Квазігромадські об'єднання: деякі особливості та механізми запобігання деструктивній діяльності

Корнієвський О.А.

У передмові до збірника «Громадянське суспільство під питанням», який вийшов друком 2003 року в Парижі, його укладач професор політології М.Офферле виключає з громадянського суспільства передусім суспільство «політичне»: адміністративні структури, що здійснюють владні функції, партії, які борються за владу чи проти неї. Поза громадянським суспільством залишаються також релігійно-фундаменталістські секти, кланово-етнічні, клієнтельні та кримінальні структури мафіозного типу, і, безсумнівно, «фальшиві» громадські організації, створені й фінансовані політико-владними структурами[1,с.411]. Схожу думку висловив Ш.Берман: не тільки слабке, але й сильне громадянське суспільство може стати причиною небезпечних тенденцій суспільного розвитку. Багато з наслідків асоціативності, які прийнято вважати факторами, що зміцнюють демократію, в дійсності можуть призводити як до демократичних, так і до антидемократичних результатів[2,с.167].

В науковій літературі, присвяченій аналізу процесів демократизації посттоталітарних країн, звертається увага на існування загроз громадянському суспільству з боку «негромадянських» елементів, дії яких не відповідають критеріям демократії. До них політологи відносять різні мафіозні угруповання, кримінальні групи, націоналістичні та шовіністичні асоціації, радикальні екстремістські та нетрадиційні релігійні організації. Під виглядом реалізації «соціально-значущих» програм і проектів та за допомогою суміжних механізмів (надання грантів, гуманітарна допомога тощо) у громадянське суспільство зовнішніми силами під різними найменуваннями впроваджуються організації та структури, створені й фінансовані ними, зацікавленими у маніпулюванні суспільною свідомістю з метою досягнення прагматичних цілей: політичних, економічних та інших. Слід підкреслити, що в осмисленні концепту громадянського суспільства політологи здебільшого притримуються позиції його співвідношення зусіма складовими формальних систем (сфери формальної раціональності), якими, крім держави, є бізнесові структури, а також світоглядні системи, що обмежують ступінь свободи людини в суспільстві. Деякі дослідники вважають, що в У країні громадянського суспільства як такого не існує, натомість впроваджується модель «негромадянського суспільства». Йдеться про кланові, етнічні та територіальні об'єднання, які живуть за «своїми законами». Небезпека існування такого роду угруповань полягає в тому, що «найвищою справедливістю» для їх членів є та, яка встановлена всередині кожної з цих груп. Для розуміння ситуації зі становленням громадянського суспільства в Україні, за висновком О.Дергачова, важливо мати на увазі, що до його структур, діяльність яких відбувається у середовищі, забрудненому кишеньковими громадськими організаціями, не можна зараховувати автоматично всі громадські організації, асоціації, об'єднання за їхніми статутними положеннями і декларованими цілями[3,с.53]. Отже, соціальні та політичні практики, як країн розвиненої демократії, так і нових демократій породжують ситуації, коли в цілому конструктивні ідеологеми громадянського суспільства або вихолощуються, або використовуються в деструктивних цілях через поширення псевдоабо тіньових НУ 0, значна частина з яких діє досить короткий строк.

Серед останніх публікацій, в яких започатковано розв'язання досліджуваної нами проблеми, і на які спирається автор, особливої уваги заслуговує творчий доробок вчених Національного інституту стратегічних досліджень, присвячений аналізу механізмів запобігання використанню квазігромадських організацій в антидержавних цілях. Під квазігромадськими організаціями вони розуміють такі, що вдаються до скоєння правопорушень, дій антидержавного та антиконституційного спрямування[4,с.128-131]. Утім, варто відзначити, що й дотепер дослідження феномену квазігромадських організацій обмежується рівнем політичної публіцистики. Все це актуалізує дослідницьке завдання проаналізувати саме ті аспекти розвитку громадянського суспільства, що стосуються прояву деструктивних сегментів громадянського суспільства, діяльності квазігромадських структур та організацій, визначення на підставі такого аналізу ефективних механізмів запобігання їхнього впливу на суспільно-політичні процеси, стан безпеки суспільства і держави. Посилює актуальність цього завдання те, що існування квазігромадських, тобто громадських лише за формою, «умовних» організацій, роз'їдає громадянське суспільство зсередини, заважає останньому нормально функціонувати, підриває довіру до нього громадян.

Політологи вже не раз обговорювали проблему штучності, квазігромадськості створення та існування великої кількості політичних партій в У країні, вказуючи на схожі їхні ідеології та програми дій, деякі з яких стали певного роду товаром[5,с.321]. Найчастіше це невеликі за чисельністю та багато в чому умовні об'єднання громадян, які формально пройшли реєстрацію та отримали статус політичних партій. Як пише !Павленко, значна кількість партій створювалася під певних політичних лідерів, функціонерів, бізнесменів або фінансово-промислові групи (ФПГ). Фактично, саме ці ФПГ, вказує дослідниця, стали учасниками політичного процесу, володіють необхідними для проведення виборчої кампанії фінансовими і медійними ресурсами[6,с.14]. За незавершеності політичної структуризації українського суспільства, стрімкої корпоратизації української політики та партизації державного управління, зрощування влади і бізнесу, надмірної багатопартійності (яка вже перевищила всі розумні обсяги), позасистемного походження більшості з існуючих політичних партій, що утримуються кланово-олігархічними структурами, партійна діяльність набула усіх ознак бізнес-проектів. Місце партій зайняли адміністративно-економічні групи та різноманітні політичні групи тиску, які формуються не за ідеологічною чи соціальною ознаками, а за іншими переважно клановими. За влучним висловом журналістської спільноти, ФПГ, таким чином, оцивілізовувалися шляхом перейменування в партії та, з огляду на недосвідченість, багато з них навіть не змогли зрозуміти відмінності між партіями та фірмами. За такої ситуації маємо масштабну партійно-політичну корупцію, коли політичні партії відверто продаються та купуються, використовуються з прагматичними політикоекономічними цілями, стають своєрідними гравцями економічного сегменту державного життя, сприяють розвитку корупції в загальнодержавному масштабі. Водночас, такі базові структури громадянського суспільства як територіальні громади і трудові колективи підприємств (базові структури профспілкового руху) відсунені фальшивими партіями на периферію громадянського суспільства.

Особливо посилюються процеси створення ситуативних квазігромадських об'єднань, такого їх різновиду як партії-клони, напередодні проведення виборів (під конкретні вибори). Саме в цей період спостерігається створення основними політичними гравцями «під себе» так званих «низових структур громадської підтримки» з метою імітації допомоги тієї чи іншої політичної сили конкретним соціальним групам. У зв'язку з цим небезпідставно Ф.Міттеран ще в середині 1990-х pp. попереджав про небезпеку поєднання легального державного фінансування партій з нелегальним приватним під прикриттям створення усіляких фондів: культурних, благодійних, науково-дослідних, економічних, політологічних. Формально безпартійні, вони діють як «мозкові центри» з розробки передвиборних програм партій, законодавчих ініціатив обраних від них депутатів[1,с.353-354]. He оминули ці процеси й усі виборчі кампанії в сучасній У країні. Так, 25 березня 2005 p., майже за добу до того часу, коли, відповідно до чинного законодавства, партії ще мають право брати участь у виборах до Парламенту України, Міністерством юстиції України було зареєстровано 11 політичних партій. У прикінцевому результаті більшість створених під вибори партій та виборчих блоків на парламентських виборах 2006 р. не отримали й 1% голосів виборців (34 з 45), зібрали голосів менше, ніж мають членів. Побутує думка, що нібито можливо штучно зменшити кількість партій і, таким чином, позбутися дрібнопартійності. Дехто з політиків вважає за необхідне провести своєрідну люстрацію тих партій, які не подолали прохідного бар'єру і, на підставі цього, заборони їхню участь у наступних виборах, внести відповідні зміни до чинного виборчого законодавства. Навіть, якщо зробити цей бар'єр символічним 0,1% голосів, таке право втратили б 15 суб'єктів виборів 2006 р. Ta, навряд чи можливо лише зміною виборчого законодавства добитися партійного структурування та зміцнити політичні організації. Важливим для розуміння місця та ролі дрібних партій в суспільстві є звернення до досвіду модернізації партійних систем в країнах розвиненої демократії. Офіційну мету законодавства про фінансування в цих країнах визначає комбінація виборчих систем на різних рівнях. І робиться це задля того, щоб розчистити політичне поле від дрібних, інколи мікроскопічних партійних формувань, несистемних малих партій. Водночас, в зарубіжних демократіях загалом відсутнє негативне ставлення до малих партій «з чималою ідейною амплітудою», які вільно критикують політичний істеблішмент, пропонують альтернативні погляди на вирішення тих чи інших проблем життєдіяльності суспільства і держави. Отже, малі партії надають партійно-політичній системі додаткового динамізму, служать індикатором зміни настроїв в суспільстві, зростання чи зниження їхньої популярності, сигналізують про успіхи чи помилки партійного мейнстрима, діяльності правлячих партій.

Вищеподана оцінка ролі малих партій в політичному житті розвинених демократій є не менш актуальною для України. Завдання оптимізації її партійної системи, яка має базуватися виключно на демократичних цінностях та відповідати європейським стандартам, шляхом забезпечення функціонування потужних загальнонаціональних партій, означає позбутися нинішньої міражної багатопартійності, яку визначає наявність великої кількості «карликових» («диванних», «кабінетних» тощо) квазіпартій, штучно утворених під конкретного політика (групу політиків), а також позасистемного походження «кишенькових» партій, які намагаються об'єднати найбільше число виборців. Важливою методологічною посилкою дослідників цієї проблематики, ми вважаємо віднесення ними до малих партій таких, які практично не впливають на функціонування загальнонаціональної партійної системи чи її підсистем та нерідко мало відрізняються від груп тиску з вузьким порядком денним своєї діяльності, а також ультралівих та ультраправих партій[7,с. 101-103].

Деякі сумніви викликає природність створення та доцільність функціонування в суспільстві партій, зорієнтованих на певні вікові групи населення, взаємоузгодженість усіх компонентів системоутворюючих принципів їх створення. В ряді публікацій ми скептично поставилися до функціонування в суспільстві, що знаходиться на перехідному, кризовому етапі свого розвитку, молодіжних політичних партій[8,с.65-71 ]. Зрештою, розвиток подальших подій підтвердив припущення щодо їхньої трансформації в своєрідні клієнтельні об'єднання молодіжних функціонерів задля забезпечення власного кар'єрного зростання, рекрутування партійних кадрів. У цьому розумінні, залученню молоді до «великої політики» мають послуговувати припартійні молодіжні організації.

Створення низки громадських об'єднань як інструмента політичних технологій під конкретного кандидата (партія «Фронт змін», ВГО «Громадянська позиція», ВГО «Економічний блок Сергія Тігіпка», молодіжна організація «ПРОТИВСІХ», суспільний рух «Собор громадянської згоди» та ін.), або ж під конкретного політика чи політичну силу (народно-демократичне об'єднання «За демократію і справедливість», суспільний рух партія «Народна влада», партія «За Україну» та ін.) характеризує президентську кампанію 2010 року. He важко спрогнозувати подальшу долю значної частини з них після закінчення цієї кампанії та пригадати з цього приводу створення під президентські вибори 1999 р. фонду «Соціальний захист».

Окрему групу квазігромадських об'єднань складають радикальні партії та громадські організації окремих етнічних громад та національних меншин України (проросійські, прорумунські, русинські та ін.), створення і діяльність яких багато в чому обумовлена зовнішнім політичним впливом, обстоюванням геополітичних інтересів в Україні інших держав, що має наслідком поширення сепаратистських настроїв.

Проведений нами аналіз політичних аспектів загроз національній безпеці України в духовно-релігійній сфері засвідчив існування деструктивного впливу на суспільно-політичні процеси низки навколорелігійних організацій, закордонних релігійних та місіонерських організацій, екстремістських релігійних (протестантських та ісламських, зокрема ваххабітських) організацій на стан національної безпеки України. За підрахунками вчених НІСД, нині в Україні діє близько 70 проросійських, у тому числі навколорелігійних, організацій, діяльність яких потенційно несе загрозу територіальній цілісності нашої держави. При цьому вчені небезпідставно вказують, що деструктивна діяльність екстремістських громадських об'єднань в Криму вже вийшла за межі традиційної для цього регіону проросійської орієнтації[4,с.129-130]. У цьому контексті не можна оминути увагою поширену у жовтні 2009 р. в ЗМІ інформацію щодо проведення спільної операції MBC і СБУ з метою покласти край діяльності екстремістів кримського угруповання, які вважають себе прихильниками радикальної течії ісламу «Ат-Такфір валь-Хіджра», та угруповання ісламістів, яке діяло в Сімферопольському районі Криму, готуючись до збройного джихаду. За оцінками експертів (оприлюднені на шпальтах газети «Сегодня» 27 жовтня 2009 p.), партія ісламського визволення «Хізб-ут-Тахрір>>, яка визнана світовою спільнотою терористичною організацією, нараховує декілька тисяч своїх прихильників мешканців Криму. Додаткової напруги міжетнічним відносинам надає розколотість та неоднорідність кримськотатарського національного руху, наміри радикальної його частини змінити нинішній державно-правовий статус Кримської Автономії на національно-територіальний.

Серед інших квазігромадських «кабінетних» організацій дослідники громадських об'єднань в сучасній Україні називають так звані «вершкові» організації, які, крім керівників і апарату управління, не мають реальних членів, але мають претензії робити заяви від широких кіл громадськості, для отримання матеріальної державної, благодійної допомоги або здійснення представницьких функцій. При цьому, аналізуючи процеси створення та діяльності ветеранських та патріотичних організацій, вони відзначають негативний вплив на єдність і впорядкування самоорганізації громадськості так званих «паралельних» організацій (додамо і партійклонів), які мають однакові цілі та завдання та спираються на той самий контингент суспільства[9,с.207-209]. He можна оминути увагою і радикальні національно-патріотичні організації; тим більше, непередбачені чинним законодавством воєнізовані громадські об'єднання громадян, які завдають відчутної шкоди безпеці суспільства та зовнішньополітичному іміджу нашої держави. Маємо, зокрема, на увазі поширення у ЗМІ інформації щодо участі представників УНСО у російсько-чеченському конфлікті на боці чеченських бойовиків, проявів ксенофобії у діях представників право-радикальних громадських об'єднань. Широкого резонансу в українському суспільстві й за межами України набуло розміщення у Львові сіті-лайтів і білбордів із зображенням символіки дивізії CC «Галичина», яка воювала у Другій світовій війні на боці фашистської Німеччини. Замовила таку рекламну продукцію BO «Свобода». За висновком дослідників українських ультраправих організацій, сьогодні на зміну УНА-УНСО, BO «Тризуб» ім. С.Бандери приходять інші молодіжні за своїм складом об'єднання (Українська національно трудова партія, BO «Патріот України»), які активно виступають проти нелегальної міграції та рекрутують молодих людей, здатних, за висловом активіста УНТП Е.Юрченка, боротися з мігрантами самими рішучими методами. З огляду на висновки вітчизняних соціологів щодо зростання з кожним роком рівня ксенофобії в українському суспільстві, дехто з громадських діячів України припускається думки про перетворення найближчим часом руху ультраправих в масовий рух[10,с.26-28]. Водночас, не можна виключати й активізації неформальних молодіжних організацій, що скоювали останніми роками насильницькі злочині на грунті расової на національної ворожнечі.

Аналізуючи становлення молодіжного руху та політичних об'єднань в сучасній Україні у другій половині 1980-х 1990-х pp. автор цієї статті у спільному з проф. В.Якушиком доробку -- монографії «Молодіжний рух та політичні об'єднання в сучасній Україні» (1997 р.) побіжно відмітили певний інтерес незначної частини молоді до фашистської доктрини, вказали на деякі неформальні об'єднання, що діяли на той час на засадах юдофобії та фашизму, вважаючи такі квазіоб'єднання маргінальними й такими, що не мають підґрунтя для свого розвитку в українському суспільстві. Сьогодні ж на шпальтах друкованих та електронних видань українських комуністів та комсомольців подається чимало публікацій, назви яких говорять самі про себе: «Влада підігріває бомбу» (під якою, як видно зі змісту цієї публікації, вони розуміють «неофашистські угруповання», а під останніми право-радикальні громадські об'єднання та рухи), «Посилити протидію неофашизму», «Антифашистський опір» тощо. Ознайомлення з цими матеріалами не може не спричинити занепокоєння. Підсилює тривожне передчуття поява книги «Фашизм в Украине: угроза или реальность?» (2008 р.), зокрема, висновок її авторів Г.Крючкова і Д.Табачника про те, що «загроза фашизації для України сьогодні стає реальністю». Утім, гіперболізація цієї загрози та загальна заідеологізованість поданих у книзі матеріалів стає очевидною, якщо об'єктивно оцінювати нинішній стан ідейно-політичних уподобань українських громадян, звернутись з цього приводу до результатів соціологічних досліджень громадської думки. Світова історія утворення воєнізованих громадських формувань та ультраправих громадських об'єднань, які базують свою діяльність на ідеологемах націоналізму націонал-соціалістичного, а не націоналдемократичного штибу, показово доводить, до яких трагічних наслідків для демократії може призвести індиферентне ставлення населення до появи на вулицях молодих наці, коли влада не реагує відповідним чином на їхні антисуспільні вчинки.

Отже, можна зробити загальний висновок, що одним з мотивів самоорганізації певної частини людей та їх суспільно-політичної активності нерідко виявляються наміри досягнення прагматичних цілей, які не сприймаються переважною більшістю населення і які реалізуються шляхом створення квазігромадських об'єднань. У цьому розумінні цілком слушним вважаємо ми думку відомого американського дослідника проблем громадянського суспільства Т.Каротерса про те, що люди в будь-якому суспільстві об'єднуються і прикладають спільні зусилля для досягнення як достойних, так і низьких цілей. Явища квазігромадськості, як свідчить досвід зарубіжних демократій, не можна позбутися, адже, за висновком Д.Кола, громадянське суспільство, однією з ознак якого є розмаїтість суспільної самоорганізації, «утверджує різницю (з сім'єю, Церквою, природним станом, державою)», що відкриває простір для прояву різних за спрямуванням індивідуальних і колективних стратегій. «Осмислити суспільство це означає почасти осмислити його неадекватність самому собі»[11,с.453].

Проведений нами аналіз особливостей прояву феномену квазігромадськості в сучасній Україні дає підстави також констатувати, що деструктивна діяльність квазігромадських об'єднань, їх використання в антиконституційних цілях, з метою маніпулювання свідомістю українських громадян стає дедалі вагомішим ризиком національній безпеці У країни, що актуалізує впровадження ефективних механізмів запобігання позасистемній громадській самоорганізації та потребує вдосконалення нормативно-правових засад створення та функціонування громадських об'єднань, реалізації державної політики у сфері етнонаціональних відносин, посилення кримінального законодавства за умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті. На наше переконання, до радикальних громадських об'єднань, діяльність яких є небезпечною для суспільства і держави, потрібно рішуче застосовувати чинні норми законодавства, що передбачають різні покарання за створення непередбачених ним воєнізованих формувань чи груп або за участь в їхній діяльності, загалом за порушення законодавства про об'єднання громадян, і, таким чином, поставити міцний заслін деструктивній діяльності квазігромадських об'єднань. Своєчасним має бути реагування зовнішньополітичного відомства України на дії зарубіжних політиків чи організацій, спрямованих на підтримку антиконституційної самоорганізації громадян на території нашої держави. Однак, вжиття владою невідкладних жорстких заходів не в спромозі убезпечити суспільство і державу від деструктивної самоорганізації громадян. Усі вони будуть марними, поки буде існувати підгрунтя для прояву феномену квазігромадськості: нинішній олігархічно-клановий характер організації влади та утворення політичних партій; незавершеність процесів формування культурно-національної ідентичності української політичної нації; поширення в суспільстві політичного нігілізму як своєрідного прояву низької політико-правової та несформованої громадянської культури; суспільна дезінтегрованність; наростаюча соціальна нерівність та пов'язана з неї конфліктність як на міжгруповому, міжетнічному рівні, так і на рівні суспільно-владних відносин. Ефективна протидія деструктивній самоорганізації громадян, створенню ультра-радикальних громадських об'єднань, проявам ксенофобії, міжетнічній та расовій нетерпимості багато в чому залежить від делегітимізації квазігромадських структур в суспільній свідомості, зокрема, через впровадження громадянської освіти та національної концепції виховання (якої й дотепер не розроблено), посилення соціогуманітарної складової предметного навантаження в навчальних закладів усіх рівнів.