Суспільні та інституційні трансформації в сучасних соціальних системах

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Суспільні та інституційні трансформації в сучасних соціальних системах

Зінченко В.В.

При плануванні суспільного майбутнього акцент необхідно робити рівномірно і на аналіз цінностей, і на аналіз соціальних інститутів, що дозволить усвідомити реальні механізми практичної побудови нового суспільства. Te, що виявляється в якості поверхових феноменів, насправді характеризує рішучі тенденції, які підказують не тільки інші перспективи змін, але й такий переворот, який по глибині і ширині виходить далеко за межі очікувань традиційної суспільної теорії. З точки зору історичного прогресу кожен новий щабель розвитку людського суспільства відрізняється від минулого тим, що створює нові передумови для матеріальної і духовної інтеграції людства як вираження основної тенденції цього суспільно-історичного розвитку.

Для західної соціально-філософської теорії інтеграція розвинених суспільств у сучасній «неокапіталістичній» (або «неоіндустріальній» за іншою термінологією), фазі їхнього розвитку є об'єктом серйозних досліджень, що показують, яким чином сучасним розвиненим державам вдається інституалізувати і контролювати соціальні взаємовідносини. Це перш за все аналіз глобальних світоглядних і суспільних трансформацій, функціонування ідеології, системи освіти і засобів масової комунікації, методів обмеження соціальної боротьби рамками формалізованої системи, розвитку інститутів соціуму і контролю за ринком.

Сучасні зміни у природі розвинутого індустріального суспільства призвели до того, що аналіз ринкового механізму не може надати реального уявлення про структуру суспільної системи: держава стала невід'ємним елементом функціонування економіки, і в певному смислі усе суспільство перетворене в економічний апарат і навпаки, спостерігаємо масштабне явище державно-політичного інтервенціонізму в економічну систему. Різні елементи суспільства пронизані економічною і політичною раціональністю. У ситуації переходу до неокапіталгзму (<<посткапіталізму>>, «нового індустріального», «постіндустріального» суспільства) прагнення до стабілізації системи виявляє недостатність тільки економічних важелів, виникає потреба у безпосередньому впливі на свідомість мас, устворенні загальносуспільного ринку товарів духовного виробництва як інтегруючої, об'єднуючої суспільної сили. Науково-технічний процес, перетворення науки у безпосередньо виробничу силу, революція у сфері засобів масової комунікації полегшують здійснення цього завдання. Це стало новим історичним кроком на шляху створення реальних передумов як для матеріальної, так і для духовної інтеграції соціальних систем. Технічний прогрес, що розповсюдився на усю систему панування і координації, створює форми життя і влади, які замирюють сили, опозиційні по відношенню до системи і руйнують або знищують будь-який протест іменем історичних перспектив звільнення від важкої праці і панування.

Досвід тотальної інтеграції суспільних груп на основі «консенсуальної згоди» (Ю. Габермас) у неокапіталістичних суспільствах робить кордони між соціальними класами усе більш умовними. В індустріальному суспільстві виробничі відносини остаточно скидають з себе тягар позаекономічних форм, здобуваючи відносну самостійність від політики і разом з тим такий спосіб регулювання економічних процесів, як анонімний цінорегульований ринок. Економіка і політика вперше стають автономними сферами суспільного розвитку, отримують можливість не підмінювати одна одну, а лише взаємно обмежувати[4,с.14]. Капіталізм вже на ранніх стадіях свого розвитку, створюючи загальнонаціональний ринок продуктів матеріального виробництва об'єднує на базі цього ринку раніше розрізнені і самобутні громадянські утворення, підпорядковує їх єдиній централізованій владі, вводячи загальносуспільні стандарти регулювання людського життя (в основному за допомогою економічних важелів). У цих умовах маніпулювання духовними потребами постає лише опосередковано, як похідне від економічного і почасти політичного маніпулювання.

У сучасного неоіндустріального суспільства є здатність стримувати соціальні якісні зміни, які призвели б до встановлення суттєво відмінних інститутів, нового напряму виробничих процесів, нових форм людського існування. Це стримування соціальних змін є одним із знаменних досягнень розвиненого неоіндустріального суспільства. Нові засоби суспільної інтеграції, які відкривають більш широкий простір для обміну діяльністю і гармонійного розвитку людини панівна система ставить на службу своїм корпоративним інтересам. Одномірне мислення людини розглядає наявну соціальну дійсність як найліпшу, як втілення розуму і здатне до покращення цієї дійсності завжди вже у її межах, в рамках закріпленого, захищеного панівними силами сьогодення. Критичне мислення, аналізуючи дійсність, об'єктивно охоплює її можливості, борючись за переборення даної дійсності заради здійснення і втілення більш прогресивних можливостей для реалізації саморозвитку людини і людства на шляху до гуманізації. За одномірного мислення людина змушена суспільною необхідністю ототожнювати свою особистість, мислення, сприйняття і оточуючі речі з їхніми функціями[1,с.207].

У все більш широких сферах суспільного життя вказівки втрачають форму наказу і за допомогою маніпуляції, яка використовує соціальну техніку, перетворюється так, що підлеглі самі свідомо і вільно виконують свої обов'язки. У результаті маніпуляція перетворюється в універсальну структуру духовної репресії, усуваючи будь-які форми соціальної критики та дієву опозицію. Примусовий контроль за широкими суспільними сферами має організаційні форми, які сприяють закріпленню певного соціального положення, згладжуванню певних соціальних негараздів, він викликає до життя свого роду тривалу інституалізовану реформу[3,с.164].

В сучасних умовах «протиріччя глобалізму та імперіалізму» не можуть бути підведені під загальні формули, такі, як «універсальні протиріччя між працею і капіталізмом», і тим більше не можуть бути вирішені ними[6,с.191]. Для сучасного суспільства суттєвим є зростання кількості людей, котрі не очікують допомоги від політики у переборенні страху і турботи ні там, де економічна влада досить часто перетворюється у політичну, ні там, де пригнічується вільний вираз думок. Це в кінцевому підсумку призводить до масової втечі із суспільних структур, яка, у свою чергу, породжує нові труднощі, залежності, людську пасивність, девальвацію особистості як відповідального суб'єкта соціально-історичної творчості.

«В історичному плані ми знову переживаємо період Просвітництва, що передує періодові матеріальних змін, тобто період виховання, яке переходить у практику»[7,с.83]. Саме існування експлуатаційних відносин формує ідейну впевненість у необхідній заміні цього типу суспільства іншим, докорінно відмінним. Ця ідейна впевненість періодично поєднується з практичним повільним рухом та діяльністю тих суспільних груп, які володіють економічним потенціалом та організаційними можливостями і володіють здатністю створити нове суспільство, засноване на солідарності, співробітництві, свободі, рівності, а не на безмежній конкуренції, прагненні особистого самоствердження у боротьбі усіх проти всіх. Основним противником цих груп нині розглядається бюрократія, тобто ті, хто здійснює владу над суспільством на монопольній основі, ухиляючись від ефективного контролю народних мас.

Суспільство в перспективі має стати самокерованим. На зміну системі «людина-річ-людина», повинна прийти система «людина-людина», де відносини будуть безпосередньо суспільними, розумними. Але такі відносини вимагають і певних людей всебічно розвинених, здатних орієнтуватися у всіх суспільних відносинах. Самоуправління здійснюється всередині суспільних систем завдяки включенню населення в управління і власність, розширенню прав і свобод, зростанню соціальної захищеності, гуманізації суспільного життя. Нове суспільство, таким чином це свідомо регульована і самокерована система.

Метою «комунікативного суспільного самоуправління» громадськості на суспільному і виробничому рівнях є досягнення стану безконфліктності на основі узгоджених дій, що спрямовані на задоволення спільних інтересів, участь працівників (виробництво) і громадян (суспільство) в структурах управління. Має створюватися система спільних стимулів і спільної зацікавленості завдяки спільній участі в управлінні, яке в результаті набуває рис самоуправління. У такому випадку норми та рішення можуть бути легітимізованими на основі спільної комунікації, яка є регулятивним принципом. Створена структура має надавати однакові умови для рівноправного вибору дій, виключаючи примус і панування. Метою стає досягнення демократичного консенсусу в ухваленні рішень. На рівні суспільства та його структур норми і рішення формуються завдяки компромісу і згоді (консенсусу) між усіма зацікавленими учасниками, які мають рівні права у рівному доступі до управлінської влади. Водночас має виключатися надмірний тиск з боку однієї із сторін, нікому не надається привілейованого владно-управлінського статусу. Консенсус досягається завдяки процедурі спільного комунікативного формування рішень, які, засновуючись на рівних інтересах кожного, дістають обґрунтоване схвалення всіх.

Дана модель отримала назву деліберативної демократії (походить від латинського терміну deliberation «обговорення»). Кожен індивід в цій моделі отримує можливість брати участь у виробленні стратегії функціонування суспільства, що приводить до врахування інтересів окремих індивідів та соціальних груп і сприяє поглибленню їх взаєморозуміння. Суспільні утворення постають завдяки відносинам взаємного визнання, обговоренню і компромісу, який означає добровільну відмову від вузькоегоїстичних індивідуалістських чи групових інтересів, якщо вони стоять на заваді взаємній згоді і розширенню відкритості суспільної і політичної комунікації. Деліберативна демократія комунікативного самоуправління вказує, що не можна вважати по-справжньому легітимним те рішення, яке спирається на наперед вироблену формулу дій та рішень. Демократія в усіх формах суспільного перш за все це комунікація, яка в процесі найширшого обговорення раціонально формує волю її учасників. Tобто необхідно виходити не з наперед визначених поглядів і рішень, а з процесів їхнього формування у суспільному комунікативному дискурсі. Розвиток нового суспільства має здійснюватися як вільна справа звільнених індивідів. Для такої системи базовим є принцип суспільної відповідальності. Здатність до відповідальності означає підкорення її вимогам: бути спроможним є пов'язаним з бути зобов'язаним. «Відповідальність є складовою свободи діючого суб'єкта: я відповідаю за свої дії, незважаючи на те, чи існує об'єкт відповідальності, який рано чи пізно притягне мене до неї>>[2,с.32]. Цим обумовлюється відповідальність і залежність стану кожного за аналогічний стан іншого.

Рівний для усіх рівень свободи і справедливості є можливим за наявності солідарності: кожен член спільноти має відповідати за свої дії, заручаючись аналогічною відповідальністю по відношенню до себе з боку інших членів. Відбувається поєднання самовідповідальності і співвідповідальності. Завдяки цьому забезпечується досягнення мети демократичного громадянського устрою панування гуманізму, індивідуальної свободи і суспільної солідарності замість стану конфліктної соціально-політичної боротьби, антагоністичної непримиренності і панування експлуататорських відносин. В ідеях Р. Курца, Г. Райхельта, Ю. Ґабермаса, О. Лафонтена, А.Негрі звертається увага на взаємозв'язок громадсько-колективних дій, інтерперсональної взаємодії творчих осіб з типом політичної ідеології соціуму. Видається суттєвим та обґрунтованим твердження, що ефективні громадянські асоціації будь-якого рівня і типу здійснюється не на основі рішень більшості і навіть не на основі консенсусу, а на ґрунті «внутрішньої узгодженості суспільних орієнтирів і ціннісних прагнень>>[4,с.І22].

Суспільні реформи як самоціль самі по собі не здатні вирішити фундаментальні суперечності, що роздирають світ. Необхідні також і радикальні соціальні революційні зміни, яких можна досягти завдяки широким масовим діям і розвитку системи самоорганізації і самоуправління. Тому деліберативна політична концепція зберігає у своєму арсеналі класичне вчення про перманентну соціальну революцію (Е. Мандель, А. Горц, А. Бадью, М. Хардт), під якою розуміється необхідність солідарних дій людства щодо вирішення вищезгаданих проблем. Самоуправлінське громадянське суспільство в перспективі може бути світовою системою, бо на рівні окремої країни можливі лише елементи «громадянської суспільності» в тій чи іншій економіко-політичній та суспільній сферах.

Ідея громадянського самоуправлінського устрою суспільства є протилежністю як командно-адміністративному типу, так і тотальнодерегульованим соціальним системам. Демократичне самоврядування має бути досить гнучким, тобто маси повинні мати можливість вільно обирати із числа різноманітних альтернативних проектів. Еволюція громадянського руху, породженого соціальними і гуманістично-етичними вченнями, у сучасний період привела до чіткого розподілу на так звані «традиційні ліберальні» та «субсидіарні» течії. Традиційна демократія прагне лише до несуттєвих корекцій у наявному типі суспільства, ліберального у своїй основі, не змінюючи його сутності. Це призводить до суспільної стагнації і втрати політико-ідейної своєрідності.

Субсидіарна громадянська демократія (термін так званої «Субсидіарної соціальної школи», яка охоплює суспільствознавчі студії таких дослідників, як Р. Курц, Г. Райхельт, О. Лафонтен, Т. Майєр, Г. Вайссер, С. Міллер та ін.), розглядає нинішній стан суспільства як тимчасовий, етапний, потребуючий перманентних соціальних змін. Завоювання демократії привели до закріплення у розвинених державах громадянсько-політичних свобод, формально-юридичної рівності всіх громадян, широкої системи соціального захисту. Цей стан є^зручною основою для поступового подальшого суспільного розвитку. Йдеться про зміну сутності суспільства доповнення до наявних соціальних завоювань розширеної системи відносин самоврядування (у суспільній, виробничій і політико-державній сферах), зменшення простору відносин адміністрування, найманства та експлуатації.

У суспільно-політичній сфері субсидіарна громадянська демократія, виходячи із своїх ідейних засад, практичного досвіду та поставленої мети тотального подолання експлуатації та відчуження, не може концентруватися виключно на парламентських формах політичної діяльності, оскільки парламентська політична діяльність спрямована на формування групи професійних політиків, що може призвести до її концентрації у руках певних замкнено-елітних угруповань. Це перетворює політику на привілей. Водночас це відчужує від політичної діяльності та політичної культури широкі верстви населення, активність яких у такому випадку виявляється епізодично під час виборів або масових заворушень.

Громадянська демократія виступає за залучення до повсякденної політичної діяльності більшості населення, охоплення його сферою політичного просвітництва. Позапарламентська політична діяльність може відбуватися у двох формах. Перша форма розширення сфери «суспільності» форм діяльності громадян у справі самоорганізаційного самоврядуванню своїм повсякденним, професійним, творчим життям через розширення сфери вільних від системи державної влади асоціацій та об'єднань, у яких люди здійснюють реальне управління власного долею з урахуванням аналогічних потреб і прав інших. Це приводить до поєднання діяльності з метою вирішення власних побутових, професійних та інших вузькогрупових і верстових інтересів із загальносуспільними, що також стимулює політико-управлінську активізацію громадян. Внаслідок цього політична діяльність перетворюється із епізодичної на перманентнуДруга форма це методи політичного тиску (акції громадянської непокори, страйки, революційні дії), які змушують змінювати сутність держави із захисника вузько групових потреб на виразника інтересів загальносуспільних. Позапарламентська політична діяльність не дозволяє консервуватися політичній системі, стимулює її еволюцію у напрямку постійної демократизації.

Це призводить до збільшення залежності політичної сфери від громадянської суспільності, завдяки її повсякчасному впливу на ухвалення суспільне вагомих рішень. Усвідомлення можливості свого реального впливу на політичні процеси, сприяє формуванню «випереджуючого реформаційного мислення» (за термінологією О.Лафонтена)[5,с.11] у представників суспільно-політичної діяльності, яке не пристосовується до наявної політичної реальності, а, навпаки, формує її перетворення оскільки вільне, не-репресивне мислення створює схеми і форми майбутнього реформування суспільства. Воно стає революційним фактором, який обумовлює постійну гуманізаційну еволюцію суспільства.

Успадкована якісно визначена різноплановість і різноманітність господарчих структур повільно, але неухильно відживає на високому рівні науково-технічних виробничих сил, що дозволить асоційованим індивідам бути реально вільними і у суспільно-політичному, економічному, і у духовному відношеннях. Це стане можливим тоді, коли абсолютно переважаюча частина суспільної і виробничої системи буде охоплена безпосередньо суспільним контролем. Це і буде означати реальну перемогу громадянського суспільства у базисі соціуму, так як різноманітні продукти колективної діяльності асоційованих членів перестануть протистояти один одному. У найбільш широкому своєму значенні громадянське суспільство є власністю на знання і культуру в цілому, тобто на ті умови життя та праці, які слугують розвитку не лише натурального або грошового багатства, але і самої людини як основного капіталу, включаючи сюди освіту, засоби інформації та спілкування, різні форми інтелектуальної і творчої діяльності. Це робить людину перш за все духовно багатою у сфері її індивідуального саморозвитку.

Громадянське суспільство є фактором суспільно-культурним, що включає у себе відношення людини до засобів не тільки матеріального виробництва, але і свого самовиробництва як суспільної, культурної істоти. Воно як би виводить людину за межі безпосередньо матеріального виробництва, за межі її суто економічного існування і необхідності у більш широку соціальну сферу вільного і багатобічного розвитку. В ідеї громадянського суспільства виражається історична тенденція переходу до свободи від політичного та економічного детермінізму, завдяки чому людина стає співвласником всезагальних умов свого особистого розвитку, незалежно від виконуваних нею соціально-економічних функцій і ролей. Тому громадянське суспільство означає не просто переборення гноблення і бідності, а якісно новий рівень людської свободи, свободи від суто економічної, політичної і духовної, продиктованої матеріальними нестатками, необхідності.

Список використаних джерел

суспільний інституційний трансформація соціальний

1. Маркузе Г. Одномерный человек. Исследование идеологии Развитого Индустриального Общества, пер. с англ. М., 1994. 368с.

2. Dannemann R. Das Prinzip Verdinglichung. Wiesbaden: Panorama, 2005.-166s.

3. Habemias J. Theorie und Praxis. Sozialphilosophisclie Studien.-Neuwied, 1963 (2. Auflage, 1971) 303s.

4. Kurz R. Schwarzbuch Kapitalismus. EinAbgesang auf die arktwirtschaft. Munchen: Ullstein, 2001, 456s.

5. Lafontaine O. Fortsclirit und Solidaritat Bonn: Reinbek Verlag, 2008. 228s.

6. Ludtz R Die Ideologie des Sozialdemokratismus in der Sicht der Komunisten. Bonn.1972. Hamburg, Das Vorwarts Buch, 1993.397s.

7. Marcuse H. Versuch tiber die Befreiung. Frankfurt a.M.:Suhrkamp, 1989.133s.

Размещено на Allbest.ru