Толерантність як умова формування сучасної української політичної нації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Толерантність як умова формування сучасної української політичної нації

Ананьїн В.О., Пучков О.О.

Історія показує, що етнічні відносини складають групу найскладніших проблем. У сучасному світі етнічна багатоманітність людства стала серйозною проблемою в умовах глобальних трансформацій. Одним з найголовніших досягнень українського суспільства протягом перехідного періоду стало забезпечення політичної стабільності і громадянського миру. Причому, незважаючи на всі існуючі проблеми, труднощі і прорахунки, вдавалося позитивно вирішувати цю проблему без обмеження прав людини та застосування силових методів.

Демократизація суспільства дозволила українським вченим глибше ознайомитися з досягненнями закордонних дослідників у області етнонаціональних відносин та толерантності, сформулювати ряд теоретичних концепцій, що визначають характер протікання етнонаціональних процесів у світі й в Україні. Це підтверджують дослідження М. Ашенкампфа, Г. Гвоздевської, В. Самохвалова, О. Картунова, В. Крисаченка, М. Кіященка, О. Котигоренка, В. Лекторського, В. Ліпського, Б. Попова, М. Поповича, В. Євтуха, Ю. Римаренка, М. Тулепбаєва, В. Фадеева, Л. Шкляра й інших українських та зарубіжних вчених. Положення викладені ними в працях з цієї проблеми, підтверджують необхідність подальшого заглибленого дослідження толерантності у процесі політичного та етнонаціонального розвитку сучасного суспільства. Особливо це відноситься до групи так званих «транзитних» держав або держав «перехідного типу».

Метою цієї статті є аналіз умов формування української політичної нації у процесі трансформаційних змін українського суспільства перехідної доби.

Трансформаційні процеси, які відбуваються в Україні у рамках глобалізації, ведуть до уніфікації і стандартизації всіх сторін життя. Це у свою чергу викликає зростання етнічної і національної самосвідомості, осмислення загрози етнічній своєрідності. «Процеси інтеграції та диференціації, як підкреслюють ряд українських дослідників, що відбуваються як у глобальному масштабі, так і на рівні окремо взятих держав, зумовлюють політизацію етносів та націй, сприяють формуванню й усвідомленню етнонаціональних інтересів» [ 1,с. 155]. Консолідація етносів є актуальною проблемою для суспільств перехідного типу в яких відбувалися загострення усіх суперечностей. «Для України, - як підкреслює В. Крисаченко, - питання консолідації має особливе значення в аспекті архітектури регіональної та національної безпеки. Політичну націю в У країні формують український, а також представники усіх інших етносів» [2,с.239]. Українське суспільство має складну етнонаціональну структуру, яка представлена етносами, що традиційно проживали на територіях які входили до складу нинішньої української держави і займали в ній істотне місце. Україна складається з цілого ряду історико-географічних і етнографічних земель, що сформувалися в різний час і виконували різні функції. Ці регіони характеризувалися особливостями своєї історії, різними розмірами, господарською спеціалізацією, національним складом і традиціями населення, самобутньою культурою. В Україні мають місто декілька регіонів, які несуть в собі етнорегіональну специфіку. Це Галичина, Північна Буковина, Закарпаття, АРК, Південно-Східна частина України. Проблема об'єднання народів, що проживають в сучасній Україні є однією з найважливіших, оскільки сприяє вирішенню завдання безпеці та соціального розвитку суспільства. Суспільство з низьким рівнем консолідації громадян не має сталого соціального розвитку, не може успішно вирішити проблеми свого соціального розвитку. Україна є державою, у якій мешкають представники більш 120 національностей. В умовах, коли головним об'єктом захисту в Україні проголошено громадянина, його права і свободи, то в умовах політетнічності суспільства етноетнічна толерантність набуває важливе значення.

Українське суспільство, на думку багатьох дослідників, у даний час є перехідним (транзитним), що характеризується наступними соціально-політичними процесами: посиленням загальнолюдських і гуманістичних цінностей та їхніх пріоритетів; ростом національної самосвідомості; переходом від державно-номенклатурних пріоритетів до загальнолюдських, національних, групових, індивідуальних цінностей; руйнування старої і формування нової соціальної (у т.ч. і національної) структури суспільства; пошуком ідеї консолідуючої суспільство та ін. [3].

Ці процеси викликали загострення суперечностей у різних сферах українського суспільства. Аналіз характеру конфліктогенних процесів в Україні, здійснений В. Андрущенком, Ю. Качановим, В. Кременем, Ю. Пахомовим, С. Пирожковим, А. Ручкою, Ю. Шаповалом й іншими вченими, дозволяє зробити висновок про об'єктивний характер їхнього виникнення. В Україні конфлікти повинні були виникнути, як і в будь-якій іншій країні, що вступила на шлях трансформації радикальних змін в усіх сферах життєдіяльності. Інша справа, не можна допустити щоб їхній рівень гостроти й інтенсивність протікання призвели до незворотних руйнівних процесів в українському суспільстві. Особливо небезпечні в цьому відношенні етнонаціональні конфлікти, які легко виникають, але надзвичайно важко гасяться.

Проблема формування української політичної нації це не стільки проблема організації поділу влади і владних повноважень між людьми на всіх рівнях, скільки усвідомлення єдності своєї політичної долі в межах сьогоднішньої української держави всіма етносами, що проживають в Україні. Багато українських дослідників (С. Макєєв, М. Михальченко, Л. Нагарна, Ф. Рудич та ін.) зв'язують успіх у розвитку соціальних процесів в Україні з рішенням проблеми формування української нації.

Слід врахувати, що в Україні процес створення своєї державності визначив хід формування української нації, як соціально-політичної спільноти. Тому важко не погодитися з думкою І. Кураса, який вважав, що ситуація в Україні споконвічно ускладнювалася одночасним протіканням у ній двох процесів: становлення державності і консолідації української нації, як політичної спільноти. На думку авторів потрібно тільки уточнити, що мова ведеться про консолідацію української нації як громадянсько-політичної спільноти, яка включає в себе всі етноси, що проживають у сьогоднішній Україні.

Очікувати, що процес становлення української політичної нації пройде без особливих ускладнень не дозволяє аналіз подій, що відбуваються в Україні. Важко не погодитися з думкою В. Бабкіна, В. Горбатенка, С. Макєєва й інших про те, що неоднорідність України за культурно-історичним і соціально-політичним субстратом, а в Україні існує розрив на культурному, мовному, психологічному рівнях, сприяє наявності потенціалу відцентрових тенденцій. Вчені, наприклад, підкреслюють наступний територіальний розподіл України: Західний регіон, Центральний регіон, Східний регіон, Південний регіон. Політичні пріоритети українців та інші питання виразно різняться залежно від регіону. Особливо це стосується мовних питань, проблем збереження національної та культурної ідентичності. Неоднорідність поглядів громадян України ускладнює загальний процес консолідації. Вони певною мірою підсилюються геополітичним положенням України.

Національна ідея, що об'єднує навколо себе всі етноси країни, не створюється вмить. Її формують протягом значного часу національні філософія, культура, релігія. Формування сучасної політичної нації вимагає створення національної ідеології, завдання якої мобілізувати сили суспільства на досягнення визначених цілей. При цьому варто врахувати, що Україна, як певна територіальна, культурна і національна цілісність сформувалася в рамках колишньої Російської імперії і СРСР. Це подія є незаперечний культурний факт в її соціально-історичному розвитку.

На території України тривалий час пересікались різні культури. Так, наприклад, О. Прицак вважає, що на український етнос серйозний вплив зробили тюркські, іранські, арабські, монгольський елементи. Це засвідчив ще раніше М. Грушевський, який писав про вплив на українців «східної стихії». До цього слід доповнити про не менш значний вплив на народи України «західної стихії». Це пояснює наявність в Україні досить сильних європейських й азіатських соціально-культурних елементів, синтезувати які надзвичайно складно.

Об'єднання народів, що проживають в Україні, у даний час є одним з найважливіших завдань, оскільки воно сприяє, перш за все, гарантуванню безпеки суспільства. На це звертають увагу й закордонні вчені. Так, наприклад, Г. Симон (Федеральний інститут східноєвропейських і міжнародних досліджень. Кельн. Німеччина) стверджує, що чинником, який негативно впливає на процес формування і розвитку української державності, є розкол усередині українців і розбіжність між населенням різних регіонів. Ця думка знайшла підтвердження у ході останніх президентських виборів в 2004 та 2010 р. в Україні. Що відноситься до політичні еліти України то вона своєю діяльністю поглиблюють розрив між Східної та Західної Україною. Сучасна політична еліта України нездатна піднятися над партійними та груповими інтересами до інтересів української держави і суспільства. Суверенітет України активізував процесі національного відродження і розвитку. У зв'язку з цім для українського суспільства, однією з умов його демократичного розвитку є формування толерантних відносин та міжнаціональної злагоди. В даній час мало кого треба переконувати в тому, що нації і народності виступають об'єктами і суб'єктами основних видів суспільних відносин. В умовах поліетнічності країни їх роль навряд чи можна переоцінити. У сучасній У країні успіх багатьох процесів буде залежати від того яка роль у них буде відведена етносам, що проживають у межах української держави.

Саме тому розробка заходів щодо гармонізації етнополітичних відносин має, з одного боку, враховувати всю складність наявної проблеми, а з іншого - ґрунтуватися на більш загальних засадах. У зв'язку з цим важливого значення набуває проблема розробки комплексної програми розвитку міжнаціональних відносин, що неодноразово підкреслювали І. Варзар, В. Горбатенко, І. Кресіна, Ю. Римаренко, В. Журавський, М. Шульга, Ю. Шемшученко й інші українські вчені. Фундаментальними, вихідними положеннями концептуальних засад гармонізації етнополітичних відносин в Україні є принципи громадянства та захисту прав людини, які дістали вираження в Конституції України і в інших нормативно-правових актах.

Особливістю етнонаціонального чинника для України є той факт, що численні етнонаціональні спільноти, що проживають у ній до утворення української держави, меншинами не вважалися. Раніше вони складали частину етнічного ядра інших країн (Польщі, Румунії, Росії і т.д.) і опинилися в складі України не в результаті усвідомленої міграції. Цілком природно, що перетворившись зненацька для себе в етнічну меншину в країні з досить складною соціально-економічною ситуацією, їм було необхідно часу для самоусвідомлення свого становища. У зв'язку з цим тимчасова дезінтеграція, що відбулась, за етнічною ознакою - явище для України неминуче. З якою гостротою і як тривало цей процес буде протікати, залежить від багатьох чинників у тому числі і від цілеспрямовано здійсненої національної політики. В Україні має місце феномен «подвійної ідентичності», тобто однаковою мірою може ідентифікувати себе як та як , як у та як та інші, внаслідок наявності загальних етнічних «корінь».

Чому українська національна ідея, поки що не змогла виступити консолідуючою силою в сьогоднішній Україні? Очевидно, це пов'язано з тим, що прихильники цієї ідеї бачать її реалізацію в створенні української національної держави тільки на українських національних традиціях. При цьому вільно або мимоволі відкидаються або не враховуються досягнення, традиції, менталітет інших народів, що мешкають в Україні. Але ж традиції проживаючих спільно народів можуть зіграти позитивну роль у консолідації поліетнічної держави.

При розгляді традиції у вигляді сили, яка консолідує багатонаціональне суспільство, слід зазначити, що вона являє собою: взаємовплив культур народів, проживаючих у політетнічній Україні; взаємозбагачення кожної з них; єдність історичної долі протягом багатьох сторіч; певний спосіб життя і стереотипи мислення. Позитивним є і той факт, що на основі спільного історичного життя легше формується загальна культура, прагнення до співіснування і розвитку. Несприйняття національної ідеї в Криму, у Донецькій, Одеській областях й інших регіонах України використовуються консервативно налаштованими силами суспільства для його дестабілізації. Політичні події, що відбуваються в Україні підтверджують це. У зв'язку з цим і нині актуальні слова М. Драгоманова написані в роботі «Дивні думки про українську національну справу» про те, що «...сама по собі думка про нації не зможе привести людство до волі. Необхідно знайти щось загальнолюдське, що стоїть над національним» [4,с.469].

Модернізацію української національної ідеї, наповнення її «реальним матеріалом», адекватним до сучасних цивілізаційних та культурних умов, треба починати з налагодження діалогу між традиційними для українського суспільства ідеологіями (соціал-демократія, націонал-демократія) та новітніми, що мають переважно ліберальний характер чи актуалізуються у контексті фундаментальних цивілізаційних зрушень - екологічні лихоліття тощо (ліберальні ідеології, зелений рух), а відтак і повинні прокладати шлях для конструктивного синтезу стратегій, ідей, теоретичних розробок протилежних сторін. Тільки в такому разі стане можливим зародження нової моделі національної ідеї, яка буде реальною, функціональною і, головне, репродуктивною.

He випадково усе популярнішою стає ідея української державності, тобто, створення на території нинішньої України демократичної правової держави. У країна повинна стати Вітчизною всіх громадян української держави незалежно від етнічної приналежності. Можна з упевненістю сказати, що ця ідея більш відповідає духовним потребам і прагненням більшої частини народів У країни, незважаючи на їхню різну етнічну приналежність і політичну спрямованість. Тим більше потрібно враховувати той чинник, що ця ідея (своя державність) плекається українським народом давно, хоча спроби її здійснення в минулому виявлялися, на жаль, невдалими. В умовах «невикристалізованості державної ідеї країна зберігає ознаки лиш формальної єдності, зумовленої збігом обставин кон'юнктурного ґатунку» [5,с.796]. Така ідея, що відповідає потребам етносів України, зможе підвищити її соціальну стабільність, буде стимулювати самоорганізацію суспільства, тобто його здатність без специфічного впливу з зовні знайти необхідну структуру для його існування і розвитку.

Українське суспільство має досить складну етнічну структуру, представлену етносами, що традиційно проживали на територіях, які входять до складу нинішньої України і посідають істотне місце в суспільно-політичному житті держави. Більш того, у нинішньому українському суспільстві, яке відноситься до перехідних, відбувається становлення нової соціально-групової структури в результаті модернізаційних процесів. У цих умовах етноси є більш стабільним соціальним інститутом, який може слугувати опорою державним і політичним структурам. Однак, це реально в умовах формування толерантності та «...міжнаціонального консенсусу, в основі якого повинні бути загальнодемократичні цінності, завдання розвитку громадянського суспільства і правової держави, економічний і політичний плюралізм» [6,с.85]. У зв'язку з цим постає питання про визначення переліку загальних цінностей, що змогли б об'єднати всі етноси, які проживають в Україні. До таких загальнодемократичних цінностей можна віднести: безпеку особистості, суспільства, держави; власну демократичну і правову державу; волю самореалізації громадянина як особистості; матеріальний добробут всіх громадян і т.п. Теоретично навряд чи хто буде заперечувати проти значимості названих цінностей. Однак на практиці ці цінності найчастіше набувають зайвого національного кольору: безпека особистості, в першу чергу, титульного етносу, побудова власної національної (етнічної) держави і т.п. Тобто, ми зустрічаємо прагнення побудови національної держави на основі цінностей винятково титульного етносу, у наших умовах українського.

У суспільстві йде процес пошуку в історії героїв, подій, прославляючих винятково український етнос, де якось губляться інші народи, що разом з українцями створювали історію України. Прагнення навіть здавалося б з найкращих спонукань возвеличити український етнос, призводить до збіднення його історії. Адже історія українського народу не зникала в останні триста років і не створювалася тільки в Західних регіонах У країни, що спостерігається в багатьох виданих в останні роки історичних працях. Кожен народ (етнос) вносив свій посильний внесок в історію України, мешкаючи на її території. Сьогодні в Україні відчутно виявляється тенденція побудови державності на основі титульного (українського) етносу, у якого нерідко виявляється почуття національної образи за раніше не реалізовану мрію про свою державність. Це почуття достатньо небезпечне, оскільки за певних умов може викликати загострення міжнаціональних відносин. Адже в національній свідомості залишили свій слід не тільки приклади співробітництва і дружби народів, але і національні образи і приниження. Історична пам'ять часто використовується для маніпулювання свідомістю населення. На практиці часто історичне минуле представлене у вигляді міфологічних подій, що пов'язані з національними образами, що не завжди сприяє формуванню добросусідських відносин з іншими народами. У зв'язку з цим В. Липинский писав: «Є в нашій історії матеріал для легенд. Є князівсько-дружинний епос з апофеозом Землі Руської. Є Крачевські - вірні до смерті Війську Запорізькому полковники... Але поруч: море хамства, і що особливо жаль, тріумфуючого хамства» [7,с.64]. Необхідно врахувати, що в кожному суспільстві є певна частина населення, яка схильна до вихваляння національних ідеалів минулого. Саме ці люди, як правило, частіше виступають силою генеруючою націоналізм як політичне явище, що досить часто веде до кривавих конфліктів.

Необхідність обережного використання національної ідеї відзначав відомий український філолог О. Потебня, підкреслюючи, що національна ідея завжди в кінцевому рахунку призводить до зазіхання на інші народи. Завдання наших політиків - пам'ятати про це. У зв'язку з цим для політичної консолідації українського суспільства велике значення має наявність розвинутої національної самосвідомості, тобто здатності суспільства критично відноситися до самого себе. Критичне відношення як до суспільства в цілому, так і до окремих його складових повинно бути пов'язане з наявністю дійсного механізму вироблення і регулювання думки про самого себе. Повинні стати правилом толерантність та цивілізована регуляція міжнаціональних відносин у суспільстві, можливість рядових громадян усіх національностей активно брати участь у політичному й економічному житті держави. Використання легенд і міфів у реальній сьогоднішній дійсності, як правило, не сприяє консолідації поліетнічного суспільства, більш того певною мірою негативно впливає на свідомість громадян. У сучасних умовах необхідні нові символи, новий характер міжетнічного спілкування, нові підходи в оцінці етнонаціональних відносин в Україні. He можна забувати, що поки різні нації живуть в одній державі, їх об'єднують тисячі ниток економічного, правового і побутового характеру. Це положення підтверджує необхідність вироблення комплексної національної політики в Україні. Мова йде, у першу чергу, не про гасла і заклики «жити дружно», а про конструктивну політику, що стимулюють народи, які проживають в У країні, на творчу діяльність.

В даний час необхідно домагатися, щоб українська державність будувалася всіма етносами, що проживають на Україні, однак поряд з цим має право на існування думка відомого російського письменника С. Булгакова, що «...навіть ті держави, які складаються з багатьох племен і народностей, виникли в результаті державно-утворюючої діяльності одного народу, що є в цьому змісті... державним» [8,с.446]. Державним етносом в Україні є український етнос. Саме на його частку випала провідна роль у побудові української держави і гарантування безпеки країни, але це не повинно служити підставою для формування в нього почуття винятковості і нарцисизму.

Підводячи підсумки усьому викладеному, варто підкреслити, що сьогодні ні політиків, ні вчених не треба переконувати в значимості дій етнічних суспільств у політичній сфері. Більше того життя свідчить про зростання впливу етносів на процеси, що відбуваються у всіх сферах суспільства. Без консолідації здорових національних сил проблема побудови демократичного правового суспільства в Україні є дуже примарною.

Список використаних джерел

толерантність український політичний нація

1. Етносоціальні трансформації в Україні. / Відп. ред. Б.В. Попов. - K.: Укр. центр дух. культ., 2003. - 308 с.

2. B.C. Крисаченко. Толерантність і консолідація суспільства: проблеми взаємозв'язку //Стратегічна панорама. № 2. 2008. С.239-248.

3. Безпека сталого розвитку України: побудова в умовах глобальних викликів: монографія. / Ананьїн В.О., Пучков О.О., Горлинський В.В. та ін. -K.: Вид-во ІСЗЗІ НТУУ «КПІ», 2009. - 271с.

4. Драгоманов М. Вибране. - K.: Наукова думка, 1991. - 482 с.

5. Самчук З.Ф. Світоглядні основи соціально-філософського дослідження ідеології: проблема критеріїв та пріоритетів вибору: Монографія у 2-х т. Д.: АРТ-ПРЕС, 2009. - Т.2. - 904 с.

6. Журавский В. Политический процесс в Украине: анализ, поиски, решения. - К.: Поиск, 1995. - 128 с.

7. Липинський В. Хам і Яфет. // Сучасність. - 1992. - № 6. - С.60-68.

8. Булгаков С.Н. Размышления о национальности. Сочинения в 2-х т. Избр. Статьи. Т.2. - М.: Наука, 1993. - 750 с.

Размещено на Allbest.ru