Поняття нації в соціально-філософській спадщині М. Драгоманова

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Поняття нації в соціально-філософській спадщині М. Драгоманова

драгоманов національний філософський

Актуальність статті обумовлена поглибленою увагою до державотворчих процесів в Україні. Дана проблема часто обговорюється в різних аудиторіях, в науковому та інформаційному просторі. Її вирішенню може слугувати використання творчої спадщини українських мислителів минулого у тому числі М. Драгоманова.

Щодо сучасного теоретичного осмислення поглядів М. Драгоманова на націю, національне та його співвідношення із загальнолюдським, то воно знайшло своє відображення у працях ряду дослідників, серед яких В. Андрущенко, В. Горський, М. Гошовський, В. Довгович, М. Кашуба, А. Круглашов, В. Лукеренко, І. Огородник, І. Романченко, М. Русин, О. Салтановський та ін.

Погляди М. Драгоманова в національному питанні в минулому, зокрема в радянський період, оцінювались неоднозначно, більше того - піддавалися перекрученням, фальшуванням. Так, у першому томі «Історії української літератури» (1954) було сказано, що М. Драгоманов був ідеологом українського націоналізму. Натомість автори монографії «Михайло Драгоманов» (1964) А. Заславський та І. Романченко твердили, що той «був одним з найактивніших борців проти українського буржуазного націоналізму» [1,10]. Одні дослідника визнають його «батьком української етнології, народознавцем, істориком українського народу, інші - як людину з невиробленим національним світоглядом, якимсь «недоукраїнцем» [2,45]. Окремі автори твердять, що він не зміг задовольнити потреби українців у науковому обґрунтуванні та політичному визначенні їхнього місця серед інших народів світу.

Така неоднозначність в оцінках М. Драгоманова має певну об'єктивну основу. Як відомо, з його іменем зв'язана лінія раціоналістично-позитивістська, соціалістична за політичною орієнтацією. Вона зрештою визначила дещо однобоке розуміння ним національного лише як «форми», що має бути заповнена інтернаціональним, загальнолюдська змістом. Звідси вихідним принципом при вирішенні соціальних і національних проблем, за його переконанням, є загальнолюдське в ідеях і цілях, а національне - у ґрунті і формах: «головне діло - поступ людини й громади, поступ політичний, соціальний і культурний, а національність є тільки ґрунт, форма й спосіб» [3,367].

Як діалектик, М. Драгоманов виходив з єдності змісту і форми. Це зумовлювало розуміння ним нерозривності національного і загальнолюдського, інтернаціонального. Хоча інколи робив наголос на останньому. Однак, говорячи про національне як «ґрунт», «спосіб», мислитель фактично виходив за рамки національного як лише «форми». І якщо, з точки зору діалектики, форма завжди змістовна, а зміст міститься у певній формі, то національне не може розвиватися, якщо воно на включає в себе елементів загальнолюдського, рівно ж як і загальнолюдське не може існувати у відриві від національного.

В розумінні діалектики національного і загальнолюдського М. Драгоманов виявив непослідовність у своїй концепції громадівського соціалізму, на що, зокрема, вказав І. Франко у своїй статті «Суспільно - політичні погляди М. Драгоманова». 3а М. Драгомановим, найвищим ідеалом у суспільному житті є «безначальство», утворення добровільних асоціацій - громад, основаних на засадах самоврядування. Об'єднання таких громад складає федерацію. Однак, як відзначає І. Франко, федералізм М. Драгоманова ігнорував головну його підставу - автономію національностей. Зауважимо, що вчений не ставив питання про державну незалежність України, вважаючи, що для цього немає умов і що національна самостійність українського народу може бути реалізована на засадах федералізму з іншими народами Австрії і Росії. Не відводячи нації місця в структурі федеративного устрою, М. Драгоманов фактично ігнорував її роль як різновиду громади. І. Франко пояснює це тим, що «в його духовнім арсеналі не було поняття нації як чогось органічного, історично конечного, нерозривного і вищого над усяку територіальну організацію» [4,438].

Проте дане зауваження І. Франка не слід розуміти буквально так, що ніби М. Драгоманов не «бачив» нації як одного з головних складників соціальної структури, нехтував національним. Закид І. Франка стосується в даному випадку відношення між нацією і громадою. Насправді М. Драгоманов розглядав націю як реальність, що склалася історично на основі певних ознак. У статті «Що таке українофільство?» до таких ознак він відносив насамперед мову, що пов'язує між собою людей однієї нації, а також територію: «Сукупність ознак індивідів, що населяють певну вітчизну і складають певну націю, і є національність [5,117]. Зауважимо, що М. Драгоманов ототожнює поняття нації і національності, бо у його часи ще не склалася термінологічна розмежованість цих понять. Водночас при характеристиці окремих народів, зокрема євреїв в Україні, вчений серед найважливіших національних ознак вказував не тільки на мовні і територіальні, але й на фізичні, психологічні, релігійні та соціальні характеристики. Про визнання реальності нації (національності) М. Драгоманов писав у своїх «Листах на Наддніпрянську Україну: «Ми признаємо національності як очевидний факт, як результат певних природних і історичних обставин життя народного (хоч іноді ще необсліджених наукою і завше перемінних); ми признаємо, що цей факт завше треба мата на оці при громадській праці, а надто ми признаємо важність найвиднішої національної ознаки, народної мови як способу морального зв'язку між людьми» [6,465].

Виходячи з посилки, що «людство є лише сукупність націй», М. Драгоманов розглядав національне як своєрідний вияв людського, у нерозривному зв'язку з ним. «Самим ідеал людини, - писав він у згадуваній нами статті «Що таке українофільство?», - ми складаємо тільки вибираючи найбільш симпатичні ознаки індивідуумів і націй, - а, отже, прагнучи до того, щоб розвивати індивідууми і нації до ідеалу людини, ми повинні виходити з істотних індивідуальних і національних ознак, - інакше виховання перетворюється саме у вдавлення живих людей у форму пустого ідола, який не може принести їм нічого, крім страждання» [5,118].

Трактуючи нації як вид асоціацій, М. Драгоманов висловив надзвичайно цінну думку про націю як цілісне, гармонійне утворення і про шкоду, яку може завдати нації порушення цієї цілісності і єдності. «Національність, - писав він, - як сукупність ознак, властивих певному числу індивідів, є умова їх асоціацій між собою, зруйнувати яку означає розбити спільноту на атоми і ослабити кожний індивід зокрема і всі разом» [7,265]. Власне М. Драгоманов у своєрідній формі висловив ідею соборності народу. Сьогодні в процесі розбудови національної державності в Україні архіважливо не допустити розколу української нації за регіональними, конфесійними та іншими ознаками.

Одним з головних засобів консолідації народу М. Драгоманов вважав національну мову. Фактично він ідентифікував націю з мовою, вважаючи останню головною ознакою національної спільності. Вчений відкидав будь-які спроби применшення значення національної мови. Полемізуючи з російським великодержавним шовіністом Г. Алексєєвим, який вимагав, щоб «українці стали росіянами», він писав: «Долі було завгодно, щоб людина розвивалася через різноманітність націй і мов. Безсумнівно, що ця різноманітність поділяє між собою види людства… Але якщо національні мови поділяють осіб двох націй між собою-то національні мови значно більше поєднують людей, ніж роз'єднують [5,109].

Учений підкреслює історичність появи та розвитку національної організації людства, її необхідну роль у життєдіяльності окремих індивідів, у просторі цивілізаційного буття людини. Особливо важливими функціями національної організації для нього виступають комунікативна, інформаційна, ціннісно-орієнтаційна. «Не можна не бачити, що існування певних людських порід, - національностей, - наголошує М. Драгоманов - визначає окремим особам, або у крайньому разі значній більшості з них, - природні поля для їх діяльності як тому, що національні мови, - найбільш визначена і найбільш важлива у практичному відношенні відмінність людських порід, - з найбільш природним зв'язком окремих осіб певних національних мас і найпередовіших громадських діячів з цими масами, так і тому, що, за не багатьма винятками, - люди однієї породи посіли на землі країни з більш чи менш однорідними умовами для ведення господарства і побуту взагалі» [8,27].

Однак, при розгляді концептуального арсеналу Драгоманова помітна тенденція до недостатнього термінологічного розмежування етнічних, соціальних і політичних понять в його творах. Наголошуючи на системності, єдності та взаємозв'язку різних аспектів суспільно-політичного розвитку, він уникав деталізації понятійного апарату. Через таку теоретичну невизначеність у його працях непросто знайти розв'язання питання про генезу націй, про час їх формування. Вчений висловлював незгоду з популярними тоді уявленнями, що нації постають як результат буржуазної цивілізації, як наслідок формування капіталістичних націй-держав, з єдиним національним ринком, національною буржуазією та пролетаріатом тощо. Йому видається, що ця соціально-економічна детермінанта оцінки національно-етнічних процесів є не достатньо продуманою, занадто однобічною. На противагу цьому Драгоманов наголошує, що національності старші за всі буржуазії, мотивуючи це твердження тим, що у «новій Європі вони себе вже почували в XI ст.» [8,9].

Наукові висновки Драгоманова щодо національних проблем базувалися не лише на основі тогочасних філософських напрямків, етнологічних досліджень німецьких, британських, французьких та італійських учених - вони спиралися ще й на його професійну підготовленість як історика, фольклориста, етнографа. Драгоманов ретельно вивчав сучасну йому фахову літературу, цілеспрямовано підбирав і використовував новинки тогочасної суспільно-політичної думки, вимогливо ставився до врахування найновіших досягнень науки у власних працях і в працях своїх колег.

Вченому довелось протистояти поширеним в Європі уявленням про нації, їх ієрархію, які претендували на вирішення питань: кого вважати представником справжньої, «культурної», «історичної», державної нації, а кого віднести до чогось меншовартісного, отже, гідним бути лише об'єктом впливу і засобом реалізації цілей «великих народів». Він взяв активну участь у науковому розхитуванні цих уявлень про обмежене коло «історичних» націй, що виконують важливу цивілізаційну місію, опротестовуючи, заперечуючи цей підхід як науково неспроможний. М. Драгоманов, зокрема, піддав критиці саме поняття «історичної», «державної» нації.

Український мислитель вніс помітний вклад в наукове обґрунтування національних процесів через розрізнення понять «нація», «народ» і «держава», «державна нація». Це понятійне протиставлення було особливо важливим для народів Східної Європи, що знаходились у державних рамках Австро-Угорської, Російської, Оттоманської та Германської імперій. М. Драгоманов з обуренням змалював становище в Російській імперії: «…Мабуть ніде не існує такого змішання понять про державу і національність, як це досі має місце в Росії: освічені люде всіх національностей в Росії (від 1864 навіть також і в Польщі) відчужувалися все більше від мас своїх соплемінників як щодо мови, так і щодо знання умов їхнього життя, і коли вони мають поняття про народ то розуміють під цим тільки народ державної національності, тобто народ великоруський, котрий звуть просто «руський» [10,15].

М. Драгоманов визнавав «мужицькі», «плебейські» нації. Виходячи з факту, що більшість народів Східної Європи внаслідок тривалого бездержавного існування та під тиском панівних націй, їх асиміляційної політики втратили свої «вищі класи», вчений вважав за можливе та ставити знак рівності між представниками «трудової» більшості з певною нацією в цілому. Таким, у своїх принципових рисах, було його бачення українського народу.

Як стверджує ряд дослідників творчості М. Драгоманова, зокрема А. Круглашов, український мислитель відкидав будь-які твердження про неповноцінність та історичну безперспективність недержавних націй. Він переконливо доводив, що «бездержавні» народи Східної Європи, незважаючи на їх складну, інколи трагічну долю, мають не тільки минуле, але й майбутнє. Вони зовсім не приречені стати «гумусом» для розквіту народів «державних», «історичних», вони можуть і будуть гідними членами людської цивілізації. У листі до російського народника П. Лаврова, який звинувачував М. Драгоманова за те, що той надає більшого значення національному питанню, ніж сам Лавров, писав: «Але ви маєте на увазі тільки національності державні, а я кажу переважно про національності мужицькі, в яких бачу один із сильних факторів соціальної революції і відміни феодально-державного ладу і таких самих міжнародних відносин» [2,469].

На його думку, «плебейські» нації Східної Європа мають потужний потенціал розвитку, становлять динамічну силу перетворення європейських відносин. До них він зараховував й українську націю. Такі «недержавні», за життя М. Драгоманова, нації склали основу і соціальних, і національно-політичних, і міжнародних конфліктів у Європі. В цілому вчений не помилився, звертаючись до націй «плебейських», розглядаючи їх як рушійну силу розвитку європейської цивілізації, намагаючись заохотити східноєвропейську інтелігенцію до участі у програмах національно-культурної та політичної діяльності, які б відповідали потребам цих націй. Він намагався також переконати західноєвропейських інтелектуалів, що рухи, які виникають на сході континенту, - природний процес, з яким треба рахуватись.

М. Драгоманов дотримувався принципової демократичної позиції в питанні співвідношення національного та інтернаціонального. Він був непримиренним до національної зашореності, обмеженості. Відповідаючи тим, хто протиставляв національне та інтернаціональне, вчений писав: «Саме слово інтернаціоналізм показує, що в ньому національності не тільки не відкидаються, а прямо признаються… Інтернаціоналізм тільки вносять в національні відносини ту контролю, без котрої націоналізм повернув би народи до звірячого поїдання одного другим і котра не дає наповняти національні напрямки всякого роду назадництвом, кастовістю, а іноді й просто особистим егоїзмом» [12,51].

Надаючи національному чиннику важливого місця в системі суспільних відносин, М. Драгоманов вважав, що в політичній діяльності не слід його абсолютизувати. У праці «Чудацькі думки про українську національну справу», спираючись на досвід історії європейських народів після революції 1848 року, він доходить висновку, що «національна ідея сама по собі не є ліком на всі лиха громадські,… а часом без других, культурних ідей може служити джерелом великих помилок (примір союзу слов'ян з реакцією в Австрії)» [3,338]. Мислитель розумів, що акцентування уваги лише на національному може привести до «забуття» соціальних проблем. Проаналізувавши події європейської історії XIX ст. він зауважує: «…Правдолюбива людина мусить прийти до того, що сама по собі думка про національність не може довести людей до волі і правди для всіх і навіть не може дати ради для впорядкування навіть державних справ». Треба, на його думку, шукати те, що стало б вище над усіма національностями - «всесвітньої правди, котра б була спільною всім національностям» [3,322].

Нація, за М. Драгомановим, не вичерпує склад асоціацій індивідів. Як теоретик громадівського соціалізму, він надавав пріоритетного значення соціально-політичним і культурним проблемам громад.

«В нашій справі, коли ми поставимо думку, що національність є перше, головне діло, то ми або поженемось за марою, або станемо слугами того, що всилюється спинити поступ людський, і поставимо на риск, коли не на згубу, й саму нашу національність» [3,367]. В практичних справах головним, вважав він, на першому місці мають стояти потреби людини і громади.

Міркування М. Драгоманова про націю, національне і його співвідношення із загальнолюдським не втратили свого нинішнього значення. Вони орієнтують політичну еліту України на розуміння нерозривності національних і соціальних проблем, на посилення уваги до людини, її повсякденних потреб, попереджають від односторонності в політиці.

Размещено на Allbest.ru