Примусові міграції та проблема захисту біженців в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Примусові міграції та проблема захисту біженців в Україні

Качурець Ч.І.

Впродовж останніх років наша держава все частіше стикається з проблемами вимушеної міграції та непередбачуваними наслідками, що з неї випливають. Із наростанням масштабів вимушеної міграції у нашій державі збільшується і масштаб проблем, що постають перед державою. Ці проблеми довгий час перебували поза увагою української влади, що й спричинило повну відсутність досвіду їх вирішення.

Актуальність дослідження проблеми біженців та шукачів притулку в Україні зумовлена неготовністю нашої держави впоратися з цілою низкою питань, пов'язаних із захистом вимушених мігрантів, що потребує державних зусиль. Кожне з цих питань може перетворитися і перетворюється в гостру проблему з досить негативними наслідками як для самих мігрантів, так і для суспільства в цілому. Проблему загострює відсутність інституту політичного притулку в державі.

Серед дослідників, що займались проблемами вимушеної міграції та біженців, варто виділити українських та зарубіжних вчених: М. Г. Арутюнова, Г. С. Вітковську, В. І. Євінтова, Ж. А. Зайончковську, О. А. Малиновську, Ю. І. Римаренка, Ю. С. Шемшученка та ін. Проте, вивчення стану захисту біженців в Україні потребує подальших досліджень.

Метою нашого дослідження є відповідь на питання, наскільки складно набути статусу біженця та захистити осіб, що шукають притулку в Україні.

Для переважної більшості мігрантів Україна поки є цікавою лише, як транзитна країна. Зараз в Україні живуть близько 2 300 осіб, які вже отримали офіційний статус біженця. З моменту проголошення її незалежності статус біженця отримали близько 5 000 осіб. Велика частина з них згодом переселилася за кордон. У 2007 р. статус біженця в Україні отримали лишетрохи менше п'ятдесяти осіб. Насправді ж отримати легалізацію в Україні із правом працювати хочуть набагато більше мігрантів, а на кожному неврахованому мігранті держава щорічно втрачає $600 - 800 [1].

Україна може прийняти лише 47 тис. іноземців, якщо брати до уваги той факт, що кількість мігрантів у країнах Європи в середньому не перевищує 0,1 % від її населення. Реальна ж кількість мігрантів у нашій країна, за оцінками фахівців Міжнародної організації з міграції, перевищує загальноприйняті європейські стандарти майже у 25 разів. При цьому, переважна більшість мігрантів на території України знаходиться нелегально. За інформацією Держкомнацрелігії, нині в Україні їх мешкає до 600 тис. осіб.

Класифікація мігрантів може бути проведена за аналогією з міжнародною: «шукачі притулку», «біженці», «переміщені особи», «особи без громадянства». Перше та останнє поняття - найбільш широкі і не пов'язуються в міжнародній практиці з наявністю будь-якого правового статусу, тоді як друге відрізняється, як правило, саме наділенням мігранта визначеним статусом. Всі три поняття передбачають виїзд мігранта за межі країни свого походження, громадянства або постійного проживання. І лише категорія «переміщені особи» відноситься до громадян, які змушені були залишити своє місце проживання, але залишаються у межах тієї ж країни.

Спробуємо висвітлити поняття «біженець», яким користується міжнародне співтовариство. Біженцем визнається особа, яка «знаходиться поза межами рідної країни внаслідок добре обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування через свою расу, релігію, національність, приналежність до певної соціальної групи або політичні погляди, і не може або внаслідок таких побоювань не бажає скористатися захистом своєї країни...» (Конвенція 1951 р. про статус біженців). Особам, які брали участь у воєнних злочинах і порушували гуманітарне право чи право про права людини, у тому числі у терористичних актах, категорично відмовляється в наданні захисту, гарантованого біженцям.

Часто виникають непорозуміння щодо розрізнення біженців та економічних і нелегальних мігрантів, що призводить до невірних висновків та ксенофобської реакції. Біженці покидають свою країну через загрозу переслідувань і не можуть безпечно повернутися додому в існуючій ситуації [6]. Економічний мігрант зазвичай залишає батьківщину добровільно в пошуках кращого життя. Якщо він або вона забажають повернутися додому, то зможуть скористатися захистом свого уряду.

На основі аналізу, що проводився Незалежною Комісією з міжнародних гуманітарних питань можна виділити ряд характеристик міграційної ситуації при добровільній та вимушеній міграції (табл. 1).

Звісно, що такого роду характеристики мають надто загальні риси і не можуть визнаватись достатніми для прямого використання в якості критеріїв при класифікації та адміністративній ідентифікації вимушених мігрантів.

Комісія з міжнародних гуманітарних питань прийшла до висновку про необхідність розробити нову широку угоду, що містила б сучасне загальновизнане та всеосяжне визначення поняття «біженець» - «жертва порушення правопорядку, які б не були причини такого порушення, або різного роду лих». До аналогічної думки приходять і міжнародні спостерігачі.

міграція біженець законодавство

Таблиця 1

Характеристика міграційної ситуації в умовах добровільної та вимушеної міграції

*Складено за: [7]

Якщо світова громадська думка та рекомендації незалежних міжнародних комісій останнім часом схиляються до більш розширеного трактування поняття «біженець», то деякі країни при зростанні кількості мігрантів демонструють прагнення до невиправдано вузького його трактування. Результатом встановлення країнами подібного роду бар'єрів є зокрема різка бюрократизація сфери міжнародної допомоги біженцям [7].

В українському ж законодавстві біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань [2].

106 стаття Конституції України (п. 26) говорить про наступне: «Президент України приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні». Проте, ця норма Конституції жодного разу не була задіяна. Проект закону про притулок, який пройшов перше читання років вісім тому, до цих пір не прийняли, а діючий закон про біженців абсолютно поглинає цю норму Конституції.

Взагалі, у поданні заяви про надання статусу біженця в Україні не повинно бути жодної складності. Мігранту достатньо в усній формі повідомити прикордонникам чи співробітникам правоохоронних органів про бажання набути статус біженця. Усіх повинні забезпечити перекла- дачами та провести кілька співбесід. Натомість, складність, скоріше за все, полягає у з'ясуванні причин, які людина декларує пояснюючи своє бажання покинути батьківщину. Багато часу йде на перевірку фактів, на аналіз ситуації в країні, з якої прибула людина, чи справді у тому регіоні точаться воєнні дії, чи справді там переслідують за релігійні чи політичні переконання.

Проте, проблеми у потенційних біженців починаються ще на кордоні. Багатьом відмовляють одразу - за спрощеною процедурою, оскільки не бачать підстав для того, щоб залишити людину в країні. Також бракує перекладачів, а отже люди далеко не завжди розуміють, що їм треба робити. Регіональний радник представництва верховного комісара ООН у справах біженців в Україні, Росії та Молдові Наталія Прокопчук стверджує, що шукач притулку ще на кордоні має отримати інформацію про правила набуття статусу біженця в Україні. За Законом України «Про біженців» на державну прикордонну службу України покладено такі повноваження, як інформувати про процедуру визначення статусу біженця, і якщо людина вирішила звернутися, вона може передати свою заяву до органів міграційної служби чи через представників МВС чи через представників державної прикордонної служби. Це є право людини, але правозастосовча практика, звичайно так відбувається не завжди. За останні дев'ять років органи міграційної служби та державний комітет у справах національностей та релігій реформувалися вісім разів. Були такі випадки, коли протягом півроку міграційні служби не приймали заяв на отримання статусу біженців як таких.

Питання, пов'язані з тимчасовим розміщенням вимушених мігрантів перетворюються в гострі проблеми як для них самих, так і для оточуючого населення у місцях тимчасового розміщення. Організація переміщення до таких місць практично покладається на самих мігрантів і стає для них першим тяжким випробуванням, пов'язаним із життям біженців [7].

Місця, які виділяються для розміщення біженців не є спеціально призначеними для таких цілей. Тому заселення їх мігрантами в більшості випадків стає причиною невдоволення, а іноді прямих виступів місцевого населення. На низькому рівні здійснюється соціальне обслуговування мігрантів у місцях тимчасового розміщення і практично повністю його позбавлені мігранти, які ніде не влаштовані. Майже ніякої допомоги не отримують мігранти з боку державних органів у пошуку постійних місць проживання і роботи [4].

Вирішення питань матеріальної компенсації завданих біженцям збитків надзвичайно бюрократизоване і містить антигуманні умови її отримання, а сума компенсації, як правило, далеко не відповідає дійсним матеріальним втратам. Єдина одноразова допомога складає 17 гривень. І більшість людей за нею навіть не з'являються. Тому що, навіть доїхати до Києва з іншого міста потягне більше витрат на дорогу.

Найчастіше з проханням про набуття статусу біженця до управлінь у справах національностей та міграції звертаються вихідці з Азії (рис. 1).

Багато нелегальних мігрантів намагається перетнути Україну аби дістатися до Західної Європи. Це не означає, що вони біженці - лише деякі з них мають добре обґрунтовані причини, щоб просити притулку від переслідувань, і ці люди повинні отримати міжнародний захист.

Рис. 1 Співвідношення біженців за країнами вибуття [Статистика департаменту міграційної служби Державного комітету України у справах національностей та релігій]

Згідно з офіційною статистикою Департаменту у справах біженців та притулку Державного комітету України у справах національностей та релігій на 1 січня 2007 р. в Україні зареєстровано 2275 біженців з 50 країн світу. Прослідкувавши зміни у кількості біженців за період з 2002 по 2007 рр. можна зробити висновок, що існує тенденція до скорочення кількості біженців в Україні, проте їх чисельність все ще залишається досить значною (рис. 2).

Рис. 2 Кількість біженців в Україні (2002-2006 рр.)

Приєднавшись до Женевської конвенції із захисту біженців Україна взяла на себе зобов'язання передусім щодо допуску шукачів притулку до процедури визначення статусу біженця, прийняття, розміщення й адаптації визнаних біженців. Деякі нелегальні мігранти подають заяви на отримання статусу біженця, щоб легалізувати своє перебування в Україні.

Через відсутність в Україні спільної з ЄС бази даних осіб, які намагалися або отримали статус біженця, мігранти можуть подавати на статус біженця в Україні та в іншій європейській країні водночас.

Правоохоронні органи порушують питання обмеження свободи пересування осіб, які перебувають у процедурі визначення статусу біженця, у зв'язку з існуванням випадків зловживання процедурою. Однак рекомендації міжнародних організацій вказують на небажаність затримання як запобіжного заходу в таких випадках, а керівні положення УВКБ ООН вказують на неприпустимість затримання шукачів притулку, крім певних випадків. Окрім того, процедура ухвалення рішення з надання статусу може тривати понад два роки, і затримання шукачів притулку на цей період становитиме грубе порушення міжнародного універсального і регіонального законодавства.

Закон України «Про біженців» містить низку положень, що УВКБ ООН розглядав як серйозні хиби. По-перше, хибною є норма про позбавлення визнаних біженців їхнього статусу без судової процедури. По-друге, у законі також бракує визначення принципу non-refoulement - невислання осіб, які кваліфікуються як «біженці війни» або не можуть бути повернені через серйозний ризик катувань або нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (ст. з Європейської Конвенції прав людини та основних свобод, ст. з Конвенції ООН про запобігання катуванням). Захист таких категорій осіб є абсолютною відпові дальністю держави.

Окрім того, законом передбачено занадто складну систему документування шукачів притулку, які перебувають у процедурі надання статусу біженця.

Це призводить до їхнього затримання під час обміну документів, який може тривати до місяця, упродовж якого шукач притулку практично не має документів. Загалом закон потребує перегляду, спрямованого на спрощення процедур документування шукачів притулку та надання захисту особам, які перебувають у процедурі розгляду [4].

Відсутність інституту додаткового захисту в Україні не дає змоги прийняти та надати захист іноземцям, які не відповідають вимогам Конвенції про біженців 1951 р., вислання яких неможливе з різних причин, таких як неможливість ідентифікації та побоювання, що іноземців у країнах своєї громадянської належності або проживання піддаватимуть нелюдському поводженню або тортурам. Україна може надавати іноземцям та особам без громадянства лише статус біженця на основі Конвенції.

Надання статусу конвенційного біженця може бути підставою для врегулювання правового статусу для дуже обмеженого кола осіб. З поданих на отримання статусу біженця заяв лише приблизно 5 % отримують позитивне рішення щодо його надання. Водночас розвиток законодавства у сфері прав людини визначає необхідність надання захисту біженцям війни, особам, які перебувають під загрозою смертної кари, тортур, стихійного лиха та ін.

Приєднавшись до певних міжнародних документів, таких як, наприклад, Конвенція ООН проти тортур 1984 р., або Європейська конвенція з прав людини 1950 р., Україна взяла на себе зобов'язання не повертати особу до країни, в якій та може бути піддана тортурам, у тому числі смертній карі. Водночас Україна не може виконувати цих міжнародних зобов'язань, адже її законодавство не передбачає механізмів з надання захисту таким особам [5].

Згідно закону України «Про імміграцію» від 7 червня 2001 р. дозвіл на імміграцію надається в рамках квоти імміграції, яку встановлює Кабінет Міністрів України на кожний календарний рік. Кабмін формує квоту за пропозицією центральних та місцевих органів виконавчої влади та на базі аналізу імміграції попереднього року. Серед категорій іммігрантів, за якими встановлюється квота є особи, які безперервно прожили на території України протягом трьох років з дня надання їм статусу біженців в Україні чи притулку в Україні, а також їхні батьки, чоловіки (дружини) та неповнолітні діти, які проживають разом з ними [3]. Особи, які підпадають під квоту імміграції можуть отримати дозвіл на в'їзд або на постійне проживання в Україні. За останні роки цей показник зазнав значних коливань (рис. 3).

Порушенням права шукачів притулку іноді вважається підписання угод про реадмісію. Певні правозахисні організації вважають, що такі угоди взагалі не можна укладати. На думку представників німецького відділення правозахисної організації Pro Asyl, що займається проблемами втікачів, в укладенні угоди про реадмісію з Росією взагалі немає жодного сенсу, тому що в Росії триває чеченський конфлікт, і саме чеченські втікачі - одна з найбільших груп шукачів притулку, які прямують до країн Європейського Союзу. Відправити таких втікачів додому означає порушити Женевську конвенцію ООН [5].

Тим не менше, навіть у цих умовах можливі і необхідні напрацювання довгострокових рішень та прийняття ряду екстрених заходів. Під довгостроковими рішеннями треба розуміти ті, які призводять врешті-решт до наступних результатів:

- добровільна репатріація;

- втягнення у нормальне життя у країнах першого притулку;

- переселення до третьої країни та адаптація у ній, якщо попередні варіанти неможливі.

Варто було б відмінити для вимушених мігрантів деякі існуючі адміністративні обмеження. Хоча надання біженцям більшої свободи у вирішенні ними своїх проблем не скасовує необхідність надання допомоги з боку держави. Тут основним напрямком на сьогодні є централізація державних та громадських зусиль, яка б дозволила уникнути неорганізованості та хаотичності у визнанні біженців та наданні допомоги вимушеним мігрантам [8].

У країнах ЄС, які є членами Дублінської угоди, існує спільна система баз даних EURODAC, в якій зберігаються всі відбитки пальців осіб, які зверталися за наданням статусу біженця. Таким чином, будь-яка уповноважена особа в країнах ЄС може за 15 хвилин після отримання відбитків пальців апліканта в режимі онлайн отримати всі відомості, чи зверталася ця особа з такою заявою раніше і яке було рішення в будь-якій іншій країні ЄС.

Цьому прикладу намагається слідувати й Україна. З 2008 р. в Україні розробляється (але ще не запроваджена в повному обсязі) міжвідомча система баз даних «Аркан». До цієї системи залучено МВС, МЗС, Держприкордонслужбу, СБУ, Держкомнацрелігій. Під час запровадження цієї системи в повному обсязі ідентифікацію іноземців, яких не раз затримували або які зверталися за наданням статусу біженця, буде суттєво полегшено [5].

Таким чином, належний захист біженців вимагає спільних скоординованих зусиль не тільки національного уряду, а й міжнародних інституцій. І хоча Україна прикладає значних зусиль для того, аби її законодавство відповідало міжнародним нормам та стандартам, потрібно виправити ще багато прогалин, які створюють неабиякі незручності у роботі з біженцями та шукачами притулку в нашій державі та перешкоджають інтеграції цих осіб в українське суспільство. Крім того, при вирішенні проблеми вимушеної міграції слід виходити не лише із принципу свободи людини проживати, де вона хоче, але й із принципу свободи країни на надання притулку. Тому розробка відповідних програм потребує спільних зусиль країн у двох основних напрямках, що передбачають заходи двоякого характеру, зорієнтовані на ліквідацію негативних наслідків вимушеної міграції як для самих біженців, так і для країн, що їх приймають, а також, зміну умов, що породжують вимушену міграцію, особливо в найбільш гострих конфліктних формах. Напрацювання та реалізація заходів другого роду передбачає глибоке вивчення корінних факторів вимушеної міграції.

Література

1. Грінченко В. «Транзит» для нелегалів // Персонал Плюс - 2006. - № 34 (185) // http://www.personal-plus.net/185/1107.html

2. Закон України «Про біженців» (редакція від 23.06.2005 р.) // http://zakon. rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2557-14

3. Закон України «Про імміграцію» від 7 червня 2001 р. // http://zakon.rada. gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2491-14

4. Малиновська О.А. Біженці у світі та в Україні: моделі вирішення проблеми. - К.: Генеза, 2003. - 288 с.

5. Політика України у сфері контролю над нелегальною міграцією // http:// wwwicps. com.ua/doc/Migration_Policy_UKR.pdf

6. Хомра О.У. Нелегальна транзитна міграція як загроза національній безпеці України // Стратегічна панорама. - 2003. - № 1. - С.107-117.

7. Витковская Г.С., Кочарян А.В. Вынужденная миграция как социальная проблема // Миграция населения: Сборник науч. трудов / Ин-т соц. эконом. проблем народонаселения РАН. - М., 1992. - С.61-86.

8. Царенко И. Как противостоять нелегальной иммиграции // Мировая экономика и международные отношения. - 1999. - № 3. - С.141-150.

Размещено на Allbest.ru