Духовна влада культури і культурна політика держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

Духовна влада культури і культурна політика держави

Кострюков С.В.

Одним з важливих шляхів становлення сучасної української культури є повернення до справжніх духовних цінностей минулого. Вирішення цього завдання дозволить стверджувати, що в основі розвитку вітчизняної культури лежить стала тенденція її пошуково-відроджувальний характер, який своєю чергою сприяє становленню "влади культури". Остання зумовлена також і потребою влади в культурній обґрунтованості своєї легітимності, оскільки остання це спосіб надання владним стосункам загальнозначущої форми, коли суспільство приймає певні норми і цінності, які примушують визнавати право одних та впливати на інших. Це лише дослідників феномен влади цікавить переважно як об'єкт аналізу, тобто, як подія, котра розглядається незалежно від того, є вона легітимною чи ні [1; 2; 3; 4]. Що ж до представників владних структур, то вони найбільше зацікавлені в тому, щоб члени суспільства приймали наявну форму управління як законну. Саме під цим оглядом у статті розглядається розвиток духовної влади культури і становлення культурної політики сучасної Української держави. Поняття "легітимний порядок" розробив і запровадив у науковий обіг відомий німецький соціолог М. Вебер. З його погляду, легітимний порядок (legitim Ordung) можна класифікувати за характером мотивацій тих, хто підкоряється цьому порядку. На думку Р. Арона, Вебер розрізняє чотири типи порядку, які нагадують чотири типи соціальної поведінки, але не зовсім ті ж: порядок афективний або емоційний, ціннісно-раціональний, релігійній і, нарешті, порядок, який визначається зацікавленістю [2, с. 548]. Сучасні дослідники виділяють значно більше видів легітимності (легітимність традиційного виду, харизматичного виду, правничо-раціональна, національно-патріотична, соціально-евдемонічна, культурно-релігійна та ін.) [3; 4]. Серед зазначена з видів легітимності нас, природно, цікавить той, котрий органічно пов'язаний з культурологічними засадами. Невипадково представники владних структур часто спілкуються, іноді заграють з діячами культури, бо розуміють, що завдяки іміджу останніх можна заробити собі капітал, крім того, завдяки засобам масової інформації діячі культури мають великий вплив на широкий загал членів суспільства. Проте це лише видимий бік справи, а є ще й невидимий, оскільки утвердження певних культурних цінностей позитивно відбивається на легітимності влади. Саме завдяки культурному обґрунтуванню у людей виробляється повага до закону, а не просто страх перед застосуванням тих чи інших санкцій.

У свою чергу, культура потребує владної підтримки для своїх гуманітарних починань і запитів. Не випадково у перехідні періоди, в кризових ситуаціях головна увага концентрується на соціально-економічних та соціально-політичних проблемах, оскільки їх позитивні чи негативні наслідки швидко дають про себе знати. Культура в цьому аспекті є певним винятком, бо її наслідки виявляються у суспільстві опосередковано, стають відчутними лише через декілька поколінь, а втрати до того часу бувають непоправними. Нині ж культура витісняється на периферію соціальних перетворень, вона майже вилучається з процесу трансформації нашого суспільства.

Той залишковий принцип, про який йшлося вище, у своєму прямому значенні призвів до важкої ситуації. Звернемося до соціологічних досліджень та статистичних даних. За розрахунками, вчених, питома вага культури продовжує зменшуватися в соціально-культурному комплексі країни (по основних фондах). Якщо в 1985 році вона становила 15,3 відсотка, то сьогодні 14,2 відсотка. Протягом 1991-1993 років спостерігається помітне скорочення, діючої мережі установ культури. Кількість клубів зменшилася натри відсотки, в тому числі на селі на два відсотки, кіноустановок на одинадцять відсотків [5, с. 4].

Залишковий підхід застосовується також стосовно різних регіонів країни. Так, культурний розвиток (духовність) суспільства по регіонам України оцінювався за критеріями чисельності працівників культури на 1000 чоловік населення, інвестицій в культуру та відвідуванням населенням закладів культури та мистецтва. Дослідники отримали такі результати: за рівнем культурного розвитку значно превалює Київська область (0,91), далі йдуть Тернопільська область (0,61) та Республіка Крим (0,58) і, навпаки, Дніпропетровська (0,35) та Доненька (0,26) області. У даному випадку про однорідність регіональних рівнів культурного розвитку говорити не доводиться, оскільки простежується трикратна, різниця між окремими областями України [6, с. 41].

Убоге фінансування нашої культури у кризовий період, зрештою, зрозуміти можна; разом з тим викликає подив культурна політика держави щодо пропагування комерційними структурами та засобами масової інформації анти культури та анти мистецтв. Завдяки такій політиці ми вже, мабуть, втратили, одне-два покоління, бо ж наслідки виявляться набагато пізніше, а приймати рішення треба негайно. Та зробити це не так легко, як здається на перший погляд, оскільки популісти у владних кабінетах не бажають втрачати свій імідж, а владним корупціонерам такий стан справ явно вигідний. Перед нами у наявності розрив влади, та культури, але, на щастя, перевагу поступово отримує тенденція, спрямована на подолання цього розриву.

Про це насамперед свідчить той факт, що феномен "влади культури" виявляється у зростанні політичного авторитету діячів культури та їх входженню у владні структури. Зростання політичного авторитету наших знаних діячів культури вбачається хоча б у тому, що вони активно взялися до розробки концепції національної культури як альтернативного варіанту офіційній концепції культури, розробленої представниками Міністерства культури, про яку вже йшла мова вище. Журнал "Слово і час" у 1991-1993 роках провів розгорнуту розмову про концепцію української культури, розмову цю було започатковано надрукованою тут програмою "Українська національна культура: минуле, сучасне, майбутнє", яку склали Г. Вервес, І. Дзюба, М. Жулинський, В. Мазепа, А. Новиченко, В. Русанівський, П. Толочко [7; 8].

Зростанню політичного авторитету діячів, культури сприяє діяльність започаткованих недавно і традиційних культурних фондів, центрів, товариств-державних та громадських. Так, з дня свого заснування (березень 1993 року), а особливо з часу перетворення в Центр "Український дім" при Кабінеті Міністрів України (квітень 1993 року) ця установа у цілковитій відповідності Положенню про Центр спрямовує свої зусилля на проведення державних, громадсько-політичних та різного роду культурницьких заходів, що сприяють утвердженню авторитету незалежної України в світі, пропагуванню її досягнень у різних сферах життя" [9, с. 87]. Очолює центр "Український дім" відома актриса, бувший міністр культури України Л. Хоролець.

Головою правління Українського фонду культури є відомий письменник, народний депутат України Б. Олійник. Він вважає, що Український фонд культури став одним з тих перших громадських осередків, що знаменує народження якісно нової лінії в духовних обширах. "Нам було нелегко пробивати цю лінію, пише він, крізь кордони одержавленого, уніфікованого мислення. Уже той факт, що фонд культури став неурядовим, себто якоюсь мірою незалежним, підзвітним лише народові осередком, викликав острах і тривогу серед державців. Та й перші наші акції посилювали цю тривогу" [10, с. 130-131].

Значну роль у зростанні політичного авторитету діячів культури відіграють, окрім вищезгаданих, інші фонди і товариства. Зокрема, це товариство "Україна", Українська всесвітня координаційна рада, Республіканський центр народної творчості, центр "Дружба", Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка, творчі спілки художників, композиторів, народних майстрів, асоціація творчої інтелігенції "Світ культури" та інші. Усі вони роблять посильний внесок у розвиток національної культури, духовності України.

З початком кардинальних трансформацій в нашій державі значна кількість діячів культури погодилась взяти участь у політичному житті суспільства й зайняла владні посади, що теж свідчить про серйозні зміни у нашому державотворенні, адже раніше, як відомо, починаючи з районного рівня, кадри добиралися дуже прискіпливо і не завжди за професійними якостями. У верхніх ешелонах влади "на культуру" нерідко посилали "штрафників", тобто тих, хто не справився на більш важливих ділянках роботи. Ранжування було дуже сурове і випадково потрапити на певну посаду було неможливо. Тому дивно і цікаво було довідатись про перших ластівок, коли на пости міністрів культури і послами в різні країни були призначені відомі діячі культури, серед інших і відомий письменник Д. Павличко.

Підкреслимо значну політичну активність іншого знаного українського письменника, згадуваного вище, Б. Олійника. Активну політичну діяльність вели і провадять визначні діячі української культури І. Дзюба та М. Жулинський. Приклади щодо персоналій можна продовжувати, але важливіше дати оцінку цій новій, тенденції участі діячів культури у владних структурах. Більшість вважає, що даний процес позитивно відіб'ється на розвитку культурної політики, тому що інтерес до неї є обов'язком кожного громадянина. Не всі з цим погоджуються, про що свідчать матеріали соціологічних досліджень. Так, 64,57 відсотка опитаних вважають, що інтерес до політики є обов'язком кожного громадянина країни. Разом з тіш майже третина (30,68 відсотка) рахують це особистою справою кожного стверджуючи, що не варто цей інтерес ні заохочувати, ні подавляти. Лише 2,1 відсотка респондентів впевнені у тому, що заняття політикою марна трата часу [11, с. 49]. Очікувані наслідки входження діячів культури у владні структури і політичне життя загалом сподівань не виправдали, бо поки вони освоювали політик досвід, багато що вже встигло зруйнуватися. Дехто з діячів культури зіштовхнувшись з брудною політикою і зневірившись у ній, покинули поле політичних баталій. Однак більшість все ж намагається, знаходячись при владі, зробити щось корисне для розвитку національної культури і, як бачимо, представників владних структур вимушені до них прислухатися.

Ряд соціологів та соціальних психологів вважають, що влада це не засіб для чогось, а насамперед цінність у собі, навіть вища цінність у системі орієнтацій особистості певного типу. Вони пишуть про своєрідні відчуття представників владних структур, про солодкість самої владі [12, c. 116]. Впевнені, що наші діячі культури не належать до такого типу особистостей, бо влада для переважної більшості з них залишилась лише засобом для досягнення певної мети для відродження і подальшого поступу національної культури.

Діяльність представників культури у владних структурах, захист ними своїх професіональних інтересів, вирішення шерегу не завжди приємний для влади проблем не ослабили, а, навпаки, посилили владу і сприяли формуванню "влади культури".

Особливо позитивно участь представників культури у владних структурах відбилась на міжнародних стосунках нашої країни з іншими країнами світу. Наприклад, Д. Павличко незабаром після завоювання Україною незалежності підкреслив, що світ пізнаватиме її через Українську державу, бо тільки держава це те, що визначає ставлення одного народу, до іншого, бо насамперед держава, а вже потім мистецтво і виробнича культура увиразнюють образ нації перед світом [13, с. 139]. Нам здається, що це справедливо лише почасти, оскільки пройшло зовсім небагато часу, а вже сьогодні значна низка народів і країн пізнають У країну завдяки її культурі та мистецтву, створенню спільних підприємств не тільки у сфері матеріального виробництва, а й у духовній сфері спільне транснаціональне Україно-канадське підприємство "Кобуа" (головне завдання втілити в життя програму "Український фольклор"), україно-американський фонд "відродження" (головне завдання, фонду сприяти здійсненню неурядових ініціатив у галузі культури, освіти, науки і громадського життя) і т. ін. Спільні підприємства, фонди, союзи допомагають швидше зрозуміти один одного, оперативніше вирішити нагальні проблеми.

Підкреслимо ще одну особливість щодо представницької участі діячів культури на міжнародній арені. Мається на увазі те, що вони нерідко більш ефективно представляють державу та владу, ній професіональні політики. Звичайно, без високого професіоналізму годі й думати досягти, якихось угод чи домовленостей, затвердити політичні документи. Проте у політиці досить часто трапляються ситуації, коли офіційні особи не в змозі домовитись з різних причин (не дозволяє законодавство, зачіпаються інтереси певних верств населення, продовжуються воєнні дії тощо). Ось тут можуть зіграти свою мелодію діячі культури та мистецтва, які не обмежені у своїх висловлюваннях або навіть діяльності жорсткими рамками чи просто певними умовностями. Саме у цьому випадку "влада культури" може зробити пристойний внесок у взаємовідносини держав та народів.

Феномен "влади культури" виявляється в активному втручанні діячів культури в усі сфери суспільного життя. Найлегше це їм зробити через засоби масової інформації, влада яких неймовірно зросла. У цьому криється небезпека, оскільки засоби масової інформації можуть бути використані для порушення прав і свобод особистості, для втручання держави в особисте життя людей, посилення контролю над їх діями, для власної пропаганди тощо. Разом з тим засоби масової інформації можуть, як вже підкреслювалося підвищити ефективність-культурної політики, багато в чому це здійснюється завдяки високій довірі членів суспільства своїм кумирам діячам культури та мистецтва.

Щоправда з поглибленням кризових явищ рейтинг довіри не тільки політичних лідерів, а й представників культури падає, у першу чергу, це стосується периферії (у центрі він і раніше був не дуже високим). Тому дослідники не випадково акцентують увагу на необхідності розробки обґрунтованої регіональної політики у сфері культурі, адже успіх політики децентралізації, муніципалізації культури значною мірою залежить від рівня співробітництва уряду і місцевої влади, гнучкості загальнонаціональної та регіональної культурної політики. В умовах переходу до демократично-орієнтованого суспільства є сенс розробити перш за все моделі культурних центрів на базі обласного міста, районних адміністративних центрів, великих і малих сіл та населених пунктів, що потребують пересувних форм культурного обслуговування [14, с. 5].

Отже, завдяки активному втручанню (з допомогою засобів масової інформації) діячів культури в усі сфери життєдіяльності суспільства культурне життя стає більш динамічним і багатовимірним. Разом з тим культура передбачає наявність вільних людей, бо тільки вони мажуть виробити і втілити в життя її принципи. Однак в умовах глибокої кризи більшість людей потрапляє у жорстку матеріальну залежність. Це аж ніяк не стимулює подальший розвиток культури. І якщо виходити з "трагічного закону" (А. Швейцер), згідно якому виграш в одному пов'язаний із втратою в іншому, то для нас він трагічніший удвічі, бо втрати матеріальні привели одночасно до втрат духовних (останній приклад доля відомих українських акторів театру та кіно А. Роговцевої та К. Степанкова).

Становлення феномену "влади культури" є суперечливим. Зрозуміло, що у даній розвідці акцентується увага на позитивних здобутках, притаманних явищу, яке аналізується. Проте не треба замовчувати і його певну негативну роль, інакше буде, важко пояснити деякі речі у наприклад, результати тих чи інших соціологічних досліджень або зростання безкультур'я в сьогоднішній Україні. Як колись за сталінського режиму лісними членами Академії наук ставали люди які не захищали жодних дисертацій, так тепер, незважаючи на високі вчені звання керма держави іноді потрапляють люди, досить далекі від цієї складної специфічної діяльності. Звичайно, політиками не народжуються, ними стають, але брак компетентності та досвіду політичного керівництва може призвести до деформації суспільних процесів, негативно відбитися на подальшому розвитку незалежної держави.

Зважаючи на це, розглядатимемо феномен "влади культури" як опосередковуючу ланку, яка поєднує професійну діяльність представників владних структур, залучених до політичного процесу, з формуванням у них високої культури політики. На жаль, значні деформації нашого суспільства пов'язані з низьким рівнем політичної культури певної частини владного корпусу, їх професійною некомпетентністю. Як вийти з найменшими втратами з цієї незавидної ситуації? Дослідники пропонують різні рішення, зокрема, С. Ушакін вважає (майже за Платаном), що пристойний вихід можна знайти за допомогою освіти. "Освіта є формою влади, пише він, засобом її реалізації, причому чи не самою ефективною, оскільки система субординації і сьогодні притаманна мові "під-власних", формам їх класифікацій навколишнього світу і засобам/ орієнтації у ньому навіть тоді, коли суб'єкт цієї влади зник.

Чи можливе таке перехрещення цих двох явищ демократії та освіти за якого демократична участь розширила б соціальну базу, стала б компетентною, а процес навчання, зберігши високу результативність, уникнув би владності і деспотизму?" [15, с. 48]. Однозначної відповіді на останнє запитання, мабуть, немає, бо у нашій кризовій ситуації все може трапитися, проте "влада культури", навіть з її суперечливим характером, може стати тією інтегруючою ланкою, яка поєднає лід та полум'я, хоча важко визначити у співвідношенні влади та культури, що є льодом, а що полум'ям; настільки динамічно змінюються події як в одній, так і в іншій сфері.

Нерідко багато-хто з нас покладає на владу надмірні надії, не враховуючи, що розвиток суспільства ініціюється також іншими соціальними механізмами. У зв'язку з цим деякі дослідники вважають, що спроба синтезувати владу і механізми суспільного розвитку, примушуючи державу та інші інститути "підстьобувати" суспільство, є не тільки історичною, але й логічною похибкою [16; 17]. Погоджуючись з наявністю різниці між згаданими феноменами, одночасно підкреслимо, що певної якості влада, тобто "влада культури" є важливим чинником, поряд з іншими, який оцінює моральний розвиток суспільства. Можливо й не треба їх синтезувати, однак цивілізована їх взаємодія сприятиме подоланню тих негараздів, які стають каталізаторами негативних соціальних процесів.

Цих негативів вистачає у перехідну епоху до демократично-орієнтованого суспільства. В будь-якому суспільстві внаслідок його суперечливих реалій можливі елементи анти культури, які протистоять домінуючим у ньому політичним цінностям і виконують у політичному житті дестабілізуючу роль. Вона особливо зростає у суспільстві, в якому відбувається кардинальна трансформація всіх цінностей матеріальних та духовних. Тут можна посилатися на авторитет культури, яка нібито спроможна змінити ситуацію на краще, але будьмо реалістами. Виправити становище можливо лише за умови сильної, а не слабкої влади. А така сильна влада потребує політиків-професіоналів, здатних зрозуміти першочергові пріоритети. На жаль, ще й досі на перший план висувається боротьба між законодавчою та виконавчою владою, і тут "влада культури" виявилося якщо не безсилою, то поки що неспроможною подолати перманентні суперечки і конфлікти. влада культура духовність держава

Реальність нерідко виявляється жорстокою, але боротися з нею за допомогою ще більшої жорстокості справа безперспективна, тому краще скористатися притаманним "владі культури" романтизмом. Правда романтизм "влади культури" може призвести не тільки до створення гуманістичного простору і утвердження загальнолюдських цінностей, але й до непродуманих і недостатньо обґрунтованих реформаторських починань. Це чітко позначилось, зокрема, на взаємовідносинах комерції та культури. Чи можна поєднати ці феномени? Культура це вимушена робити і не треба закидати їй за це, навпаки, влада повинна зробити все можливе, щоб ринкова інфраструктура створювалася в доповнення до державної тоді і там, де є можливість заробити, кошти на розвиток самої культури. Саме такою бачать нинішню культурну політику її виконавці. Так, на думку начальників управління культури м. Києва та Одеської державної адміністрації, вони будуть йти на співпрацю з комерційними структурами за умови реальної вигоди для культури. Без спонсорів культура не потоне, але з кризи вибиратиметься надто довго. З іншого боку, культура не може існувати, лише на комерційній основі, тому зазначені вище управління підтримують комерційні ініціативи, якщо вони сприяють культурологічній діяльності [18].

Таким чином, у сучасних умовах "влада культури" повинна враховувати суперечливі реалії, які проявляються в різних сферах суспільного пиття і, враховуючи це, робити усе можливе, щоб затримати ріст безкультур'я у суспільстві і створити механізм, який би дозволяв "вибраковувати" некомпетентних представників владних структур, інакше буде поширюватися політична апатія індиферентність щодо поставленої режимом мети і навіть політична ворожнеча.

Список використаних джерел

1. Краткий политологический словарь. К., 1992.

2. Арон Р. Этапы развития социологической мысли. М., 1993.

3. Кравченко Ю., Чечель В. Легітимність політичної влади і можливість її досягнення // Політологічні читання. 1993. №2.

4. Сікора І. Проблема легітимності політичної системи і державності в перехідних суспільствах // Політологічні читання. 1992. №1.

5. Погорєлова А.І. Інфраструктурне забезпечення культури (Тенденції, проблеми, перспективи) // Українська культура. 1994. №4-6.

6. Власик О., Парахонський Б., Пирожков С. Людський вимір: реалії і перспективи України // Політика і час. 1995. №2.

7. Вервес Г. Біля джерел новітньої культури // Слово і час. 1993. № 3.

8. Шевчук В. Не творити прокрустових лож // Віче. 1993 № 7.

9. Хоролець Л. Дім, відкритий для всіх // Віче. 1994. № 8.

10. Олійник Б. Фонд, не підвладний девальвації // Віче. 1993. № 1.

11. Бебик В. Политическая культура // Политика и время. 1991. № 13.

12. Ашин Г. Политическое лидерство: оптимальный стиль // Общественные науки и современность. 1995. №1.

13. Павличко Д. Європа відчула, що вона більша, ніж здавалось // Віче. 1992. №8.

14. Погорєлова А. Джерела не замерзають. Культурне життя регіонів у контексті державної політики // Віче. 1992. № 3.

15. Ушакин С.А. Образование как форма власти // Полис. 1993. № 5.

16. Хмелин В.Н. Власть как общественное явление // Социально-политические науки. 1991. №2.

17. Краснов Б.И. Власть как явление общественной жизни // Социально-политические науки. 1991. № 11.

18. Українська культура. 1994. № I; 1994. № 2-3.

Размещено на Allbest.ru