Зближення цивілізацій в епоху глобалізації: можливості реальні і абстрактні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зближення цивілізацій в епоху глобалізації: можливості реальні і абстрактні

Андрущенко Т.В.

На сучасному етапі розвитку людства відбувається перетворення світу на єдину структурно-функціональну систему. Утворилася нова градація цивілізацій, яку очолює Захід. У центрах випереджального розвитку Західному, Північноатлантичному і, частково, Далекосхідному відбувається утвердження постіндустріального, інформаційного типу суспільства. Саме вихід найрозвиненіших країн світу на рівень інформаційного суспільства і зумовив завершення процесу глобалізації, змістом якого стало перетворення людства на єдину, ієрархічно побудовану, структурно-функціональну систему. Глобалізація суспільства явище, яке не має прямих аналогів в історії людства. «Хоча коріння глобалізаційних процесів проникає глибоко в товщу історії, все ж глобалізація в сучасному розумінні феномен ХХ ст.», відзначає російський дослідник В.Кувалдін[1,с.3].

Глобалізаційні процеси, що стали провідною тенденцією сучасного світу викликають неоднозначні та суперечливі оцінки вітчизняних та зарубіжних дослідників. Глобалізація часто трактується як «поступове зміцнення взаємодії між націями, цивілізаціями і культурами, що веде до набуття взаємозв'язку і утворення структур глобального управління, які інтегрують раніше роз'єднані фрагменти світу, і тим самим дозволяють брати участь у цьому управлінні»[2,с.195].

Подібної думки дотримується англійський теоретик Е.Гідденс, який визначає глобалізацію як «інтенсифікацію всесвітніх соціальних відносин, що зв'язують віддалені одна від одної місцевості таким чином, що те, що трапляється на місцях формується подіями, що відбуваються за багато миль звідси, і навпаки»[3,с.154]. Він розглядає глобалізацію в чотирьох вимірах: як (світову) систему національних держав, світову капіталістичну економіку, світовий військовий порядок і міжнародний поділ праці, не забуваючи, звичайно, і про глобальний вплив сучасних засобів комунікації, що, скоріше, на рівні деяких специфічних контекстів (наприклад, міжнародний валютний ринок), ніж на рівні загальної культурної свідомості, призводять до утворення сукупних ресурсів знання .

Деякі вчені, як наприклад, С.Хантінгтон[4], відносять глобалізацію до основних чинників зіткнення цивілізацій, поглиблення відмінностей, нерівностей та конфліктів. На думку його колеги У.Бека «глобалізація означає пізнане на досвіді знищення границь повсякденної діяльності в різних сферах господарювання, інформації, екології, техніки, транскультурних конфліктів і цивільного суспільства, означає, таким чином, щось у принципі давно знайоме й одночасно незрозуміле, щось таке, що з нескоримою силою змінює наше повсякденне життя і примушує всіх пристосовуватися і відповідати на ці зміни. Речі, особи й ідеї, які уряди не хотіли б пускати у свої країни (наркотики, іллегальні іммігранти, критика порушення прав людини), знаходять шляхи проникнення[5,с.28].

Дійсно, згідно З.Баумана, анулювання відстаней веде до того, що «просторова матриця світу, по-перше, більше не має білих плям і, по-друге, у принципі відкриває можливість орієнтації кожній людині, незалежно від того, у якій точці глобуса він (чи вона) знаходиться. Завдяки сучасним засобам комунікації і пересування глобалізація здійснюється в принципі без ускладнень. Вона входить у наш повсякденний досвід, стає, так би мовити, «формою поводження провінціала»[6,с.26].

Глобалізація спричинила фундаментальні зміни в укладі і способі життя людей, у соціальному устрої та управлінні, у характері суспільних зв'язків. Відбувається зближення способу життя різних країн і регіонів під впливом універсалізації культури. У соціальній галузі розвивається історична тенденція усвідомлення соціальної приналежності не тільки до свого роду, племені, класу, держави, народу, до своєї нації, але і до загальнопланетарного соціуму. У духовній сфері поширюються філософські орієнтири цілісності людства, всеєдності і ноосфери, релігійний рух ейкуменізму, цивілізаційне взаємозбагачення і зближення культур різних народів, морально-етичні принципи всезагальної справедливості і гуманізму. Але ми маємо відзначити, що одночасно з тенденціями вищого прояву інтеграції розвиваються і протилежні: ізоляціонізм, расова, релігійна, цивілізаційна винятковість, робляться акценти на «особливих» шляхах розвитку своєї країни.

Таким чином, глобалізація може призводити з одного боку до єднання людства у єдину постіндустріальну цивілізацію, з іншого, змінює життєвий простір кожної людини таким чином, що приналежність до певної групи, цивілізації стає проблемою особистого вибору та психологічною необхідністю, що призводить до поглиблення культурно-ідентичносних розбіжностей.

Отже, нині спостерігаються дві основні закономірності, провідні тенденції щодо еволюції глобального суспільного процесу. До них належать глобалізація та фрагментація міжнародних відносин, становлення єдиного, цілісного світу та одночасна поява нових форм його розколу. Переважно ці закономірності простежуються, з одного боку, в інтернаціоналізації економічного, політичного та всього суспільного життя, а з другого у створенні та зміцненні суверенних держав, що намагаються реалізувати свої інтереси за межами національно-державних кордонів, об'єднуватися у потужні блоки навколо єдиного цивілізаційно-культурного ядра. «Так на межі третього тисячоліття, у взаємодії і зіткненні схем світоустрою, культурних архетипів, регіональних та національних інтересів, народжується Новий світ майбутнього сторіччя,» зазначає російський вчений О.Неклесса[7,с.48].

Проте окрім позитивних аспектів нівелювання відстаней, технологічного розвитку, розширення культурних взаємодій тощо, сучасний розвиток людства супроводжується ризиками та проблемами. Які також за своїми масштабами стають глобальними. Ці тенденції зумовлені не лише суто політичними інтенціями та інтересами учасників глобального процесу, але й кореспондуються з економічними реаліями, поширенням інформаціно-комунікаційних технологій, загальносвітовими культурними тенденціями. Певні ризики для світового політичного процесу несе гостре соціальне розшарування між народами, цивілізаціями та цілими регіонами світу, загрози екологічних катастроф та перспективи вичерпання ресурсів планети, що змушує держави та організацію корегувати не лише внутрішню політику, а й виробляти спільні норми та програми на рівні глобальних політичних взаємодій.

В умовах глобалізації кардинально ускладнюється структура світового розвитку, трансформуються цінності та норми життєдіяльності людей, видозмінюється система взаємодії між ними (глобальні відносини), утверджується нова модель відносин між суспільствами та цивілізаціями, встановлюються нові пріоритети у розв'язанні глобальних системних проблем. Глобальні проблеми можна розділити на чотири основні групи. Це проблеми:

- соціально-економічного характеру: подолання економічної відсталості й пов'язаних з нею злиденності й культурної відсталості; забезпечення ефективного виробництва та економічного зростання країн світу; пошук способів розв'язання енергетичної, сировинної та продовольчої кризи; оптимізація демографічної ситуації, особливо в країнах, що розвиваються; освоєння в мирних цілях навколоземного простору та Світового океану;

- соціально-екологічні, що зумовлені дальшим погіршанням природного середовища проживання людей. З особливою гостротою постає необхідність здійснення заходів для поліпшення атмосфери, гармонійного розвитку живої й неживої природи, раціонального використання природного потенціалу планети;

- соціально-політичного характеру: запобігання ядерній війні; припинення гонки озброєнь; мирне вирішення регіональних, міждержавних та міжнаціональних конфліктів, будівництво світу без насильства на засаді утвердження довіри у відносинах між народами, зміцнення системи загальної безпеки;

- стосовно прав людини, включаючи людський вимір суспільного прогресу: дотримання соціальних, економічних та індивідуальних прав і свобод; ліквідація голоду, епідемічних захворювань, неуцтва; духовний розвиток особистості; подолання відчуження людини від природи, суспільства, держави, інших людей у результаті власної життєдіяльності[8,с.32-34].

Вищеназвані факти підсумовуються теорією світового суспільства ризику, розробленою У.Беком, що говорить про неможливість подальшої екстерналізації побічних наслідків і небезпек, що є наслідком високорозвинених індустріальних суспільств. Будучи конфліктами ризику, вони ставлять під сумнів всю інституціональну структуру глобального політичного процесу. Існує три види глобальних небезпек: по-перше, це конфлікти, зв'язані з «пороками», що є зворотною стороною «вигід», тобто викликані прагненням до збагачення, техніко-індустріальні погрози (такі, як озонові діри, парниковий ефект, а також непередбачені, не взяті до розрахунку наслідки генної інженерії і ретрансплантаційної медицини) По-друге, це руйнування навколишнього середовища і, по-третє, технікоіндустріальні небезпеки, обумовлені бідністю[8,с.88].

Головне, проте, не в переліку цих проблем, а в осмисленні причин їх виникнення та визначенні ефективних шляхів і способів розв'язання.

Сучасна наука розглядає людину, людство й навколишнє середовище як єдину систему. Видатний учений В.І.Вернадський писав, що людина вимушена буде свідомо взяти на себе відповідальність за розвиток біосфери. Середовище проживання людей, що ним управляє науковий розум, В.І.Вернадський називав ноосферою. «Перехід біосфери в ноосферу якісно новий етап у еволюції суспільства, необхідна умова розвитку цивілізації»[9,с.77]. Ноосфера у В.Вернадського постає не тільки певним етапом розвитку біосфери у її взаємодії з розумом, але й гуманістичним ідеалом. Підставою для такого висновку є зауваження вченого, що передумовою її становлення є свобода думки, відсутність дискримінації людини людиною, боротьба з хворобами, бідністю, голодом тощо.

Дійсно, проблема народонаселення набула в ХХ столітті глобального характеру за масштабами і наслідками. Вагомий внесок у осмислення екологічних та інших глобальних проблем зробили представники Римського клубу (Е.Ласло, Д.Медоуз, М.Месарович, Е.Пестель, А.Печчеі і ін.). Доповіді членів цієї авторитетної міжнародної організації містять результати досліджень, що присвячені різноманітним проблемним ділянкам сучасного світу. Книга засновника Римського клубу А.Печчеі «Людські якості»[10] була однією з перших систематичних праць, в якій проаналізовано природу глобальних проблем та виявлено можливі шляхи їх подолання. При цьому особливий наголос зроблений на гуманітарних витоках тих проблем, які спіткали людство в ХХ столітті.

У чисельних дослідженнях, започаткованих ще Римським клубом, стрімке зростання кількості населення безпосередньо ув'язувалося з виснаженням природних ресурсів, посиленням забруднення навколишнього середовища, бідністю, убогістю і наростанням розривів в соціально-економічному розвитку і багатих, і бідних країн. Ціла група учених Д.Медоуз, П.Ерліх, Л.Дей, Ж.Пажес, Р.Шинн, С.Джонсон будувала свої розрахунки, виходячи з максимально допустимого зростання населення до 8 млрд., за межами яких прогнозувалося виснаження природних ресурсів (мінеральної сировини і води протягом 60-100 років) і таке забруднення середовища, яке порушує економічну рівновагу[11,с.137].

Серед екологічних і ресурсних чинників, що відіграють важливу роль в політиці окремих країн, регіонів, цивілізацій, а також сучасного світу в цілому, на думку більшості дослідників, зростає значення тих природних ресурсів, які в перспективі зможуть стати предметом боротьби між народами: нафта, природний газ, інші види мінеральної сировини і корисних копалини, а також джерела прісної води, біологічні ресурси.

Більш нові дослідження Римського клубу довели, що зростання населення можливе лише за умов введення механізмів згладжування соціальних відмінностей між цивілізаціями, що поєднувалось би з новим підходом до виробництва та економіки в цілому. Цей підхід повинен враховувати соціальну та екологічну відповідальність бізнесу, перехід до екологічно-безпечної діяльності, енергозберігаючих технологій у виробництві, що супроводжуються пошуком альтернативних джерел енергії.

Так, сьогодні активно розвивається «екологічна економіка» новий міждисциплінарний підхід, який інтегрує економічні, екологічні та соціальні аспекти господарської діяльності людини, і який, згідно представника Української асоціації Римського клубу В.Вовка містить п'ять наріжних принципів:

По-перше, в основі екологічної економіки лежить модель, в якій економіка за своїми фізичними характеристиками розглядається як відкрита підсистема матеріально замкнутої екологічної системи, що має скінченні розміри. Тобто економіка є відкритою підсистемою екосистеми Землі та функціонує в межах природних обмежувальних чинників.

По-друге, функціонування економічної підсистеми в межах екологічної системи Землі розглядається з позицій ентропійних перетворень. Між усією екосистемою та економічною підсистемою відбувається потік матерії та енергії: від ресурсів вхідної, низькоентропійної речовини, до відходів вихідної, високоентропійної речовини. На відміну від кругообігу обмінних вартостей, що відповідає механістичним уявленням, ентропійний ресурсопотік є незворотним і якісним за своєю природою. Ентропія є мірою якісної різниці між корисними ресурсами та непотрібними відходами. Ентропійний ресурсопотік є більш фундаментальним, ніж кругообіг обмінних вартостей. Ніяка економіка не може в принципі існувати без першого, тоді як без другого уявити собі економіку неважко наприклад, економіку селян, які самі себе забезпечують і нічим не обмінюються, тобто ведуть натуральне господарство й не беруть участі в ринкових відносинах.

Третій принцип, покладений в основу нової економіки, концепція масштабу, під яким розуміють фізичний масштаб або розмір людської присутності в екосистемі. Оскільки із зростанням економіки розмір екосистеми залишається постійним, то з часом масштаб економіки відносно екосистеми, яка її в собі містить, неминуче збільшується. Відбувається перехід від порожнього світу (ось він на рисунку, ліворуч) до світу наповненого (праворуч), і це породжує щонайменше два ключові запитання: наскільки великою економіка може бути аби не зруйнувати екосистему, яка її утримує, та наскільки великою їй слід бути аби оптимізувати наше життя.

Четверте важливе «нововведення» ставлення до «природного капіталу» як до повноправної економічної категорії. Причому якщо неокласична модель припускає, що природний капітал і капітал, створений людиною, є взаємозамінними, а, відтак, вважає цілком допустимим позбавлятися першого за умови створення еквівалентної вартості другого (це так звана слабка сталість), то з точки зору екологічної економіки природний капітал і капітал, створений людиною, переважно доповнюють і тільки частково замінюють один одного. Таким чином, більш доречною є концепція сильної сталості, коли кожна зі складових повинна утримуватися незмінною окремо чи разом у певному співвідношенні, адже продуктивність одної залежить від наявності іншої.

П'яте, екологічна економіка визнає принцип коеволюції, за яким людські (знання, культура, технології) та природні системи під час свого розвитку постійно взаємодіють і пристосовуються один до одного. В контексті сталого розвитку з цього випливають щонайменше два наслідки: по-перше, еволюція не обов'язково означає прогрес, який забезпечить людям як кінцевій ланці довічне виживання, а по-друге, коеволюційна сутність наших стосунків із природою залишає неминучий мінімум непередбачуваності в них. Як природні системи, так і людська культура є складними динамічними системами, яким притаманне виникнення випадкових нових елементів і структур, тож здатність людини прогнозувати та контролювати природу є принципово обмеженою. Згідно з парадигмою коеволюції, спроможність людства до адаптації залишається критично важливим чинником, а це, в свою чергу, вимагає збереження всіх видів різноманіття в наших стосунках зі світом природи та проведення мудрої політики для збереження якнайширшого спектра різних можливостей у майбутньому перед лицем невизначеності.

Таким чином, екологічно безпечне розширене відтворення світової економіки означає, що нарощування обсягів виробництва супроводжується прискореним розвитком технологій, які поступово поліпшуватимуть навколишнє середовище та якість життя людей на Землі. Державні діячі повинні враховувати, що людство мусить стати на шлях сталого розвитку, а це, в свою чергу, означає, що «механізми ринкової економіки доведеться істотно обмежити, оскільки попит на товари й послуги, який постійно зростає, потребує їх надлишкового виробництва з величезною затратою невідновлюваних природних ресурсів». А отже, названі механізми «несумісні з екологічно й соціально безпечним, самопідтримуваним розвитком»[12,с.6].

Слід зазначити, що національні програми охорони природного навколишнього середовища будуть ефективними лише тоді, коли відповідатимуть міжнародним вимогам. Зараз організатором і координатором цієї діяльності виступає Організація Об'єднаних Націй та її спеціалізовані організації, насамперед створена в 1972р. у системі ООН Програма з навколишнього середовища (ЮНЕП). За її ініціативою було розроблено і прийнято Декларацію з розвитку навколишнього середовища (1992р.) -- своєрідну міжнародну екологічну конституцію. Нині ЮНЕП домагається прийняття міжнародної конвенції про збереження глобальної біологічної різноманітності.

Виконання поставленої мети передбачає здійснення глобалізації на основі локальних ініціатив, відповідно до загальних уявлень про природну злагоду, добробут, справедливість, ґрунтуючись на принципах солідарності, співвідповідальності, взаємоповаги. Тільки в такий спосіб спільноти, які населяють планету, можуть згуртуватись на глибшому, сутнісному рівні, забезпечуючи певну духовну єдність, без чого глобалізація себе не виправдає. Значною мірою шлях до цієї мети лежить через міжкультурний діалог, який у період глобалізації вийшов на якісно інший рівень, породжуючи при цьому нові проблеми.

Однією з цих проблем є різниця в економічному розвитку держав, гетерогенність політичних режимів, і якщо одні країни дійшли до застосування принципів екологічної економіки, то інші ладні нещадно використовувати природні та людські ресурси задля збільшення прибутку. Ця різниця супроводжується тенденцією втрати або зменшення суверенітету національними державами в наслідок глобалізації.

Песимістичним наслідком утрати легітимності панування національної держави без відповідного переносу легітимності на наднаціональний рівень є можливе посилення внутрішньоі поза державного насильства. Оптимістичний варіант полягає в тому, що в процесі формування мережі комунікацій відновлюється колишня підстава порушеною, регламентованою державою соціальних відносин. Персоніфіковані системи зв'язків у якості «моральних економік» структурують, таким чином, соціальний і господарський світ[13,с.32].

Список використаних джерел

1. Кувалдин В.Б. Глобализация и рождение мегаобщесва / В.Б.Кувалдин // Практична філософія. 2001. № 2. С. 3-23.

2. Ильин М. Политическая глобализация: институциональные изменения / М. Ильин // Грани глобализации: трудные вопросы современного развития: сб. науч. работ. М.: Логос, 2003. С.195196.

3. Гидденс Э. Ускользающий мир: как глобализация меняет нашу жизнь / Энтони Гидденс; [пер. с англ.]. М.: Весь мир, 2004. 120с.

4. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций и преобразование мирового порядка / Самуєль Хантингтон; [пер. с англ. Т.Велимеев, Ю.Новиков]. М.: ООО «Издательство АСТ», 2003. 603с.

5. Бек У. Что такое глобализация? (Ошибки глобализма ответы на глобализацию) / Ульрих Бек; [пер. с нем. А. Григорьева, В.Седельника]. М.: Прогресс-Традиция, 2001. 304с.

6. Бауман З. От паломника к туристу / Зигмунд Бауман; [пер. с англ.]. // Социологический журнал. 1995. № 4. С.14-26.

Неклесса О.І. Ordo quadro четвертий порядок: пришестя постсучасного світу / О.І.Неклесса // Глобалізація. Регіоналізація. Регіональна політика: хрестоматія з сучасної зарубіжної соціології регіонів / [укл.: І.Ф.Кононов В.П.Бородачов, Д.М.Топольськов]. Луганськ: Альма матер Знання, 2002. 664с.

7. Глобалізація і безпека розвитку: монографія / [О.Г.Білорус, Д.Г.Лук'яненко та ін.; кер. авт. колективу і наук. ред. О.Г.Білорус. К.: КНЕУ, 2002. 798с.

8. Бек У. Общество риска. На пути к другому модерну / Ульрих Бек; [пер. с нем.]. М.: Прогресс-Традиция, 2000. 345с.

9. Вернадский В.И. Размышления натуралиста: [в 2 кн] / В.И.Вернадский. Кн. 2 / [общ. ред. и вступ. статья С.Р.Микулинского]. -М.: Наука, 1972. 336с.

10. Печчеи А. Человеческие качества / А.Печчеи; [пер. с англ.; общ. ред., вступ. статья Д.М.Гвишиани]. М.: Прогресс, 1990. 312с.

11. Анилионис Г.П. Глобальный мир: единый и разделенный. Эволюция теорий глобализации / Г.П.Анилионис, Н.А.Зотова М.: Международные отношения, 2005. 676с.

12. Ракитов А.І. Наука ХХІ століття: глобальнні трансформації і перспектива / А.І.Ракитов // Науковий світ 2002 .№ 5. С.2-6.

13. Шрадер Х. Глобалізація, (де)цивілізація і мораль / Хейко Шрадер; [пер. с нем. К.Тимофеевой, В.Козловского] // Журнал соціології і соціальної антропології. 1998. Т. 1. № 2. С.28-34.

Размещено на Allbest.ru