Становлення громадянського суспільства в Україні як соціальна проблема

Прагнення українського народу жити в незалежній, демократичній країні, яке було проголошене у Декларації про державний суверенітет України, а згодом закріплене у Конституції України, актуалізувало подвійне завдання: створити умови для становлення громадянського суспільства та побудувати правову державу. Водночас виявилась недостатня підготовленість до кардинальних змін та реформування як частини теоретично-інтелектуальної еліти (політологів, політиків, філософів, юристів, соціологів), політиків-практиків (законодавців, урядовців, суддів, працівників органів місцевого самоврядування), так і пересічних громадян українського суспільства, виборців.

Дослідники визначають різні аспекти цієї проблеми та її наслідки для суспільства. Зокрема, І. Кресіна наголошує на тому, що політична демократія можлива лише на основі всебічного розвитку демократії економічної. Якщо на початку трансформації українського суспільства йшлося про переорієнтацію всіх сфер внутрішньої політики держави, про зміну акцентів (з тотального контролю на сприяння та стимулювання певних видів діяльності, необхідних для нормального функціонування суспільства), то нині треба говорити про розробку зрозумілої позитивної програми розвитку суспільного організму. У країні занепадають цілі регіони та галузі виробництва, мільйони людей залишаються без засобів для існування. Пересічний українець опинився на межі виживання. За даними соціологів, в Україні понад третини населення можна вважати бідними. Внаслідок цього зникає ґрунт для творення середнього класу, оскільки в середовищі бідних людей перш за все думають про звичайне фізичне виживання. Це становить серйозну перепону на шляху формування системи громадянського суспільства в Україні.

На думку М. Гурицької, бажання мати власну державу на практиці відсунуло на другий план інші суспільні проблеми, що, в свою чергу, негативно позначилося на щойно утворених структурах громадянського суспільства (організаційна і фінансова слабкість, вузька соціальна база політичних партій, невміння розв'язувати питання у політичній площині) та політичній культурі населення в цілому. Політична структуризація громадянського суспільства в Україні відбувається достатньо активно, однак поява на вітчизняних теренах більше ста політичних партій, тисяч громадських, десятків профспілкових організацій не сприяла посиленню відкритості та прозорості політичного процесу. Політичну ефективність можна охарактеризувати як досить низьку: адже актори громадянського суспільства виявилися не готовими сформувати дійову систему суспільного контролю за владою та механізм політичної відповідальності за помилки і прорахунки. Водночас стрімкий розвиток державних інститутів в Україні значно випереджав становлення структур громадянського суспільства, що гальмувало демократичний процес та заважало утворенню партнерських стосунків між ними [1, с. 219].

В. Безродна зазначає, що нині в Україні формуються найважливіші інститути громадянського суспільства: політичні партії, об'єднання підприємців, професійні союзи, жіночі, молодіжні, екологічні, правозахисні й інші організації та об'єднання. Відбувається процес напрацювання механізму їх взаємовпливу і впливу на державні інститути. Це одне з найбільш цінних явищ сучасної української дійсності, оскільки воно відображає процес самоорганізації різних соціальних груп з їхніми специфічними інтересами. Однак інститути громадянського суспільства переважно ще занадто слабкі для того, щоб повноцінно виконувати свої функції, гарантувати реальну причетність громадян до формування державної політики. І хоч, з одного боку, держава визнає інститути громадянського суспільства атрибутом політичної демократії, з іншого - їхні потреби й вимоги можуть за необхідності ігноруватися державою. Внаслідок цього відносини громадянського суспільства та держави мають ситуативний характер і не в змозі потрібним чином задовольнити ані групових інтересів, ані, тим більше, інтересів суспільства в цілому. Загальний стан громадянського суспільства в Україні нині постає як етап формування його окремих інститутів. Одночасно розпочато формування громадянського суспільства як певної цілісності, котра визначає свої стосунки з державою. Модель цих відносин відповідає перехідному стану суспільної системи; дослідниця визначає її як «нерівноправне партнерство» [2, с. 12].

Дослідження державної влади та громадянського суспільства виявляє певні закономірності їхнього функціонування. Навряд чи можна беззаперечно погодитися з І. Кресіною в тому, що саме поняття «громадянське суспільство» завжди має чітко виражений антиетатистський імпульс [3, с. 24]. На нашу думку, усвідомлення небезпеки підпорядкування інститутів громадянського суспільства державній владі не повинно переходити в заперечення держави взагалі. Не може бути по-справжньому вільним волевиявлення в державі, де знищуються або стають неефективними ті державні функції, що є найбільш корисними для широких верств населення, для всього суспільства. С. Давидович має рацію, стверджуючи, що без держави неможливо реорганізувати суспільство, вирішити усю складність економічних, соціальних і політичних питань, що стоять перед ним. Це, зокрема, стосується сучасного українського суспільства, з огляду на особливості його історичного розвитку та нинішній економічний стан, відсутність національного державного досвіду, суттєві відмінності в менталітеті населення різних регіонів, соціальне розшарування [4].

Ми вважаємо, що державу та громадянське суспільство слід характеризувати не як протилежні, а як взаємодоповнюючі поняття. Такий підхід обумовлюється тим, що державна влада та громадянське суспільство певної держави завжди існують у взаємозв'язку, є взаємозалежними.

Зазначене випливає з основної властивості системи державного управління - вона є цілісною в тій мірі, в якій має місце взаємодія її елементів. Чим сильніша взаємодія між державною владою та громадянським суспільством, тим більшою мірою система державного управління є цілісною. Тому можна констатувати, що зміцнення структурної взаємодії державної влади та громадянського суспільства в Україні є питанням обопільного виживання. Воно необхідне як для збереження держави, так і для подальшого розвитку системи інститутів громадянського суспільства.

Взаємодія державної влади та громадянського суспільства обумовлена розширенням механізму зворотних зв'язків. Реалізація взаємодії як механізму зворотних зв'язків у відносинах державної влади та громадянського суспільства змінює структурну основу державного управління в Україні, що призводить до зміни механізмів державного управління в цілому. Трансформуються рольові функції у системі державного управління: якщо у традиційній ієрархічній структурі впливу державна влада виступає як суб'єкт управління, то в ретикулярній (мережній) структурі взаємодії - у ролі лідера. Зміни відбуваються й у процесі прийняття рішень державного управління. Якщо у традиційній структурі управління суспільні проблеми просуваються в напрямку центра прийняття рішень - державної влади, то при взаємодії держави та громадянського суспільства рух стає обопільним, у результаті чого істотно зростають темпи реагування влади на виникаючі потреби громадянського суспільства [5, с. 8].

На відміну від західних демократичних держав, де взаємодія між державою й інститутами громадянського суспільства відображає баланс сил і груп інтересів, що склався внаслідок еволюції демократії, політична система України нині перебуває на етапі переходу від закритої до відкритої форми функціонування. При цьому, як слушно зазначає Т. Бутирська, існуючі відносини державної влади та громадянського суспільства в Україні не відповідають як потребам суспільства (про що свідчать дані соціологічних опитувань), так і сучасним загальносвітовим тенденціям цих відносин - переходу від протиставлення до узгодження, консенсусу. У сучасних умовах в Україні є необхідність загального підвищення ролі громадських організацій, однак реально відбувається перерозподіл громадянських прав на користь тільки одного типу суспільних об'єднань - політичних партій. Внаслідок цього громадянське суспільство виявляється відстороненим від державної діяльності як форми громадського життя, тому що вся громадянська діяльність зводиться, по суті, до боротьби за владу [5, с. 12]. Необхідність подолання такого стану речей обумовлює звернення до світового досвіду та вітчизняних традицій розвитку суспільства.

Одним із напрямів демократичного будівництва у країнах із розвиненим громадянським суспільством є роздержавлення, децентралізація та деконцентрація управлінських послуг. Йдеться про те, що держава делегує низку своїх повноважень щодо надання управлінських послуг населенню органам місцевого самоврядування, недержавним громадським утворенням та структурам ринкової економіки. Основним критерієм ефективності зазначеної взаємодії виступає співвідношення між результатами її функціонування, тобто сукупністю політичних рішень і політичних дій, та викликами конкретного культурно-історичного середовища. Якщо результати діяльності взаємодіючих сторін відповідають очікуванням середовища, це приводить до зростання стабілізаційних процесів у суспільному житті. Однак у разі повної або часткової невідповідності в цьому співвідношенні в суспільстві загострюються дестабілізаційні процеси. Відповідно до цієї теоретичної схеми можна дійти висновку, що серйозною проблемою сучасного українського життя є те, що складові елементи системи державного управління України досі не мають механізмів, іманентних за суттю і об'єктивних за способом дій, які б були спрямовані на запобігання деструктивним, руйнівним тенденціям їх функціонування. Тому розробка теоретичних засад подібної «стабілізаційної підсистеми» має стати одним із пріоритетних завдань реформування політичної системи й державного управління в Україні.

Проблемою українського соціуму є також відносини між інститутами громадянського суспільства і державною бюрократією. Спеціальне висвітлення зв'язків між ними дає змогу виявити й обґрунтувати причини домінування державної бюрократії, її спроможність визначально впливати на громадські організації в авторитарних і тоталітарних системах, а також дозволяє послаблювати такий вплив. Дослідники констатують, що громадянське суспільство спроможне істотно зменшити всевладдя бюрократії. Фактична наявність структур громадянського суспільства змушує державну бюрократію активізувати свою діяльність. Українські дослідники також обґрунтовують можливість накопичення інститутами громадянського суспільства важливого практичного досвіду, набутого у процесі впливу на державну бюрократію [6, с. 170].

Ще одним гострим питанням, яке має бути вирішене у процесі побудови системи громадянського суспільства в Україні, є національне питання. Для України зберігає актуальність розв'язання проблеми співвідношення громадянства та національності у процесі формування політичної нації в умовах національної держави, зорієнтованої на демократичні цінності. Ключовим питанням при цьому є відношення культурно-історичного досвіду народу та політичної волі, втіленої у намірах і діях держави.

На думку Л. Лойко, в Україні, де формування громадянського суспільства і політичної нації відбувається в умовах збереження, а подекуди - посилення етнокультурної різноманітності, коли нагальним є питання визначення місця й ролі громадських організацій національних меншин у структурі громадянсько-суспільної корпоративності, необхідно дуже обережно підходити до порівняння позицій громадянської та етногенетичної ідентичності. Дослідниця вважає, що збереженню міжнаціонального миру сприятиме поміркована концепція політичної нації, яка не буде водночас прихованою формою старого етнічного націоналізму і відповідно засобом асиміляції етнокультурних розбіжностей [7, с. 29].

Суспільні трансформації в Україні супроводжуються і кризовими явищами, пов'язаними з внутрішнім станом самих інститутів громадянського суспільства. На думку Ю. Сурміна, в Україні «третій сектор» не усвідомлює себе суб'єктом суспільних інтересів, не має загальнонаціональних інтересів, не висуває спільних вимог до влади щодо формування та реалізації публічної політики [8, с. 19]. В. Скворець вважає, що проблеми розвитку інститутів громадянського суспільства перш за все спричинені домінуванням ліберальних моделей суспільного розвитку в сучасній Україні. Воно породжує ігнорування традиційних цінностей українського народу, що посилює конфліктність у соціумі. Подолання системної кризи в Україні потребує визнання громадянського суспільства реальним суб'єктом, який відіграє ключову роль у суспільному відтворенні. Успішна модернізація українського соціуму можлива лише за умови поєднання традиційних національних цінностей з надбаннями інших цивілізацій та системного підходу до оптимізації розвитку громадянського суспільства, держави і соціуму [9, с. 12].

Отже, у процесі модернізації політичної системи України особливу увагу необхідно приділяти вдосконаленню інститутів громадянського суспільства. Вони мають стати засобами розробки й удосконалення суспільно-політичних програм, регулятором діяльності соціальних суб'єктів та їхньої інтеграції, допомогти у становленні і розвитку політичної системи українського суспільства. Водночас ці інститути повинні забезпечити трансформації людської свідомості в напрямі розуміння загальної значущості головних цінностей і норм громадянського суспільства.

Людиноцентристський характер громадянського суспільства знаходить вияв на всіх рівнях існування цієї системи. Людина та суспільство створюють механізми самоорганізації й самореалізації в межах існуючого правового поля. Якість їх рішень та характер вчинків залежить від ступеня розвиненості правосвідомості. Громадянське суспільство, по суті, уособлює ступінь самоорганізації людської спільноти на ґрунті діючого законодавства та традицій [10, с. 171].

Зміна моделі інтеракції акторів громадянського суспільства та держави залежить від соціокультурних характеристик: адже тільки активний, впевнений у собі, такий, що має гідність, громадянин буде вимагати від держави уважного і поважного ставлення, прагнутиме її контролювати, не захоче бути мовчазним об'єктом її діяльності. Такий громадянин змусить державу себе поважати, рахуватися зі своїми потребами та враховувати їх у державній діяльності. Суспільство таких соціально активних громадян зможе стати рівноправним партнером держави, яка набуде характеру правової - такої, що керуватиметься правом і виконуватиме волю суспільства [3, с. 25].

Тому спільною цінністю громадянського суспільства та правової держави є права людини, що особливо проявляється у процесі їх реалізації й захисту. Взаємодія прав людини з інституціями громадянського суспільства ґрунтується на тому, що:

• права людини є підставою утворення і дії деяких інституцій громадянського суспільства;

• названі права захищають основні інтереси людини, забезпечують їх реалізацію; при цьому співпадаючі інтереси осіб у громадянському суспільстві реалізовуються здебільшого через його інституції;

• права виступають як фундаментальні принципи, що відображають межі втручання держави у сферу діяльності інституцій громадянського суспільства;

• права людини визначають міру втручання індивідів у справи інших, і у цьому сенсі громадянське суспільство в цілому та його інституції зокрема є простором взаємодії носіїв прав, побудованої на подоланні конфліктів, що виникають у процесі реалізації прав людини, виключно правовими засобами;

• права мають власну цінність як надбання людства, що виражають найбільш загальну, безумовну значущість для всіх індивідів, одночасно вони є засобом встановлення чи визнання цінностей через інституції громадянського суспільства [11, с. 21].

Субстанційну основу гуманістичної парадигми системного підходу до організації громадянського суспільства складає принцип гуманізму як осьовий і системоутворюючий, визначальна основа нової методології. Будучи універсальним, він дозволяє розглянути сучасний світ у єдності його формаційних і цивілізаційних механізмів, класових, національних та загальнолюдських інтересів. Завдячуючи своїй універсальності, цей принцип адекватно реалізує свій теоретико-методологічний потенціал за умови забезпечення виходу як на індивідуальний, так і на загальнолюдський рівні.

Найважливішим індикатором гуманістичного потенціалу суспільства є його «соціальний капітал»: адже без довіри і взаємодії неможливе щастя людини, розвиток держави й ефективне управління. Головною характеристикою соціального капіталу постає спонтанна комунікабельність (здатність до спілкування) або спроможність створювати нові асоціації і розгортати співробітництво, відповідно до встановлених у суспільстві принципів. Соціальний капітал накопичується саме у громадянському суспільстві, а тому сприяння влади громадським організаціям має забезпечити гуманізацію суспільної свідомості [12, с. 8].

Ефективність методологічного застосування гуманістичного підходу зумовлена тим, що він є важливим регулятором гармонійного функціонування відносин «державна влада - людина», фактором інтеграції суспільства. Гуманістичні цінності набувають для людини і суспільства самоцінного значення, відносяться до вищих цілей життя, організують життєві цілі в ієрархію, вершиною якої є феномени, що відображені у фундаментальних категоріях прав людини: свободи, гідності, рівності, справедливості.

М. Калініченко досліджує поняття свободи як атрибутивну властивість громадянського суспільства. Автор доводить, що ідея концептуалізації і здійснення свободи у соціальній сфері пов'язана з творчою реалізацією людини у царині культури та права. Сприйняття свободи характеризує такий стан людської активності, коли людина, маючи здатність до свободи вибору, набуває водночас здатності відчувати себе потрібною в якості свого «культурного членства», або вкоріненості в конкретний соціокультурний етос [13, с. 11].

Саме свобода, а не свавілля, є основою буття особистості у громадянському суспільстві. Концепція громадянського суспільства, на думку Дж. Макліна, є виявом нового розуміння людської свободи - не як свободи вибору і здобуття, а як розбудови солідарних відносин між вільними індивідами. Вчений доходить висновку, що відчуття належності до громади є центральною рисою громадянського суспільства [14, с. 19]. Тому свобода як фундаментальний чинник утвердження й розбудови громадянського суспільства нерозривно пов'язана з відповідальністю. Громадянське суспільство - це сфера вільної поведінки людей, яка визначається відповідальністю і політичною свідомістю. Таким чином, історичний досвід підштовхує кожну мислячу людину до усвідомлення власної відповідальності за майбутнє того суспільства, в якому вона живе. Говорити про досконале громадянське суспільство можна лише з появою громадянина як самостійного члена суспільства, що володіє повним комплексом прав та свобод і, водночас, є відповідальним перед соціумом за свої вчинки [15, с. 112].

На думку В. Гавела, межі людської відповідальності з виникненням та розвитком громадянського суспільства розширюються. Мислитель пов'язував індивідуальність та відповідальність, оскільки саме навколо відповідальності формується і «зростає» вся ідентичність. Особисте «Я» визначається саме тим, за що людина почувається відповідальною. Поняття людської відповідальності - це відправний пункт ідентичності, конструктивний принцип, який визначає ступінь і тип ідентичності [16, с. 170]. Отже, людська ідентичність залежить від того, за що людина почувається відповідальною - за себе, за свою сім'ю, свій рід, народ чи людство взагалі. Відтак від усвідомлення відповідальності, від того, який характер вона має, залежить те, яким громадянином суспільства є людина.

Поступове усунення насильства з відносин між людьми виступає ще одним важливим показником людиноцентристського характеру громадянського суспільства. Не випадково в сучасному світі поступово починає поширюватись тенденція етизації поняття «громадянське суспільство», підвищується роль у ньому моральності, вихованості, повсякденної та політичної культури. Громадянське суспільство здійснюється як усвідомлене поширення етики свободи, спрямованої на повагу гідності особи й забезпечення права людини жити у суспільстві з контрольованим насильством.

Іншою атрибутивною властивістю громадянського суспільства є явище демократії, або так званої «політичної участі», у функціонуванні механізму державної влади. Громадянське суспільство постає як солідарний вплив громадськості на формулювання та реалізацію рішень влади щодо дотримання прав людини й гарантії її вільного розвитку на основі визнання субсидіарного самовизначення кожної особи. При цьому демократичні процедури залучають його суб'єктів, якими є вільні і рівноправні індивіди, до включення владних потенцій громадянського суспільства у загальний процес саморегуляції соціального організму країни [13, с. 11].

В. Пащенко вважає одним з ключових для концепції громадянського суспільства поняття «громадянськість». На думку дослідника, воно інтегрує всі якості та можливості, притаманні особистостям, які складають громадянське суспільство: автономність, взаємність, здатність до взаємодії з іншими людьми заради спільних цілей, уміння підпорядковувати приватні інтереси загальним. В основі громадянськості, а відтак - і громадянського суспільства, перебувають певні норми, які обумовлюють ці якості та можливості [17, с. 60].

Людиноцентристський зміст цих норм розкриває В. Казновецька, наголошуючи на тому, що ідея громадянського суспільства може бути утопічною за умови ігнорування антропологічної толерантності. Марність моралізаторських настанов і закликів до мирного співжиття в умовах плюралістичного світу, в якому переважають не вертикальні, а горизонтальні вартості та наративи, усувається тоді, коли світоглядні засади людського буття з необхідністю включають усвідомлення Іншого як власного «Я», коли складності соціального співіснування сприймаються згідно з принципом «Я є Інший». Толерантність у її філософсько-антропологічному розумінні постає визначальною світоглядною передумовою становлення громадянського суспільства, в якому вільні й рівноправні індивіди, перебуваючи в комунікативному полі пошуків гідності й визнання, отримують можливість самореалізації[18].

Толерантність як особистісна якість і принцип життєдіяльності громадянського суспільства знаходить вияв у соціальній активності й найбільш яскраво - у моральній активності людини. Етичний характер категорії толерантності визначається наявністю багатошарової ціннісної платформи, що постає як історичний фундамент суспільства, детермінує інтенсивність соціальної активності.

Слід наголосити, що толерантність не може бути гарантована знаннями, уміннями й навичками, психічними рисами чи зовнішніми умовами як такими. Толерантні відносини не мають готового вигляду, а задані людині як потенціал реалізації конструктивних засад, що актуалізується не тільки за певних обставин, але й за відповідних зусиль самої людини [19, с. 95]. Саме таку єдність зовнішніх умов та внутрішньої спрямованості людини на досягнення соціально значущих цілей і створює громадянське суспільство.

Отже, головне завдання інститутів громадянського суспільства полягає в забезпеченні умов для реалізації інтересів та потреб як окремої особи, так і всіх членів суспільства. Таким є об'єктивний зміст громадянського суспільства. Існує й суб'єктивна складова, яку визначає діяльність соціальних груп, рухів і громадян. Для поступального розвитку цієї суб'єктивної складової необхідно спрямувати зусилля на зміцнення «соціального капіталу» суспільства, розвиток таких кращих якостей громадянства, як повага до закону, виховання правової свідомості, раціональне мислення, толерантність, активність і небайдужість до власної долі та суспільних справ [3, с. 25]. Саме ці якості забезпечують людиноцентристський характер існування громадянського суспільства.

Досвід розвитку цивілізованих країн переконує, що формування структури громадянського суспільства в Україні відповідно до вектора сучасного руху світової цивілізації - це тривалий і дуже складний процес. Справжнє громадянське суспільство може існувати лише в державі з ефективною та конкурентоспроможною, соціально-орієнтованою економікою. Адже саме рівень ефективності національної економіки визначить місце України у світовому співтоваристві. При цьому державні інститути мають забезпечувати як рівні для всіх людей умови та можливості, так і нормальне функціонування громадянського суспільства в цілому.

Таким чином, в Україні на конституційному рівні має бути закладена модель правової організації життя людини й суспільства, відповідно до якої весь державний і суспільний механізм спрямовується на здійснення, захист прав та свобод людини. Усі політичні, економічні, соціальні, культурні права людини мають знайти своє відображення у відповідних інститутах громадянського суспільства, таких, як власність, свобода підприємництва, екологічна безпека, сім'я, освіта, наука і культура, громадські об'єднання, свобода інформації. Ці інститути повинні стати надійним фундаментом прав і свобод людини, яка є смислоутворюючим центром громадянського суспільства.

державний суспільство влада громадянський

Размещено на Allbest.ru