Духовні цінності студентської молоді: сутність, структура, пріоритети

Серед системи цінностей, притаманних сучасній студентській молоді економічних, політичних, екологічних і т.ін. - особливе місце і роль належить цінностям духовним естетичним, моральним, релігійним тощо. Ця особливість обумовлена статусом «духовного» в житті людини і суспільства загалом. Довгий час ми підневільно підпорядковували «духовне» матеріально-економічним процесам, «дозволяли» йому виявляти (лише!) свою «відносну самостійність». Між тим, «духовне» живе своїм власним життям. Про його автономію якого можна говорити лише умовно. Духовне активно впливає на матеріальне, нерідко випереджаючи його, а тому й задає напрями і характер розвитку. А це означає, що «духовні цінності» можуть посперечатись з предметно-практичними (а тим паче, з утилітарними) цінностями. Виявлення цієї суперечки становить предмет особливої уваги дослідників. Зупинимось на цьому більш детально.

Як відомо, поняттям «духовність» визначають здатність людини керуватися не стільки безпосередніми практичними потребами, скільки почуттями, переконаннями, ідеалами, покладатись на «душу», яка визначає не тільки напрям і характер безпосередньої дії але й всього способу життя особистості.

Довгий час поняття «душі» делегувалось переважно релігійним формам освоєння світу та ідеалістичній філософії. В науковій літературі здебільшого термін «душа» вживають як синонім терміну психіка, протиставляючи таке тлумачення вказаного феномену концепціям, у яких душа розглядається як надматеріальна безсмертна сила, що тимчасово перебуває в живому тілі. Хоча поняття душі пов'язують то з психікою, то зі свідомістю, то з безсмертною надматеріальною силою, слід зазначити, що фактично характеристику психіки, свідомості, надприродного визначають, наслідуючи Платона, як спроможність бути причиною самого себе.

В марксизмі поняття «душі» практично не вживалось. Це збіднювало загальну картину людського існування, розуміння живого процесу її культуротворчої сутності. В останні роки ситуація змінилась. Поняття «душі» у філософії стало майже визнаним. Однак у його зміст і понині вкладаються різні смисли, що обумовлює необхідність визначення, крайньою мірою з метою більш-менш врівноваженої розмови з приводу предмета нашого безпосереднього аналізу.

Узагальнюючи дослідження останніх років, можна зазначити, що термін «душа» характеризує внутрішню сутність людини, сформовану під впливом різноманітних чинників, серед яких слід вирізняти, насамперед, умови і обставини способу життя, характер спадкоємності (роду), особливості навчання і виховання, вплив соціокультурного середовища, в якому відбувається становлення особистості. Душа таким чином постає як внутрішня психологічна установка людини на життя; вона немов би диктує людині спосіб її мислення і дії, поведінки в конкретній ситуації і способу життя в історичному просторі і часі. Через душу і завдяки їй відбувається процес фільтрації зовнішніх впливів. Пропускаючи їх «через себе», душа вибудовує власні ціннісні орієнтації, формує їх архітектоніку, навчається розпізнавати «добро» і «зло», «прекрасне» і «потворне», «справедливе» і «не справедливе».

Відомо, що душа здатна скеровуватися тілесними обставинами, але ця дія не буде відноситися до духовного. Духовність є властивістю душі, яка дозволяє людині ставити матеріальне в залежність від ідеального, а не навпаки. Оскільки діяльність людини визначається різноманітними саморухами душі, які пов'язані з існуючими здобутками духу (духовна культура: суспільним досвідом, естетичними нормами почуття, ідеалами, знаннями, усвідомленнями мети суспільної діяльності), то ці «рухи» потребують конкретизації, що здійснюється за допомогою поняття «духовність».

Здатність людини бути духовною істотою протиставляють іншим властивостям душі (умовним та безумовним рефлексам). Тому часто зазначають, що духовність - це усвідомлення та почуття людиною того, що вона має керуватися у своїй діяльності ідеалами, ідеями, принципами, а не «однохвилинними» бажаннями спричиненими різними станами тіла.

Розглядаючи душу як те, що «робить тіло живим», тобто здатним діяти самочинно (спонтанно - без зовнішніх причин), душу можна розглядати як окремий внутрішній світ людини. Цей світ животворчий. Він створює й відтворює живе, життєздатне й життєдайне, тобто ціннісно позитивне. «Без душевні» (бездуховна діяльність) імпульси людини, скоріш апелюють до «мертвечини» антицінностей, що згубно позначаються на людській природі, сутності і культурі. Оскільки вчинки, які були скеровані неусвідомленим можуть мати суспільно катастрофічні наслідки, завжди усвідомлювалася проблема виявлення та стимулювання духовно-спрямованої діяльності як протилежного антидуховному. Духовність постійно протиставляють багатьом іншим властивостям душі. Чим підкреслюють важливість усвідомлення та почуття людиною того, що вона має керуватися у своїй діяльності ідеалами, ідеями, принципами, а не однохвилинними бажаннями. Разом із визнанням залежності людського життя від духу та духовного, з підкоренням душі ідеальним об'єктам, людина стає спроможною змінювати саму себе у відповідності до обраного нею ідеалу, зразком, який може відповідати її мріям, потребами. Слід підкреслити, що це її (людини) власні мрії та ідеали, без яких її (людини) як свідомої істоти бути не може.

Виявлення духовного найчастіше спостерігається у процесах творчої діяльності людини. На відміну від утилітарних і моральних цінностей, існують цінності суто духовні - естетичні. До таких цінностей відноситься прекрасне, тобто таке поєднання певних частин у ціле, яке приносить задоволення від взаємодії з ним. Спостереження єднання частин у ціле, що називають гармонією, здійснюється відповідно до певного системоорганізуючого принципу конкретної цілісності. Без визначеності такого принципу гармонію неможливо побачити. За даний принцип слугують прийняті у якості ідеалів суспільні зразки: «модний фасон», «модний колір волосся», «кубічна форма як прийнятий авангардистами канон краси» (кубізм) та т. п.

Центральним поняттям естетичної цінності завжди виступає «краса». Цінність це краса. На питання ж про те, «що таке краса», однозначної відповіді, мабуть, бути не може. І це зрозуміло. Більш-менш усталого визначення краси в науковій і філософській літературі немає. Історико-філософська традиція від Платона і до наших днів, обгрунтовуючи розуміння «краси» як досконалості предмета у відповідності до його сутності й практичного призначення, дає про неї лише приблизне уявлення.

Різні групи людей мають різні канони краси. У сфері духовної культури взагалі, а студентської особливо, краса здебільшого виступає як певний символ ідеальних культурних цінностей. Особливим проявом краси є художній образ, поширений у мистецтві. Витвори мистецтва, як форма об'єктивації уявлення про ідеал прекрасного, стають предметно-чуттєвим символом краси, еталонним зразком, який зрозумілий багатьом різним людям і сприймається особливо яскраво, гостро виявленими почуттями. Тому саме мистецтво є найбільш поширеною формою виховання здібності до чуттєвого сприйняття та виявлення єдності частин у ціле.

Студентська молодь, в залежності від особливостей свого студентського положення (отримання освіти: гуманітарної, технічної, природничо-наукової) має певні естетичні відмінності. Одним групам більше подобаються класичні зразки прекрасного, представлені світовою культурою людства, а іншим - менше. Однак, проведення такого розмежування не має особливого сенсу, оскільки такі естетичні уподобання мають виключно тимчасовий характер і залежать від групи, з якою відбувається регулярне спілкування. Тобто, це не ті переконання, що визначають світоглядну позицію.

Розмежовуючи прекрасне і потворне освічені молоді люди розуміють їх відмінність визнаючи, що прекрасне - це почуття і усвідомлення людиною того, що здатне приносити людям задоволення, а потворне - це те, що викликає у людини почуття відрази до чогось. Зв'язок краси з ціннісною орієнтацією людини було помічено ще нашими пращурами. Тому краса (гармонія) завжди визнавалася благом, а здатність виявляти її цілеспрямовано виховувалася через формування насолоди від споглядання та переживання прекрасного. I навпаки. Відсутність гармонії привчають переживати через почуття відрази, негативного сприйняття потворного. Відбувається це за допомогою естетичного виховання, формування певного естетичного смаку. Переживання гармонії (або її відсутності) через прекрасне і потворне, в житті людини виконує функцію найперших (а тому базових) форм духовної життєдіяльності.

Обов'язково треба враховувати, що в основі свідомого ставлення людини до світу знаходиться визнана суспільством значимість предметів та подій, яка визначена, у першу чергу, не здатністю задовольняти вітальні або індивідуальні духовні потреби, а відповідними суспільними потребами, які виставлені в якості конкретних суспільних зразків (взірець), мір, вимог, ідеалів. Серед них визначальне місце займає уявлення про гідність, честь, добро, совість, красу і т.п., які змістовно змінюються відповідно до історичного часу, епохи, рівня розвитку культури, соціальності.

Зазначимо, що ця різноманітна історичність є лише вираз чогось єдиного універсального, яке виявляє себе у різних формах.

Історично виникли загальні форми уявлень, що виступають як критерії оцінювання людських вчинків - незалежно від того чи складають вони силу руйнування суспільного розвитку, чи силу його відтворення. Міра ціннісного змісту предмету залежить не від того, як він здатен задовольняти життєву потребу тіла, а наскільки він відповідає мірам значущості в суспільстві. Ці виміри здійснюються за певними універсальними критеріями, такими як істина, добро, краса, свобода, честь, совість, гідність, справедливість та ін. Інакше кажучи, це ті скрижалі, на які спирається буття людства, що не є простою формою існування живого (тваринного), їх визнають безпосередньою основою духовної культури людини, ідеалів інтелектуальної молоді, до якої, перш за все, маємо віднести студентство. Взагалі треба враховувати, що духовна культура складається із сукупності звичаїв, цінностей і норм, які регулюють життя людини - її ставлення до себе, до інших людей, до світу в цілому.

Оскільки духовна культура формується як здатність керуватися моральністю, вона виявляє себе у спроможності людини ставити себе на місце іншої людини, не бажати їй того, чого не бажаєш собі, бачити в ній самоціль, а не засіб для задоволення своїх потреб (загальновідомі імперативи сформульовані І. Кантом). Універсальними формами духовної культури є міфологія та релігія, мистецтво, філософія, мораль. Перші дві подають людську духовність в уявленнях і ритуалах, мистецтво - в чуттєвих образах, філософія - в поняттях, мораль - в нормах поведінки. Ці форми вирізняються між собою і характером впливу на людину. Релігія діє опосередковано через надприродні сили, богів, святих; мистецтво - через форми матеріальних носіїв (архітектуру, живопис, музику, слово…); філософія - через поняття про відношення людини і світу; мораль - через безпосереднє відношення людини до людини. Тому саме мораль складає духовну основу суспільства, формує найпершу форму життєвого ідеалу. Мораль, як система поглядів, уявлень і норм, які регулюють поведінку людей, створює узгодження вчинків окремих осіб з інтересами інших, певної людності, суспільства в цілому.

Як доводять факти, за межами суспільства дитина людини не стає. Тому, цілком адекватно сприймається існування суспільства, як безпосередня умова існування людини. Тому і мораль ми повинні визнати не тільки умовою існування суспільства, а й безпосередньою умовою існування окремого індивіда.

Характерною рисою моралі є те, що вона не спирається на спеціальні інституції, які примушували б окрему людину виконувати моральні норми. На відміну від права або релігії, за якими стоять держава або церква, мораль спирається на силу громадської думки, самосвідомості, виховання, авторитет, совість. Будучи безпосередньо пов'язаною із свідомістю, мораль здійснює роль регулятора поведінки через уявлення індивідом переживань, ставлення, вражень та думок інших людей, які виникають при певних обставинах. Тільки та людина, яка спроможна уявити думки інших людей про її вчинок здатна відчувати сором, невпевненість і т.п. Людина, яка дотримується моральних принципів визначається як вихована.

Слід пам'ятати, що честь, гідність, совість притаманні людині не тільки як моральні поняття, а й як певне чуттєво-емоційне переживання, яке супроводжується усвідомленням конкретних їх проявів. Їх емоційне наповнення виникає тому, що вони є формами самоусвідомлення, тобто уявленнями про конкретне ставлення оточуючих людей до особи. Істотна властивість таких уявлень полягає у тому, що вони впливають на самопочування людини у світі людей, обов'язково зворушують почуття.

Наприклад, поняттям «гідність» визначається ставлення людини до самої себе і суспільства до неї, як до визнаної цінності. Цим поняттям позначається сукупність уявлень про самоцінність особистості, її моральну рівність з іншими людьми, за допомогою яких визначають міру суспільної цінності людини. Уявлення про гідність виконують функцію регулятора людської поведінки: у будь-якій ситуації людина мусить поводитися так, щоб не втратити свого «реноме».

Будучи невід'ємною рисою свідомості і регулятивним принципом поведінки гідність дозволяє усвідомлювати людині власне суспільно - історичне місце, ідеали життя, визначати сенс власного існування.

Гідність безпосередньо виявляє себе через усвідомлення, яке переживається відповідними почуттями, свого суспільного значення, на противагу переживання соціальної пригніченості.

У свою чергу, поняттям «честь» визначається ставлення людини до самої себе, а також ставлення до неї з боку суспільства, як до представника певної людності, Поняття честь вказує на визнання приналежності особи до певної верстви, спільноти, властивості якої притаманні окремій людині як представнику окремого кола людей. Така належність вимагає від індивіда дотримання певних зразків поведінки щодо підтримання репутації особи та самоповаги тієї спільноти, до якої він себе відносить. Отже, усвідомлення честі виконує функцію самозбереження певної спільноти як певного якісного утворення.

Невідповідність дій людини певним зразкам групової поведінки усвідомлюється як втрата честі, що часто призводить до цілеспрямованої самоізоляції групи від окремого індивіда.

Також треба звернути увагу і на поняття «совість», яким визначається здатність людини здійснювати певні вчинки усвідомлюючи ставлення інших людей до її вчинків. Дана властивість забезпечує здатність особи до самоконтролю за виконанням своїх обов'язків перед суспільством і самим собою, що суспільством визнається як показник моральної досконалості та самодостатності. Самооцінний характер совісті виявляється у почутті морального задоволення своїми вчинками або почутті сорому за них. Наявність феномена совісті засвідчує певний рівень інтелектуальної досконалості індивіда, так як здатність уявити думки та почуття інших людей, це властивість уявляти собі таке, що існує тільки у формі духовного, а не матеріального.

Існування совісті безпосередньо виявляє себе у вигляді усвідомлення почуття свободи і відповідальності людини, щодо вчиненого нею перед суспільством (самим собою як суспільною істотою), яке здійснюється за допомогою суспільних норм і правил життя, що стали її (людини) власним переконанням.

У формі зразку виявлення честі, совісті та гідності різні народи створюють образ певного героя вчинку (окрема особистість, група людей, певна спільнота), який визначається тим, що перебирає на себе більшу аніж інші міру відповідальності, володіє гострим відчуттям нагальних потреб свого часу, здатний завдяки власним інтелектуальним, фізичним, морально-психологічним якостям істотно впливати на перебіг подій. Героїчне буття людини складає систему взаємозумовлених духовних, вольових і діяльно-практичних основ, єдність ідеалів, переконань, моральних особливостей (переконаність, впевненість, відчуття обов'язку, хоробрість, відвага, вміння у вирішальний момент мобілізувати вольові зусилля), єдність замислу, намірів, мотивів і діяльності. Такі зразки дозволяють розвивати уяву окремих індивідів, створюють образ певного суспільного ставлення до конкретних вчинків.

Суспільний простір прояву честі, совісті та гідності надзвичайно широкий: сфера економіки і політики, науки (експериментально - дослідницька діяльність) і виробництва, побуту і т.ін. Кожна історична епоха породжувала власні зразки носіїв честі, совісті та гідності, які зображувалися в народній (фольклорній) культурі. Одночасно, гідність, честь, і совість є поняття, якими люди усвідомлюють свою суспільну сутність. Для цього використовується більш загальне етичне поняття «порядність», яким визначається ставлення до інших людей взагалі. Порядність складає процес усвідомлення людиною своєї причетності та відповідальності за долю інших людей.

У кожному конкретному випадку порядність визначає зміст певних вчинків через розмежування порядності і непорядності. Критеріями при цьому слугують суспільні моральні норми оцінки людських дій. Порядна людина є безпосереднім носієм та суб'єктом загальних суспільних цінностей: добра, краси, правди, виявляє себе гідною, достойною, чесною. Як правило, людську порядність вбачають у конкретних позитивних вчинках: відповідальності за долю інших людей, особистої причетності до суспільного життя.

Основу порядності окремої людини складає здатність до усвідомлення за непересічну умову свого існування у якості людини, тобто найвищою цінністю свідомого життя. Тому людська порядність обов'язково визначає загальну життєву позицію особистості, яка є безпосереднім суб'єктом суспільного життя. І навпаки - непорядна людина являє собою силу руйнування умов існування суспільства, а тому і самої себе як людини, тобто розумної, свідомо діючої особи.

Зрозуміло, далеко не кожен досяг такого рівня розвитку розумових властивостей, що здатен розуміти та відчувати суспільство як головну умову свого індивідуального буття. Порядність, здебільшого, пов'язана з певним рівнем розвитку розумових властивостей, бо вимагає уявлення про таку причину власного буття, яку можна усвідомити лише за допомогою мислення. Достатній рівень розвитку мислення та розумових здібностей для осягнення властивостей буття, які без свідомо здійснюваного мислення не виявляють себе, визначають як інтелігентність. Інтелігентністю ми називаємо такий рівень інтелектуальної діяльності, який дозволяє керуватися людині знанням ідеальних сутностей.

Інтелігентність слід визнати як одну із складових необхідних умов духовності людини, повноцінного духовного. Найбільш виразно вона виявляє себе у колі освічених людей, студентської молоді, зокрема.

Слід вказати, що моральні норми і оцінки застосовують не лише до поведінки окремих осіб, але й до діяльності колективів, партій, народів, націй, держав. Завдяки свідомому використанню у своїй поведінці та діяльності норм і принципів моралі, суспільно визнаних духовних цінностей людина стає моральною, духовною істотою, виступає не лише об'єктом суспільного впливу, а й як його творець, тобто самодіяльна особа, якій притаманна самосвідомість, людські почуття і переконання.

Моральні вимоги суспільства людина засвоює в процесі взаємодії з іншими людьми, освоєння культури, виховання, які формують не тільки уявлення про належну суспільну поведінку, а й про олюднені (інтелігентні) почуття - обов'язку, совісті, відповідальності, честі та гідності. За допомогою уявлень про норми, цінності, ідеали, молода людина регулює не тільки свою поведінку, але й дає моральну оцінку, виявляючи своє ставлення до вчинків інших, чим реально створює суспільні взаємозв'язки.

В історії філософії, етиці, літературі протягом віків описується феномен порядності, честі, совісті, гідності, їх сутність і прояви, спонукальні мотиви і наслідки, генезис і еволюція. Наприклад, міфологічна культура зображує носія цих властивостей як людську істоту, яка наділена надзвичайними здібностями і силою, перебуває під егідою богів і за їхньою допомогою здійснює подвиги. Пересічна людина нездатна поєднати у собі всі ці властивості. Багато героїв стародавніх міфів є напівбогами (Геракл, Ахілл, Гільгамеш). В античній Греції носіями честі, совісті гідності вважалися не лише легендарні царі, воєнноначальники, богатирі, але й ті особистості, які навіть після смерті продовжували впливати на суспільну свідомість. Героями називали засновників міст, митців, філософів, видатних законодавців (наприклад Солон) і політиків, визначних благодійників, прародителів племен і общин (наприклад Ромул і Рем).

Слід зазначити, що герої по різному впливають на події: позитивно і негативно. Негативний герой складає образ відсутності честі, совісті та гідності (Герострат, Нейрон, Калігула), вказує на відповідне суспільне ставлення до певних вчинків. Однак, незалежно від історичних змін зберігається певна наступність образів порядності. Це елементарні правила людського співжиття: повага до результатів праці, взаємодопомога, повага до старших, повага до батьків, піклування про дітей і т.п.

Молодь, як і більшість людей взагалі, активно використовує такі загальноприйняті поняття як «добро» і «зло», «прекрасне» і «потворне», «справедливе» й «несправедливе». На нашу думку, добро і зло слід розуміти як суб'єктивні визначення певних подій, вчинків, що можуть бути характеристикою конкретних явищ. При цьому поняття «добро» складає найбільш загальне виявлення духовного в людині.

Існують уявлення, ніби духовного взагалі не існує, що дух це вигадка хибної свідомості. Людина на підставі таких поглядів, розуміється як утилітарна, егоїстична істота, яка живе тільки матеріальними потребами тілесного. Таке розуміння створює поняття індивіда як раба власної чуттєвості, який свідомо погоджується на своє рабство. Відчуття людини, при цьому, проголошуються результатом дії об'єктивних обставин, від яких індивід визнається абсолютно залежним. Якщо ми визнаємо наявність факту здатності людини до волевиявлення, творчості, то повинні відмежуватися від цих примітивних уявлень. Душа людини рахується не тільки з матеріальними, а й з ідеальними обставинами.

Слід визнати, що такі теорії вульгаризованого матеріалізму спираються на реальний фактичний матеріал. Твариноподібні люди існують реально. Реально можуть існувати і суспільно політичні умови, які масово перетворюють людей на суспільство рабів, де панує рабський дух чуттєвого задоволення. У такому суспільстві, «людина» не уявно, а реально може бути «людським фактором», «живою машиною», масами, натовпом, яка керується у своїх діях лише образами чуттєво даних потреб свого тіла (згадаємо широке розповсюдження примітивних уявлень про комунізм - «суспільство, у якому можливе необмежене задоволення бажань і потреб»). Подібні теорії бездуховності обгрунтовуються абсолютизацією відповідних фактів, що відображають реально існуючу частину бездуховного життя, теоретично слугують відтворенню антидуховного, в житті людності. За таких умов лише чуттєво дане може визнаватися як «добро». Тоді чуттєво не дані уявлення про нові можливості людства, які виникли внаслідок творчої думки, залишаються поза увагою такої свідомості.

Однак, наявні і протилежні факти, які визнаються вагомими для студентів. Вони доводять, що серед нас живуть люди - носії духу, яких не влаштовує бездуховне життя, тваринний рівень розуміння добра, вони беруть на себе складну справу затвердження духовності, свободи волевиявлення, творчості - як вищого блага, основи творіння добра. Студенти, у своїй більшості, вірять, що душа людини спроможна самочинно починати певний етап, змінюючи не тільки матеріальні, а й духовні умови життя. Зв'язок людської душі і духу настільки нерозривний, що поки існує людина навіть бездуховність виявляє себе як певне духовне утворення. Однак, «бездуховний дух» спроможний лише до паразитного існування на тлі духовності, а отже, бездуховність - це зло.

Найчастіше бездуховність виявляє себе у формі аморальності руйнування моральної основи суспільства.

Якщо духовність - творча сила формування людської душі, то бездуховність - сила руйнування людського в людині, фактично перетворення людини на тварину. Не даремно людей, що сіють бездуховність, існують бездуховно, називають «нелюдами». Пересвідчитися в існуванні нелюдів (людей проникнутих бездуховністю) можна на безлічі фактів. До них ми можемо віднести війни, зброю здатну знищити усе живе на Землі, злочинність, байдужість, зневагу, егоїзм та інші різноманітні вияви зла, які студентська молодь засуджує.

У свою чергу, використання студентами понять «добро» і «зло» виконує функцію формування почуття особистої відповідальності за власні вчинки. Враховуючи, що поняття «відповідальність» означає усвідомлення людиною (людністю) свого обов'язку перед студентською громадою, суспільством або іншою людиною, слід визнати, що воно дозволяє виявляти суть і значення певних вчинків, узгоджувати їх з процесами суспільно розвитку.

Оскільки суспільство усвідомлюється як необхідна умова буття студентства, то пізнання цієї реальності сприймається як умова вільного буття індивіда. Ця обставина усвідомлюється студентами досить виразно. Суспільне буття є непересічна умова буття індивідуального, тому усвідомлення суспільства головною умовою власного існування відбувається за допомогою визначення власної відповідальності, самовизначення своїх мрій, ідеалів, вчинків через поняття «добро» - «зло».

Відповідальність має різні форми, які відповідають різним сферам її прояву: відповідальність політична, моральна, правова, партійна, історична та ін. Залежно від носія (суб'єкта) можемо розрізняти відповідальність особисту (або персональну) та колективну. Співвідношення особистої і колективної відповідальності взаємообумовлене: відповідальність особи перед групою невід'ємна від відповідальності колективу перед особою. Такий взаємозв'язок визнається головною умовою виникнення відношення відповідальності, яке складає важливу властивість спільного співжиття. Без феномену відповідальності існування суспільства, малих та середніх груп стає неможливим, воно деградує та саморуйнується (розпадається). Тому усвідомлення відповідальності студентами відбувається як усвідомлення особою свого зв'язку з певною людністю (товаришем, сім'єю, народом, колективом і т.д.), яке розуміється як умова власного існування. Також існує зворотній зв'язок - певна людність усвідомлює свою відповідальність перед певною особою, бо інакше вона морально не здатне вимагати від неї відповідальних вчинків. Так чи інакше, у колі студентів (особливо гуманітаріїв) здатність усвідомлювати своє колективне ставлення до певної особи має визначальне значення. Відбувається таке усвідомлення через визнання, що колектив (більшість) бажає певній людині зла або добра; визнає її за добру або злу; оцінює її вчинки негативно або позитивно.

Враховуючи, що відповідальність особистості завжди пов'язана із наявними умовами, за яких людина реально здатна або нездатна виконати певні вимоги громади, здійснити вибір і передбачити наслідки своїх дій, скоєне «зло» може розглядатися через співвідношення з поняттям «свобода». У зв'язку з даним співвідношенням зазначимо, що в історії світової думки вже давно була сформульована проблема усвідомлення феномену відповідальності «за заподіяне зло». Ця проблема теоретично розв'язується в залежності від вирішення питання: чи можна взагалі людину вважати вільною в своїх діях. Тільки у випадку визнання свободи дій людини, індивіда є сенс розглядати проблему відповідальності за певні вчинки. У разі заперечення індивідуальної свободи - особа проголошується непідзвітною перед громадою.

Наведене має фактуальні підтвердження. Сьогодні в колі студентської громади різних рівнів свобода волевиявлення визнається однією з найбільших цінностей власного і суспільного життя. Тим самим, ідея відповідальності (власної та групової) актуально присутня у світоглядних самоусвідомленнях студентів. Зазначена обставина пояснює політичну орієнтованість студентів на демократичні цінності, які сприймаються як противага тоталітарним, не зважаючи навіть на те, що останні можуть рекламуватися під гаслом мінімальних гарантій матеріального добробуту кожного.

Література

1. Гегель Г.В. Эстетика: в 4-х т. М.: Искусство, 1971. Т.3.

2. Термінологічний словник // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / М. Зубрицька (Упор.) Львів: Літопис, 1996.

3. Табачковський В. Образ людини: від «родової всезагальності» до «тотальності індивідуальної екзистенції» // Людина в есенційних та екзистенційних вимірах. К.: Наукова думка, 2004.

4. Бодрийяр Ж. Символический обмен и смерть. М.: Добросвит, 2000.

5. Шевченко А.К. Проблема понимания в эстетике. К.: Наук. думка, 1989.

6. Канарский А.С. Диалектика эстетического процесса. Диалектика эстетического как теория чувственного познания. К.: Вища школа, 1979.

духовний студентський краса моральний

Размещено на Allbest.ru