Методологічні засади семіотичного аналізу дискурсу насилля

Размещено на http://www.allbest.ru/

Методологічні засади семіотичного аналізу дискурсу насилля

Метілка Д.В

Першорядним завданням соціально-філософського дослідження насилля є з'ясування того, яким чином в еволюції культур закріплюється й передається комунікативний образ насилля, і навпаки, як мова дозволяє зберігати насилля в самому дискурсі. Тобто, насилля треба досліджувати як певний тип дискурсу.

Метою даного дослідження є обґрунтування першочергової методологічної значущості саме семіотичного аналізу насилля, та виявлення основних принципів соціально-філософського дослідження насилля як певного дискурсу.

За словами сучасного російського дослідника проблеми насилля В.В. Савчука, навколо феномена насилля виникає штучна зона рефлексивної інвалідності. В. В. Савчук вважає, що ми зможемо здолати її, якщо будемо проводити онтологічний аналіз насилля, не переоцінюючи значення його розбіжностей із етико-правовими концепціями насилля, по необхідності оцінними, ідеологічно ангажованими [1, 477].

Однак заради того, щоб уникнути редукціонизму, варто також звернути увагу на ряд важливих методологічних зауважень стосовно взаємозалежних базових факторів будь-яких проявів насилля, незалежних від їхніх культурних контекстів і саме тому й здатних визначати основні принципи соціально-філософського аналізу насилля:

- фактор нормативності насилля є нормативним, а не дескриптивним поняттям, тому кожна (позитивістська по суті своєї) спроба елімінувати з його дефініції деонтичну й аксіологічну модальності приводить не до об'єктивного розгляду насилля, а до його фізикалістської редукції;

- фактор предметності для того, щоб аналіз насилля не втрачав зв'язок із дійсністю, а також щоб уникнути обмеження проблематики насилля областю етики, необхідно зберігати зв'язки, що опосереднюютьетичну оцінку насилля, а також ураховувати вплив культурної специфіки на критерії кваліфікації певних дій як насильницьких;

- фактор комплексності враховуючи тісний взаємозв'язок поняття насилля з поняттями примусу, влади, агресії, неминуча їх інтерференція у будь-якій спробі осмислення насилля, яке навряд чи можливо представити як деякий ізольований феномен-в-себе, якесь «чисте насилля»;

- фактор динамізму насилля є не просто зіткненням суб'єктів, але актом, у якому відбувається зміна їхніх диспозицій, тобто насилля є іманентно темпоральним, тому його поняття також повинне мати внутрішній динамізм, тобто бути діалектичним;

- фактор реляційності насилля не слід субстантивувати й сприймати як деяку об'єктивовану сутність, описувану за допомогою відповідної атрибутивної категорії, а потрібно розглядати як переважно реляційну категорію, як певний дискурс у процесі його семіозісу.

Як випливає з вищевикладеного, основними методами соціальнофілософського аналізу насилля повинні бути:

- системний метод, у якому насилля досліджується як певна структурно-функціональна цілісність і, таким чином, ураховуються фактори комплексності й нормативності;

- компаративний метод, який дозволяє врахувати фактор предметності й розглядати насилля в конкретиці історико-культурних контекстів його проявів;

- діалектичний метод, який дозволяє врахувати фактор динамізму й проводити процесуальне дослідження насилля, розглядаючи його як одну з рушійних сил історичного розвитку й культурних трансформацій;

- семіотичний метод, який дозволяє врахувати реляційний фактор та поєднати у дискурс-аналізі семіозісу насилля як його онтологічні чинники (семантичний вимір семіозісу), так і його іманентні формальні характеристики (синтаксичний вимір семіозісу), а також усю сукупність етико-аксіологічних, антропологічних, політико-філософських та соціологічних аспектів насилля (прагматичний вимір семіозісу).

Оскільки всі базові фактори насилля (нормативності, предметності, комплексності, динамізму та реляційності), як було сказано, є взаємозалежними, а кожний із перерахованих вище методів соціально-філософського аналізу насилля, у свою чергу, пов'язаний з відповідними базовими факторами насилля, очевидно, що тоді й методи філософського аналізу насилля виявляються зв'язаними між собою й утворюють такий набір гносеологічних інструментів, у якому кожний з них є необхідним. Проте, із всіх перерахованих вище методів варто особливо виділити семіотичний підхід як такий, що дозволяє найбільш повно досліджувати весь комплекс проблем, пов'язаних із соціально-філософським осмисленням насилля і як концепту, і як феномена. Тому саме семіотичний метод вибраний нами як інтегральна методологічна основа аналізу насилля.

У даному дослідженні дискурс розуміється як «артикульована форма об'єктивації змісту свідомості, яка регулюється домінуючим у тій або іншій соціокультурній традиції типом раціональності» [2, 327]. У дискурсі об'єкт не репрезентується в його цілісності, але процесуально здійснюється як послідовна (темпорально артикульована) спекулятивна (семіотично артикульована) актуалізація останнього. Отже, дискурс насилля є процесуальним поняттям.

Будучи формою структури тлумачень, дискурс функціонує як необхідний елемент будь-якого семіозісу. Під останнім ми, слідом за

Ч.У. Моррісом, маємо на увазі «процес, у якому щось функціонує як знак» [3, 39]. У якості єдиного вихідного терміна для розвитку семіотичної аксіоматики виступає «опосередковане узагальнене врахування» [3, 41]. Дискурс є універсальним засобом такого врахування.

Дискурс-аналіз як міждисциплінарна теорія та область знання синтезує в собі дослідження багатьох наук та напрямків. Теоретичними основами, на яких грунтується дискурс-аналіз, є, перш за все, структуралізм (Ф. де Сосюр, Р. Якобсон, К. Леві-Строс) та постструктуралізм (М. Фуко, Р. Барт, Ж. Дерріда, Ж. Дельоз), а також символічний інтеракціонізм (Д.Г. Мід, Г. Блумер), соціальний конструктивізм (Д. Шоттер, К. Джерджен, В. Барр) та функціоналізм (Д. Ліч, Д. Газдар, С. Левінсон, П. Браун).

Семіотичний підхід до аналізу насилля дозволяє розглядати різні його прояви в рамках єдиної методології, з огляду як на конкретні культурно-історичні особливості сприйняття певних дій як насильницьких (прагматичні й семантичні аспекти насилля), так і на внутрішній взаємозв'язок різних форм прояву насилля (синтаксичні аспекти насилля).

Семантика й прагматика насилля взаємно обумовлюють друг друга, утворюючи настільки тісну єдність, що їх неможливо розділити, нехай і умовно, навіть у рамках семіотичного аналізу насилля, у якому останнє розуміється як певний дискурс, а точніше як тенденція руху комунікації до монологічного режиму.

На нашу думку, будь-які спроби осягти незалежну від культурного контексту сутність насилля є безперспективними і являють собою методологічно невиправдане гіпостазування насилля, перетворення його в якусь понадісторичну реальність, тобто, в остаточному підсумку міфологізацію насилля.

Оскільки нашим завданням є розробка критичної (тобто, деміфологізованої) теорії насилля, ми повинні синхронізувати рефлексію прагматики й семантики насилля в єдиному аналітичному дискурсі. Який характер повинен мати цей дискурс? Що він собою являє? На наш погляд, консолідоване дослідження прагматики й семантики насилля повинно бути аналізом співвідношення дискурсивних практик насилля із соціальними інститутами, що їх генерують, відтворюють й трансформують.

Дискурс насилля являє собою зіткнення гетерогенних сприйняттів ситуації насилля, які виникають не просто з різних, але саме з антагоністичних ідеологічних передумов. З безлічі цих передумов можна виділити дві основних, щодо яких структурується й поляризується будь-який комплекс уявлень, почуттів і дій, які в сукупності й утворюють те, що можна назвати дискурсом насилля: позиція ґвалтівника й позиція жертви. Конституюючись у поляризації між дискурсами ґвалтівника й жертви, дискурс насилля, таким чином, виявляється іманентно суперечливим. Ця суперечливість створюється герменевтиками ґвалтівника й жертви, що суперничають між собой. Дискурс насилля не тільки представляє насилля, але й певним чином здійснює його. У зв'язку із цим доречно згадати тезу Ж. Дерріда про предикацію як про онтологічно первинне насилля [4, 714].

Герменевтики ґвалтівника й жертви артикулюють нерозривно пов'язані з ними дискурси відповідно, легітимації насилля або його виявлення.

Залежно від того, яка герменевтика (ґвалтівника або жертви) домінує в дискурсі насилля, у ньому активізується, відповідно, його апологетичний або критичний потенціал. Очевидно, що єдино підходить для опису насилля язик його жертви, а не язик ґвалтівника (незалежно від легітимності останнього). Як відзначав Ж. Батай, «ґвалтівник користується не язиком насилля, здійснюваного їм від імені пануючої влади, але язиком цієї влади» [5, 632]. Язик ґвалтівника виявляється a priori фальсифікованим, оскільки редукується до язика влади. Таким чином, у ґвалтівника немає свого язика: «Ґвалтівник повинен мовчати й задовольнятися нечистою грою. У свою чергу, дух нечистої гри відкриває двері насиллю» [5, 632]. Звертаючи увагу на те, що насилля не може бути адекватно репрезентовано тим, хто його творить, Ж. Дельоз апофатично визначає насилля як «те, що говорить мало або не говорить зовсім» [6, 193]

Оскільки нашим завданням є створення критичної теорії насилля, а методологічною основою цієї теорії обрано семіотичний підхід, для рішення свого завдання ми повинні вміти виділяти в дискурсі насилля герменевтику жертви й експлікувати цю герменевтику, не впадаючи при цьому в крайність гіперкритицизму. Невтримний критицизм, по суті, не відрізняється від нігілізму, тобто, від негативної форми апологетики, що протягом всієї людської історії викликає різні форми людської деструкції, у тому числі різні прояви насилля.

Будь-яка дія, навіть по видимості жорстока, не може сама по собі автоматично кваліфікуватися як насилля. Для цього потрібно ще досліджувати мотиви діяча й співвіднести їх зі сприйняттям реципієнта цієї діяльності. Як було згадано вище, поняття насилля має комплексний характер і не може бути редуковано ні до якоїсь чистої сутності, незалежної від етичних і аксіологічних імплікацій, ані навпаки зведено до сугубо етичної категорії «зла». Для адекватної діагностики насилля потрібно не тільки інтегрувати результати приватних досліджень синтаксису, семантики й прагматики комунікативної діяльності в цілісність певного дискурсу, але ще й перевірити цей дискурс на відповідність критеріям насилля.

Основними критеріями, за допомогою яких у семіотичному аналізі різних соціокультурних практик може бути виявлений їхній насильницький характер, є базові атрибути насилля, а саме його гетерономність та примусовість. Вони акцентують, відповідно, об'єктивний і суб'єктивний аспекти насильницьких проявів.

Гетерономність означає, що насильницькою є тільки зовнішня необхідність, але ніяк не внутрішня. Остання, будучи синонімом свободи, у принципі виключає насилля. Таким чином, царство свободи варто було б протиставити не стільки царству необхідності (частину території якого воно займає), а, скоріше, царству насилля. Насилля, що розуміється як зовні обумовлена необхідність. Протиставляючи насилля свободі, мі, тім самим, асоціюємо його з несвободою.

Що стосується другого атрибута насилля його примусовості отут відображається суб'єктивне переживання гетерономності насильницького акту, причому для того, щоб кваліфікувати певну дію як прояв насилля, зовсім не обов'язково, щоб її примусовість була зафіксована й ґвалтівником, і його жертвою цілком достатньо, щоб вона так сприймалася хоча б однією зі сторін конфлікту.

Більшістю дослідників суспільства (М. Мосс, К. Леві-Строс, П. Бурд'є, Ж. Бодрійяр, Н. Луман, П. Бергер, Т. Лукман та ін.) визнається фундаментальне значення, яке має символічний обмін у конституюванні соціальної реальності. Символічний обмін одночасно здійснюється на різних рівнях суспільного й індивідуального буття людини: економічному, правовому, політичному, метафізичному, психологічному. Очевидно, що будь-яка дискурсивна формація функціонує в режимі символічного обміну.

На економічному рівні символічного обміну силою, що робить якийсь продукт, є конкретна корисна праця, однак спочатку цей продукт не має вартості, і в ньому не втримується зовсім ніяких властивостей, які могли б служити умовою можливості обміну. Але для того, щоб людські відносини перетворилися в розвинену систему символічного обміну, необхідно тотальне насильницьке відчуження зроблених продуктів від їхніх виробників, що дійсно відбувалося з виникненням рабовласництва й одержало закінчену форму у феномені робочої сили.

Узагальнюючи цю схему й поширюючи її на рівні, ізоморфні економіці (політика, право, писемність, метафізика, психіка), можна констатувати, що насильницькому відчуженню продуктів праці на економічному рівні відповідають у політиці репресії, у праві затемнення споконвічних неписаних і локальних законів, у писемності й метафізиці приведення всього до абстрактної тотожності, у психіці витиснення в сферу несвідомого.

Таким чином, аналіз різних модусів символічного обміну показує, що відчуження виступає в якості універсальної матриці будь-якого дискурсу насилля.

Будь-який обмін передбачає оборотність. Коли ця оборотність порушується (у силу можливості однобічного обдаровування, що припускає можливість накопичення й однобічного переміщення цінностей), те власне символічне відношення гине й виникає влада й пов'язане з нею насилля, що розуміється як переривання циркуляції символічного обміну [7, 96].

Будь-яке порушення договору є насиллям. Але зворотне, загалом кажучи, невірно: не всяке насилля є порушенням договору. Xарактер зв'язку між сферами насилля й права змінюється залежно від напрямку цього зв'язку. У цій анізотропії відносин між правом і сваволею проявляється парадоксальний характер насилля: з одного боку, воно згубне для соціуму, з іншого же необхідно. Так, стихія неконтрольованого насилля смертельно небезпечна для суспільства. Але насилля впорядковане, легітимне, функціонуюче в рамках договору, стає запорукою самого існування суспільства. Насилля це вірус, щеплення якого необхідно суспільному організму для забезпечення імунітету. Залежно від ступеня концентрації двозначний фармакон насилля може обернутися для суспільства як отрутою, так і ліками.

Затверджуючи незвідність насилля до не-права, ми, тим самим, постулюємо необхідність якогось мінімуму сваволі в рамках будь-якого правового порядку, навіть самого справедливого. Таким чином, насилля виступає як конститутивний елемент суспільного устрою.

Отже, резюмуємо результати проведеного дослідження:

- були визначені взаємозалежні базови фактори будь-яких проявів насилля, а саме фактори нормативності, предметності, комплексності, динамізму та реляційності;

- відповідно до базових факторів насилля були визначені основні методи соціально-філософського аналізу насилля, а саме системний, компаративний, діалектичний та семіотичний методи;

- була обґрунтована доречність вибору саме методу семіотичного аналізу насилля як інтегральної методологічної основи дослідження насилля;

- були виявлені герменевтики ґвалтівника й жертви як елементи структурної основи будь-якого дискурсу насилля;

- було обґрунтовано виділення й експлікація в дискурсі насилля саме герменевтики жертви як необхідного засобу реалізації критичного потенціалу теорії насилля;

- були визначені основні критерії виявлення насильницького характеру різних соціокультурних практик у відповідності з базовими атрибутами насилля, а саме його гетерономністю та примусовістю;

- в якості універсальної матриці будь-якого дискурсу насилля було виявлено відчуження як порушення циркуляції символічного обміну.

На наш погляд, одним з найбільш перспективних напрямків семіотики насилля є подальший розвиток дослідження прагматики й семантики насилля в єдиному аналітичному дискурсі.

насилля соціальний дискурс теорія

1. Савчук В. В. Насилие в цивилизации комфорта // Антропология насилия. СПб.: Наука, 2001. С. 476-496.

2. Новейший философский словарь. Мн.: Книжный Дом, 2003. 1280 с.

3. Моррис Ч. У. Основания теории знаков // Семиотика языка и литературы. М.: Радуга, 1983. С. 37-89.

4. Деррида Ж. Насилие и метафизика // Левинас Э. Избранное: Трудная свобода. М.: РОССПЭН, 2004. С. 663-732.

5. Батай Ж. Эротика // Проклятая часть: Сакральная социология. М., Ладомир, 2006. С. 489-705.

6. Делёз Ж. Представление Захер-Мазоха Голодное и Жестокое) // Л. фон Захер-Мазох. Венера в мехах. М.: РИК «Культура», 1992. С. 189-313.

7. Бодрийяр Ж. Символический обмен и смерть. М.: Добросвет, 2000. 387 с.

Размещено на Allbest.ru