монополію панівної спільноти в політичній, соціальній, економічній, культурній та інших сферах. Непанівні групи перебувають у підкореному становищі, їх місце та роль у суспільній ієрархії залежить від расової «повноцінності». Задля забезпечення етнічної/расової чистоти расистська модель етнополітики обмежує до мінімуму доступ представників «неповноцінних» етнічних груп у країну та передбачає повну заборону або суттєві обмеження щодо змішування представників різних расових груп. Проводячи подібні заходи правлячі коли активно використовують геноцид та депортації.

На практиці расистська модель етнополітики була втілена в гітлерівській Німеччині та ПАР за часів апартеїду. Німецькі націонал-соціалісти виходили з людиноненависницької теорії поділу людства на три основні типи рас - раси, що творять культуру, раси, що отримують культуру та раси, що руйнують культуру. Ці раси, в свою чергу, згідно принципу повноцінності, поділялися на різновиди. Повноцінними людьми оголошувались представники лише першої з них - арійської, найвищим різновидом якої була нордична раса. Метою націонал-соціалістичної ідеології було встановлення гегемонії арійської раси, а основним засобом досягнення мети вважалась війна за світове панування.

Чистота арійської раси забезпечувалась на законодавчому рівні (Нюрнберзькі расові закони). Дані закони були спрямовані, насамперед, проти євреїв, яких німецькі націонал-соціалісти зараховували до раси, що руйнує культуру. Так, згідно закону «Про громадянство Рейху» повноцінними громадянами оголошувались лише особи німецької та спорідненої з нею крові, які своєю поведінкою доводять бажання і здатність віддано служити німецькому народу та Рейху. Закон «Про охорону німецької крові та німецької честі» забороняв шлюби та сексуальні відносини між громадянами Рейху та євреями, а також вводив ряд обмежень у правах для представників єврейської національності. Вершиною втілення цієї моделі німецьким націонал-соціалізмом щодо євреїв була організація Голокосту -геноциду єврейського народу, жертвами якого стали 6 мільйонів євреїв Німеччини та окупованих нацистами територій.

Расистська модель етнополітики Південно-Африканської Республіки дістала назву апартеїду. Вперше цей термін був використаний 26 березня 1943 року в південно-африканській газеті «Ді бюргер». Дослівно апартеїд (апардхейд) перекладається з африкаанс (мова білих поселенців у Південній Африці) як «роздільне проживання».

Задля забезпечення расової чистоти згідно закону «Про реєстрацію населення» від 1950 року усе населення Південної Африки розподілялося на чотири основні групи: білі (європейці), чорні (африканці, банту), кольорові (метиси) та азіати (в основному вихідці з Індії). Найвище в цій ієрархії стояли білі, які користувались усіма політичними, економічними та громадянськими правами.

Найбільш цинічним виявом апартеїду в ПАР було створення бан- тустанів - спеціально відведених територій для проживання окремих чорношкірих народностей ПАР та окупованої Намібії. Однією з офіційних причин їх формування була ідея створення для негритянських етнічних груп незалежних держав, в яких вони були б повноправними господарями. На практиці бантустани являли собою штучно створені резервації, які були розкидані по усій країні. Ні один з них не мав реальної незалежності.

Расистська модель етнополітики в її чистому варіанті (гітлерівська Німеччина, ПАР епохи апартеїду) та використання елементів цієї моделі в деяких країнах (США до 60-их років ХХ століття) зазнали краху. Сьогодні світове співтовариство засуджує будь-які прояви расизму. Історія свідчить, що дана модель є не тільки непридатною на практиці, але й за своєю суттю суперечить засадничим принципам демократії та гуманізму.

Вибір на користь тієї чи іншої моделі обумовлюється метою та цілями, які переслідує керівництво країни, рівнем демократичності політичної культури, особливостями етнічного складу населення та міграційних процесів, врешті решт історичним періодом. Заходи, що здавалися цілком прийнятними у минулому (орієнтація на суцільну асиміляцію мігрантів та етнічних меншин, обмеження імміграції представників певних етнічних та расових спільнот тощо) сьогодні викликають спротив в середні держави та осуд міжнародного співтовариства. Крах режимів, що втілювали расистську модель етнополітики та неспроможність асиміляційної моделі в її найбільш радикальному варіанті забезпечити внутрішню стабільність суспільства в ряді розвинених західних країн наочно довели неефективність і недоцільність застосування подібних методів етнополітики. Сучасні демократії з поліетнічним складом населення здебільшого використовують інтеграційну або мультикультурну моделі етнополітики. Ефективне застосування цих моделей не можливе без врахування специфічних особливостей певної держави та суспільства.

Список використаних джерел

1. Абдулатипов Р.Г. Этнополитология: Учеб. пособие для студ. вузов. - СПб.: Питер, 2004. - 313 с.

2. Антонюк О.В. Основи етнополітики: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. - К.: МАУП, 2005. - 432 с.

3. Касьянов Г.В. Теорії нації та націоналізму. - К.: Либідь, 1999. - 352 с.

4. Кимлічка В. Лібералізм і права меншин. - Харків: Центр Освітніх Ініціатив, 2001. - 176 с.

5. Лейпхарт А. Демократия в многосоставных обществах: сравнительное исследование. - М.: Аспект Пресс, 1997. - 287 с.

6. М'язова І.Ю. Про місце та роль мультикультуралізму в комунікативному просторі // Філософські проблеми гуманітарних наук. - 2008. - № 12-13. - С. 156-160.

7. Мала енциклопедія етнодержавознавства / Ю.І. Римаренко (від. ред.). - К.: Генеза, 1996. - 942 с.

8. Ребет Л. Теорія нації. - Львів: Державність, 1997. - 192 с.

9. Тейлор Ч. Мультикультуралізм і «Політика визнання»: - К.: Альтерпрес, 2004. - 172 с.

10. Тощенко Ж.Т. Этнократия: история и современность. - М.: РОССПЭН,- 432 с.

11. Цветков Д.Ю. Этнополитические модели в условиях переходного периода. - М.: Научная книга, 2003. - 368 с.

12. Шабаев Ю.П. Садохин А.П. Этнополитология: Учеб. пособ. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005. - 319 с.

13. Шилз Е. А. Нація, національність, націоналізм і громадянське суспільство http://www.ji.lviv.ua/n21texts/shilz.htm

Размещено на Allbest.ru