Паритетність як принцип механізму соціально-політичного проектування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Паритетність як принцип механізму соціально-політичного проектування

Бутченко Т.І.

У сучасний період відчуваємо брак соціально-політичних проектів, здатних виступити основою об'єднання українського суспільства, формування загальної волі щодо реалізації певної здійсненної і соціальнозначущої мети. Натомість пропонуються утопічні проекти, проводиться проектування маніпулятивного характеру, що обслуговує егоїстичні інтереси окремих соціальних груп або особистостей. Отже, існує нагальна потреба в розвитку проектної культури суб'єктів політичної діяльності, реалізації внутрішніх сутнісних потенцій проектування як форми відновлення балансу особистісних і суспільних інтересів.

Теоретичну основу вирішення цієї проблеми складають розробки змісту поняття «соціальне проектування», що активно велися з 60-х 70-х років XX ст. і були спрямовані на розкриття ролі проектування в соціальній діяльності та управлінні. Нині активізується увага дослідників до аналізу специфіки проектування в політиці. Зокрема, М. Молодцов здійснив дослідження соціально-політичного проектування як основи прийняття державних рішень. Поняття «соціально-політичне проектування» визначається як «проектна діяльність політичної влади та інших інститутів політичної системи суспільства з підготовки соціально значущих рішень, яка може виступати ланкою, що пов'язує політичну та соціальну сфери суспільного життя»[6,а10]. Встановлюються суб'єкти і об'єкти соціального проектування, підкреслюється комунікативна функція цієї діяльності та ін. Водночас залишається відкритим питання про закономірності, яким підпорядковується соціально-політичне проектування.

Вирішення останнього завдання, з нашого погляду, вимагає соціально-філософського дослідження. Мета статті наблизитися до зняття цієї проблеми шляхом розкриття одного з основоположних начал соціально-політичного проектування принципу паритетності, в основі якого взаємозв'язок особистісних і суспільних інтересів як закономірність розвитку суспільства.

Почнемо з визначення тих особливостей політики, що зумовлюють виникнення та розвиток соціально-політичного проектування.

В античні часи під «політикою» (давньогрецьке «politike») розуміли мистецтво управління публічними справами. Ототожнення «політичного» й «управлінського» подекуди зберігається до наших днів, зокрема, в літературі нерідко можна зустріти такі вирази як «кадрова політика», «політика компанії» та ін., а окремі соціальні філософи вважають, що сукупність інститутів суспільного управління відображається в категорії «політична сфера суспільства»[1,с.140]. Дійсно, політика є формою суспільних відношень, за допомогою якої здійснюється управлінський (тобто свідомий і цілеспрямований) вплив на життєдіяльність суспільства. Але підкреслимо, що це лише один із засобів соціального управління, оскільки існують й інші неполітичні, серед яких можна назвати, зокрема, публічну владу родоплемінного колективу, сімейну владу, громадянське самоуправління, ринкові відношення тощо.

На нашу думку, політика виникає в зв'язку зі становленням держави як особливої територіальної політичної організації соціально-неоднорідного суспільства, провідна сутнісна ознака якої це наявність суверенної влади. Політична сфера виявляється особливим простором, в якому відбуваються

і розгортаються суспільні відношення між різноманітними соціальними суб'єктами (класами, націями, іншими соціальними групами, партіями, народними рухами, державою, різними організаціями та інституційними об'єднаннями) у зв'язку з оволодінням, збереженням і здійсненням державної влади. Отже, незважаючи на центральну роль держави в конституюванні «політичного», воно не зводиться до «державного», оскільки суб'єктами політичної діяльності виступають не лише державні діячі, але всі учасники суспільних відношень, які здійснюють вплив на владу, її характер і спрямованість.

Політика і держава замінили родоплемінний механізм соціального управління, що виявився неспроможним зберігати соціальну єдність, розв'язувати конфлікти між різними соціальними суб'єктами, координувати їх інтереси, коли до умов їх відмінності додалося ускладнення виробничих відносин і розділення суспільства на відносно самостійні соціальні групи, класи, які посідали різні місця в системі суспільного виробництва, завдяки чому одні могли жити за рахунок праці інших. «Держава є продукт суспільства на певному ступені розвитку; держава є визнання, що це суспільство заплуталось в нерозв'язну суперечність з самим собою, розкололося на непримиримі протилежності, позбутися яких воно не в силі. А щоб ці протилежності, класи з суперечливими економічними інтересами, не пожерли один одного і суспільства в даремній боротьбі, для цього стала необхідною сила, яка стоїть, видимо, над суспільством, сила, яка б стримувала зіткнення, тримала б його в межах «порядку» писав Ф.Енгельс[3,с.164]. Тобто держава і політика конституюється конфліктною напругою, яка існує між певними силами в суспільстві.

Водночас, з нашого погляду, неправомірно вбачати в політичній сфері виключно форму продовження соціальних конфліктів, а в державі знаряддя організованого насилля панівного класу, спрямованого проти решти соціальних груп. Видається, що сутність політики має суперечливий характер і політично домінуючі сили об'єктивно змушені не лише подавляти своїх противників, у такий спосіб беручи участь у «війні всіх проти всіх», але й вирішувати, знімати гострі загальносоціальні протиріччя, забезпечувати мир і злагоду в суспільстві. Жодна соціально-політична система не спроможна забезпечити собі тривале існування шляхом лише насилля і примусу. Найбільшу міцність виявляє та політика, що є легітимною в очах суспільства, себто спирається на добровільне підпорядкування соціальних суб'єктів. «Легітимність і насилля (або культура і примус) є двома протилежними полюсами політичного спектру» відзначає Р.Інглегарт[4,с.278].

Як форма соціального управління, політична діяльність є особливою формою відображення^ потреб суспільства, конституювання і реалізації його інтересів і цілей. Йдеться не про механічне відтворення суспільних потреб, але про їх активне вільне конструктивне осмислення суб'єктами політичного процесу в процесі їх взаємодії між собою. На певному етапі історичного розвитку зазначена мисленнева діяльність трансформується в проектування, під яким розуміємо творче цілепокладаюче конструювання здійсненних, завершених, цілісних ідеальних моделей функціонування цілісних об'єктів і приписів з їх втілення в конкретно-історичних умовах визначеного часу та простору на підставі синтезу теоретичних знань і практичного досвіду згідно з потребами, інтересами та цінностями певного соціального суб'єкту.

У суспільно-політичній теорії та практиці поняття «проектування» «прогнозування», «планування» та «програмування» часто використовуються як синоніми. Можливість цього слововживання зумовлюється тим, що всі вони, так чи інакше, виражають форми випереджального відображення дійсності та тісно зв'язані із здійсненням соціально-управлінського цілепокладання. У той же час слід враховувати, що між ними існують і суттєві відмінності. Прогнозування має пізнавально-теоретичну спрямованість на розкриття всього спектру можливих закономірних тенденцій розвитку якогось явища. В цій якості воно виступає теоретичною основою проектування як ідеального творення певного цілісного об'єкту відповідно до потреб, інтересів і цінностей людини. Тобто характер випереджального відображення в процесі проектування носить конструктивний, так би мовити, «вторинний» характер. У свою чергу, проектування є основою програмування та планування. Програмування являє собою діяльність зі встановлення конкретних алгоритмів реалізації мети або проекту. Планування забезпечує розподіл наявних ресурсів діяльності з досягнення мети чи виконання проекту в конкретних відрізках часу і простору.

Соціально-політичне проектування проявляється, насамперед, як професійно-відшліфована, теоретично-обґрунтована форма покладення цілей суспільно-політичного розвитку та конструювання засобів їх досягнення. Інші функції, які воно виконує легітимація обраного курсу політичної діяльності, ідеологічне переконання громадян в його правильності, і, в такий спосіб, мобілізація загальної волі для досягнення певної конкретної мети. Здійснення цих функцій уможливлюється за умови дотримання низки правил принципів об'єктивності, єдності теорії та практики, конкретності, системності, наступності, паритетності, сполучення політичних інтересів і суспільних потреб тощо.

Провідну системоутворюючу роль серед зазначених принципів відіграє принцип паритетності, сутність якого полягає у відображенні закономірного взаємозв'язку особистісних і суспільних інтересів. Іншими словами, принцип паритетності реалізує ідею розуміння соціально-політичного проектування як засобу пошуку оптимальних форм відновлення єдності в розмаїтті суспільного життя. Для того, щоб пояснити дію цього принципу розглянемо специфіку суб'єкту та об'єкту соціально-політичного проектування.

Ґрунтуючись на викладеному вище розумінні політики, в якості об'єкту соціально-політичного проектування визначимо конкретний фрагмент суспільних відношень, що виникають із приводу організації, оволодіння, збереження та здійснення державної влади. Цей фрагмент характеризується визначеністю в часі і просторі, проблематичністю функціонування або розвитку з точки зору задоволення певних соціальних потреб, інтересів, цінностей, що вимагає конструювання нових соціально-політичних форм. У світлі цього об'єктами можуть виступати як соціально-політична сфера в цілому (локалізована в часі і просторі конкретно-історичного суспільства або міжнародних стосунків), так і окремі складові цієї сфери соціально-політичні процеси та відношення, їх учасники (індивіди, особистості, соціальні групи та ін.), а також духовні та технічні артефакти, що мають соціально-політичне значення (наприклад, політичні цінності або матеріально-технічне забезпечення виборчого процесу).

Соціально-політичні проекти завжди мають конкретних авторів певних особистостей, що виступили їх ініціаторами та розробниками. Виходячи з цієї обставини, виникає спокуса зупинитися на тому, що переважне право на виконання ролі суб'єкту проектувального мислення належить особистості. Але така думка все-таки є помилковою. Передусім, будь-яка особистість формується в певному соціальному середовищі, засвоюючи колективний досвід сучасних і минулих поколінь у вимірі конкретної групи, суспільства і, нарешті, людства. Крім того, викликає сумнів можливість проектувального осмислення надскладної суспільно-політичної реальності силами однієї окремої особистості. В дійсності реформатори радше відіграють роль ініціаторів проектування, «запускаючи» процес колективної миследіяльності, більшою або меншою мірою (залежно від здібностей і підготовки) впливаючи на його характер і напрямок. В цьому сенсі має рацію В. Глазичев, на думку якого соціальне проектування «соціальне не тому, що деяка громада є об'єктом, але тому, що повинно здійснюватися самою громадою, відносно якої деякий професіонал (соціальний проектувальник) виступає як спонукальна, аналізуюча, оформлююча сила, як свого роду «втілений засіб самореалізації громади»[9,с.54-55].

І, нарешті, соціально-політичне проектування завершується як цілісний процес лише за умови, якщо його результати відповідають інтересам тих сил, які впливають на формування політики держави. Остання виконує важливу роль в інституціональному забезпеченні соціально-політичного проектування, що пояснюється, насамперед, тим, що в рамках системи державного управління відбувається остаточний відбір соціально-політичних проектів та їх практична апробація, зокрема, через законодавче регулювання процедури творення проектів законів, програмування розвитку найважливіших галузей суспільного життя. Наприклад, в Україні згідно Конституції право законодавчої ініціативи належить депутатам Верховної Ради, Президенту та Кабінету Міністрів. Установлений обов'язок уряду розробляти і здійснювати загальнодержавні програми економічного, соціального, науково-технічного, культурного розвитку. Створені і діють державні спеціалізовані наукові інститути (Інститут держави та права імені В.М. Корецького, Академія правових наук України, Інститут політичних і етно-національних досліджень імені І.Ф. Кураса, Інститут законодавства Верховної Ради України та ін.), серед основних завдань яких експертиза проектів законів, розробка науково-обгрунтованних проектів, програм і планів соціально-політичного розвитку тощо.

Все сказане дає підстави дійти висновку про те, що суб'єкт соціально-політичного проектування існує і на індивідуальному і на колективному рівнях, що разом утворюють певну систему, до якої входять особистості, соціальні групи (класи, верстви, нації тощо), окремі суспільні організми, соціально-політичні організації (держава, політичні партії, громадські рухи, наукові установи) та інститути (політичні, державні, громадянські, духовні, релігійні та ін.). Головні ознаки цих суб'єктів здатність усвідомлювати індивідуальні, групові, суспільні і загальнолюдські соціально-політичні потреби, формулювати та артикулювати їх у вигляді інтересів і цілей, творчо осмислювати та проектувати нові шляхи та засоби з їх задоволення, впливати (опосередковано або безпосередньо) на процес практичного втілення проектів.

Між суб'єктом та об'єктом соціально-політичного проектування існує діалектичний взаємозв'язок, який випливає, насамперед, з того, що всі компоненти соціально-політичної сфери пов'язані з конкретними соціальними суб'єктами та здійснюються, врешті-решт, через їх соціально-політичну діяльність. Політичне буття людини в її індивідуальних і колективних проявах є тією спільною площиною, де об'єкт і суб'єкт соціально-політичного проектування перетинаються. Іншими словами, соціально-політичне проектування завжди здійснюється людьми і відносно людей. Отже, будь-який акт соціально-політичного проектувального мислення водночас виявляється реалізацією і суб'єкт-об'єктного і суб'єкт-суб'єктного відношень. Звідси здійсненність результатів проектування (проектів) визначається тим, наскільки вони відповідають внутрішній природі об'єкту, перетворення якого проектується, а також потребам, інтересам і цінностям інших суб'єктів і суспільства в цілому. Кажучи по-іншому, субстанційну основу соціально-політичного проектування складає діалогічний процес конструктивної миследіяльності, що зорієнтований на відновлення паритету відношення суб'єкт об'єкт суб'єкт. Як діалогічний процес, проектувальна діяльність втілює в собі фази досягнення суспільної згоди, що фіксує взаємовідповідність інтересів суб'єкту проектування закономірній природі його об'єкту та інтересам інших соціальних суб'єктів.

Проте не значить, що цей процес не включає монологічне мислення окремих соціальних суб'єктів. «Зовнішній план діалогічних відношень опосередковується внутрішнім планом дій суб'єкту, що одночасно являється в якості його монологу» відзначає Ю. Шилков[10,с.144]. Монолог виражає активність суб'єкту, його здатність на власний акт цілепокладання відносно певного об'єкту. Проте, якщо монологічна проективна активність виходить із підпорядкування загальній діалогічній орієнтованості на іншого суб'єкта, який завжди присутній за тим або іншим соціально-політичним об'єктом, то відбувається порушення принципу паритетності. Це означає деструкцію сутнісної основи соціально-політичного проектування, загрозу відчуження цієї діяльності та її спотворення в різноманітні антисоціальні форми конструктивної активності людини технології продукування ідеологем, міфологем, мета яких маніпулятивне «подвоєння» дійсності в егоїстичних інтересах певної соціальної групи або особистості.

Виникає питання про способи дотримання принципу паритетності. Перша відповідь пізнавати об'єктивні закономірності того фрагменту соціально-політичної дійсності, перетворення якого проектується, і на цій підставі враховувати соціально значимі потреби та інтереси всіх учасників суспільних відношень. Водночас взяті окремо найдосконаліша теорія та технологія проектування все-таки проблему не вирішують.

Найперше, як справедливо підкреслює Р. Патнам: «Нездатність співпрацювати для загального добра не обов'язково означає незнання або ірраціональність»[8,с.199]. Прагнення отримати короткотермінові дивіденди, задовольнити власні вузькоегоїстичні потреби може виявитися сильніше за знання закономірних форм відтворення єдності в соціальному розмаїтті. Тим більше, що втілення останніх часто вимагає від проектувальника поступитися власним інтересом, піти на компроміс. За цих умов скоріше трапиться зворотне хтось захоче використати експертні знання саме для вдосконалення технологій маніпулювання населенням, запровадження авторитарної влади, що консервує вигідний йому стан суспільства. До того ж, соціально-політичні знання мають обмежений характер, що зумовлює помилковість багатьох ідеальних конструювань «кращих» форм суспільного життя. Врешті-решт, суспільство демонструє неймовірне зростання багатоманітності соціальних інтересів, потреб, способів групової та індивідуальної життєдіяльності. Врахувати всі ці надскладні масові соціальні процеси надзвичайно важке завдання. Звичайно, так чи інакше, воно виконується, відбувається розвиток соціально-політичного пізнання, розширення горизонтів його відносності, проте і за цієї умови гарантувати його адекватність реаліям швидкоплинної соціальної реальності стає дедалі важче.

Викликає інтерес інша відповідь, яку в XVII XVIII ст. ст. дали прихильники демократичної моделі організації державної влади І. Кант, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо та Б. Спіноза. Провідна ідея зняття відчуження політики, держави від суспільства, а, значить, подолання дистанції між суб'єктом та об'єктом соціально-політичного проектування шляхом залучення всіх громадян до процесу прийняття політичних рішень. У класичній формі ця думка висловлена І. Кантом, який встановлює джерело всезагального правового характеру законодавства у волі всього народу, «коли всі рішають відносно всіх, отже, будь-хто стосовно самого себе, адже лише самому собі ніхто не може заподіяти несправедливість»[5,с.540]. У цьому дусі вважається, що «правління батьківське (imperium patemale), за якого піддані, як неповнолітні, не в змозі розрізнити, що для них дійсно корисно або шкідливо, і змушені вести себе пасивно, щоб очікувати вирішення питання про те, в який спосіб вони мають бути щасливі, від одного лише міркування глави держави, а щоб він і забажав цього очікувати лише від його доброти, таке правління є найбільший деспотизм»[5,с.535].

Проти цієї відповіді також існують певні застереження. Передусім, це неймовірна складність матеріально-технічного, соціально-економічного, соціокультурного забезпечення реальної безпосередньої участі всіх громадян у проектуванні, налагодження між ними діалогу. На заваді стоять соціально-економічні обмеження, некомпетентність, відсутність фахових знань потрібних для свідомої участі в складному процесі замислення майбутнього. Крім того, певною мірою практичне здійснення ідеї безпосередньої демократії суперечить потребі в оперативних, швидких політичних рішеннях у реальній політиці не завжди є час радитися.

На практиці участь громадян у політичному процесі є непрямою, здійснюючись через систему представництва і делегування. В той же час інтереси представників можуть не збігатися, суперечити інтересам їх виборців. Отже, небезпека загубити громадянина як суб'єкта політичного рішення залишається вельми серйозною. Ж.-Ж. Руссо, оцінюючи систему британського представництва, писав: «Англійський народ вважає себе вільним: він жорстоко помиляється. Він вільний лише під час виборів члену Парламенту: як тільки вони обрані він раб, він ніщо»[7,с.222]. Ґрунтуючись на цьому, він бачив основу демократичного врядування у відносно невеликій території та незначній кількості населення, що дозволяє організувати збори всіх громадян із необхідною періодичністю. Проте від часів французького мислителя великі держави не зникли і продовжують існувати, а система представництва виявляє тенденцію до подальшого розвитку та диференціації. За П'єром Бурдьє, «... виробництво політично дієвих і легітимних форм сприйняття і вираження є монополією професіоналів.», а «... ринок політики безперечно є найменш вільним ринком»[2,с.182].

Проте історія свідчить про те, що розширення кола суб'єктів проектування в політиці має характер стійкої тенденції. Окремі прояви діалогічної сутності проективно-конструктивного осмислення питань організації і здійснення державної влади, її завдань спостерігаються вже в ході становлення держави, коли виявлялася несумісність між родоплемінними традиційними механізмами соціального управління та реаліями класового суспільства. Так, відомо, що реформам Солона, який визнається засновником афінської демократії, передували тривалі роздуми, публічні обговорення, до яких залучалися дельфійські оракули, представники родової аристократії (евпатриди) та прості громадяни (демос). Тобто вже в VII ст. до н.е. творення нових соціально-політичних форм здійснювалось як безпосередній наслідок колективної миследіяльності, що концентрувала думки (в тому числі, критичні) багатьох людей, знімала між ними суперечності, сприяла формуванню суспільної волі щодо здійснення перетворень в обраному напрямку.

Підкреслимо, що йдеться про певну тенденцію, яка не була домінуючою. В давні та середні сторіччя принцип паритетності діяв у дуже обмеженому полі, зокрема, в найбільш демократичних державах тих часів містах-республіках у врядуванні брало участь не все населення, але лише його менша частина, за якою визнавалися громадянські права. Інші члени суспільства відігравали роль безсловесних об'єктів, їх інтереси в ході підготовки та прийняття соціально значущих рішень враховувалися мінімально. «Монолог» можновладців мав матеріально-виробниче підґрунтя. Річ у тім, що нерозвиненість сфери виробництва, поділу праці та товарного обміну визначала відносно простий характер завдань, що мали виконувати підлеглі соціальні групи і, відповідно, можливість застосування до них жорстких методів управління, заснованих на примусі та насиллі. Між тим розвиток виробничої діяльності виявлявся несумісним із зазначеними методами, вимагаючи пробудження внутрішньої активності працівника, його ініціативи, зацікавленості в кінцевих результатах праці. В соціально-політичному плані зазначена тенденція знаходила продовження в зростанні кількості учасників суспільної співпраці, що були здатні артикулювати власні інтереси, брати участь в обговоренні бажаного майбутнього. Все це, в свою чергу, сприяло перетворенню соціально-політичного проектування в своєрідну форму діалогу, орієнтованого на відновлення паритету в суспільних відношеннях.

Якісні зміни відбуваються в епоху Відродження та Новий час, коли визрівають та частково здійснюються проекти політичної емансипації людини, засновані на ідеях непорушних рівних громадянських прав (сумління, думки, приватної власності), державі як їх охоронці, народному суверенітеті та ін. У взаємозв'язку з цим роль проектувальників, крім представників держави, починають відгравати різноманітні структури громадянської самоорганізації (промисло-фінансові групи, політичні партії, суспільні рухи, лобістські організації та ін.). Проективно-конструктивне осмислення проблем організації та здійснення влади трансформується в системну і розгалужену діяльність. Чітко розподіляється праця між теоретиками, які здійснювали проектувальне осмислення на концептуальному рівні, і практиками політиками, юристами, які практично реалізовували певні ідеї, концепції у процесі розробки проектів конституцій, законів, рішень, планування та програмування політичного розвитку.

Одначе не всі соціальні групи отримали рівні можливості брати участь у соціально-політичному проектуванні, впливати на його характер і змістовну наповненість. Порушення принципу паритетності відбувалося за економічними ознаками, оскільки фактичну політичну свободу отримали, насамперед, підприємці-буржуа, що мали економічні та організаційні ресурси потрібні для того, щоб заявити про свій інтерес, розробити бажані для них проекти та включити їх до порядку денного громадського обговорення. Виявлялося, що монополізація економічної діяльності в руках окремих промислово-фінансових угруповань це прямий шлях до закріплення за ними монопольного права і на політичну владу. В крайніх проявах це виливалося в егоїстичну політику, розвиток маніпулятивних технологій, авторитарних режимів (фашизм, нацизм та ін.).

У відповідь на це протягом XX ст. велися розробки проектів соціально-економічної емансипації людини, провідна ідея яких у державно-правовий спосіб обмежити свавілля власників капіталу та забезпечити рівні стартові позиції для самореалізації всім членам суспільства незалежно від їх місця в системі суспільного виробництва. Внаслідок здійснення цих задумів до політичної діяльності втягуються все більш широкі маси населення і, в цей же час, значно посилюється держава. Зворотна сторона цього процесу бюрократизація державного управління, а деколи, у випадках абсолютизації ролі держави, створення авторитарних режимів «соціалістичного типу», в яких недержавні центри соціально-політичного проектування знищувалися, а право визначати майбутнє присвоювалося партійною верхівкою. Тобто мало місце спотворення принципу паритетності за державно-партійними ознаками.

Проте і успішне державне регулювання соціально-економічного життя (йдеться про державу «загального добробуту»), за якої вдається зберігати єдність громадянського суспільства та держави, не може автоматично забезпечувати реалізацію принципу паритетності внаслідок культурно-освітньої неготовності простих громадян виконувати роль суб'єкта політики. Одна із сучасних тенденцій поширення гедоністичних, примітизованих «омасовлених» стандартів споживання матеріальних і духовних благ, що відтворюють конформістську, одномірну особистість, яка не бажає брати активну участь у суспільній співпраці, байдуже ставиться до соціально значущих проблем.

Це актуалізує потребу в духовно-культурній емансипації людини. Загалом усвідомлення важливості теоретичних знань і практичних вмінь для суб'єктів політичної влади має давню історію. Так, платонівська максима про те, що державою мають управляти філософи, напевно, виступила одним із мотивів створення Академії як освітньо-духовного інституту, що майже тисячу років зберігав спадкоємний зв'язок, особливий комунікативний простір, в якому відбувався, в тому числі, обмін соціально-політичним проектувальними ідеями і досвідом. Подібні інституції виникали не лише в античному світі, але і в інших давніх цивілізаціях (наприклад школа Конфуція). Науково-освітні установи для підготовки політиків-професіоналів характерні і для наступних історичних епох. Якщо в ранні епохи спеціальна фахова політична освіта була призначена для представників політичної еліти, то згодом для широких верств.

Водночас освіта виступає ефективним засобом активізації громадян як суб'єктів продуктивної політичної діяльності лише в зв'язку з розвитком і зміцненням культури громадянської участі, настроїв довіри. Зокрема, ґрунтуючись на висновках теорії ігор, Р.Патнам виділяє дві можливих стійких стратегії участі особистості в колективних діях. Перша «чесна взаємність» полягає в тому, що, очікуючи від інших членів суспільства співпраці, будь-хто виявляє готовність до дій, спрямованих на досягнення спільних інтересів. За цих умов утворюється сприятлива соціокультурна основа для демократизації суспільства та розвитку традицій громадянської активності. Потрапивши в другу ситуацію, де немає впевненості, що інші люди будуть сумлінними та доброзичливими, будь-хто радше виявиться схильним прийняти стратегію «ніколи не співпрацювати». За цих умов «переважатиме Гобсове ієрархічне вирішення колективної дії насильство, експлуатація, залежність»[9,с.216]. Переборення зазначеної тенденції важка копітка просвітницька праця, яка не може бути виконана миттєво. Проте мірою її виконання утворюються реальні передумови перетворення громадянина в рівноправного учасника соціально-політичного проектування.

Підсумовуючи, відзначимо, що дотримання принципу паритетності в ході соціально-політичного проектування пов'язане з політико-правовою, соціально-економічною та духовно-культурною емансипацією людини. Як неможливе цілковите звільнення людини від різноманітних соціальних негараздів, так і неможлива абсолютна реалізація принципу паритетності. Конкретно-історичні епохи визначають історично-обмежені засоби діалогічно-конструктивного осмислення тих або інших соціальнополітичних проблем. Принцип паритетності в цьому плані є межею нескінченних духовно-практичних устремлінь людини, яку ніколи не можливо повністю досягнути, але яка вказує на оптимальний напрямок відтворення живої і суперечливої єдності особистісних і суспільних інтересів. Перспектива подальших досліджень конкретизація засобів соціально-політичного проектування як форми реалізації цього генерального дороговказу в історичних умовах сучасної України.

політичний соціальний проектування паритетність

Список використаних джерел

1. Барулин В. С. Социальная философия: Учебник [для вузов] / Барулин

2. В.С. [2-е изд.]. М.: ФАИР-ПРЕСС. 1999. 560с.

3. Бурдье П. Социология социального пространства / Пьер Бурдье ; [Пер. с франц. Н. А. Шматко]. СПб.: Алетейя, 2007. 288с.

4. Маркс К., Енгельс Ф. Твори в 50-и томах / К. Маркс, Ф. Енгельс: [Пер. з 2-го рос. видання]. К.: Держполітвидав України, 1964 Т. 21. 1964. 712c.

5. Новая постиндустриальная волна на Западе : антология / [под ред. В.Л. Иноземцева]. М.: Academia, 1999. 640 c.

6. Кант И. Основы метафизики нравственности / Иммануил Кант. -- М.: Издво «Мысль», 1999. 1472с. (Классическая философская мысль).

7. Молодцов М.М. Проектно-аналитическое обеспечение принятия и реализации государственно-управленческого решения в современной России : Автореф. дис... канд. полит. наук: спец. 23.00.02 «Политические институты, процессы и технологи» / М.М.Молодцов. М., 2007. 24с.

8. Руссо Ж.-Ж. Трактаты / Жан-Жак Руссо. М. : Издательство «Наука», 1969. 704с. (Литературные памятники).

9. Патнам Р.Д. Творення демократії: традиції громад. активності в сучасній Італії / Патнам Р.Д., Леонарди Р., Рафаелла Й.Н.; пер. з англ. В.Ющенко. К.: Основи, 2001. 302с.

10. Социальное проектирование в сфере культуры. Прорыв к реальности : [сб. наук.праць / НИИ культуры] М. : НИИ культуры, 1990. 432с.

11. Шилков Ю.М. Гносеологические основы мыслительной деятельности / Ю.М.Шилков. СПб.: Изд-во С.-Петербургского университета. 1992. 184с.

Размещено на Allbest.ru