Проблеми аксіосфери сучасної української інтелігенції

У сучасному світі відбуваються зміни на різних рівнях суспільного та індивідуального життя. Цей процес яскраво виявляється і в Україні, де бажання відкрити у своєму чуже та власне в чужому актуалізувало з поміж інших і проблему утвердження, самоідентифікації та інтеграції нашої інтелігенції на ґрунті істинних загальнолюдських та національних цінностей. Особливістю сучасної української аксіосфери є певна хаотичність, вкорінена у недавнє історичне минуле (та й давнє архетипічне) у поєднанні з ключовими особливостями нашого менталітету.

Процеси українського державотворення кінця ХХ - початку Х-ХІ ст. проявили цінність національної гідності, необхідність усвідомлення національної ідентичності. Адже відповідь на запитання «хто я?», «хто ми?» окреслює життєві магістралі людини, громади, суспільства. Настанова «наскільки ти поважаєш себе, настільки тебе поважають інші» спрацьовує як на індивідуальному, так і на загальному рівнях. Вона відбивається у політиці, економіці, міжнародних взаєминах.

Окреслені проблеми мають давнє коріння, ще з часів Київської Русі. Так, Володимир Мономах проявляє владу як відповідальність князя за свій люд, закликає синів до невпинного морального зростання. Митрополит Іларіон (перший митрополит русич) спрямовує церкву як об'єднавчий чинник народу та його керманичів. Надалі проблему інтеграції української інтелігенції розробляють представники Києво-Могилянської академії, особливу увагу звертають мислителі початку ХХ ст., серед яких М. Грушевський, Д. Донцов, В. Липинський, Д. Чижевський та ін.

З поміж доробків сучасних українських дослідників у контексті окресленої проблематики необхідно виокремити працю Бичко й І. Бичка «Феномен української інтелігенції», напрацю - вання В. Горського, Г. Дичковської, О. Донченко, С. Кримського, Огородника, І. Огородника, Ю. Романенка та ін.

Завданням нашого дослідження є визначити зміст, сутнісні характеристики становлення аксіосфери сучасної української інтелігенції, своєрідність переосмислення проблеми її інтеграції в аксіологічному просторі постмодерну.

Дослідження аксіосфери української інтелігенції аргументуємо тим, що саме ця верства населення є (чи має бути) активною лідерською силою, котра відчуває дух часу, високі прагнення власного народу і має вольово-емоційну спроможність впроваджувати у життя спільну мету [6,22 37]. Це наче проводир, котрий відає, що робить, та несе повну відповідальність за результати такої діяльності. То наскільки «аксіологічно зрячий» цей провідник?

Насамперед звернімося до визначення поняття «інтелігенція». «Філософський енциклопедичний словник» тлумачить так: інтелігенція властива людині духовна, розумна здатність, у вузькому розумінні здатність швидко знаходити вихід, вирішення у незвичних обставинах, правильно і швидко схоплювати основне у речах, процесах і взагалі гнучкість розуму, пристосовуваність, розумова цікавість, здатність до швидкого мислення і висновків. По-друге, це духовно провідний прошарок народу, позбавлений забобонів, толерантний. Інтелігенція більш духовно рухома, багатообіцяюча, важко піддається політичному керівництву, досить лабільна, менш інстинктивна, життєво небезпечніша; ближча до людей мистецтва, але у поведінці менш емоційна [5].

Інтелігенція визначається як соціальний прошарок, що складається з осіб, професійно зайнятих розумовою працею. Значним позитивом сучасного українського суспільства є кількісно високий рівень освіченості його громадян, кваліфікованих спеціалістів «мозкових центрів», проте якісний показник на сьогодні не дотягує о норми. Спрацьовують архетипи «вічного учня», уречевленості, коли людина «хоче, та не може». Досить висока популярність, «модність» вищої освіти, розумової праці знижує якість підготовки освітньо-наукових кадрів, її престиж та статус. Так звана вищість диплому (радянізм «без бумажки ты букашка, а с бумажкой человек») заглушує поклик «сродної праці». Григорій Сковорода застерігав від такого значного соціального зла, та й від втрати заблукалою таким чином людиною свого земного щастя.

Зворотною стороною блискучої «інтелігентної» медалі є відповідальність, спроможність дати гідну відповідь викликові обраної спеціальності. Якщо її немає, йдеться про псевдоінтелігенцію, бажання якої утвердитися не відповідають можливостям. Натомість, реалізуючи своє істинне покликання, українці відкривають нові горизонти людської буттєвості як своїм співвітчизникам, так і світовій громадськості у різних сферах людського життя. Так, Тарас Шевченко утверджує святість України і вщент розбиває міф про «недо», «мало» окраїну чужої держави: «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля» («І мертвим, і живим, і ненародженим»).

Когорта справжньої української інтелігенції є своєрідним «моральним хребтом» нації. Бути у ній не привілей, а напружена постійна праця на благо рідного народу, максимальна чесність, відповідність слова і діла, постійне самовдосконалення.

Стан інтелігенції, її сутнісне визначення пов'язане з загальнодержавною ситуацією. Історія України артикулює кілька визначних державницьких періодів, коли активізується та реалізується її інтелігенція; на нашу думку, один з потенційних проектів відкриває ХХІ ст. Проте виявився ряд проблем, «больових точок», які заважають її здоровому становленню. Звернімося до їх детальнішого аналізу.

Сучасна так звана українська інтелігенція перебуває у полоні чужинських впливів, як східних, так і західних. Ще за часи СРСР під гаслом інтернаціоналізму радянська влада викорінювала усе українське (грузинське, білоруське, казахське.), заміщуючи його російським; знищувала тогочасну українську еліту, культуру, церкву, літературу. Цей процес настільки вкорінений навіть у свідомості українців найвищого рівня освіченості, що такі зазомбовані люди протестують проти властивого їм споконвіку, щиро обстоюючи чужі ідеали та цінності. Не розуміють, що «нібито» бути українцем (формально: бо треба, вимагають) це все одно, що «нібито» їсти чи дихати. Натомість формується нова когорта інтелігенції, котра здійснює активний пошук власне українських аксіологічних джерел, опори.

Мераб Мамардашвілі акцентує небезпеку життя у минулому як небезпеку уречевлення світу: це наче камінь, який перешкоджає чи й взагалі унеможливлює подальший прогресивний розвиток. Українська інтелігенція міцно «вкорінена» у глибини історії з болем втрат і поневолень, небажанням пробачити давні образи та спрямуватися у майбутнє, до життя. Для вилікування хвороби необхідно встановити діагноз, тому зупинимося на «больових архетипах», щоб краще осмислити сьогодення українства. Цікавою у цьому, на нашу думку, видається феноменологічний аналіз психоінформаційно енергетичного простору українського соціуму, аксіології, здійснений сучасними українськими дослідниками Оленою Донченко та Юрієм Романенком. Звернімося до ключових положень їх концепції.

Географічне розташування нашої держави, сприятливі природно-кліматичні умови та загалом мирний, навіть інертний характер українців здавна сприяє появі екзогенних джерел стресогенезу. Так, історія держави фіксує різночасові наступи агресорів різних націй, які здійснюють спроби акультурації українства.

З прийняттям християнства світогляд Київської Русі вбирає візантійський «архетип об'єктивно-речової детермінації буття», який актуалізується на рівні свідомості як виправдання поразки як такої у символічному просторі ізоляції та відчуження [1,210]. Ще одним джерелом стресогенезу є постійні міграційні процеси (актуалізовані у сучасності), така маргінальність формує негативи національної підсвідомості феноменологію неусталеного.

На паралелі діють ендогенні фактори. Насамперед це відчуження влади і народу, «постійна зрада українськими керманичами власного народу» [1,210], супроводжувана переживанням комплексу меншовартості з загостренням біологічного страху за життя людини. У ризикових ситуаціях з вимогою особистої відповідальності в українця спрацьовує дистресовий архетип домінування уречевленого (звички) над процесуальним (дією). Так, маргінал візантійського ігрового психотипу не діє, а виражає причетність до дії. Так самореалізація сублімується у псевдореалізацію, даючи формальне вирішення проблеми, яка зазвичай загострюється і переходить у «хронічні» форми. Українська маргінальність асимілює і татарський кочовий стиль життя, де мандрівка це засіб утечі від світу авторитетів та соціуму взагалі. Тому, як нам видається, на сьогодні навіть політично свідомі українські політичні лідери зазвичай перебувають під владою усталених стереотипів або вгрузають у чужі системи цінностей (радянізму, американізму, європеїзму). Проте насправді необхідно віднайти власні цінності, «мати мужність користуватися власним розумом» (І. Кант).

Другим ендогенним джерелом стресогенезу є успадкована від візантизму архітектоніка підсвідомого: архетипи «вічного учня», «героїзованого бунтівника», едукативності психокультури (за яким життєвого покликання можна навчити). На цьому фоні, як стверджують вищевказані дослідники, формується стресогенна психокультура «пошуку пригод» та тимчасової стабільності.

Як влучною визначають Є. Головаха, Н. Паніна, пострадянський український соціум продукує соціопатію, масовий психоз, спричинений стрімким зламом нормативно-ціннісної структури [1,214]. Це явище аномії виникає тоді, коли суспільство переживає крах ідеалів, а також тоді, коли воно «грає чужу роль». Своєрідним підсумком є майже постійне перебування українського етносу у точках зламу: при імітації інших традицій (візантійської, західної, радянської тощо) доводиться змінювати ціннісні системи і маневрувати. Тому здорова українська нація, народ потребують цінностей власного проявлення та реалізації. Починати виправлення аксіосфери необхідно з виховання дітей та молоді, які легше вбирають нове та можуть вплинути своєю критичною масою на усталені традиції.

Психокультурна маргінальність України виявляє брак «Ми почуття», здорової національної самоідентифікації з достатнім воловим компонентом для її послідовного втілення. Це зумовлює поліцентричність, інтелектуальну та мотиваційну амбівалентність, соціокультурний еклектизм. На емоційному рівні значний прорив, на мою думку, мав феномен помаранчевого Майдану, коли різні частинки України злилися в єдине прагнення до волі, майбуття.

Слід зазначити, що сучасний етико аксіологічний простір є не константою, а проектом, одним із аспектів якого постає становлення аксіосфери української інтелігенції ХХІ ст. Діалог, поліфонічність дозволяють розширити моральні горизонти, сприяють взаємозбагаченню культур. Загалом аксіосфера кінця ХХ початку ХХІ ст. підпадає під дух постмодерну. Слід зазначити, що в Україні передумови постмодерну модерну як такого, з відповідними раціональними цінностями, не було. Проте посередництвом масової культури з'явилися ознаки нового культурного стану. Однією з особливостей української постмодерністської етико аксіологічної думки є її формування у складніших соціально-політичних умовах. Трансформації визначальних ідей постмодерну в національну моральну свідомість сприяє генетична схильність до ірраціоналізму, яка яскраво простежується у генезі моральнісної культури України. Отже, цінності постмодерну суттєво впливають на сучасну українську аксіосферу. Тому розглянемо їх детальніше.

Аксіологія означеного періоду характеризуються відходом від класичної моральної парадигми та пошуком нових нелінійних шляхів розвитку. Її пріоритетами у контексті постмодерну є домінування інформаційних технологій, функціонування знання у якості мовних ігор з їх агоністикою та неузгодженістю, прагматичність, настанова на свободу й уявлення. Просторовими особливостями постають анархія, випадковість, дисконсенсус, дискретність, іманентність, множинність, можливість, невизначеність, парадоксально піднесене, просторова локальність, розсіювання, рух у прошарку слів, фрагментарність.

Виявляється закономірність прояву етичного релятивізму у філософії постмодерну: релятивістська настанова у контексті історичних типів західноєвропейської моральної культури актуалізується у перехідні епохи, зокрема у другій половині ХХ початку ХХІ ст. Особливістю сучасної форми етичного релятивізму є утвердження принципової обмеженості єдиного джерела моральної нормативності і, відповідно, умовності та відносності (релятивності) будь-яких зумовлених ним моральних норм, значущих лише для вузького кола осіб. Релятивістська настанова розкривається як динамічне, суперечливе явище загальнокультурних процесів, яке сягає витоками глибин історії людства, опираючись на джерела світової та української філософії. Різноманітні моральні підходи розглядаються як рівноцінні (принцип імморалізму, ризоми, «розсіювання», толерантності), у потенції містять центруючий принцип оновленої аксіології. Це співзвучне з різними джерелами цінностей українців, що ґрунтуються як на матеріалістичних, так і на ідеалістичних ідеологіях.

У постмодерні унеможливлюються як такі абстрактно-унікальні способи суджень і цінностей (як вияв плюральності). Це виявляється, по-перше, у різноманітності проблематики постмодерністів, її спрямованості на маргінальні, табуйовані сфери життя для створення об'єктивних передумов морального самопізнання людини. По-друге, у запереченні раціонально обґрунтованих істин і цінностей, пропагуванні відмови від чітких дефініцій, амбівалентності, антинормативізмі. По-третє, зміщення акценту на конкретну людину, подію, явище, тобто злиття з живим моральним досвідом. Тому молодій українській інтелігенції (не тільки віком, а духом загалом) потрібні новий зміст, інша та інакша комунікативна форма (вільна від формалізму підміни старих патетичних гасел). Її можна у позитиві запозичити з аксіології постмодерну.

Так, у межах постмодерністської програми актуалізується теза Ж.П. Сартра про потребу в Іншому для цілісного осягнення усіх структур власного буття [4]. Кожен з комунікативних партнерів є значущим для іншого та зумовлений ним: буття Я це буття для Іншого. Центральна проблема постмодерністської концепції Іншого конституюється як проблема істинності комунікації (суб'єкт суб'єктних взаємин).

Неопосередкованість, істинність такої комунікації максимально можлива у ставленні до Бога, однак Він не може розглядатися як Інший у повному розумінні цього слова. Поняття Інакший у постмодернізмі виражає принцип плюральності, його впровадження свідчить про децентрацію у філософських пошуках постмодерністів і про моральний акцент на терпимості, відкритості до сприйняття не такого як Я, відмінного від Я, толерантності, поваги до Іншого як запоруки власного морального існування та розвитку. Асіосфері сучасної української еліти необхідно закцентуватися на віднайдені і збереженні власного, щоб могти толерувати чуже по справжньому.

Постмодернізм апелює до алогічної сутності світу, доводить, що він пізнається в результаті вживання у багатоманітність світу людей і культури. Основним у сучасній ментальній парадигмі є бажання зберегти розбіжності, не зводячи їх до протилежностей. Ця теза є необхідною в умовах нашого багатонаціонального, різнокультурного суспільства.

Однією з центральних проблем аксіосфери постмодерну є проблема відповідальності, яка має саморефлективний характер. З'являється тотальна відповідальність за «Іншого», «Інакшого» як необхідної умови існування «Я» (Е. Левінас) [2]. Таким чином, докорінно змінюються мета, ідеал (сходження з позиції антропо, егоцентризму модерної цивілізації), переосмислюються категорії любові, справедливості.

Відкидається єдина визначена «система координат» аксіологічних пошуків сучасної людини. Точкою відліку виступають старі етичні норми та принципи, що деконструюються. Отже, моральна особистість має можливість самостворення у поліморфному, полі - варіантному ірраціональному, технізованому просторові (тексті), визначальними рисами котрого постають ацентризм, поверхня, ризома. Аргументовано, що деструктивні тенденції етичного релятивізму у філософії постмодерну у позитивному сенсі є необхідною складовою розвитку етики як науки, аксіології, оскільки, нівелюючи неістинні нашарування окремих вчень, напрямів минулого, звільняють місце для нових неупереджених підходів, що є поштовхом для розв'язання актуальних проблем сучасності.

Виокремлено проблема свободи вибору власного шляху, визначення людиною щомиті свого майбуття (футуристична темпоральність). Нове бачення вирішення проблем етики постнекласичної філософії спричинило зміни і на соціальному та суспільному рівні. Теоретики постмодернізму (зокрема, Ч. Тейлор) застерігають від можливих небажаних наслідків звуження моральних горизонтів до індивідуальної площини.

Осмислена у перспективі постмодернізму, етика зливається з живим моральним досвідом у кожному її індивідуальному прояві, стає множинною, багатоголосою, відкритою. Утверджується переконання, що немає моралі, відокремленої від індивіда та піднесеної над ним.

Таким чином, плюралістичний простір постмодерну, на нашу думку, створює сприятливі передумови для деконструкції в сучасній Україні застарілих архетипів, ціннісних систем. Релятивістська настанова, гра «пом'якшують біль», за античними поглядами, «народження нової людини у тілі старої». Проте необхідне чітке усвідомлення мети спільної праці на благо рідної землі, її народу, насамперед на індивідуальному рівні. Тому необхідною постає інтеграція сучасної української інтелігенції. Причому, особливої уваги потребує посилення вольового компоненту, прагнення до гармонії розуму, волі та емоцій, на цьому фоні сакральної сутності України.

Розвиток світової спільноти як цілісної системи потребує якісного буття його національних складових потенцій для подальшого розвитку. Власне у конструктивному діалозі, поліфонічності уможливлюються істинні вияви аксіології.

Аксіосфера сучасної української інтелігенції потребує удосконалення, підтримки як на державному рівні, так і від кожної освідчено продуктивної людини зокрема. Насамперед необхідно підняти рівень самоусвідомлення до норми. Надалі спрямувати послідовний і цілеспрямований поступ до розвитку по справжньому інтелігентного українця, європейця, котрий «і чужого научається, і свого не цурається». На цьому фоні потребує переосмислення проблема толерантності з акцентуванням на відстоюванні власних інтересів, активної позиції щодо вирішення як національних, так і глобальних проблем людства. У контексті постмодерного простору українська аксіосфера потребує посилення раціонального та вольового чинників.

державотворення аксіосфера інтелігенція постмодерн

Размещено на Allbest.ru