Проблеми взаємодії суспільства та природи в історіографії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблеми взаємодії суспільства та природи в історіографії

Традиції співпраці дослідників в галузі історії і географії сягають ще епохи Ренесансу. У XVI ст. вони знайшли своє відображення у працях Ж. Бодена («теорія середовища») [81]. Вчений поставив виникнення різних форм держави у залежність від географічного середовища, природних умов кожного народу [81. S. 472]. Дещо пізніше, у XVIII ст., подібні підходи використовували Ш. Монтеск'є та Т. Мальтус. Перший підкреслював, що людина є частиною природи і підпорядковується її об'єктивним законам. Філософ-просвітник наголошував на пріоритеті впливу природних географічних обставин в історичному розвитку народів, перш за все клімату, характеру ґрунтів, ландшафту тощо. Він стверджував, що природне середовище має визначальне значення для розвитку суспільства і започаткував тим самим «географічний детермінізм» у соціальній філософії [24]. У своїй праці «Досвід про закон народонаселення.» (1798) Томас Мальтус змалював ситуацію демографічної проблеми. Досліджуючи взаємовідносини між людиною і природою, він відкрив «вічний закон», згідно якого, народонаселення завжди зростає в геометричній прогресії, а виробництво продуктів харчування - в арифметичній, внаслідок чого виникає «абсолютне перенаселення» [21]. Подальшого розвитку ідеї взаємодії природного середовища і суспільства набули у XIX-XX ст. у видатного німецького географа і етнографа Ф. Ратцля, який став творцем так званого «антропогеографічного» вчення [79]. В його поглядах бачимо прагнення вивчити явища культури в зв'язку з конкретними, насамперед, географічними умовами, де вони й спостерігаються. Розвиток суспільства визначається Ф. Ратцлем переважно оточуючим географічним середовищем: через різноманітність природних умов людство не могло розвиватися за єдиними законами, а подібність окремих явищ культури в різнихнародів - результат не схожого рівня розвитку, а завжди лише запозичення їх одними народами в інших [79].

Видатним представником еволюційної школи був англійський етнограф Е. Тейлор. Його основна ідея, викладена в «Первобытной культуре» полягала в тому, що суспільство і культура розвивалися поступово, від нижчих форм до вищих, так само, як розвивається органічний світ [40. С. 5-64].

Проблеми взаємодії природи і суспільства присутні і у К. Маркса і Ф. Енгельса (питання азіатського способу виробництва та вимушеної еміграції) [22. С. 32], П. Теяра-де-Шардена [41] та В. Вернадського (проблеми ноосфери) [5], А.Дж. Тойнбі (концепція «виклик-відгук» в «Постижении истории») [43. С. 106-142] та інших.

В радянській археологічній науці багато років існувало два полярні напрямки стосовно екології та її значення для вирішення історичних питань: географічний нігілізм та географічний детермінізм. До першого напрямку відноситься більшість робіт радянських археологів, в яких вони або не звертали уваги на палеоекологічні аспекти в археологічних дослідженнях, або робили це чисто формально, спираючись на засади марксистської теорії, яка розглядала історію в двох ракурсах - історію природи та історію людини, без усвідомлення їхнього взаємозв'язку і взаємообумовленості.

Представником другого напрямку можна вважати М. Гумільова, котрий надавав вирішального значення взаємозв'язку історії і фізичної географії [13; 14. С. 177-227]. Вчений вважав, що при розмежуванні цих дисциплін, ми отримаємо дуже однобокі результати. Особливо це прослідковується в тих випадках, коли мова йде про натуральне чи просте товарне господарство, де сам спосіб виробництва визначається тими економічними можливостями, які виникають в природних умовах певної території, де проживає плем'я чи народність. Рід занять підказується ландшафтом і поступово скеровує розвиток матеріальної, і, частково, духовної культури. Коли ж даний етнос зникає, то пам'яткою його епохи залишається археологічна культура, котра свідчить про характер господарства цього народу, а відповідно, і про природні умови епохи, в якій воно побутувало. Тим самим ми можемо відокремити історичні події політичного характеру від подій, обумовлених переважно змінами фізико-географічних умов [12. С. 76].

Лише в 60-х рр. ХХ ст. почався пошук механізмів взаємодії природи і людини. В цей час сформульоване поняття «географічне середовище», до якого дослідники, переважно географи, відносили і суспільство, підкреслюючи тим самим єдність людини і природи [1; 2]. Тоді ж в наукову лексику запроваджене поняття «екологія», використане американськими вченими ще в далекому 1921 р. [28. С. 165, 168]. В другій половині 50-х рр. ХХ ст. в Москві почала діяти лабораторія природничих методів при Інституті археології СРСР під керівництвом Б. Колчіна. У своїй діяльності її фахівці використовували дві основні групи аналітичних методів: фізико-хімічні і біологічні [16. С. 233-234].

Принципові корективи в теорії взаємодії природного середовища і суспільства в радянській історіографії внесені в 70-80-х рр. минулого століття. Система «людина-природне середовище» стала розглядатися як складний саморегульований механізм з багатьма складовими. Було розмежовано поняття «природні умови» і «природні ресурси» і визначено роль природних ресурсів в цій системі, як основного елементу [17; 23; 55]. При цьому припускалося, що природні умови - це природа і її компоненти - рельєф, клімат, води, ґрунти, а природні ресурси створюються тілами і силами природи, які на певному етапі розвитку виробничих сил і знань про них можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства у формі безпосередньої участі в матеріальній діяльності [23. С. 27]. Тоді ж з'явилися перші фундаментальні спроби у напрямку вивчення взаємодії природи і суспільства зі залученням даних археології на інтердисциплінарній основі. Результати цих розробок були представлені в 1983 р. у Москві, де проходила нарада «Человек и окружающая среда в древности и средневековье» [18]. Дослідники розглядали завдання і методи системного географо-археологічного вивчення взаємодії природи і людини і, зокрема, вперше сформулювали шляхи ретроспективного аналізу змін в оточуючому природному середовищі, викликані антропогенною діяльністю на різних етапах розвитку людства. Так, в доповіді П. Долуханова і А. Мікляєва «О ландшафтной приурочености памятников Верхнего Подвинья в начале І тысячелетия до н.э.-ІІ тысячелетия н.э.» на основі співставлення ґрунтових і археологічних карт зроблено низку цікавих висновків про закономірності в розташуванні археологічних пам'яток, які можуть відображати зміни в господарській діяльності давнього населення регіону [18]. Важливе місце займали доповіді присвячені процесам адаптації давніх суспільств до оточуючого середовища [18]. Приблизно в цей час М. Косарєв обґрунтував «екологізацію» в археології. Дослідник вважав, що одним з головних завдань цієї науки є розробка методів інтерпретаційного, історичного та теоретичного рівнів [20]. Найперспективнішими в цьому напрямку він вбачає застосування екологічного, палеоетнографічного і системного підходів. Отже, в кінці 70-початку 80-х рр. минулого століття в радянській археологічній науці погляди фахівців спрямовувалися до синтезу артефактів та даних географії, що було дуже важливо для подальшого розвитку археологічної науки.

Значніших успіхів в цьому плані досягла західноєвропейська археологія, зокрема, в Німеччині, а згодом і Польщі. Ще 1911 р. німецький археолог, представник дифузіоністської школи «культурних кругів», Ґустав Коссіна ввів термін «Siedlungsarchaologie», що з німецької можна перекласти як «археологія розселення». Як зазначав відомий археолог Ґ. Янкун, вже через рік, послідовник Ґ. Коссіни Еріх Блюме у своїй докторській дисертації «Stamme und Kulturen der romischen Kaiserzeit zwischen Oder und Passarge» розглянув так званий «етнічний метод» [62. S. 16]. Що ж Коссінна і його учень розуміли під цими двома термінами? Вони, передусім, намагалися прослідкувати історію германських племен і германців як етносу до часу появи про них перших письмових згадок. Для Ґ. Коссінни і його учнів термін «Siedlungsarchaologie» пов'язувався з наукою про племена чи з етнічним визначенням археологічних культур. Він виходив з того, що територія германців, описана Тацітом, дає себе окреслити археологічно на основі викопних матеріалів як одна культурна провінція. Такі висновки зазнали критики з боку представників суміжних дисциплін, а потім і самих археологів [62. S. 16-17]. Вони погоджувалися, що треба вивчати історію германських племен, але критикували, що це робиться на основі лише поховальних матеріалів і зовсім не беруться до уваги поселення, тоді як археологія заселення не може розвиватися без вивчення населених пунктів (хоча в той час вони майже не були розкопані) [62. S. 16-17]. Таким чином, на початку ХХ ст. праці згаданих фахівців дали поштовх до створення нового напрямку в археологічних дослідженнях, який передбачав вивчення територій, де окреслювались ті чи інші археологічні культури. Термін Ґ. Коссіни «Siedlungsarchaologie» мав мало спільного зі сьогоднішнім. Через 20 років після його впровадження в археологічну науку він набув нового значення, а саме став відповідником історії географії заселення на ґрунті археології.

Серед методів, які притаманні для дослідників, що працюють в руслі німецького напрямку «Siedlungsarchaologia» основними є: картографування археологічного матеріалу на основі топографічних карт різного масштабу (від 1: 25 000 до 1: 100 000), як підстава досліджень над проблемами заселення; аеротопографічна інвентаризація; фосфатний метод (фосфатні з'єднання є показниками в ґрунті антропогенного впливу на середовище); дослідження поселень і виробничого обладнання (можливе лише на основі розкопок); спорово-пилковий аналіз та інші [62. S. 26-30].

Аналіз заселення теренів на різних рівнях використовувався не лише для культурно-хронологічних досліджень, але й до специфічніших праць над проблемами експлуатації природного середовища людиною [64; 66], господарського розвитку [77], суспільного [65; 74], демографічного [68], чи культурно-етнічного характеру [73]. Одночасно зростала кількість методичних розробок, присвячених аналізу заселення і в суто археологічних дослідженнях [59; 61; 69; 78; 86]. В процесі обговорення піднімалися і питання досліджуваних територій. Подібними проблемами займався і З. Возняк. У cтатті «Uwagі o problematyce badawczej starozytnego osadnictwa» автор підкреслював, що першим етапом праці, як при відтворенні заселення великого регіону, так і одного поселення, повинна бути присутня реконструкція оточуючого середовища навколо усіх поселень, що знаходяться в даному регіоні [85]. Таким чином, на сьогоднішній день в польській археологічній історіографії заселення існує два загальні методичні напрямки: просторовий аналіз (дослідження суспільно-культурних структур в конкретному геосередовищі) і аналіз ресурсних зон - «stref bezposredniej eksploatacji» (визначення ресурсних потенціалів того чи іншого поселення, групи поселень, їх використання в господарській діяльності). Загальна структура польського «osadnictwa» в основних рисах повторює німецьку «Siedlungsarchaologiе». Вона також передбачає фізико-географічні дослідження території (вивчення рельєфу, ґрунтів, рослинного і тваринного світу епохи, що вивчається); відновлення демографічних процесів; пізнання просторових і структурних особливостей заселення; вивчення типів поселень за їх розмірами, планіграфією. Серед нових методів польськими дослідниками були використані мікрорегіональний та мікрогеографічний аналізи тих чи інших територій [71], а також застосовано аерофотографування для дослідження металургійних центрів, «ізоритмічний та пунктирний» - для вивчення динаміки та густоти заселення [75].

Варто звернути особливу увагу на монографію німецького вченого Ґерберта Янкуна, яка вийшла польською мовою 1983 р. «Wprowadzenie do archeologii osadnictwa» [62]. В ній, чи не вперше на основі власних досліджень, робиться спроба цілісного, комунікативного викладення предмету. її автор пропонує комплексний підхід до вивчення археологічних джерел в сукупності з іншими гуманітарними і природничими дисциплінами. Варто зазначити, що обсяг літератури цього напрямку в польській історіографії досить великий і навіть є спроби систематизації та аналізу його історіографії [63; 70; 72]. Отже, польські дослідники за більш як півстолітній період створили окремий напрямок в галузі археології - osadnictwo - археологію заселення (колонізації), витворили власні теоретико-методологічні підходи, дали поштовх до вирішення багатьох дискусійних питань в археології та історії.

Дещо в іншому руслі розвивалися наукові пошуки на американському континенті. Так, в 50-х рр. ХХ ст. у США сформувався особливий напрямок в археологічній науці - «археологія поселень» (settlement pattern archaeology), або дослівно, «археологія вивчення способів людського розселення». Суть цієї концепції полягала у визнанні великого значення вивчення давніх поселень для реконсрукції соціально-економічних інститутів суспільства, що їх залишило [84. Р. 148-150]. До речі, на сторінки радянської археологічної літератури інформація з даної проблеми почала проникати лише наприкінці 80-х рр. минулого століття, коли вчені зацікавилися методикою і методологією своїх американських колег. Можливо тому, на початку 90-х рр. Б. Гуляєв лише поставив акценти на основних віхах розвитку американської «археології поселень», її методах і завданнях [11. С. 94-96]. Він, зокрема, зробив наголос на так званому «екологічному підході» і пов'язаних з ним методах визначення «продуктивності» територій і «ресурсних зон» поселень [11. С. 94-96].

Як бачимо, в слов'яно-руській археології останнім часом застосовуються міждисциплінарні пошуки на стиках з палеоботанічними, фізико-географічними, аграрними і природничими науками. На сьогоднішній день можна виділити дві тенденції у розробці проблем взаємозв'язків природи і суспільства: спеціалізація і поглиблення досліджень у вузьких спеціальних аспектах з одного боку, і спроби комплексного узагальнення різнобічної інформації на якісно нових засадах - з іншого. При цьому враховуються досягнення світової теоретичної думки протягом ХХ ст., дослідження вітчизняних фахівців в руслі традиційного вивчення старожитностей того чи іншого історичного періоду. Такий підхід дозволяє доповнити існуючу джерельну базу (за рахунок фізико - географічних характеристик) і сприяє успішному вирішенню проблем господарського, соціального та етнокультурного тощо розвитку давніх спільнот.

суспільство енгельс природа радянський

Размещено на Allbest.ru