"Соціальний капітал" як ресурс інститутів громадянського суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Соціальний капітал" як ресурс інститутів громадянського суспільства

Інтерес до даного феномена, що спостерігається останнім часом, пов'язаний, насамперед, із по-перше, формуванням дієздатного громадянського суспільства в Україні, по-друге, із пошуками нових напрямків в політологічному, економічному, та соціологічному аналізі явищ і процесів розвитку різних сфер суспільної життєдіяльності.

Відсутність реального соціального капіталу, його роз'єднаність, гальмує розвиток громадянського суспільства. Потенціал соціального капіталу у суспільстві найбільш повно та ефективно може реалізуватися саме через інститути громадянського суспільства. У цьому аспекті виокремлення такого типу ресурсу, який люди отримують завдяки своїм соціальним зв'язкам та дослідження впливу соціального капіталу на зростання усвідомленої участі у політичному житті суспільства є актуальним.

Концепція соціального капіталу має чималу історію. Ще у 1899 р. американський економіст і соціолог Торстейн Веблен використовував її при характеристиці «праздного класу». Згідно Т. Веблену, клас, що використовував цей капітал, вийшов із суспільства для того, щоб жити за рахунок праці інших.

Поняття «соціальний капітал» вперше з'явилося у роботах Л. Ханіфана, Д. Джекобс, П. Бурд'є, Д. Коулмана. Так, Л. Ханіфан у роботі «Сільські общинні школи» (1916) використовував цей термін для визначення «тих матеріальних субстанцій, які мають особливе значення у повсякденному бутті людей» [1, с. 130]. Особливу увагу американський соціолог звернув на розвиток почуттів, взаєморозуміння та взаємодію. Після нього П. Бурд'є звернувся до питання забезпечення елітою своєї переваги. Яка заснована на економічному (матеріальна безпека) капіталі, на культурному капіталі (якість мови, зокрема) і раціональному або соціальному капіталі (дуже тісних відносин), якими кожний володіє на відміну від звичайних людей, ці «капітали» є родовими ознаками в символічному капіталі, на основі якого еліти забезпечують свою перевагу.

Роботи П. Бурд'є надихнули соціологів на подальші дослідження. Щоправда, в більшій мірі вони орієнтувалися на економіку. Економісти визначають капітал як якесь багатство, що дозволяє досягати певного результату. Д. Коулман, у свою чергу, інтерпретує соціальний капітал як ресурс способу організації економічного й соціального життя населення або, скоріше, як «колективне благо» (Public Good). Ніхто не може жити ізольовано. Індивід вносить в практику соціального життя різні нові форми взаємних зобов'язань і нові норми соціального життя що мають забезпечити відносини довіри, які виходять за межі інтересу для того, щоб створити моральні рамки тієї або іншої групи.

В політичну науку тему соціального капіталу ввів Р. Патнам. Але ж Р. Патнам веде мову про коммунітарний соціальний капітал, який він розкрив у своїх дослідженнях з порівняння регіональних інститутів в Італії. Управління регіонами в Італії є задовільним там, де воно відповідає вимогам колективного блага. А там, де керування цій вимозі не відповідає, воно є незадовільним. Для Р. Патнама поняття соціального капіталу позначає якість інститутів громадянського солідарного співтовариства, члени якого співробітничають без задньої думки на основі, з одного боку, горизонтальної довіри, що породжує згоду одних й інших, а з іншого боку - на основі вертикальної довіри, що закладене в ті, хто ними керує на всіх рівнях.

Досліджуючи розвиток Р. Патнам дає наступне формулювання цьому поняттю: «У той час як фізичний капітал складається з фізичних об'єктів, а людський капітал характеризується особистими якостями індивідуумів, соціальний капітал визначається взаєминами між індивідуумами: соціальними мережами, нормами реципрокності (взаємності) і зростаючої в результаті цих відносин довірою. Щодо цього соціальний капітал тісно пов'язаний з поняттям «громадянського достоїнства». Розходження полягає в тім, що «соціальний капітал» звертає увагу на те, що громадянська чеснота проявляється в тому випадку, якщо вона вкорінюється в системі соціальних взаємовідносин. Факт того, що суспільство складається з доброчесних, але ізольованих індивідуумів ще не означає, що воно володіє «солідним» соціальним капіталом» [2, с. 19].

Френсіс Фукуяма визначає соціальний капітал як певний набір неформальних цінностей чи норм, яких дотримуються члени групи, що дає їм змогу співпрацювати один з одним [3].

Спеціалісти Світового банку реконструкції та розвитку пояснюють, що соціальний капітал визначається інститутами, відносинами і нормами, які формують якість та кількість соціальних взаємодій.

Сьогодні українські вчені все частіше стали звертатися щодо проблеми вивчення соціального капіталу громадянського суспільства. Дослідження здійснюють А. Колодій, А. Багнюк, А. Бова, Е. Гугнін, В. Чепак, О. Кіреєва, М. Лесечко, А. Чемерис, Ю. Савко, О. Сидорчук, В. Степаненко тощо. В українській прикладній політичній науці це поняття частіше використовують фахівці з PR-технологій, визначаючи «капітал репутації» [4].

Протягом останнього десятиліття формуються сучасні теорії соціального капіталу. Так, російський вчений В. Радаєв, виокремлює два підходи до визначення цього поняття: структурний та інституціональний [5].

Структурна складова розкривається через поняття соціальних мереж, що є основою всякого соціального капіталу, причому мережний підхід традиційно використовується для дослідження самого широкого кола об'єктів у соціальних науках. Такий підхід дозволяє будувати різні мереж - ні конфігурації, демонструючи відмінності структури того або іншого соціального капіталу, проводити різного роду виміри - щільності мереж, міцності мережних зв'язків, їхньої стійкості.

Інституціональний підхід виокремлюється в сфері проблематики довіри, причому довіра розглядається як виконання зобов'язань без застосування санкцій, тобто має місце віра в те, що взаємні зобов'язання будуть виконані й застосовування санкцій не потребують. Саме така довіра заснована на реципрокному обміні - вірі у взаємність і дієвість зв'язків [6].

Враховуючи, що проблема соціального капіталу є міждисциплінарною, на наш погляд, дуже цікавою є класифікація підходів до концепції його дослідження Л. Стрельнікової [7].

Авторка виділяє чотири основних підходи:

- соціоантропологічний, заснований на уявленнях про природні прагнення людей до об'єднання;

- соціологічний, у якому соціальний капітал розглядається як норми, мережі й організації, за допомогою яких індивіди матимуть користь;

- економіко-інституціональний, підставою якого є твердження, що люди при взаємодії один з одним прагнуть до максимальної індивідуальної корисності й використовують ресурси соціального капіталу при здійсненні різних видів діяльності;

- політологічний, у якому особлива увага приділяється ролі інститутів, соціальних норм у формуванні людської поведінки.

У контексті громадянського суспільства, дослідники також намагаються визначити структурні елементи із яких складається концепція соціального капіталу, так А. Колодій виокремлює:

• мережу горизонтальних зв'язків між рівними і вільними індивідами;

• норми взаємності та довіри;

• навички колективної дії;

• почуття участі в суспільних справах, обов'язків та відповідальності перед іншими людьми, тобто наявність «громадянськість» в її неполітичних проявах (civicness) [8].

Сьогодні дослідники, зокрема Френсіс Фукуяма визначають, що продуктом соціального капіталу є рівень суспільної довіри, довіри громадян один до одного, до органів державної влади. Саме тому він має важливі напрямки застосування у суспільстві і виступає одним із ресурсів інститутів громадянського суспільства. Досить цінними для формування соціального капіталу та консолідації суспільства є висновки А. де Токвіля, який розглядав проблему об'єднання суспільства на ґрунті патріотизму як консолідуючої цінності. Він наголошує, що патріотизм виступає у двох різновидах. Перший складається з неусвідомленої любові до Батьківщини, почуттів безкорисливих та пов'язаних з місцем народження. Люди люблять свою країну як батьківський дім, спогади про дитинство, їм навіть солодко жити в неволі, але в оточенні звичних, традиційних речей. На думку А. де Токвіля, така неусвідомлена любов до Батьківщини може сприяти великим, але короткочасним справам та не придатна для постійних зусиль народу. Вона може зберегти державу в хвилину небезпеки, але може полишити її напризволяще в мирний час.

Окрім такого емоційно-чуттєвого є і більш раціональний різновид любові до Батьківщини. Вона виникає у результаті просвітництва, розвивається за допомогою законів, зростає по мірі користування правами і, насамкінець, зливається з особистими інтересами людини. Люди починають бачити зв'язок власного благополуччя з процвітанням країни, усвідомлюють, що закон дозволяє їм його створювати. У громадян прокидається інтерес до процвітання країни спочатку як до чогось корисного, а потім як до власного творіння.

Однак іноді в житті народів настають періоди, коли давні звичаї та традиції порушені, повага до минулого зруйнована, в той же час просвітництво не набуло розповсюдження, а політичні права ще обмежені та ненадійні. У такі часи Батьківщина представляється людьми як дещо непевне та невизначене. Втративши любов до неї і до всього, що її визначало, вони замикаються у вузькому та неосвіченому егоїзмі. У такі моменти люди вільні від забобонів, але вони не визнають і влади розуму. В них немає ні інстинктивного патріотизму, властивого монархії, ні розсудливого, властивого республіці, вони живуть у смуті та безпорадності. Що ж робити у таких випадках? Повернутися назад вже неможливо, тому єдина можливість - йти вперед, об'єднуючи в уявленнях народу особисті інтереси та інтереси країни. Є могутній засіб, здатний зацікавити людей долею своєї країни, залучити їх до управління своєю державою. В сучасному світі громадянські почуття невід'ємні від політичних прав, і в майбутньому кількість патріотично налаштованих громадян буде залежати від обсягу наданих їм політичних прав.

Роблячи проекцію цих надзвичайно актуальних тез на реалії сучасного «соціального капіталу» українського суспільства, можна стверджувати, що, по-перше, необхідне формувати громадянську культуру, одним із підґрунтів якої є максимальне зближення інтересів кожного громадянина та суспільства в цілому. По-друге, провідним засобом створення такої єдності загальнодержавних та особистих інтересів виступає залучення громадян до реальної, практичної участі в управлінні на всіх рівнях суспільно-політичного життя. Тільки тоді, коли громадяни будуть переконані, що стан добробуту в державі - це результат переважно їх власних зусиль, а не ворожих та злочинних дій можновладців, можна буде говорити про наявність надійної бази для реального об'єднання українців у громадянські асоціації.

Соціальний капітал у сучасній Україні, на відміну від країн Східної Європи, є досить суперечливим. Громадяни виказують низький рівень довіри до інститутів державної влади, на питання: «Якою мірою Ви впливаєте на владу?», «зовсім не впливаю» - на центральну владу - 72,4%, місцеву владу - 62,8% [9]. Однак це не означає, що вони намагаються вирішити свої практичні проблеми за допомогою громадських організацій або політичних партій, як це стає у країнах із розвинутою демократією. Відсутність соціального капіталу призводить до обмеження взаємодії між громадянами колом родичів та друзів. За даними соціологічних досліджень, цілком довіряють сім'ї та родичам 60,4%, колегам - 7,2%, а співвітчизникам - 6,7% респондентів [10, c. 59-60].

Із 2000 року і до сьогодні більше ніж 80% респондентів не відносять себе до жодної громадської організації. Це самий низький показник не тільки у Європі, але й у Латинській Америці [11].

За роки існування СРСР імітація соціальної активності та штучних громадських організацій викоренили у громадян бажання і навіть сформували відразу до публічної активності на рівні участі у громадських організаціях. Вищезазначене призвело до недовіри і до інститутів громадянського суспільства, які саме мають формувати та акумулювати соціальний капітал.

Одна з причин низького рівню соціального капіталу пов'язана з розповсюдженням негативного соціального капіталу, який виявляється у корупції та шахрайстві. Більшість громадян не спроможні протистояти корумпованості влади або асоціальним проявам громадян. Але ж саме за допомогою інститутів громадянського суспільства можливе їх вирішення.

Концепція «соціального капіталу» важлива для будь-якої держави, особливо, якщо розглядати її з точки зору політичного, соціально-економічного, морально-духовного потенціалу і ресурсу громадянського суспільства.

Отже, соціальний капітал є не тільки неодмінною умовою існування дієздатного громадянського суспільства, а й також його ресурсом, який дає можливість і впевненість кожному громадянину розвивати власну особистість, загальну довіру один до одного і до органів влади, здатність свідомо «включатися» в роботу того або іншого інституту.

капітал суспільство соціальний довіра

Размещено на Allbest.ru