Сингергетична модель пізнання соціоісторичної реальності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сингергетична модель пізнання соціоісторичної реальності

Павлов Ю.В.

Основною темою більшості інтелектуальних дискусій нашого часу виступає постулювання кризи класичних наукових засад, методологічних принципів та стратегій пізнання дійсності. Кризовий стан сучасної науки має свої як зовнішні, так і внутрішні передумови і особливості. До зовнішніх належать, передусім, соціально-економічні трансформації, що дезавуюють роль і значення науки в сучасному світі, втрата універсально-істиністного статусу наукового знання, власне, сама зміна поколінь в науковому середовищі, яка з необхідністю веде до зміни методологічних орієнтирів та зміщення акцентів у наукових дослідженнях. Внутрішні причини кризи носять більш глибокий характер, вони знаходять свій вияв у переосмисленні предмету й об'єкту пізнання, стратегічних пізнавальних підходів, специфіки взаємодії дослідника з матеріалом, його інтерпретації, стосуються передусім аналізу змісту отриманих результатів та форми їх викладу. Означені тенденції знаходять своє відображення практично у всіх площинах наукового життя. Процеси, що відбуваються тут, мають вихід безпосередньо в сферу конструювання новітньої соціальної реальності через комплекс гносеологічних і онтологічних формоутворень.

З середини 80-х років ХХ століття у вітчизняній та західній літературі з'являється нова дефініція для позначення сучасного етапу розвитку наукового знання, що відображається в термінах «постнекласики» або «постнекласичної раціональності». Формується нова картина світу - постнекласична, концептуальним гносеологічним ядром якої стає синергетика - теорія нелінійного розвитку, або, іншими словами, теорія самоорганізації Необхідно відзначити, що в сучасному науковому співтоваристві до сьогодні немає єдиної точки зору на окреслення змістовних характеристик поняття «синергетика», запропонованого в 1980 р. німець-ким дослідником Г. Хакеном. В літературі, вітчизняній і західній, вживається цілий ряд понять, що визнаються синонімічними: «теорія самоорганізації», «концепція нелінійної динаміки», «теорія дис-ипативних структур», «теорія динамічного хаосу». Разом з тим, в рамках окремих наук для фіксації синергетичного підходу до вирішення вузькоспеціалізованих проблем дослідники оперують термінами «нелінійна, нерівномірна термодинаміка», «еволюційна хімія», «теорія предбіологічної еволюції» тощо. В останній час в літературі виділяється три основні «тлумачення» синергетики: синергетика як наука, як всезагальна методологія і як основа постнекласичної картини світу.. Виникнувши в середовищі природничих, прикладних наук (фізики, хімії, біології), синергетичний підхід достатньо швидко поширився на сфери гуманітарних дисциплін, позиціонуючи себе як універсальна наукова методологія, своєрідна «метанаука». В рамках суспільствознавства дуже популярним стає поняття «соціальна синергетика», як елемент загальної теорії самоорганізації, об'єктом уваги якого є сфера соціальної проблематики. Однією з найважливіших проблем соціосинергетики стає створення нової (постнекласичної) моделі історичного розвитку, в межах якої досліджується і одночасно конструюється історична реальність на базових принципах синергетичного підходу. Поява в останній час значної кількості публікацій, в яких в тій чи іншій мірі розглядається означена проблематика, свідчить про зростаючий інтерес наукової спільноти до питань, пов'язаних з розробкою нової методології історичного пізнання в межах гносеологічних конструктів синергетики. Варто відзначити, що в сучасній науковій літературі не існує єдиної точки зору на синергетичні спроби створити новітню картину соціоісторичної практики людства. Спектр оцінок дуже широкий - від нігілістичного заперечення до безумовного схвалення. Необхідний всебічний аналіз гносеологічної та евристичної цінності подібних пізнавальних конструктів та їх методологічного значення для історико-філософської думки. Цим і визначається актуальність даної статті.

Загальнонаукова теорія самоорганізації представлена в роботах В. Аршинова, В. Буданова, С. Капиці, О. Князєвої, С. Курдюмова, І. Пригожина, І. Стенгерс, В. Стьопіна, Г. Хакена та ін. Проблеми соціальної самоорганізації, розкриття сутнісних характеристик цього процесу знайшли відображення в роботах російських та західних дослідників

О. Астаф'євої, А. Байхерена, В. Василькової, С. Гамаюнова, К. Делокарова, М. Єльчанінова, Г. Котельникова, Д. Мак-Клоски, А. Панаріна, В. Фоміна та ін. Аспекти та проблеми синергетичного підходу до історичної практики людства репрезентовані в працях А. Андрєєва, Л. Бородкіна, В. Бранського, М. Іонова, М. Левандовського, Г. Малинецького, С. Пожарського, М. Сапронова, Е. Топольського, П. Турчина, Н. Хайеса, М. Шермера, В. Шмакова та ін. синергетика соціальний історичний

На теренах вітчизняного філософського простору широкий спектр проблем синергетики як новітньої методології знайшов своє відображення в роботах І. Добронравової, Л. Бевзенко, М. Кисельова, В. Лук'янця, В. Лутая, Л. Сидоренко та ін.; соціальний контекст синергетичних пошуків репрезентований в творчості С. Клепко, С. Кримського, В. Крисаченка, Л. Солов'я, С. Цимбал, С. Яковенко та ін. Разом з тим практично відсутні роботи, в яких досліджуються синергетичні версії соціально-історичного процесу, варіанти його осмислення, моделі історичного пізнання в рамках новітньої постнекласичної раціональності.

Мета статті - розкрити специфіку функціонування соціосинергетичної моделі в площині історичного пізнання, виявити її сильні і слабкі сторони та евристичну значущість для сучасного етапу розвитку соціогуманітарного знання.

Кризовий стан сучасної гуманітарної науки, передусім в площині випрацювання адекватних викликам часу гносеологічних стратегій і пізнавальних підходів до дослідження нової соціоісторичної реальності, репрезентованої в літературі як постнекласичний етап історичного буття людства стає предметом уваги багатьох вітчизняних та зарубіжних вчених. Як справедливо відзначає російський дослідник І. Ковальченко, «теоретико-методологічна криза охопила не тільки російську, але і взагалі світову науку. Під кризою ми розуміємо не лише застій чи занепад (як це часто трактується), а таку поляризацію теоретико-методологічних поглядів, що розриває єдність суті історичного пізнання» [4,с.3]. Означена тенденція знаходить свій вияв в рамках історико-філософської рефлексії, де відбувається перегляд попередніх, класичних методологічних парадигм конструювання історичної дійсності, які поступово втрачають у новому історичному просторі свій універсально-методологічний характер, статус норм, правил, критеріїв оцінки соціально-історичного буття. Пошук шляхів оптимізації пізнавальної діяльності є спрямованим на створення якісно нової методологічної позиції, що акумулювала в собі найкращі здобутки наукового знання минулого, включивши їх в пізнавальну практику сучасності.

Одним із провідних напрямків сучасного наукового знання, в межах якого відбувається цей процес, стає синергетика, позиціонуючи власні пізнавальні стратегії в якості універсальної наукової методології, що «придатна» до застосування не лише в площині прикладних дисциплін, а й в рамках проблематики наук соціогуманітарного профілю. Відбувається інфільтрація понятійно-категоріального апарату синергетики в структури гуманітарного знання і, одночасно, мають місце спроби використання математичних моделей синергетичної теорії нелінійних динамічних систем і математичної теорії хаосу для дослідження проблем соціальних наук.

Така ситуація викликала до життя широкий спектр реакцій, переважно негативного характеру, з боку вчених-гуманітаріїв. Це пов'язано, передусім, з «вторгненням» в предметну площину суспільствознавчих дисциплін інструментарію та пізнавальних стратегій природознавства, спробами переосмислення традиційних проблем історії, філософії, соціології, психології, культурології в руслі синергетичності, нелінійності, що, на думку більшості представників означених наук, сприяє втраті ними своєї самоідентичності та посилює кризові процеси в рамках даних наукових дисциплін.

Разом з тим, варто відзначити, що існує інших підхід до спроб синергетики «працювати» в предметному полі гуманітарних наук. Він базується на постулюванні доцільності (необхідності) знищення кордонів між природознавством і суспільними науками, внаслідок чого відкриється можливість створення нової картини світу. Синергетика тут виявляє себе як всезагальна методологія, використання якої дозволить подолати методологічну кризу суспільствознавства і дати відповідь на більшість питань гуманітарного знання. Перед наукою відкриваються нові можливості, розширюється горизонт пізнавальної діяльності, ускладнюється спектр проблематики. Синергетика стає своєрідним «рятівним кругом» для суспільствознавства, передусім в площині методології.

До недавнього часу в сфері історіософського знання виділялися дві основні парадигми дослідження специфіки історичного процесу - класична (лінійна) та некласична (постмодерна). Висхідним пунктом першої виступає принцип історизму, який вимагає розглядати суспільну дійсність як змінну в часі і просторі, тобто таку, що знаходиться в постійному розвитку. Результатом даного підходу є створення лінійно-прогресистської моделі, в рамках якої історія розглядається як єдиний, цілісний процес, що складається з окремих етапів. Кожен наступний діалектично заперечує попередній етап, а сам розвиток відбувається у прогресивному напрямку.

Альтернативою класичній історицистський парадигмі стала постмодерністська методологія пізнавального діяльності. Тут історичне буття людства розглядається як плюральна, індетермінована система, в якій не «спрацьовують» об'єктивні історичні закони і взагалі відсутня причинно-наслідкова взаємодія. Характерною ознакою такого бачення є втрата історичним процесом своєї цілісності і розгляд його як децентрованої структури. В постмодерністській парадигмі критичній рефлексії піддаються намагання створити єдину універсальну модель історичної світобудови як центрованої системи, що має характер кінечності, завершеності.

В останні два десятиліття відбувається процес формування нової гносеологічної стратегії в рамках як суспільних наук в цілому, так і в сфері історичного пізнання зокрема, теоретичною і методологічною основою якої виступає комплекс синергетичних теорій та концепцій. Фактично, «виростаючи» з постмодерністської традиції розгляду історичної практики людства, синергетика В цьому контексті ми ведемо мову про соціосинергетику як комплекс теорій і концепцій, предметом уваги яких є сфера соціального та історичного буття людини, абстрагуючись від сфери природознавства. «переносить» в свої пізнавальні конструкції ідеї нелінійності історичного процесу, поліваріативності розвитку подій, явищ, індетермінованості історичної практики, заперечення причинно-наслідкової взаємодії. Під сумнів ставиться цілісність (єдність) всесвітньо-історичного процесу, його прогресистська спрямованість. Стержневий принцип класичної історицистської методології - діалектичний характер суспільно-історичного розвитку (перехід від нижчих форм суспільного буття до вищих), репрезентований, передусім, в теорії суспільно-економічних формацій, замінюється в рамках синергетики принципом можливої варіативності.

Класична парадигма бачення історичної еволюції базувалася на уявленні про жорстку причинно-наслідкову детермінацію, взаємозв'язок всіх чинників і факторів, що впливають на розвиток людського суспільства. Момент випадковості, спонтанності, непрогнозованості «виносився за дужки», розглядався як такий, що не здійснює суттєвого впливу на історичний поступ, окремі, локальні дії індивідів не могли визначати еволюційний рух людства. Періоди кризи, розбалансованості елементів єдиної історичної системи трактувалися в класичній моделі як негативні, як такі, що порушують внутрішню логіку історичного процесу і мають бути обов'язково подолані. Натомість в постнекласичних (синергетичних) уявленнях про історію надзвичайно важлива роль відводиться саме таким періодам «нестабільності», коли порушується причинно-наслідковий взаємозв'язок і людство змушено реагувати на виклики часу, «обираючи» з можливих варіантів подальшого розвитку найкращий. Ця позиція має багато спільного з т.з. «різоматичною» моделлю світобудови в рамках постмодерну, згідно з якою світ уявляється як децентрована хаотична «грібниця», окремі елементи якої існують за своїми алогічними законами і не перетинаються, не взаємодіють з іншими.

Разом з тим, не варто розуміти синергетичний підхід як «модернізований» постмодернізм. Як зауважує один із авторів теорії синергетичного бачення історії В. Бранський, постмодерністські версії історичного розвитку (в його тлумаченні вони отримали назву «надмодернізм») не в повній мірі позбавлені недоліків класичної історіософської парадигми. Він пише: «Їх новизна в порівнянні з концепціями цивілізації полягає не у врахуванні ролі хаосу в історії... а в запереченні ролі порядку і, тим самим, творчої сили хаосу. Соціальна синергетика показує, що надмодернізм являється стадією підготовки до формування справжнього (конструктивного) постмодернізму» [2, с.125].

В останнє десятиліття в науковій літературі, переважно російській, з'являються публікації, в рамках яких мають місце спроби «впорядкування хаосу» синергетичних версій соціально-історичного розвитку. На думку багатьох дослідників, вони можуть бути локалізовані в трьох основних площинах. В межах першої відбувається розробка теоретичних засад нелінійного реконструювання історичної практики на основі методологічних напрацювань синергетики в сфері природознавства. До них, зокрема, можна віднести «теорію ритмокаскадів» В. Буданова, концепцію «теоретичної історії» (як альтернативи «традиційній», класичній) Г. Малинецького, синергетичний підхід в історичних дослідженнях М. Сапронова тощо. В межах другої мають місце спроби дослідження історії людського розвитку як нелінійної системи, як такої, що знаходиться в стані нестабільності і нерівноваги. Вони представлені в теорії «історичної синергетики» С. Гомаюнова та «синергетичній моделі історії» А. Назаретяна. Третя площина синергетичних пошуків - спроба переосмислити некласичну (постмодерністську) модель історичного розвитку на засадах синергетичної картини світу. Вона знаходить свою репрезентацію в теорії «синергетичного історизму» В. Бранського та С. Пожарського. Можна констатувати, що проникнення синергетики в предметне поле та проблематику соціоісторичного пізнання відбувається досить впевнено. Зрозуміло, що цей процес довготривалий і ще сприймається багатьма істориками досить скептично. Разом з тим, як відзначає один із найвідоміших представників синергетичного підходу до пізнання соціоісторичної реальності С. Гомаюнов, нині «виникає нова модель методології історії композиційного характеру. Не йдеться про те, щоб всі дослідники в обов'язковому порядку переходили на мову синергетики чи будували дедуктивні зв'язки з іншими науковими напрямками. Необхідна лише коректне опрацювання тих зв'язків, що вже існують, з виділенням спільних факторів, які проявляються в підходах до різних класів об'єктів в історії. По мірі виконання цієї роботи ми зможемо говорити про становлення багатовимірного мислення в історичному пізнанні» [3, с.105].

Базовою, фундаментальною засадою синергетики є розгляд світу як своєрідного спектру нелінійних динамічних систем, що розвиваються за власною (внутрішньою) логікою і в процесі розвитку проходять певні «критичні точки» (в термінах синергетики - «точки біфуркації»), в яких відбувається вибір варіантів подальшої еволюції системи. Точки біфуркації - це моменти хаотичності, нерівноваженості системи, моменти кризи і нестабільності. В такі періоди функціонування системи значно зростає роль випадковості, спонтанності. В рамках класичної моделі історії на це не зважали, в синергетичній теорії ці фактори набувають великого значення. Один із авторів постнекласичної версії історичного процесу Г. Малинецький вважає, що «традиційна історія робила акцент на вивченні конкретного історичного шляху і була звернена в минуле. Теоретична історія (синергетична - Авт.) може поставити на перше місце не тільки реальність, а й можливість, ситуації вибору, точки біфуркації історичного процесу» [5, с.100-101].

Апелюючи до своїх висхідних постулатів, синергетика намагається розглядати історію як складну нелінійну систему, в якій присутній розвиток і динаміка. Але, на відміну від класичного історизму, де розвиток мав поступальний характер і був причинно-наслідково зумовлений, в рамках синергетичної моделі він розглядається як спонтанність, перехід від одного стану існування системи до іншого. Сама нелінійність системи визначає потенційні варіанти її подальшого існування, разом з тим вони не можуть бути задані наперед. «Нелінійні процеси неможливо надійно спрогнозувати, бо розвиток відбувається через випадковість вибору шляху в момент біфуркації» [1, с.62].

Це яскраво ілюструється в рамках синергетичного концепту «народження порядку з хаосу». Суть його полягає в наділенні хаосу внутрішньою «творчою силою», здатною породжувати новий стан порядку, який потім знову трансформується в хаос, але вже на більш складному рівні буття системи. Власне, стан порядку, як і стан хаосу - це лише окремі елементи функціонування системи. Вибір шляхів подальшого існування «історичної системи» залежить від внутрішніх процесів в ній, поза зовнішнім впливом на неї.

На думку більшості сучасних апологетів соціосинергетичного підходу, лінійність, спрямованість історичної динаміки (в значенні визначеності вектору руху) в історичній практиці людства зустрічається дуже рідко. Натомість, фактор непередбачуваності, спонтанності в поведінці «історичної системи» починає домінувати, проявляючи себе у впливі т.з. «незначних причин» на функціонування системи. Яскраві приклади цього - функціонування держав в періоди соціальних потрясінь, воєн, революцій, природних катаклізмів тощо. В такі моменти надзвичайно посилюється роль і значення особистості в історії, яка своєю волею може змінити хід подій, «перенаправити історичну енергію» в інший напрямок. Про це пише один із «батьків-засновників» синергетики І. Пригожин, який зазначає, що «історія людства не зводиться до основоположних закономірностей чи до простої констатації подій. Кожен історик знає, що вивчення виключної ролі окремих особистостей передбачає аналіз соціальних і історичних механізмів, що роблять цю роль можливою. Знає історик і те, що без існування даних особистостей ті ж самі механізми могли породити іншу історію» [7, с.54-55].

Це і є час «біфуркаційного максимуму», коли система знаходиться в стані нерівноваги, коли «не працюють» старі детермінації, а нові ще не створені. Формується своєрідне «поле можливостей», в рамках якого відбувається становлення нового системоутворюючого фактору, окреслюється перспектива подальшого розвитку, визначається новий вектор соціального руху. Впорядкованість і закономірність в такі моменти щезає, соціальна система самоорганізується (точніше - «переорганізується»), а рушійні сили цього можуть бути взагалі непроявлені, або не є настільки яскраво виражені. Хаос в цих «точках біфуркації» породжує новий порядок, який визначається лише як певний, тимчасовий етап функціонування даної системи. Варіативність шляхів подальшого розвитку історії зумовлюється наявністю внутрішньої здатності у системи до самоорганізації і самовідновлення в нових формах.

Репрезентована в рамках синергетичного підходу модель соціоісторичного розвитку являє собою альтернативу як класичній (лінійній) теорії так і некласичній (постмодерністській) версії історичного процесу. Закономірно, що більшість її засадничих принципів і положень викликали різні оцінки в середовищі істориків, філософів, соціологів тощо. Дискусії, які мають місце в сучасній науковій літературі, пов'язані, передусім, з визначенням обґрунтованості і аргументованості синергетичних уявлень про історію як нелінійну систему, здатну до самоорганізації, з формуванням новітніх гносеологічних конструктів, які за своєю суттю є протилежними класичним моделям, власне, з аналізом спроможності синергетики не тільки працювати в предметному полі історіософських дисциплін, а й шукати відповіді на «вічні» питання соціоісторичного буття людства, вирішувати комплекс теоретичних і практичних проблем історичної науки.

Прихильники постнекласичної парадигми, відзначаючи великий методологічний та евристичний потенціал синергетичної пізнавальної моделі стверджують, що вона акумулює здобутки як класичного так і некласичного підходів поза абсолютизацією жодного з них. Так, на їх думку, в рамках синергетики фактично «знімається» невирішеність класичного питання про закономірність і випадковість в історичному розвитку, знаходять власне тлумачення проблеми історичного детермінізму, природи соціальних криз, отримує нову інтерпретацію проблема рушійних сил та ролі видатних постатей в історії, відкриваються широкі можливості в сфері соціально-історичного планування та прогнозування. Важливими для синергетичної теорії історії також стають проблеми критеріїв та спрямованості суспільного прогресу та універсальності соціальних ідеалів, що були «винесені за дужки» в межах постмодернізму. Особливої ваги і значення набуває проблема коеволюції - співіснування людини і природи в контексті відповіді на питання про необхідність втручання людини в природне середовище та його перетворення. Вирішення цих та інших питань в рамках синергетичних пізнавальних практик дасть можливість вийти за межі жорсткої причинно-наслідкової детермінації класики і уникнути аморфності, розмитості, суб'єктивності, притаманних постмодерністським моделям пізнання історичної дійсності.

Закономірно, що входження синергетики в гуманітарну сферу в цілому та в площину історичних досліджень зокрема ще сприймається багатьма вченими досить негативно. Але позитивним є той факт, що сама синергетика виступає тут не як універсальна, генералізуюча теорія історичного процесу, а лише як одна з можливих моделей пояснення проблем історичного буття людства, внутрішньо інтегрована в гносеологічні конструкти історичних дисциплін. Адже, як відзначає один з найвідоміших теоретиків синергетичного підходу до історії С. Гомаюнов, «шлях, по якому ідеї наукової синергетики прийшли в сучасну історичну науку, може скласти уявлення, що синергетика альтернативна історії, що вона привноситься в історію. В дійсності синергетика за своєю природою історична,... поняття «історична синергетика» тавтологічно, бо синергетика не може бути неісторичною» [3, с.106]. Можливості та евристичний потенціал синергетики в історичному пізнанні надзвичайно великі, особливо в сфері соціального прогнозування, моделювання варіантів розвитку подій, виявлення скритих механізмів та детермінант суспільно-історичної практики, разом з тим його не варто абсолютизувати, щоб не повторювати методологічних помилок минулого і адекватно реагувати на сучасні виклики історії.

Список використаних джерел

1. Бородкин Л. «Порядок из хаоса»: концепции синергетики в методологии исторических исследований / Л. Бородкин // Новая и новейшая история. - 2003. - № 2. - С.56-69.

2. Бранский В. Социальная синергетика как постмодернистская философия истории /В. Бранский // Общественные науки и современность. - 1999. - №6. - С.117--127.

3. Гомаюнов С. От истории синергетики к синергетике истории / С. Гомаюнов // Общественные науки и современность. - 1999. - № 6. - С.99-106.

4. Ковальченко И. Теоретико-методологические проблемы исторических исследований. Заметки и размышления о нових подходах / И. Ковальченко // Новая и новейшая история. - 1995. - № 1. - С.3-33.

5. Малинецкий Г. Нелинейная динамика - ключ к теоретической истории / Г. Малинецкий // Общественные науки и современность. - 1996. - № 4. - С.98-112.

6. Пригожин И., Стенгерс И. Время, хаос, квант: К решению парадокса времени / В.И. Аршинов (ред.), Ю.А. Данилов (пер.). - М.: Прогресс, 1999. - 266 с.

Размещено на Allbest.ru