Суспільство всезагальної комунікації як чинник подолання насилля

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Суспільство всезагальної комунікації як чинник подолання насилля

Старокожева М.С.

Актуальність тема даної статті є незаперечною. Адже мова піде про те, що суспільство сьогодні вийшло на новий етап розвитку. He знаю, чи маємо ми право говорити про еволюціювання, але ми можемо говорити про новий економічний, політичний, культурний та інші рівні суспільного розвитку, що на думку багатьох філософів сучасності переводить нас в новий час постмодерн, який характеризується пануванням комунікативної філософії. Комунікативна сфера суттєво розширилась і водночас звузилась. Розширилась відносно інформаційних джерел, комунікативних можливостей. Завдяки новітнім технологіям ми можемо спілкуватись один з одним, знаходячись при цьому на відстані десятків кілометрів, ми можемо не просто розмовляти, а й бачити один одного. Ми маємо доступ до неосяжних скарбниць знань всесвітніх бібліотек, музеїв, країн, культур врешті решт, і все це завдяки сучасним технологіям. Одночасно ми закриваємо і відмежовуємо велику кількість людей, які не мають таких нових винаходів людства, які б дозволяли їм бути настільки ж вільними в спілкуванні та настільки ж обізнаними в світовій і культурній ситуації сьогодення як і нам. Ми породжуємо нерівність, і мова тут йде не про африканські поселення чи індійські міста, мова йде про тих, хто насправді живе поряд з нами, і саме з філософської точки зору ми унеможливлюємо дискурс, бо встановлюємо неоднакові правила. Ми все більше і більше розширюємо прірву між різними культурами, між різними людьми. Отже, нажаль разом з позитивним моментом розвитку технологій ми маємо і зворотній бік цього явища насилля. І мова тут йде не тільки про фізичне, але й про інтелектуальне, соціальне, політичне, культурне, релігійне, про будь-яке насилля. Насилля, як процес пов'язаний з багатьма чинниками. Вірніше ми можемо говорити про абсолютно різні чинники створення насилля і тут можуть матися на увазі безліч речей. І як це не дивно, але комунікацію, вірніше її дію, теж можна вважати за акт насилля.

Тож, ми спробуємо подивитись на комунікативні акти з двох боків: як на чинник подолання (чи зниження) насилля та як на чинник його провокування. Безумовно, що це поняття, ця проблема виникла не сьогодні, але саме в наш час вона набрала неймовірних обертів і тягне за собою все більше людей, все більше нових проблем у всіх сферах людського існування. Я маю на меті показати, як комунікативна філософія і суспільство всезагальної комунікації впливають і можуть вплинути на цей стан речей, чи в змозі ми лише за допомогою мови та спілкування подолати ті бар'єри, які виникли, те відчуження, ту загрозу що насправді принесла із всесвітніми благами техногенна цивілізація. Чи долаємо ми, спілкуючись, насилля, чи навпаки породжуємо нові його спалахи?

Роль мас-медіа в коекзистенційній комунікації

Люди кінця XX сторіччя опинились в деякій мірі заручниками створених ними ж самими творінь, бо якщо позбавити їх можливості використання пристроїв, які так чи інакше забезпечують отримання інформації (TB, комп'ютер, телефон та ін.), то це може призвести до сильного стресу і фрустрації. Таким чином речі стають посередниками між людиною і реальністю, і тут потрібно чітко позначити межу, щоб уникнути повної відмови від послуг техніки і повного в ній розчинення. Саме тому одне з найважливіших завдань постмодерністської філософії це аналіз ролі інформаційних технологій в сучасному суспільстві.

З цього й починає розгляд та визначення постмодерну італійський філософ Дж. Ваттімо. Ta перш за все слід зазначити, що на відміну від інших постмодерністів, замість терміну «постмодерн» Дж.Ваттімо надає перевагу терміну «пізня сучасність», вважаючи його більш чітким і зрозумілим. Разом з іншими представниками постмодернізму Ваттімо визнає катастрофу основних просвітницьких ідеалів і цінностей свободи, рівності, братерства, справедливості, розуму, прогресу й т.п. Всі вони особливо ідеали гуманізму в тій або іншій мірі не відбулися, й у наші дні поступилися місцем скептицизму, нігілізму й цинізму. Разом з тим, здійснюючи слідом за Ф.Ніцше радикальну переоцінку цінностей, Дж.Ваттімо не схильний зайво драматизувати складну ситуацію. В існуючому нігілізмі він прагне виявити позитивні моменти, що допускав і Ф.Ніцше.

Дж. Ваттімо активно підтримує квітуче різноманіття, що тепер, завдяки мас-медіа, може розкритися у всій своїй повноті. Італійський філософ бачить у засобах масової інформації одне з головних джерел глибоких змін у сучасному суспільстві. На його думку, саме розвиток засобів масової інформації є визначальним чинником переходу до «пізньої сучасності» або так званого «постмодерну». Медійні структуру є визначальними рисами постсучасного суспільства, яке Ваттімо характеризує як суспільство загальної комунікації, суспільство засобів масової інформації.

Власне, Дж.Ваттімо не просто говорить про мас-медіа в епоху постмодерну, ні, він віддає їм пальму першості, він вважає їх першопричиною та головною ознакою виникнення постмодерну як такого.«... я намереваюсь утверждать следующее: а)в рождении общества постмодерна решающая роль принадлежит масс-медиа; б)масс-медиа характеризуют это общество не как общество более «прозрачное», больше осознающее себя, более «просвещенное», но как общество более сложное, даже хаотичное; и, наконец, в)именно в этом относительном «хаосе» коренятся наши надежды на эмансипацию»[5,с.10].

Піднімаючи проблему мас-медіа, потрібно виходити з того, що: по-перше це відношення до мас-медіа як до незалежного засобу комунікації, причому на світовому рівні, і друге це розуміння медійної сфери як ще однієї реальності. І тут нам лише потрібно визначити межі першого і другого питання.

На очах одного покоління відбувся злам, зміна парадигми, заснованій на письмі та читанні. Замість мистецтва впливати на людей поняттями та раціональними аргументами, склалась інша техніка, заснована на образах. В сучасних мас-медіа все більше використовуються картинки та ілюстрації, і поступово головним джерелом вдоволення інформаційною потребою та естетичними цінностями стає голубий екран.

Засоби мас-медіа зазвичай завжди асоціюються в нас з передачею певної інформації, а отже з комунікацією як такою. Ми можемо говорити про можливість спілкування як в позитивному, так і в негативному плані. Власне саме на прикладі медійних структур це можна побачити краще всього. На даний момент майже всі(якщо не абсолютно всі) наші уявлення про світ виникають на основі ЗМІ. Вони формують в нас певні думки, певну життєву позицію та взагалі відношення до будь-якої проблеми, з якою ми стикаємось чи можемо зіткнутися. Вони виступають агітаторами за певний спосіб життя, політичний чи економічний устрій, виробляють в нас певну моральну, релігійну, культурну позицію. Тобто, світ ТЕЛЕБАЧЕННЯ та ІНТЕРНЕТУ замінює нам власний життєвий досвід набором чужих думок. І в більшості випадків ми абсолютно впевнені у власному їх вироблені, але насправді вони є сконструйованим анонімним поглядом. Тож, як вже зрозуміло з вищезазначеного, сьогодні ЗМІ є як прогресивним винаходом людства в інформаційному просторі всезагальної комунікації, так і загрозою в руках тих, хто стоїть «у керма». Телевізійний репортаж сьогодні стає нашими очами та вухами, заміщує, по-суті, наш чуттєвий досвід, адже ми самі бачимо і чуємо, що відбувається десь, де нас насправді немає. Це є фальсифікація реальності, підміна досвіду та значення. Але ми вже настільки звикли до цього, що не бачимо тут загрози і віримо всьому, що нам показують, навіть, якщо це ніколи не відбувалось, адже ми бачимо це власними очима. «Иными словами, вся реальность современного человека искусственна, она вся сконструирована, сделана, и в этом смысле виртуальна. Ситуация искусственности мира абсолютно не нова для человека. Более того, именно с такого рода реальностью он только и знаком»[7]. Це те, що стосується негативності ЗМІ. Але ж є і позитив. В постмодерну епоху ми перейшли на новий рівень сприйняття та оброблення інформації. Через величезну кількість нових культур та досвідів, які влились в наш горизонт світосприйняття, суспільство не може бути прозорим, навпаки вони стає відчуженим, відчуженим як по відношенню до інших так і стосовно себе. Для подолання цієї розгубленості та закритості нам на допомогу і приходять ЗМІ. Телебачення та Інтернет виявились сьогодні новим інформаційним простором, який в змозі інтегрувати суспільство, подолати його устремління до фрагментарності. Раніше ці функції виконували газети, журнали, книжки, сьогодні ж «синхронізатором» суспільної думки можна сміливо назвати телебачення. І в першу чергу це пов'язано з тим, що ми живемо в дуже динамічний час, і масова свідомість просто не встигає за обігом часу. Ми орієнтуємось в сьогоднішньому світі на норми, які були вироблені в старому. Тут на допомогу нам і приходять ЗМІ. «Они дают модели интерпретации действительности для массового сознания. CMK становятся первыми, кто сегодня определяет, что хорошо и что плохо>>[10,с.99].

На думку Ю. Габермаса, комунікація неможлива без певного консенсусу. І з цим неможна не погодитись, адже наше повсякденне життя з іншими людьми конструюється через комунікативні практики, які дозволяють одним людям зрозуміти інших. Ми погоджуємось використовувати певні правила для налагоджування спілкування і розуміння інших, а не для маніпулювання. Ми також погоджуємось на певні правила відносно культури і суспільства загалом. Але, якщо через якісь причини, взаємопогодження і розуміння стають неможливими, той хто говорить і той хто слухає стають відчуженими один одному, закритими один для одного і більше не можуть сприймати жодну інформацію іншого, то саме з цього моменту, як вважає Ж.Блетон і починається викривлення комунікації, нерозуміння і обман, які викликають такі явища як тероризм. Тож, ми знову повертаємось до того, що комунікативний простір дуже хиткий та загрозливий. Один необережний крок і ми можемо опинитись на іншому боці комунікації на боці насилля. «Спираль насилия начинается с нарушенной коммуникации, которая, начиная с момента возникновения обоюдного неконтролируемого недоверия, ведет к разрыву самой коммуникации. Глобализация, с учетом различных политических, культурных и экономических аспектов, как кажется, содействует бесконечному движению к коммуникативному насилию>>[2]. Тож консенсус, чи незгода? Питання важливе і складне. З одного боку, ми бачимо до чого власне може призвести невиконання правил, встановлених спеціально для забезпечення нормального, здорового спілкування. З іншого обмеження ЗМІ власного вибору людини. Людина кориться тим умовам існування, які їй нав'язують, саме через уникнення конфлікту. Ane існує конфлікт і в самій людині, протиріччя, якого не слід уникати. І справа тут не в порушенні правил спілкування чи суспільних відносин, справа тут в порушенні індивідуальності свого власного Я. Вічна згода та консенсус лишають людину без її істинної войовничої, але й прогресуючої (в сенсі розуму) сутності. Мені дуже імпонує думка німецького мислителя Н.Лумана з цього приводу: «Разумеется, коммуникация без консенсуса вообще невозможна, но она невозможна также и без разногласия. То, что ее необходимо обусловливает, что в отношении тем, в данный момент неактуальных, вопрос консенсуса или разногласия можно оставить открытым. И даже при темах актуальных даже когда наконец-то найдено место для парковки и путь в кафе, в котором должны давать лучший в Риме кофе, закончен пешком и даже пара капель уже выпита где тогда консенсус или разногласие, до тех пор пока удовольствие не будет испорчено коммуникацией?»[8].

Єдиний підсумок, який можна зробити відносно ЗМІ, розширення інформаційного простору та досвіду спілкування не стосується, на мій погляд, ані позитиву, ані негативу. Ми можемо побачити в сьогоденному світі плюралізм у всьому, у всьому розбіжності, прояв індивідуальності, власне про це пишуть, на цьому наголошують сучасні філософи, але, на мою думку, єдине спільне, що ми всі маємо це єдність спілкування, яку повинні берегти, якої повинні прагнути, власне саме процес спілкування і створює цю єдність, яка так потрібна нам в нашому відчуженому, закритому, непрозорому суспільстві. Ми повинні прагнути до єдності, єднання нашої свідомості, а згодом ми досягнемо і єдності в нашій діяльності. Про це зазначає і німецький філософ К. Ясперс: «Общение связывает людей, способствует тому, что племена объединяются в народы, народы в группы народов, страны в континенты, а затем вновь распадаются: люди, принадлежащие к различным народам, встречаются и вновь забывают друг о друге. Все это будет продолжаться до тех пор, пока не наступит время сознательной фактической взаимосвязи всех со всеми и общение в реальном его свершении или прерывающееся в ходе борьбы не станет беспрерывным. Тогда начнется история человечества, которую можно определить как взаимный обмен в единстве общения>>[ 12,с.259].

Мною вже було зазначено про мас-медіа як про загрозу насилля та як про засіб віртуалізації життя. Але на цьому віртуальність не закінчується, навпаки саме з цієї точки вона тільки починає набирати обертів. Тож, мені б хотілось зупинитись на віртуальній реальності, але не тільки як на способі обміну думками, а й як на показнику насилля.

Віртуальна реальність як замінник дійсності

Віртуальна реальність чи віртуалізація життя? Два схожих за формою, але різних за змістом вирази. Віртуальна реальність стосується лише нової можливості, нової реалізації, але скоріше в технічному плані. Це сфера зберігання та обміну неймовірно великою кількістю інформації, основним завданням якої на початку її винайдення було спрощення життєдіяльності людини. Віртуалізація ж життя це вже інше. Це перенесення всіх сфер людського існування, політичного, економічного, культурного та ін.. устроїв, перенесення взаємовідношень, стосунків, праці, в віртуальний простір.

Сьогодні ми узалежнились від технічного забезпечення настільки, що будь-який наш рух майже неможливий без його втручання. І роль віртуалізації тут має не останню роль. Як зазначає С.Вєсєлова, наш світ вже знаходиться у великому потоці інформації, яка забезпечує рух літаків, кораблів, машин, роботу заводів та багатьох машин, що мають справу з електронікою. Власне будь-який пристрій нашого побуту це вже маленький бортовий комп'ютер, який містить у собі певну кількість потрібної йому для виконання певної роботи інформацію. Тож, зупинка комп'ютеризованої системи була б сьогодні прирівняна глобальній катастрофі. Але основна проблема постає саме в тому, щоб мати змоіу відділяти людську реальність від комп'ютерної, людину від техніки. А на даному етапі ми маємо відділити, ще й віртуальну реальність, яка займає зараз набагато більше місця в нашому життя ніж звичайні механічні машини.

З іншого боку, ми весь час намагаємось вийти за межі цієї створеної самою людиною віртуальної реальності, але не замислюємо над тим, що все, створене людиною, за великим рахунком теж є віртуальна реальність, бо все це не є природним, не є справжнім, все це штучне. Починаючи від обрядів, традицій, одягу і закінчуючи телефоном, машинами і літаками. Вся культура людства це віртуальний простір, який був створений нами для покращення умов нашого існування. Весь світ в якому ми живемо це велика іграшка в руках людини. Бо, «из всех живых существ человек единственное, не имеющее своей ниши в мире природы>>[6]. За своєю природою людина істота символічна, тож не дивно, що й світ, який вона створила для себе теж переповнений символами. Єдина різниця між всім створеним людиною штучним світом і віртуальним в тому, що перший створений не за допомогою комп'ютерів, а за допомогою людської уяви, творчості.

Тож проблема яка постає перед нами стосовно «другої» реальності має наступне значення: «Проблема реальности виртуального прежде всего проявляет себя в обстоятельствах конкуренции реальностей реальности «большой», реальности «действительного» и реальности искусственной, реальности виртуального»[7].

Іншими словами ми пішли так далеко, що замінили і без того штучну реальність ще однією її копією. Дуже гарно це явище відображається в постмодерному понятті симулякр копії неіснуючого оригіналу. Ми наділили сенсом і неймовірною важливістю те, що взагалі насправді не існує. Ми приділяємо набагато більше значення і уваги тому, що є віртуальним для нас, іманентним нам. «Все апельсины, йогурты, длинноногие красавицы из рекламных роликов и плакатов типичные симулякры, они суть знаки несуществующих объектов. Это образы объектов, которых нет и не было в нашем мире, но именно они и задают ритм и смысл нашей реальной жизни, они задают ее цель и направление, они суть ее критерий, индикатор ее истинности. Проблема BPпроблема прежде всего смешения реальностей это проблема оборачивания платоновского мира, когда копия обретает большую значимость и тем самым большую реальность, чем оригинал»[7]. Основна проблема полягає в тому, що людини не бачить різниці між першою і другою реальністю. Ми створюємо все більше і більше нових речей, відкриваючи двері всезагальної комунікації ми привносимо нові культури, нові способи життя, нові для нас реальності, але і цього нам здається недостатнім і ми створили для себе ще одним світ комп'ютерної реальності, в який поступово переносимо себе самих. Ми замінюємо себе у всьому. За допомогою сучасної медицини ми створюємо нове тіло, нове обличчя, за допомогою таких зовнішніх атрибутів самовираження як автомобілі, квартири, меблі, одяг, гроші, ми змінюємо ставлення до нас, свій статус, за допомогою засобів пересування ми можемо кардинально змінити свою культуру і спосіб життя, але незважаючи на все це, ми все ще залишались собою. Віртуальна реальність кіберпростору відкриває безмежний, безкрайній світ спілкування та інформації, але залишає нас самотніми та відчуженими, забирає в нас найдорожче, чим ми володіємо особистість. «ВР все чаще внушает человеку опасение, несмотря на всю привлекательность и привязчивость. В ней чувствуется вполне определенная угроза уникальности человека и некоторым его прежде неоспариваемым чертам. Этот новый страх, наряду с традиционными боязнь раствориться в искусственной, им же созданной реальности»[7]. Тож, насилля, яке ми бачимо з боку віртуальної реальності це перш за все позбавлення людини індивідуального, творчого, неповторного, це загроза повної загубленості, розчинності, злиття зі світом кіберпростору. З іншого боку саме явище Інтернету відкриває для нас нові можливості спілкування і переводить їх на новий рівень, про що зазначає і Дж.Ваттімо та інші мислителі сучасності. Власне, кіберпростір спонукає нас до відкритості та взаємодії, зникають расові проблеми, дискримінації, політичне відчуження, особистий страх та невпевненість. Перед обличчям нашого монітору ми невидимі, але голосні, ми не маємо обличчя, але знаходимо силу волі та свободу думки. Ми дійсно в змозі створити більш вільний, більш загальний, більш впевнений у своїх силах світ світ всезагальної комунікації. «Киберпространство состоит из взаимодействий и отношений, мыслит и выстраивает себя подобно стоячей волне в сплетении наших коммуникаций. Наш мир одновременно везде и нигде, но не там, где живут наши тела. Мы творим мир, в который могут войти все без привилегий и дискриминации, независимо от цвета кожи, экономической или военной мощи и места рождения. Мы творим мир, в котором кто угодно и где угодно может высказывать свои мнения, какими бы экстравагантными они ни были, не испытывая страха, что его или ее принудят к молчанию или согласию с мнением болынинства>>[1]. Отже, ми маємо два погляди на сучасний стан віртуалізації реальності. Світ змінився і хочемо ми чи ні, але нам прийдеться пристосуватись до нових умов життя. Віртуальна реальність сьогодні, на думку філософів, повинна зайняти місце серед таких категорій як час, простір, буття, сутність, яка дозволяє розглядати реальність одразу різними типами знання: природничо-науковим, гуманітарним та технічним. Я навмисно поки що не буду зупинятись на моралі, релігії та культурі в сфері віртуальної реальності, бо це є окрема тема і викласти її в декількох реченнях мені просто не вдасться. Отже, врешті решт, ще одна реальність не така вже й велика проблема для людини, якщо її правильно використовувати і не шкодити ні собі, ні іншим. Як вважає один з засновників кіберпростору Д. Барлоу, ми можемо створити світ, ліпший, ніж він був до нас, більш чесний, більш моральний, більш вільний. Це може бути початком нової цивілізації цивілізації кіберпростору. «Мы распространим наши «я» по всей планете так, что никто не сможет арестовать наши мысли. Мы сотворим в Киберпространстве цивилизацию Сознания. Пусть она будет более человечной и честной, чем мир, который создали до того ваши правительства^ 1].

Моральні цінності та естетичний досвід

Формування моральних цінностей та гуманістичних орієнтирів є одним з основних моментів будь-якої філософської думки. Сучасна не є виключенням. Незважаючи на значні привілеї технічної та глобалістичної думки, все ж постмодерна філософія не позбавлена моралі. Хоча, якщо слідувати Ф.Ніцше, то вона її загубила, знецінила. Але мені б все ж таки хотілось спробувати запропонувати певну модель сучасної етичної думки, розглядаючи її крізь призму інформаційних технологій, мас-медіа, віртуальної реальності та всього технічного простору.

Проблема співвідношення моралі і техніки дійсно дуже гостро постала перед сьогоденною людиною. Ми живемо в вік певної вседозволеності, якщо не в дійсному, то принаймні в віртуальному світі. А оскільки ми вже вели мову про те, що межа між ними зараз дуже хитка, то хвилювання з цього приводу є зрозумілими і виправданими. Ви спитаєте чому я закінчую цю статтю саме моральним та естетичним моментами? Я спробую дати пояснення. Справа полягає в тому, що більшість філософів сучасності, і не тільки завершують свої вчення певними моральними приписами та настановами. На мою думку, це пов'язано з тим, що це дійсно є певним завершальним і основним моментом формування людської особистості. Без метального імперативу, без розвитку творчого начала, людина не може бути повноцінною особистістю, вона перестає бути людиною, в широкому сенсі цього слова (зараз не йде мова про розум чи розсудок). І комунікативна, постмодерна філософія не є виключенням з цього. На дану статтю мене надихнула праця відомого італійського філософа сучасності Дж.Ваттімо «Прозоре суспільство», де він викладає свою позицію стосовно мас-медіа, комунікації, прозорого суспільства. Ane основним в цій роботі є якраз не суспільство, з точки зору політично устрою чи з точки зору інформаційного простору, а саме суспільство в його культурному та естетичному розгляді. Він звертається до таких видатних мислителів, як М.Гайдеггер, Т.Адорно, Г.Гадамер, П.Рикьор, Ж.Дерріда, Ю.Габермас та багатьох інших, з єдиною метою визначити межі та напрямок сучасної естетичної думки. Бо саме це є відправною точкою епохи постмодерну і саме цим вона і визначається, в цьому розкривається її основна сутність. Розвиток техніки він пов'язує в першу чергу, як це не дивно з розвитком саме гуманітарних наук, які конструюють світ як образ. Сьогодні «... фундаментальные характеристики экзистенции... наиболее полно раскрываются именно в эстетическом опыте»[5,с.52]. Основні характеристики сучасного естетичного світу, на його думку можна характеризувати такими поняттями як Stoss та Shock, які також можна визначити як «загубленість», тобто твір мистецтва повинен викликати шок у глядача, інакше він не буде зрозумілим і сприйнятим. Єдиною формою досвіду, яка може забезпечити відкритість діалогу, Дж.Ваттімо вважає досвід естетичний. Цей досвід, як досвід можливості іншого, відкритості іншому, як досвід загубленості є в десакралізованному суспільстві єдиним орієнтиром. Дж.Ваттімо зазначає, що попередня естетична думка була спрямована на досвід гармонії, відчуття прекрасного, катарсис, заспокоєння. В постмодерному ж світі на перший план виходить не сам твір, а його сприйняття, те, як воно доходить до глядача, як впливає на нього. І оскільки, мистецтво сьогодні знаходить глядача через засоби масової комунікації, то й спосіб його існування є скоріше технологічним, медійним, масовим. Отже, незважаючи на те, що Дж.Ваттімо розуміє певну поверховість, штучність, масовість сучасного постмодерного мистецтва, він все ж таки вбачає в цьому скоріше можливість і потребу в сприйнятті, а ніж розчинення одвічних естетичних цінностей та категорій в безликому світі сучасних симулякрів. Він вважає, що ми повинні прийняти цю відмову від вічного, нетлінного, істинного, того що наділено ідеальним співвідношенням зовнішнього і внутрішнього, наповненим глибинним змістом. Сучасне суспільство породжує сучасне собі масове мистецтво, масовий естетичний досвід. Він є хитким, поверховим, такою є доля сучасного мистецтва. В епоху всезагальної комунікації воно перестає бути творінням генія, його все тяжче відрізнити від повсякденності та кіча.

Але не всі можуть погодитись з такою інтерпретацією ідеї прекрасного, навіть в сучасному ключі. Ж.Бодріяр, наприклад, має абсолютно протилежну точку зору, стосовно примирення з сьогоденною естетичною дійсністю. Його думки з приводу сучасної культури та мистецтва набагато гостріші та пронизані сумом і безвихіддю. Він ототожнює постмодерні ідеали мистецтва з «непритомністю сучасного мистецтва», а естетичний досвід з «відчуттям марно витраченого часу». Сучасне мистецтво втратило набагато більше ніж одвічні істині чи глибинні смисли, воно втратило здатність зачаровувати, народжувати ілюзії. На думку Ж.Бодріяра, ми перестали мислити образами, і це не дивно, бо нас їх позбавили. То про яке мистецтво, про яку ж його суть ми можемо говорити, якщо воно позбавлено образності мислення? «Смысл образа состоит в абстрагировании от трехмерного мира и переходе в двухмерный. Образ вычитает у реальной трехмерности одно измерение и именно за сет этого порождает силу иллюзии. Виртуальность, напротив, заставляет нас войти в образ, воссоздавая поддельную реальность в трех измерениях (даже добавляя к реальности еще одно четвертое измерение, превращая ее тем самым в гиперреальность) и уничтожает за сет этого иллюзию»[3]. Ж.Бодріяр наголошує на тому, що сучасність забула про одне головне правило тільки за рахунок віднімання ми можемо досягти успіху, тільки з відсутності народжується могутність. Мова, якою спілкується сучасне мистецтво і всі, хто до нього приналежні це мова банальності. В цій статті багато разів підіймалось питання реальності світу та його симуляцій. Основна загроза для постмодерного мистецтва полягає в тому, що ірреальний світ ми переносимо в реальний, таким чином заміщуючи його і позбавляючи мистецтво його основної функції творення образності, ілюзії. Образ сьогодні не може бути більше нічим крім образу, бо він вплетений в реальність, він сам став реальністю і не може її перевершити. Мистецтво залишилось без загадки, без чогось таємничого та схованого від повсякденності, воно позбавило себе грайливості та мрії. Реальний світ залишився без своєї тіні. Всі речі тепер лише породження ефемерності, пустоти та реклами. Що ж стосується комунікативної функції, то на відміну від Дж.Ваттімо, Ж.Бодріяр не сподівається на її збагачення засобами мистецтва, навпаки він вважає, що: «как маски абсорбируют в себе личность актеров, танцовщиков, зрителей и провоцируют некое чудотворное головокружение, так и все современные артефакты, по моему мнению, от рекламы до электроники, от масс-медіа до виртуальности, все объекты, модели, сети имеют своей функцией абсорбцию внимания и провокацию головокружения аудитории гораздо в большей степени, нежели собственно коммуникацию или информацию» [3].

Таким чином ми побачили дві абсолютно протилежні позиції, стосовно змістовності і майбутнього сучасного мистецтва. Обидва вбачають в мистецтві свободу, вивільнення, порятунок людини, лише підходять до цього з різних боків. Власне, розвиток суспільства можливий для Дж.Ваттімо тільки в напрямку загальної естетизації та комунікації, яку остання й забезпечує. Його ідеал суспільство «цінителів прекрасного». Отже, свобода, емансипація для нього означає «радикальную эстетизацию существования, которой противостоят остаточное сопротивление, ностальгия по реальности, невротические потребности в успокаивающих и упорядочивающих горизонтах. Эмансипация это обретение голоса и формы, но не в смысле достижения аутентичности и обнаружения подлинной природы, а в смысле колебания, динамического отношения между потерянностью и причастностью, обретения себя в горизонте множественности жизни»[9].

Що ж стосується ціннісних орієнтирів, то вони безумовно також знаходяться в незадовільному стані. З одного боку вони начебто повинні розвиватися і формуватися швидкими темпами саме завдяки ЗМІ,

Інтернету, суспільству всезагальної комунікації врешті решт, але з іншого, саме через віртуалізацію життя з людини знімається відповідальність за власні вчинки. Вона стає інертною та пасивною. ЗМІ пропагують, нажаль не тільки корисну для нас інформацію та естетичний досвід, але й насилля, а в більшості випадків вони самі приймають участь у формуванні тих цінностей, які пропонують суспільству. А такі цінності набагато краще засвоюються людиною. І основним негативним моментом, яке формує в сучасної людини ЗМІ є, як вже зазначалось раніше, безволля та безвідповідальність. Іншими є втрата відчуття реальності оточуючого світу, загубленість орієнтацій. Отже суб'єкт звикає бути у віртуальному світі, який представляє собою світ оцінок і очікувань. Як одне з вкрай негативних, навіть насильницьких явищ ЗМІ є нейролінгвістичне програмування, а також формування різного роду фобій. А головне, чого позбавляє медійний простір людину це критичне ставлення до оточуючого світу, звідси і випливають інші негаразди пов'язані з переоцінкою значення ЗМІ в нашому світі. Техніці потрібно віддати її місце, а не впускати в життя як його прямий замінник. Цінності все ж повинні формуватися за допомогою естетичного досвіду, без втручання мас-медіа. Але хіба це можливо в сучасному світі, де, як зазнає Дж. Ваттімо, сам цей досвід формується в медійних просторах.

Ми перейшли на новий рівень сприйняття і мислення. Ми змінили не тільки книжки на Інтернет, а журнали на телебачення. Ми змінили саму культуру, культуру сприйняття інформації та її оброблення. Ми стали швидшими, спритнішими, наш мозок може одночасно обробляти велику кількість абсолютно різної інформації. Ми пишемо важливу доповідь під телевізійні новини, музичний радіо-шлягер та ще й паралельно можемо розмовляти по телефону. Ні, ми не стали всі Юлієм Цезарем, ми просто змінили умови свого існування і тепер ми пристосовуємось до них, іноді не встигаючи. І ті хто не встигають за швидким розвитком прогресу та глобалізації залишаються «ЗА» межами. І це вже не має принципового значення за якими саме, тому що в постмодерному світі, ми повинні бути скрізь, сьогодні, зараз. Нажаль кількість отриманої та обробленої нами інформації не відповідає якості її відтворення.

Тема даної статті обумовлена двома факторами: загальною комунікацією та насиллям. І те і інше є зрозумілим, як окремі поняття, та не завжди їх сприймають як єдине ціле. Моєю задачею було продемонструвати ті основні моменти, позитивні чи негативні, які пов'язані з обома цими явищами. Світ дійсно дуже змінився. Змінились і категорії, якими ми мислили. І в даному випадку неможна не погодитись з Дж.Ваттімо, що не має нічого нетлінного і вічного, того, що могло б залишитись назавжди, чогось істинного та об'єктивного, принаймні в нашому часі. Тож і поняття насилля видозмінило свою суть. Тепер воно набагато більше пов'язано не з фізичним своїм проявом, а з моральним, психологічним. Воно пов'язано з інформаційним простором та комунікацією. Війни, які ми вели раніше, ніщо порівняно з теперішніми. У кожній війні є своя філософія, незважаючи на те, чи це війна з використанням звичайної зброї чи ядерної. Зі зміною зброї змінюється і свідомість людини. Але найбільш нищівна та огидна та війна, де не вбивають, а перепрограмують. Сучасні інформаційні технології змінюють не тільки звичний спосіб життя, вони змінюють уявлення про добро та зло, про справедливість та жертовність, і в кінці кінців вони змінюють саму людину, бо використовують ту ж людину виключно як інформаційну систему. Але все ж таки, незважаючи на всі проблеми викликані інформаційним суспільством, ми маємо і безліч переваг. Завдяки ЗМІ ми тепер можемо охопити величезний простір, ми можемо охопити майже весь світ і бути в курсі подій, що відбуваються. Ми можемо ходити залами Лувру, гуляти парками та замками Німеччини, побувати в іншій країні та почитати книги з Англійської національної бібліотеки. Освіта для нас зараз відкрита у всіх напрямках. Ми говорили про те, що й культура та мораль змінились не в кращому напрямку, але змінився і цілий світ. Завдяки можливості спілкування з різними народами, з різними людьми, ми можемо змінити і ті моменти, які вважаємо неправильними. Треба лише пам'ятати, що ми тільки-но ввійшли в нову для нас епоху. Ми ще як малі діти, без цінностей, законів, моралі, врешті решт. І тільки завдяки комунікації ми й можемо навчитись чогось, створити новий, могутніший світ. Дехто асоціює насилля з комунікацією, але ж можна і навпаки, асоціювати комунікацію з його подоланням, і в руках кожного з нас змінити це ставлення, надати йому нового змісту та значення, за це відповідає сьогодні кожен.

Завершити цю полеміку стосовно подолання насилля завдяки всезагальній комунікації, мені б хотілося словами Дж.Ваттімо: «Истина существует лишь внутри человеческой коммуникации...Я должен стремится не к выяснению человеческих истин, а стремиться уничтожить то, что мешает мне понять другого, то, что отделяет меня от его мыслей, страданий[4].

суспільство всезагальна комунікація насилля

Список використаних джерел

1. Барлоу, Д.П. Декларация независимости киберпространства [Електронний ресурс] / Д.П.Барлоу // Интернет-журнал «Эйдос». 1999. Режим доступу: http: //www.eidos.ru/j ournal/1999/12 20.

2. Блетои, Ж.И. Терроризм как аномалія публичного пространства [Електронний ресурс] / Ж.И.Блетои Режим доступу: // http://www.apn.ru/ opinions/article9694.htm

3. Бодриар Ж. Эстетика утраты иллюзий / Ж.Бодриар. М: Элементы, №9.

4. Ваттимо, Дж. Верю, что верю / Дж.Ваттімо; Художественный журнал, №63.

5. Ваттимо, Дж. Прозрачное общество / Дж.Ваттімо. М: Три квадрата, 160с.

6. Веселова, С.Б. Семь вопросов пользователя к селевому телематическому киберполису [Електронний ресурс] / С.Б.Веселова Режим доступу: http:// anthropology.ru /ru/texts/veselova / seven.html

7. Говорунов, А.В. Человек в ситуации виртуальной реальности [Електронний ресурс] / А.В.Говорунов // Информация, коммуникация, общество. СПб., 2000. Режим доступу: http://anthropology.ru/ru/texts/govorun/virt.html

8. Луман, И. Что такое коммуникация? / Н.Луман; Перевод с нем. Д.В.Озирченко // Социологический журнал, 1995,№3. С.114-125.

9. Новиков, Д. Джанни Ваттимо. Прозрачное общество / Д.Новиков. М: Логос, 2003. 124с.

10. Почепцов, Г.Г. Информационные войны / Г.Г.Почепцов. М.: Рефл-бук, К.: Ваклер, 2000. 576с.

11. Ясперс, К. Истоки истории и ее цель // Ясперс, К. Смысл и назначение истории М.: Политиздат, 1991.-527с.

Размещено на Allbest.ru