Людина віртуальна: у пошуках ідентичності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Людина віртуальна: у пошуках ідентичності

Марійко С.В.

Розробка моделей постнекласичного бачення поліонтичності світу, пов'язаного з феноменом віртуальності, багатоманітні спроби осмислити даний феномен з філософських позицій та створення віртуалістики є відповіддю на виклики сучасного суспільства. Значимість віртуальних феноменів, неоднозначність уявлень про віртуальність та невизначеність її характеристик роблять спроби філософського осмислення даного феномену надзвичайно актуальними. Віртуалізація сучасного суспільства, трансформації у його технологічній, інформаційній, соціальній сферах призводять до появи людини нового типу, нового соціального характеру людини віртуальної.

Проблеми віртуалістики висвітлені у працях Д. Іванова, Н. Маньковської, Л. Нікітіна, А. Севальнікова. Поява людини нового типу homo virtualis проаналізована у роботах С. Хоружого, М. Носова, В. Корабльової. Питання кризи ідентичності та її трансформації розглянуті у працях В. Ляха, М. Зубрицької, З. Баумана, А. Жичкиної. Віртуалістична природа комунікації людини є предметом вивчення у дослідженнях В. Муромцева,

В. Батова, А. Калмикова. Однак теоретичні доробки, присвячені віртуалістиці, недостатнім чином висвітлюють образ людини віртуальної та досліджують її типові риси, саме тому метою даної статті є аналіз homo virtualis та її сутнісних характеристик.

Український дослідник В.П. Войтенко у праці «Феномен людини. Дванадцять дзеркал»[4] налічує 12 складників багатогранності людини: Homo sapiens (людина розумна, мисляча),

Homo faber (людина-виробник),

Homo aestheticus (людина, що високо поціновує красу),

Homo pasionaris (людина, схильна до екстатичної творчості та лідерства),

Homo socialis (людина суспільна),

Homo ludens (людина, схильна до ігрової поведінки),

Homo patiens (людина стражденна, схильна до душевних мук),

Homo religiolis (людина релігійна),

Homo sexualis (людина сексуальна),

Homo suicidalis (людина, схильна до самогубства),

Homo bicerebralis (людина «двоголова», мозок якої складається з 2-х півкуль)

Очевидно, що кожна з вищевказаних граней особистості, на думку антропологів, відіграє різні ролі та може видатись домінуючою у контексті сучасної епохи. Й. Хейзінга, наприклад, вважає, що «homo ludens человек, человек играющий, указывает на столь же важную функцию, что и делание, и поэтому наряду с homo faber, вполне заслуживает права на существование»[15,19]. Кожну з граней особистості можна вважати домінуючою, надавши таким чином сучасній людині характерного означення (homo faber, homo socialis, homo ludens) та типових характеристик. З огляду на зміни, що відбуваються у зв'язку зі становленням інформаційного суспільства та його поступовою віртуалізацією, на нашу думку, доцільно говорити про появу нового типу особистості людини віртуальної (homo virtualis).

Відповідно до поглядів М. Носова, «виртуальный человек сумма всех виртуальных реальностей человека» [11,418]. Однак, на нашу думку, homo virtualis людина, що створює множинні віртуальні реальності, численні самообрази, людина, яка піддалась спокусі симулякру. Віртуальній людині притаманні такі риси: конфігуративна ідентичність, втрата тілесності, зміна статусу, відчуження як дистанціювання від реальних соціальних ролей.

Постає логічне питання: чи справді homo virtualis можна вважати феноменом інформаційного суспільства, детермінованим його становленням? На думку В.М. Корабльової, «віртуальність це одвічно присутня, наріжна характеристика людини, демаркаційна ознака, що вирізняє людину з тваринного світу»[8,31]. Тобто погляди на те, що людина віртуальна є виключно породженням технізованого світу XXI сторіччя та її поява викликана гіпертрофією віртуалістського світосприйняття (С. Хоружий) є доволі спрощеними. Людина єдина істота, здатна вибудовувати віртуальні реальності, створювати всередині природного світу штучні середовища тобто творення віртуальних реальностей є її іманентною рисою. Однак про феномен homo virtualis у нашому розумінні можна говорити лише у конотації з появою інформаційного суспільства, глибинними трансформаціями технологічної, інформаційної, суспільної сфер сучасного світу.

Таким чином homo virtualis слід характеризувати як одну з граней особистості (з огляду на одвічно існуючу, притаманну їй віртуальність), яка однак стала домінуючою у зв'язку з появою дигітального та інтерактивного середовища інформаційного віртуалізованого суспільства.

Людина віртуальна є людиною квазіпублічною. Вона виставляє напоказ своє життя, однак насправді демонструє псевдоіндивідуальність один із численних образів, наповнених побутовими історіями та інтимними подробицями, тобто вона симулює відкритість і прозорість свого життя. «Для индивида общественное пространство оказывается не более чем гигантским экраном, на который проэцируются частные проблемы, не переставая, даже будучи увеличенными на экране, быть частными: оно становится местом, где публично обсуждаются частные секреты и подробности интимной жизни» [2,136].

На думку З. Баумана, необхідною для сучасної людини стає навичка третинного навчання, коли слід навчитись позбавлятись від звичок і попереджати звикання, перетворювати фрагментарні елементи досвіду в до цих пір невідомі зразки. Людина повинна навчитись порушувати загальноприйнятий порядок і не витрачати час на пошук орієнтирів. Звичка, що здобувається в ході третинного навчання це обходитись без звичок. Саме такою є людина віртуальна вона не шукає авторитетів, не сприймає вибудований для неї ланцюг логічних умовиводів, а будує його сама, виходячи з сукупності сприйнятих нею бліців та кліпів інформації.

Процес пришвидшення сприйняття людиною подій та фактів призводить до того, що «внутри сцены субъективного представления мелькает и, естественно, оценивается целый калейдоскоп сменяющих друг друга образов, фрагментизируя субъекта»[9,53]. Тобто у потоці вражень, інформаційних блоків, новин людина фактично дифрактує у множину Его. На думку Ж. Бодрійяра, сучасний суб'єкт (суб'єкт постмодерніті) являє собою багатошарове переплетіння смислових рядів і позбавлений стрижневого центру. Він конфігуративний, модулятивний та фрагментарний. Будуючи множину віртуальних реальностей, виступаючи у ролі деміурга, створюючи ймовірнісні життєві простори, людина змінює численні образи, приміряє на себе маски та ролі та залежно від ситуації грає роль, найбільш доцільну за даних умов.

Однією з характеристик віртуалізованого інформаційного суспільства, що детермінувало появу нового соціального характеру homo virtualis є його прозорість. Епоха прозорості суспільного та індивідуального життя робить популярним термін «віртуальність» «виртуальность как тотализация и гипер-реализация прозрачности»[9,54]. Однак така прозорість є ілюзорною, оскільки експонується не справжнє, а симулякр, інсталяція. Віртуальна людина демонструє не своє життя і не своє «я», а симулякр вигідний, привабливий в даній ситуації образ, імідж, картинку. Саме тому анонсована транспарентність суспільного та індивідуального життя є нічим іншим як талановитим маніпулюванням ретельно створеними образами. У зв'язку з цим особистісний статус людини виявляється детермінованим його рольовою ефективністю, престижем, успішністю.

Освоюючи інтерфейс, особистість отримує комп'ютерний статус, котрий є соціальним, «входя в виртуальные общины, как своеобразные малые группы по интересам, пользователь компьютера обретает социальную роль, статус, включается в новые формы общения, становится соціально-раскованным и открытым к духовному общению»[14,98].

Привабливість віртуального світу полягає в тому, що можливим стає заміщення тих соціальних ролей та функцій, котрі людина виконує в дійсності, у псевдореальності можна реалізувати бажання, нездійсненні в об'єктивній реальності. Однак ймовірним стає момент злиття віртуального та реального образу людини.

Російська дослідниця С. Мєдвєдєва [10] вважає, що можливими є такі варіанти розвитку цієї ситуації:

Людина свідомо готова продовжити злиття з образом;

Вона прагне, але не має можливості та ресурсів повернутись у вихідне положення;

Трансформація «я» людини як результат ототожнення себе з віртуальною роллю.

На нашу думку, найчастіше у результаті віртуалізації особистості вона набуває характеристик, якими сама наділила свою копію у віртуальному світі, відбувається трансформація «я» воно стає модулятивним, поліваріативним, галереєю створених образів. Таким чином віртуальна людина та її світ є поверхневими та дійсно ймовірнісними відбувається комунікація між образами, що є мінливими, створюваними та варіативними, які не мають істинного смислу, оскільки є лише симулякрами справжньої, реально існуючої особистості. Симулякр підмінює собою реальний образ людини, пропонує виправлений, побудований за власною моделлю привабливий образ «сама людина, потрапляючи у простір симулякірв і приймаючи цей простір як саму-по-собі і саму-для-себе реальність, також набуває рис симулякра» [7,119].

Homo virtualis є творцем «дзеркальних світів» паралельних світів, у котрих відбуваються віртуальні аналоги реальних процесів та функціонують симулякри.

«Монолітна свідомість» людини індустріального суспільства, коли вона заохочувалась до порівняння себе з відносно невеликою кількістю рольових моделей, залишилась у минулому. Тепер «демасифіковані засоби комунікації представляють вражаючу різноманітність рольових моделей і життєвих стилів для того, хто хотів би приміряти їх на себе»[13,304] і людина перетворюється на сукупність образів, створених, приміряних нею, споживачем-виробником «свого власного самообразу»[13,304].

На думку А. Крокера та М. Вейнстейна, у процесі віртуалізації особистості відбувається «отчуждение человека от собственной плоти в процессе пользования компьютерами и превращение ее в потоки электронной информации»[6,25]. Навряд чи з цим можна не погодитись, оскільки творячи численні дзеркальні світи, самообрази віртуальна людина перестає ідентифікувати себе з певним тілом, втрачає його. «Наявний факт злиття суб'єкта і симулякра, тобто суб'єкт перетворюється на власний симулякр, і фізично, тілесно залишаючись у дійсному світі, він ментально переходить до світу віртуального, до простору симулякрів, де він наділяється новим тілом, що не має нічого спільного з тілесністю»[5,89].

Відчуження виступає як дистанціювання від реального «виртуальность личности, практикуемая активными пользователями Internet, неизбежно вызывает отчуждение от реального тела, статуса и т.д.»[6,138]. Відбувається зміна статусу тілесності (відсутність відчуття тілесної цілісності фрагментарність, втрата тілесності), зміна статусу особистості. Людина вже не потребує чіткого усвідомлення себе собою вона створила велику кількість потенційних тілесних образів. Ця галерея образів, масок, що не потребують сутнісного втілення, а є сутнісними на екрані, в уяві їх творця та того, хто включений у його комунікативний простір, нівелює важливість тілесності як невід'ємного атрибуту людини.

Спілкуючись у мережі, листуючись електронною поштою, проблематичною стає навіть думка про тіло як фізичну сутність. Тіло розглядається скоріше як об'єкт для управління і володіння, ніж як невід'ємна частина особи. «Людське тіло, наше тіло, видається зайвим в його власному розмірі, у складності й численності його органів, тканин і функцій, оскільки нині все сконцентровано у мозку...», підтверджує Ж. Бодрійяр у «Екстазі комунікації» [3]. Включення суб'єкта до комунікативного процесу чи залучення до мережевої гри, означає для нього набуття нової ідентичності, нової віртуальної тілесності. Виникає проблема існування тіла як такого, тіла як вмістилища особистісного змісту і тіла як необхідної умови становлення особистісного буття. Перебування у віртуальній реальності це не досвід безплотного буття, а досвід оволодіння іншим ефірним, віртуальним, штучно створеним тілом, що піддається корекції та маніпулюванню.

Цікавою є теорія ідентичності Дж. Батлер. Джудіт Батлер [1] висуває теорію перформативної суб'єктивності, згідно якої ідентичність не має певного аутентичного стійкого ядра, а ми маємо справу з перформативною репрезентацією уявленням про себе в даний момент. Віртуальна людина, ідентифікуючи себе, усвідомлює себе «тут і зараз» тобто тією особистістю (образом), якою вона є ситуативно, у залежності від простору і реальності, в якій перебуває. «Я» актуалізується під час спілкування з кимось, комунікації, промовляння, присвоюючи собі суб'єктивність. Людина створює не тільки власну, актуальну в даний момент ідентичність, але і певний «віртуальний» архів, наповнений, створеними нею образами.

А.Е. Жичкина, О.П. Бєлінська, розглядають віртуальну самопрезентацію як актуалізацію однієї чи декількох субособистостей (віртуальна людина має багато імен (ніків), образів і ролей, кожен з яких створений нею і є її частиною). Саме тому homo virtualis так важко ідентифікувати себе кожна з субособистостей, кожен зі створених образів впливають певним чином на реально існуючу людину.

Співвіднесеність з соціальною роллю (стійка ідентичність) замінюється дистанціюванням, відчуженням від повсякденних ролей, виходом з чого є гра масок, образів, ідентичностей. Поява модулятивної та конфігуративної ідентичності детермінована тим, що гнучка соціальна структура інформаційного суспільства викликає до життя такого ж гнучкого децентрованого суб'єкта. Остаточне конструювання ідентичності може мати за наслідок втрату свободи маніпулювання образами та перетворень у результаті набування остаточної соціальної ролі. Тому криза ідентичності, на думку О. Сотникової [12], може розглядатись як спосіб формування нового типу особистості, що комфортно почуває себе в сучасній мінливій ситуації. Тобто поява віртуальної людини з конфігуративним, мінливим «я» детермінована кризою ідентичності як результатом багатопланових, полісистемних змін, пов'язаних зі становленням віртуалізованого інформаційного суспільства.

М. Кунафін та Р. Ярцев, аналізуючи проблему самоідентифікації людини у віртуальній реальності, вважають, що у процесі віртуалізації особистості відбувається підміна «я» його віртуальним аналогом. Оскільки, на нашу думку, негативістські теорії віртуальності (представниками яких є Р. Ярцев та М. Кунафін) є доволі однобокими, вважаємо, що віртуальна людина, переживаючи кризу ідентичності (у традиційному розумінні слова), не підміняє своє «я» віртуальним аналогом, а насправді вибудовує свою модулятивну, варіативну, конфігуративну ідентичність, обираючи її з галереї створених образів.

Д. Іванов стверджує, що у віртуалізованому суспільстві відносини встановлюються не між особистостями, а між наборами образів, які асоціюються з особистістю. Відтак маємо комунікацію образів, економіку і політику образів, що насправді є симулякрами реальності.

За С. Хоружим, homo virualis намагається замкнутись у горизонті віртуальної реальності, виробляючи специфічні стереотипи поведінки. Віртуальна людина обмежується маніпулюванням з готовими образами і формами, їх перекомбінуванням, що є напівтворчістю. Однак, на нашу думку, грайливість комунікації, цитатність, мистецтво бріколажу, вміле маніпулювання образами, афоризмами є специфічними формами мислетворчості віртуальної людини і приймати їх за псевдочи недомистецтво є неправомірним.

Виходячи із вищезазначеного, узагальнимо характерні риси homo virtualis. Людина віртуальна є творчою особистістю, майстром бріколажу, майстром з перекодовування смислів та цитування, умілої словесної гри. ^mo virtualis, яка піддалась спокусі симулякру, є творцем численних дзеркальних світів та самообразів. Вона, переживаючи кризу ідентичності, вибудовує нову конфігуративну, модулятивну, фрагментовану. Віртуальна людина маніпулює архівом, галереєю створених нею образів, ситуативно обираючи один чи інший для комунікативної гри. Оскільки у віртуальному світі тілесність не відіграє важливої ролі у зв'язку з можливістю творення численних тілесних образів, homo virtualis дистанціюється від тілесності, вона відчужена від неї. Відбувається поступова зміна статусу тілесності, її фрагментація (відсутність відчуття тілесної цілісності). Реальність сприймається homo virtualis як багатовимірна, варіантна, сценарна, тому людина віртуальна виступає у ролі гравця-маніпулятора, творця, актора, здатного перетворювати її задля самоутвердження у пустелі реального (С. Жижек).

віртуалізація суспільство людина

Література

1. Батлер Дж. Психика власти: теории субъекции / Джудит Батлер. Харьков: ХЦГИ; СПб.: Алетейя, 2002. 159 с.

2. Бауман З. Индивидуализированное общество / Зигмунт Бауман [ред., пер. с англ..,В.Л. Иноземцев]. М.: Логос, 2002. 326 с. (Центр исследований постиндустриального общества, журнал «Свободная мысль»).

3. Jean Baudrillard. The ecstasy of Communication, translated by Bernard Schutze and Caroline Schutze / №9/ Semiotext(e),1988.

4. Войтенко В.П. Феномен людини: Дванадцять дзеркал / В.П. Войтенко; Медикодослідницьке товариство «Гіппократ». К. ,1999. 58 с.

5. Емелин В.А. Информационные технологии в контексте постмодернистской философии: дис., кандидата философских наук: 09.00.11. / В.А. Емелин. М.: МГПУ, 1999. 237 с.

6. ИвановД.В. Виртуализация общества. Версия 2.0 : [монография] / Дмитрий Владиславович Иванов. СПб.: Петербургское востоковедение, 2002. 214 с.

7. Корабльова В.М. Віртуальна реальність як простір симулякрів у поліонтологічному світі постсучасності / В. Корабльова // Практична філософія. 2008. № 1. С.114-120.

8. Корабльова В.М. Людина як віртуальний конструктор / В. Корабльова // Філософська думка. 2007. № 6. С.25-33.

9. Косыхин В.Г. Информационное общество и субъект эпохи постмодерна / В. Косыхин // Информационная цивилизация: пространство, культура, человек (под ред., В.Б. Устьянцева). Саратов: Издательство Поволжского межрегионального учебного центра, 2000. С.53-55.

10. Медведева С.В. Информация и виртуальная реальность как элементы властных отношений / С.В. Медведева// Информационная цивилизация: пространство, культура, человек (под ред., В.Б. Устьянцева). Саратов: Издательство Поволжского межрегионального учебного центра, 2000. С.141-148.

11. Носов Н.А. Виртуальная психология / Н.А Носов. М.: Аграф, 2000. 432 с.

12. Сотникова О.А. Игра и коммуникация в социальной виртуальной реальности: дис... канд. филос. наук: 09.00.03 / О. А Сотникова. Х., 2005. 157 с.

13. Тоффлер О. Третя хвиля / Олвін Тоффлер // Сучасна зарубіжна філософія. Хрестоматія / Упорядник В. Лях. К. : Либідь,1996. С.275-335.

14. УстьянцеваГ.Г. Посткнижная культура и новые грани свободы личности / Г. Устьянцева // Информационная цивилизация: пространство, культура, человек (под ред., В.Б. Устьянцева). Саратов: Издательство Поволжского межрегионального учебного центра, 2000. С.92-98.

15. Хейзинга Й. Homo ludens. Статьи по истории культуры / Йоган Хейзинга. М.: Прогресс Традиция, 1997. 416 с.

Размещено на Allbest