Розум, влада і суспільство: необхідність перевизначення понять

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розум, влада і суспільство: необхідність перевизначення понять

Кононов І.Ф.

Сьогодні стало необхідним щоб Інтернет був доступним кожному школяреві. В Україні прагнуть підключити до Інтернету кожну сільську школу.

Але з Інтернетом разом з великими досягненнями людства школярам стають доступними і сотні тисяч порнографічних сайтів. В сучасній науковій літературі все частіше обговорюється загроза кібертероризму. Комп'ютерні віруси, боти стали повсякденністю. Через них зчитується секретна інформація, здійснюється проникнення в системи медичного чи військового призначення. Стає можливим без використання терористів смертників скерувати цивільні літаки на обрані цілі [4,94].

Не менш вражаючі приклади парадоксальності сучасних досягнень науки демонструють біотехнології. Зараз розвиток генної інженерії поряд з наноелектронікою та інформаційними мережами є ознакою входження тієї чи іншої країни до шостого технологічного укладу [5,25]. Саме він визначає сучасний рівень технологічного розвитку. Але біотехнології це не тільки лікування складних хвороб, але і виробництво генномодифікованої продукції. Більш того, використання цих досягнень в сучасній медицині може мати катастрофічні наслідки для розвитку суспільства.

Якщо говорити, не звертаючи увагу на вимоги політкоректності, то виникає загроза перетворення більшості людей на простий біологічний матеріал для невеликої жменьки багатіїв. Досягнення транспланталогії позбавляють це висловлювання будь-якої метафоричності. Український письменник А. Курков вже змоделював той жах, який вносить в суспільство можливість для людини перетворитися на біологічний матеріал [6]. Є і ще більш тривожні тенденції. Використовуючи біотехнології можна закріпити соціальну нерівність людей їх біологічною нерівністю. Пануюча частина суспільства стане більш розумною і розвинутою, ніж та, що їй підпорядкована. Багаті будуть здатні платити за своє практичне безсмертя, в той час як бідні залишаться приреченими на смерть і зміну поколінь.

Це тільки невелика частина нових проблем, з якими зустрілося людство. Але воно не вирішило і старі, добре відрефлексовані проблеми. В кінці 1960 х початку 1970 х років світовими бестселерами ставали доповіді Римському клубу, які торкалися найбільш гострих глобальних проблем. Праця Денніза Медовза "Межі економічного зростання", як відомо, вийшла сумарним накладом 32 млн. примірників, будучи перекладеною основними світовими мовами Сучасні світові зміни. Чи є вектор надії ? Загальним місцем в сучасному суспільствознавчому дискурсі стало твердження, що нинішній світ нестримно змінюється. При чому це не зміни, які викликають однозначне захоплення поступом людської могутності. Вони скоріше нагадують невпинні мутації у світі вірусів, роблячи всю глобальну суспільну конструкцію вкрай нестабільною. Англійський соціолог Ентоні Ґіденс одну з своїх популярних книжок, присвячених глобалізації, так і назвав "Runaway world" [1].

Сучасний світ втікає не тільки від свого минулого, але і від розуміння людьми, які є безпосередніми учасниками і творцями суспільних змін. Після скандального проголошення Ф. Фукуямою "кінця історії" стабільним в сучасному суспільстві стало лише відчуття всезагальної нестабільності. Це знайшло відображення на науковому рівні в теорії суспільства ризику [2]. Це ж відчуття постійно проривається у світового істеблішменту при коливаннях валютних курсів [3]. Зайвим є нагадування про його експлуатацію масовою культурою в фільмах жахів та в фільмах -- катастрофах.

Парадоксальним стало положення в сучасному світі інтелектуалів. Їх увага все більше зосереджується не на поступі людського розуму, а на негативних наслідках впровадження досягнень науки, а то і злодійському їх використанні. Наведу два приклади. Колись батьки кібернетики покладали на свої винаходи велику надію покращення становища людини у світі. Повинна була поліпшитися координація людських зусиль у великих масштабах, а людина, вивільнившись від рутинних операцій, мусила нарешті у масовому масштабі стати людиною -- творцем. 15 років тому виник Інтернет. Користувачі отримали можливість безперешкодно обмінюватися інформацією в масштабі всієї планети. Зараз в світовій мережі розміщено більше 20 млрд. документів. Уряди всіх країн ставлять за мету,. До висновків Римського клубу прислухалися керівники великих держав, які входили до різним політичних блоків. Можна сказати, що праці Римського клубу в той період стимулювали формування у всьому світі особливої форми суспільної свідомості екологічної свідомості.

Ця свідомість мала потенціал перетворитися на політичну силу, здатну піднятися над суперництвом лівих і правих. Рух зелених у всьому світі, здавалося, перетворює цю можливість на реальність. Зелені і зараз не втратили свого значення, але цю можливість вони не реалізували. Партії зелених ніде у світі не спромоглися переструктурувати партійні системи будь-яких країн, а включалися до них, розташовуючись в просторі, виміри якого задавалися наявністю лівого і правого полюсів. Інша ж частина зеленого руху зайняла позицію поза політикою.

Зараз цілком можна погодитися з висновком В.Данилова Данильяна: "Проблема відвернення екологічної, або біосферної, катастрофи, переходу людства до стабільного розвитку (глобальна екологічна проблема, за для стислості ГЕП), по за всіляким сумнівом, перевершує за своєю грандіозністю всі інші, з якими людство зустрічалося в своєму розвитку. І ніколи ще не було такого гігантського розриву між масштабами проблеми та нашими можливостями її вирішення" [7,15]. Нещодавно світові ЗМІ обійшла інформація про те, що генсек ООН Пан Гі Мун після відвідування Бразилії та Антарктиди був вражений масштабами екологічного руйнування на нашій планеті, яке йому відкрилося. Промисловий розвиток Бразилії супроводжується руйнуванням "зелених легенів планети" вологих тропічних лісів. В Антарктиді тане вікова крига, що є свідченням глобального потепління. Між тим людство продовжує використовувати дисипативні технології, вираховуючи, що забезпеченість світового добутку газу скоротилася в 2006 році з 42,3 до 42,0 років [8,17].

Розгортається гостра геоекономічна та політична боротьба за вуглеводневі ресурси та за шляхи їх транспортування. Україна в цій ситуації, несподівано для себе, опинилася в ролі конкурента ЕС [9]. Виникає враження, що все людство, але, перш за все, розвинуті країни прискорюють рух в напрямку всесвітньої катастрофи, добре розуміючи пагубність цього шляху. Тимчасово раціональні економічні рішення ввійшли у суперечність з сутнісною раціональністю людського існування на планеті. Але в наш час законодавчий розум потрапив в жорстку залежність від часткового практичного розуму.

В сучасному світі після падіння соціалістичної системи досить несподівано змінилися приоритетні напрямки розвитку. Скажімо, якщо ще 20 років тому реальною перспективою для людства уявлялося практичне освоєння глибокого космосу, то зараз ця перспектива відсунулася у невідому далечінь майбутнього. Космонавтика зараз розглядається переважно в одному своєму аспекті як безпосередня глобальна діяльність, спрямована на земні проблеми. Успішно розвиваються лише її комерційні напрямки, пов'язані з телекомунікацією, картографуванням земної поверхні, прогнозами погоди та ін..

Про військове використання космосу зараз говорити не буду. За це відставання людство може дуже дорого заплатити, не створивши систем захисту від вірогідних космічних катастроф. До того ж згортання космічної діяльності може загальмувати розвиток фундаментальних фізичних досліджень. Вже в 1980 і роки стало зрозуміло, що рівень знань на рівні спеціальної та загальної теорії відносності не дає змоги практично освоїти навіть Сонячну систему. Проникнення за її межі вимагає якісно інших знань про простір [10,14]. Але якщо освоєння космосу як мета не буде стояти перед людством, то і потреби у такому знанні не буде відчуватися.

Крім звуження суто пізнавальних горизонтів варто сказати і про зсуви ціннісного плану, які пов'язані з віддаленням космічної перспективи людського розвитку. Б. Гаврилишин звернув увагу на те, що відчуття Землі як спільного космічного корабля штовхає до прийняття суспільством групово-кооперативних цінностей. До цього висновку він дійшов, аналізуючи суспільний лад Японії [11,17,56 63]. Групово-кооперативні цінності гармонізують з консенсуальним політичним правлінням і узгодженим вільним підприємництвом [11,59].

Втрата ж відчуття Землі як спільного космічного корабля веде до потурання в ціннісній сфері гедонізму. Людство все більше орієнтується не на героїв пізнання і дії, а на "зірок" шоу бізнесу та спорту. Можна послатися на історичні аналогії. Колись після великої епохи Відродження Італія перетворилася на "півострів насолод", де еліта того часу колекціонувала задоволення [12,17]. Країна за це заплатила втратою творчого імпульсу і довготривалою залежністю від іноземних інтелектуальних джерел. Якщо людство повторить досвід, схожий на італійський часів вторинної феодалізації, то це буде мати значно гірші наслідки.

За межами людства поки що немає інших відомих соціальних систем, які могли б сприяти поверненню на шлях ефективного розвитку. У цьому випадку гедоністична ціннісна система парадоксальним чином буде внутрішньо песимістичною. Втрата людством космічної перспективи приведе до відмови від антифіналістської тенденції його розвитку. Воно буде знати, що насолоджується лише до того часу, поки існують для цього природні умови. А ці умови рано чи пізно зникнуть.

Перехід до суспільства Другого модерну і соціологія

Намальована такими широкими мазками картина сьогодення не є секретом для мільйонів інтелектуалів. Кожен з них міг би додати до неї по своєму виразні штрихи. Поновлення в правах астрології, якій ЗМІ в обов'язковому порядку приділяють увагу. Астрологія і містика співіснують з наукою та традиційними релігіями і т.д. і т.п.. До всього цього можна підійти з моралізаторських позицій, але вони контрпродуктивні. Спочатку треба спробувати зрозуміти те, що зараз відбувається з людством, і в ході пізнання можна виробити етичну позицію стосовно цих процесів.

Безумовно, цим твердженням я не заперечую важливість моральної позиції і її автономію стосовно пізнання. Але коли наукове пізнання і моральна оцінка не знаходяться в гармонії, тоді виникають і спотворені форми знання про світ, і псевдоморальні позиції. Продемонструю це на прикладі екологічної свідомості. Її формування було важливим етапом в розвитку людства. Але екологічна свідомість, не збалансована соціологічним знанням, сприяла виробленню позиції, яка зосереджувалася на проблемах Землі і стимулювала відсторонення від перспектив освоєння космосу. Отже зараз потрібно вести мову не тільки про екологізації суспільної свідомості, а і про її соціологізацію.

Але тут ми стикаємося з несподіваними проблемами. Більшість соціологів теоретиків засвідчують, що пізнавальна оптика соціології вже не відповідає задачам пізнання сучасного світу. Під оптикою тут розумію сукупність проблем і категоріальний лад мислення. Те, що не осмислюється як проблема і для чого немає категорій опису, взагалі не потрапляє до горизонту наукового мислення.

На соціології потрібно зосередитися з причини того, що саме вона дає інтелектуальні засоби для аналізу суспільства як цілісності, а не тільки для його окремих елементів чи аспектів. В цьому плані вона є ядерною структурою сучасного суспільствознавства, задаючи методологічні горизонти для інших наук про суспільство. Проблеми в соціології відбиваються на всьому комплексі наук про суспільство. На жаль, в кінці ХХ ст. соціологія втратила лідерство в суспільних науках. Це пов'язано з тим, що вона не перевизначила своє проблемне поле і систему категорій. П. Штомпка пише: "Соціологія виникла в XIX ст. як спроба зрозуміти та інтерпретувати великі зсуви, що відбувалися на Заході в епоху переходу від традиційного суспільства до сучасного, урбаністичного, до демократичного суспільного устрою. З тих пір більшість соціологічних досліджень та теоретичних розвідок були зосереджені на модернізованому суспільстві. Соціологія стала формою наукової самосвідомості сучасності, і її найбільш важливі, класичні досягнення пов'язані з досвідом торжествуючої модернізації" [13,100].

Таким чином, соціологія сформувалася як відображення Першої модернізації та характеристик суспільств Першого модерну. Це знайшло відображення не тільки в ключових класичних текстах О. Конта, К. Маркса, Ф. Тьоніса, Е. Дюркгайма, М. Вебера, Т. Парсонса та ін. Специфіка Першого модерну відобразилася в проблематиці, на яку орієнтуються соціологи, в категоріях, якими вони оперують, навіть в їхніх евристичних інтуїціях. Для мене надійним індикатором, що демонструє переважаючі тяжіння в соціології, є ставлення теоретиків до проблеми фізичного простору. В останній третині ХХ ст. почалися активні процеси суспільного просторового морфогенезу. Вони знайшли відображення в діалектиці глобалізації та регіоналізації. Але соціології важко було за допомогою своїх засобів ухопити сутність цих змін.

Іншим аспектом актуалізації проблеми фізичного простору в суспільному житті стала нагальна потреба екологізації людської життєдіяльності. Локуси життєдіяльності людських спільнот у цьому випадку треба сприймати як цілісності і гармонізувати з ними стосунки людських груп. Але Перший модерн орієнтував людину на час як мірило ефективності її діяльності. Розрив просторово часового континууму буття людини, акцентування його часової складової приводило до того, що в просторі вихоплювали певні тимчасово корисні природні форми, прирікаючи природні комплекси на деградацію [14,58]. Шкода, але соціологія не змогла вчасно відгукнутися на це суспільне замовлення. Тому просторові аспекти життя суспільства більш інтенсивно вивчала географія, глобалістика, регіональна економіка та ін. Тільки зараз в структурі соціології відбувається становлення соціології просторовості, соціології регіонів, соціології глобалізації.

Сказане дає підстави зробити висновок, що ми часто користуємося поняттями, які все більше перетворюються на тіні минулого і маскують реальність сьогодення. Це стосується найголовніших, опорних понять сучасного суспільно-політичного дискурсу. В подальшому я зосереджусь на понятті суспільства та його політичної форми. Справа в тому, що це співвідношення є важливим не тільки в теоретичному аспекті. З ним пов'язані практики влади, визначення їх меж та форм.

Зміни в формах існування суспільства і їх теоретичні наслідки

Почну з поняття суспільства. Воно є основоположною інтуїцією всіх суспільних та гуманітарних наук. Разом з тим воно є найбільш складним для формально-логічного визначення. Мабуть, першим науковий підхід до визначення суспільства запропонував Аристотель. Він писав: "Суспільство, що складається з декількох поселень, є цілком завершена держава, що досягла, можна сказати, повною мірою самодостатнього стану і виникла заради потреб життя, але існує заради досягнення благого життя" [15,378]. Великий грецький філософ у цьому визначенні поєднав велику кількість інтуїцій, які в європейській теоретичній думці є життєвими до нашого часу.

Першою є інтуїція самодостатності. Тобто, суспільством можна назвати лише ту людську спільноту, яка може існувати відносно автономно від інших спільнот і яка може само відтворюватися. Таке розуміння суспільства і в наш час використовують навіть у випадку гострих політичних дебатів. Так, за його допомогою канадський соціолог К.Дені вирішував проблему, як в одному суспільстві (Канада) можуть існувати інші суспільства (Квебек) [16,253 258]. Розуміння суспільства як політично оформленою людської групи теж мало величезні наслідки для суспільствознавства. У Аристотеля це розуміння пов'язане з його визначенням людини як політичної істоти, яка внаслідок своєї природи взагалі не може мешкати поза державою [15,378].

Держава ж розглядається як сукупність громадян. Громадянин це людина, яка є частиною політичного цілого і вступає з ним у безпосередні стосунки [15,444]. І. Валлерстайн довів, що інтуїтивне ототожнення суспільства з сукупністю громадян в межах національної держави набуло розповсюдження в Європі та Північній Америці з XVIII ст. Наведу його слова: "Цілком очевидно, що на практиці як мінімум протягом двох століть термін "суспільство" використовується для позначення сукупності людей в кордонах суверенної держави або в тих межах, які, на наш погляд можуть розглядатися як кордони суверенної держави, що вже існують або ж такі, що тільки встановлюються" [17,144].

Американський соціолог розкрив механізми формування цього бачення суспільства. Найбільш глибоким процесом було становлення світової капіталістичної системи, яка в якості одного з найважливіших інститутів передбачала національну державу. Ця форма держави передбачала перетворення підданих у громадян. Ідеологічною формою осмислення і одночасно телеологічною формою його здійснення була ідея народного суверенітету (перш за все, в тій формі, яку їй надав Ж.Ж. Руссо). В соціології спільноти громадян були сприйняті як суспільства per se. Але ця теоретична інтуїція ніколи не піддавалася експлікації. Тому фундаментальний термін набув багатозначності. Особливо цим були заклопотані марксисти.

У соціологів марксистів можна знайти висловлювання в широкому спектрі: від заперечення для терміну "суспільство" права на існування в науковій мові до визнання його евристичних можливостей [18,61 62]. В Радянському Союзі в останнє десятиріччя його існування розповсюдження набуло таке розуміння: "Будучи родовим по відношенню до поняття "суспільно-економічна формація", поняття "суспільство" відображає якісну визначеність соціальної форми руху матерії на відміну від інших форм. Категорія "суспільно-економічна формація" виражає якісну визначеність типів і історичних етапів розвитку суспільства" [19, 38].

Власне саме "космічне" значення і залишалося за терміном "суспільство". Всі інші його експлікації пропонувалося перерозподілити між іншими поняттями. Ю.Семенов запропонував спільноту в межах країни, або як він говорив "конкретне суспільство, що є значною мірою самостійною одиницею історичного розвитку", визначати за допомогою терміну "суспільний організм" [20,74 75]. Певна недовіра до поняття "суспільство" відчувається і у І. Валлер- стайна, що, мабуть, теж пов'язано з марксистськими елементами у витоках його теорії. На його думку наукові відповіді на питання про сучасний соціальний світ треба шукати, використовуючи поняття світової капіталістичної системи. Її становлення він відносить до "довгого XVI ст.".

Соціологічне ж розуміння суспільства є лише неадекватним відображенням процесів та інституційного устрою світової капіталістичної системи. На його думку, національні держави в її межах слугували інтересам капіталістів, приборкуючи небезпечні для них сили ринку. Але європейський проект національних держав вів до виникнення об'єктивних/колективних форм мислення, які відображали лише частину соціальної реальності. Він пише: "Громадянство висувало на перший план конфлікт між націями. Воно покликане було служити засобом консолідації держав, і воно їм чудово слугувало, даючи людям певні привілеї або, у крайньому випадку, підтримувало відповідні ілюзії. Принцип громадянства загалом і в цілому стабілізував сучасну світ систему" [17,149].

Таким чином, для І. Валлерстайна суспільство не є ілюзією, але це далеко не повна соціальна реальність. Цілісне ж її бачення в капіталістичну епоху досягається тільки через аналіз діалектики глобального та національного.

В сучасному світовому соціологічному співтоваристві відчувається гостре незадоволення розумінням суспільства. Зараз мова вже йде не тільки про його масштаби і кордони. Сучасні соціологи вбачають суттєві вади в тих метафорах, які використовувалися засновниками соціології. Наприклад, основоположною при інституціоналізації соціології була метафора організму. Її формування можна прослідкувати від "Левіафана" Т. Гоббса. Кордони держав з цієї точки зору виглядають як шкіра у вищих живих істот. Керуючись цією метафорою, Г. Спенсер створив вчення про соціальні інститути, уподібнюючи їх до органів. Ця ж метафора була підґрунтям різноманітних еволюціоністських вчень в соціології [13,19].

П. Штомпка вважає, що і системна модель суспільства базується на органіцизмі. Його ж вадою є протиставлення структур і процесів. Це викривлює розуміння соціальної реальності. Але сучасні соціологи не в змозі запропонувати якусь нову модель, а тому набуває розповсюдження методологічний плюралізм. П. Штомпка пише про необхідність поєднання польового і системного бачення суспільства [13,31]. Не викликає заперечень таке його загальне твердження: "Суспільство це аж ніяк не цілісна сутність, а багаторівневе, внутрішньо пов'язане спрямування процесів" [13,86].

Процесуальність не заперечує ні об'єктивності існування, ні системності суспільства. Але П. Штомпка з констатації процесуальності суспільної реальності робить зовсім інший висновок: "Соціальна реальність є міжіндивідуальною (міжособовою) реальністю, в якій існує мережа зв'язків, прихильностей, залежностей, обмінів, відносин особистої відданості. Іншими словами, вона є специфічним суспільним середовищем, або тканиною, що поєднує людей один з одним" [13,27].

Сумніваюсь, що цю суперечливу плутанину можна вважати новим баченням суспільства. Навряд чи класики соціології заперечували б, що структури мають процесуальний характер. Але процеси збереження і процеси змін є різними процесами. Це розуміння і було покладено О. Контом в основу поділу на соціологічну статику і соціологічну динаміку. Якщо ж заявити, що всі процеси є однаковими, то це не розширить, а звузить можливості нашого розуміння суспільного життя. Через це і критика органіцизму не виглядає надто переконливою. Безумовно, суспільство не тотожне біологічному організму. Про це писав ще Г. Спенсер.

Але на високому рівні абстракції можна констатувати приналежність суспільства і організмів до одного класу систем, а саме органічних систем. Отже, виправданим є перегук ідей між соціологією та біологією. Підкреслю, що не запозичення, а саме перегук. Що ж стосується бачення суспільства як міжіндивідуальної реальності, то воно відкидає суспільствознавство на донауковий рівень. Соціологія як наука можлива лише у випадку визнання суспільства як особливої надіндивідуальної реальності. Передумовою самого виникнення соціології було формування ідеї суспільства [21,9].

Термінологічні битви не є винятково кабінетним продуктом. З розумінням суспільства пов'язані практики влади. Зупинюся лише на деяких аспектах. Перший в соціології визначається через поняття соціальної структури. Її розуміють як структуровану нерівність в межах суспільства. Отже, щоб зрозуміти суспільну нерівність треба визначити кордони суспільства. Зайве наголошувати на важливості аналізу нерівності. Від цього залежить розуміння інтересів, які є рушійною силою діяльності індивідів. Від цього також залежить розуміння джерел конфліктів в тому чи іншому суспільстві. А отже це ключ до розуміння ідеї справедливості, яка складається в конкретному типі суспільства.

Без цієї ідеї є неможливою легітимація певного суспільного ладу. Адже наявність спільного в розумінні справедливості у різних суспільних верств є передумовою суспільного договору, який дозволяє існувати тривалий час певному суспільному ладові. На сукупності перерахованих ідей базується соціальна політика сучасних держав. Другий аспект відлився в поняття соціальних інститутів. Сама ідея соціального інституту спрямована на пояснення того, як в розділеному в ієрархічному ранзі суспільстві здійснюється координація людських дій, завдяки чому суспільство не руйнується внаслідок конфліктів між соціальними групами. Теоретики інституціоналізму розглядають інститути як сукупності норм, які роблять передбачуваною поведінку людей і тим самим знижують до прийнятного рівень трансакційних витрат [22].

Таке розуміння мені здається дещо обмеженим. Обмеженість розуміння інститутів суто нормативними комплексами є наслідком методологічного індивідуалізму, який спонукає уникати будь-якої реїфікації суспільства. Якщо ж дозволити собі незалежність від сучасного догматизму, то на інститути можна подивитися як на нормативні комплекси, які пов'язані зі сталими суспільними функціями, або з потребами суспільної системи. Значна частина нормативних комплексів набуває сталості завдяки організаціям. Нормативні системи залежні від ціннісних систем суспільств.

Проблема структури і типології інституціональних систем є надзвичайно складною і ще не вирішеною в соціології [23]. Але саме з інститутами пов'язана рухливість в межах соціальної структури, соціальна мобільність в різних формах. П. Сорокін розглядав інститути як канали вертикальної циркуляції і зображав у вигляді соціальних ліфтів, які рухаються з різною швидкістю між соціальними поверхами [24,392 404]. Отже, інститути вертикально інтегрують суспільство, поєднуючи спільними нормами людей, що розділені приналежністю до різних суспільних страт. З інститутами пов'язана особлива перспектива владних практик, яка спирається на спільні інтереси і солідарність в розділеному суспільстві. Для успішності цих владних практик теж потрібно визначити межі суспільства як інституціональної системи.

Третій аспект, на якому я хочу зупинитися, стосується міждержавних відносин. Відомо, що сучасне їх розуміння було встановлене Вестфальським миром після закінчення 30 літньої війни (1648 р.). Завдяки цій обставині модерна система міжнародних відносин стала називатися Вестфальською. В межах цієї системи "нормальними" суб'єктами міжнародного права визнаються держави. Після Великої французької революції можна сказати, що такими нормальними суб'єктами визнаються національні держави. У відносинах між ними декларується принцип невтручання у внутрішні справи. Він осмислюється через поняття національного суверенітету. Зрозуміло, що поняття "суверенітет" у цьому випадку пов'язаний з поняттями "народ" і "нація".

Світовий порядок стає схожим на бджолиний стільник, чарунками якого виступають національні держави. Правда, це специфічний стільник. В ньому точиться постійна боротьба між чарунками націями за переваги, за центрування всього стільника на себе. Ця конкуренція закріплює як в теоретичній, так і в масовій свідомості розуміння суспільства як нації. Практики влади здійснюються в цих достатньо герметичних межах. Розповсюдження практик влади центру однієї чарунки всесвітнього стільника на інші чарунки постійно спостерігається, але розглядається як аномалія і засуджується. Це засудження носить як юридичний, так і особливо моральний характер. Адже нації розглядаються як особливі великі індивідуальності.

Отже, втручання їх в справи одна одної засуджується за аналогією небажаного втручання в особисті справи. Думаю, що цілком справедливо саме з таким баченням суспільства І. Валлерстайн пов'язав ліберальну програму з трьох пунктів. Вона була сформульована як реакція на вимоги "небезпечних класів", які провокувалися ідеєю народного суверенітету. Американський дослідник пише: "Зіткнувшись з рішучими вимогами "небезпечних класів" XIX сторіччя міського пролетаріату Західної Європи та Північної Америки, ліберали запропонували програму реформ, що включала в себе три основні пункти: загальне виборче право, створення елементів держави достатку та проповідь, що мала расовий відтінок, націоналізму, який сприяв політичній консолідації" [17,96].

Але за цим баченням не суттєво відрізнялися від лібералізмі і між собою ідеологічні супротивники лібералізму консерватизм та соціалізм/комунізм. Ця ідеологічна тріада була засобом організації модернізаційного дискурсу в суспільствах, що переходили до Першого модерну. Всі ці ідеологічні позиції визнавали, що регулювати суспільне життя можливо лише в межах держав. Навіть такі екстраординарні зміни як революції розглядалися як радикальні зміни інституціональних систем у герметичному суспільному просторі національних держав. Навіть соціалісти і комуністи покладалися на захоплення центральної влади з метою використання державного апарату для радикальної перебудови суспільства. Можна знов-таки погодитися з І. Валлерстайном, коли він іронічно пише: "Лібералізм пропонував наркотик надії, і він був проковтнутим. Не в останню чергу його проковтнули і лідери світових антисистемних рухів, які мобілізували людей обіцянками надії" [17,98].

Ця система функціонувала більше 200 х років досить справно. Але зараз в ній почалися процеси внутрішнього руйнування і незрозумілого морфогенезу. Саме вони і проблематизували поняття суспільства і його політичної форми. Спробую дати стислий начерк цих процесів. Для їх визначення в сучасному суспільствознавстві використовується величезна кількість термінів: "постмодерн" / постсучасність, постіндустріальне суспільство, постматеріалістичне суспільство, інформаційне суспільство, космополітичне суспільство. Суспільний морфогенез пов'язують з різноманітними процесами та політичними практиками світового масштабу: глобалізацією, глокалізацією, регіоналізацією, індивідуалізацією, космополітизацією, глобалізмом, мондіалізмом і т. ін.

Така кількість термінів, що мають до того ж різну теоретичну спрямованість, свідчить про значну непрозорість для сучасної теоретичної думки того, що зараз відбувається з людством. Особливо заважають розумінню терміни з приставкою "пост ", які начебто відсилають пізнаючого суб'єкта у якесь потойбіччя, де вже не діють закони і все інакше, ніж в попередньому життя. На мою думку, прийшов час від цієї термінології взагалі відмовитися.

Головним загальносвітовим процесом є перехід до суспільства Другого модерну (термін німецького соціолога Ульріха Бека). З одного боку, це суспільство формується в межах "техногенної цивілізації"(В. Стьопін) [25].

Отже воно є різновидом загального проекту модерну. З іншого ж боку, між Першим (індустріальне суспільство) і Другим (інформаційне суспільство) модернами є значні відмінності. Контури нового соціального порядку в порівняльній перспективі можна зобразити наступним чином. Перший модерн (індустріальне суспільство) базувався на масовому виробництві речей як мінових і споживчих вартостей з використанням фізико хімічних технологій.

У суспільстві Другого модерну провідну роль відіграють інформаційні технології, комп'ютерна та телекомунікаційна техніка, нанотехнології та генна інженерія (шостий технологічний уклад). Головного значення набуває людський, а не речовий капітал. Шостий технологічний уклад не ліквідовує всі інші сектори економіки (індустріальні, аграрні і навіть привласнюючі форми господарювання), але значно змінюють їх та увесь дизайн світового господарства. технологічний громадянин свідомість екологізація

Новий світовий лад передбачає якісні зміни в світовій економічній системі. Вона втрачає форму бджолиного стільника, де чарунками були відносно герметичні простори національних держав. Зараз світова економічна система структурується мережами транснаціональних корпорацій, бірж та банків. Світовий капіталістичний ринок вирвався за межі політичної форми національних держав. Два провідні інститути західного суспільства ринок та демократія у світовому масштабі вступили в гострий конфлікт, де шансів на перемогу більше у ринка. Перший організується за мережним принципом, друга за територіальним [14,60].

Соціальна структура індустріальних суспільств формувалася великими групами, чиє соціальне становище визначалося відношенням до власності, класами. Колективні класові інтереси формували конфліктно орієнтовані колективні ідентичності. Суспільство уявлялося певною великою цілісністю, яка рухається по шляху прогресу. Але прогрес виглядав шляхом саме колективного соціального спасіння, за яке варто боротися. Якщо у внутрішньому житті країн це була боротьба між класами, то на міжнародній арені між націями.

Нації людям Першого модерну здавалися самодостатніми суб'єктами, в яких економіка, соціальна структура, політика і духовне життя повинні відповідати один одному. В умовах Другого модерну жодний національний простір не має закінчених і самодостатніх соціальних структур. Найвища еліта (транснаціональна буржуазія) давно існує в транснаціональному просторі. Національні простори не просто включаються до глобальних зв'язків, а змінюються зсередини. У. Бек назвав це явище космополітизацією: "...космополітизація означає внутрішню глобалізацію, яка розвивається зсередини національних суспільств" [26,25].

Інституційна система нового суспільства розшаровується і набуває рис розірваності, неузгодженості, дисгармонійності. Провідні економічні, політичні та культурні інститути діють в глобальному масштабі. Це звузило і частково паралізувало регулюючі функції державних інституцій на національному рівні. Мабуть, гарною ілюстрацією до сказаного буде функціонування оффшорів.

Американський автор наводить дані, що тільки індивідуально багатії світу проводять через ці зони щорічно до $11,5 трлн. Внаслідок діяльності хедж фондів (hedge funds) з під оподаткування виводиться щорічно десь $255 млрд. [27]. Завдяки оффшорам великий капітал уникає виконання соціальних обов'язків. Податкові тягарі і обов'язки перекладаються на дрібний та середній бізнес та на людей найманої праці. Це відбивається на заробітній платі, на всій системі стосунків праці та капіталу. Г.П. Мартін та Х. Шуман наводять дані, що в 1995 році 4/5 американських робітників та службовців чоловічої статі заробляли в реальному підрахунку на 11% на годину менше, ніж в 1973 році. В світі розповсюдилася "працююча бідність" і 1/5 всіх зайнятих працюють за зарплату, що нижча за офіційний рівень бідності.

З 1991 року кількість членів Німецької федерації профспілок (DGB) скоротилася на 1/5 [28,161 178]. В Лос-Анджелесі, де найбільш чітко проявилися тенденції постіндустріального розвитку, за даними американських дослідників теж відбулося значне скорочення кількості членів профспілок серед працюючих (в 1973 р. 34%, в 1987 р. 19%). Навіть в найбільш передових галузях економіки можна спостерігати відродження архаїчних трудових відносин. Цінними тут є свідчення американських дослідників стосовно Каліфорнії, де концентрується найбільш передова робоча сила США.

Навіть в електронній промисловості на кінцевому етапі тут можна знайти так звані "sweat workshops". Фактично в Лос-Анджелесі можна спостерігати відтворення "глобального складального конвеєра", на якому кінцеві операції дістаються політично безправним групам. Товари, що виробляються підпільно, потім продаються в легальних магазинах. Це веде до переплетення легальної та нелегальної економік. Економічна гонитва за наживою продукує навіть робоче рабство, в яке потрапляють нелегальні мігранти [29,21,37 39].

Взагалі, відносини рабства і інші відносини особистої залежності між людьми знаходять все більше розповсюдження в сучасному світі. Значна ж частина інститутів, що забезпечують повсякденне життя простих людей, регіоналізувалася. Розрив інституційних порядків привів до того, що прості люди у всьому світи фактично позбавилися можливості впливати на прийняття рішень, що їх безпосередньо зачіпають.

Відчуження більшості населення планети від найвищого інституційного порядку породжує відчуття, яке передав У. Бек наступним чином: "Сучасне суспільство інтегрує людину в свої функціональні системи не як цілісну особистість, навпаки, воно значно більшою мірою змушене, щоб індивіди були як раз не інтегрованими, а брали б в ньому участь лише частково та епізодично в якості перманентних мандрівників серед функціональних світів" [30].

Отже, таке суспільство за допомогою своїх провідних інститутів радикально атомізує національні спільноти. Загальною ідеологією тут стає радикальний індивідуалізм, який і відповідальність за життєвий шлях покладає тільки на індивіда. Дещо екстремістські У. Бек робить висновок, що "вперше в історії індивід стає одиницею соціального відтворення" [30].

На мою думку, це твердження можна віднести до так званих "об'єктивних ілюзій". Вони навіюються колективним порядком, а не індивідуальним станом психіки. Реально відтворення соціальності відбувається на всіх рівнях інституційних порядків, але воно набуває неузгоджених, більш того, розірваних рис. Інституційні порядки локальних рівнів дозволяють індивіду відчувати себе цілісною особистістю. Але це не має жодного значення для транснаціональних порядків.

В цілому соціальний світ стає для особистості холодним, що створює різку дисгармонію з провідною роллю в економіці людського капіталу. Лише на локальних рівнях жевріють вогнища тепла, здатні інколи обігріти людські душі. Тому становлення нового світового порядку пов'язане з глобальною кризою ідентичностей. Серед величезної кількості функціональних і тимчасових ідентичностей люди все більше цінують приватні, навіть, більш точно, інтимні ідентичності. Але і тут вони не знаходять заспокоєння, адже сім'я також перебуває у кризовому стані.

Становлення суспільства Другого модерну неможливо розглядати, не враховуючи феномен глобалізації. Сам термін "глобалізація" набув розповсюдження з початку 1990 х років. Г. Тернборн пов'язує його стрімке розповсюдження з двома працями, що з'явилися друком в одному і тому ж 1992 році:

1) Ianni O. A Sociedade Global. Rio de Janeiro: Сіуі^азг 0 Brasileira, 1992;

2) Robertson R. Globalization: Social Theory and Global Culture. London: Sage, 1992 [31,149 -150].

Але шалене зростання кількості публікацій з проблем глобалізації зовсім не означало чіткості в розумінні самого феномену. Це, мабуть, не випадково. Спочатку цей термін відображав факт того, що з падінням соціалістичної системи капіталістичний ринок запанувала у всесвітньому масштабі.

Отже, цей термін був введений до наукового вжитку, будучи навантаженим значними ідеологічними конотаціями. Далі ж його використовували скоріше з інтуїтивним відчуттям, що він відображає якийсь дуже важливий процес у сьогоднішньому світі. Але частіше за все при цьому вказують на кількісні зміни. Наведу приклад з серйозного посібника для студентів "Основи демократії": "Якщо спробувати виокремити те загальне, що є у різних визначеннях глобалізації, то її можна визначити як процес кількісного зростання та інтенсифікації політичних, економічних, соціальних, правових, культурних зв'язків і стосунків держав світу, усе більшої інтеграції людства" [32,73].

Але ж процес кількісного зростання зв'язків між людськими спільнотами можна знайти і в інші епохи. Не випадково А.Г. Франк пропонував весь історичний період людства розглядати як історію світової системи [33]. І. Валлерстайн взагалі розглядає концепт глобалізації як теоретичну оману. На його думку ніяких якісних змін в світовій економічній системі капіталізму не відбулося: "Хоча сьогодні стало модним говорити про глобалізацію як про феномен, що відноситься найраніше до 70 х років ХХ ст., на ділі транснаціональні товарні ланцюжки добре відомі з тих часів, коли системи лише зароджувалася, і набули глобального характеру ще в другій половині XIX ст.

Зрозуміло, прогрес технологій відкрив можливості транспортування величезних мас товарів на значні відстані, але я ризикну стверджувати, що структура і функціонування товарних ланцюжків не зазнала в ХХ ст. кардинальних змін, і такі навряд чи відбудуться навіть під впливом так званої інформаційної революції" [17,82]. Недоброзичливе ставлення І. Валлерстайна до концепту глобалізації можна зрозуміти. З його теорії випливає, що цілісність світу була забезпечена світовою капіталістичною економічною системою. Ця система переживала циклічні коливання і, на думку американського вченого, зараз підійшла до свого кінця. Її руйнування може привести до формування "найгіршого з світів". Але розуміння сутності світових процесів дає можливість втрутитись у ці процеси з метою задати гуманний напрямок зазначеним процесам. Він пише: "Це перший вибір, в який втягнутий увесь світ, оскільки історична система, в якій ми живемо, вперше охоплює всю планету. Історичний вибір це моральний вибір, але раціональний аналіз соціологів може зробити його осмисленим і, таким чином, визначити нашу моральну та інтелектуальну відповідальність" [17,183]. Зрозуміло, що з цих позицій суто кількісне розуміння глобалізації обеззброює людство перед великими випробуваннями, коли потрібна ясність розуму і вироблена моральна позиція.

Існують і якісні визначення глобалізації, які навряд чи більш точно орієнтують людей, ніж суто кількісні. Наведу висловлювання П. Штомпки: "Людство більш не розглядається як "статистична сукупність", філософська або ідеологічна категорія; воно набуває соціологічну сутність, перетворюється в соціальну цілісність, що охоплює всіх людей, які живить на землі" [13,120]. Здається, що все так і є. І виникає радісне відчуття реалізації ідеалу світового братства. Але непокоять декілька "дрібничок".

Яка соціальна якість цієї єдності? Хто виступає рушійними силами такого єднання? Чи дійсно ця єдність охоплює всіх людей, що живуть на планеті? У вітчизняній соціології розуміння глобалізації, що може бути емпірично верифікованим, належить А. Арсеєнко. На основі попередніх досліджень великої кількості західних авторів він дійшов висновку, що сутністю глобалізації є складання специфічної системи транснаціонального капіталізму.

Ця система не може розглядатися як сукупність національних капіталізмів, а становить специфічну надбудову над всіма національними ринками. Власне глобалізація і свідчить про те, що транснаціональний капіталізм перетворився на самостійний і дуже потужний чинник суспільного розвитку [34]. Головною ж рушійною силою цього процесу є транснаціональна буржуазія. Організаційні форми глобалізаційних процесів створюють транснаціональні корпорації (ТНК) та транснаціональні банки (ТНБ). Оскільки гло- балізаційні процеси розгортаються в мережних структурах, то аж ніяк не зачіпають рівною мірою всіх мешканців планети.

Глобалізація пов'язана з глибоким розшаруванням суспільного простору. Найбільш інтенсивно процеси переходу до суспільства Другого модерну відбуваються у світових містах, які є вузлами ме- режних структур. В Україні їх небагато Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Донецьк, певною мірою Львів. В інших локусах часто Друга модернізація супроводжується відродженням архаїки. Розшарування соціального простору означає і занепад соціальних структур епохи індустріального суспільства, про що вже було сказано вище.

Література

1. Український переклад: Ґіденс Е. Нестримний світ: як глобалізація перетворює наше життя / Пер. з англ. Н.П. Поліщук. К.: Альтерпрес, 2004. - 100 с.

2. Бек У. Общество риска. На пути к другому модерну / Пер. с нем. М.: Прогресс Традиция, 2000. 384 с.

3. Soros G. The worst market crisis in 60 years // http://www.ft.eom/cms/s/ 24f73610 (Published: January 22. 2008).

4. Еляков А.Д. Интернет тотальная угроза обществу // Мировая экономика и международные отношения. 2007. №11. С.92 98.

5. Шишков Ю.В. Россия на развилке стратегических дорог // Мировая экономика и международные отношения. 2007. №12. С.25 34.

6. Курков А.Ю. Пикник на льду. Роман. Харьков: Фолио; М.: ООО "Издательство АСТ", 2001. 318 с.

7. Данилов-Данильян В. Возможна ли "коэволюция природы и общества"? // Вопросы философии. 1998. №8. С.15 25.

8. Сергеев П.А. Проблемы мировой энергетической безопасности // // Мировая экономика и международные отношения. 2007. №12. С.15 25.

9. Простаков Г. Терминал конкурент трубы // Эксперт Украина. 2008. - №1-2. - С.26 - 31.

10. Кононов И.Ф. Мировоззренческие аспекты проблемы освоения космоса. Автореф. дис. к.филос.н. К., 1986. 15 с.

11. Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. До ефективніших суспільств. Доповідь Римському клубові. К.: Основи, 1993. 238 с.

12. Кисель М.А. Джамбаттиста Вико. М.: Мысль, 1980. 197 с.

13. Штомпка П. Социология социальных изменений / Пер. с англ. М.: Аспект-Пресс, 1996. 416с.

14. Кононов І. Соціологія і проблеми просторової організації суспільства // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2004. №4. С.57 78.

15. Аристотель. Политика // Аристотель. Сочинения в четырех томах. Т.4. - М.: Мысль, 1983. - С. 376 - 644.

16. Denis C. Quebec as distinct society as conventional wisdom: The constitutional silence of Anglo-Canadian sociologist//Canadian Journal of Sociology/ - 1993. - №18(3). - P. 251 - 269.

17. Валлерстайн И. Конец знакомого мира. Социология XXI века / Пер. с англ. под ред. В.Л. Иноземцева. М.: Логос, 2004. 368 с.

18. Теория общественно-экономической формации / Отв. ред. В.В. Денисов. М.: Наука, 1983. 357 с.

19. Материалистическая, диалектика. В 5 ти т. Т.4. Диалектика общественного развития / Отв. ред. В.Г. Марахов. М.: Мысль, 1984. 320с.

20. Категории исторического материализма / Редакционная коллегия Н.И. Дряхлов, В.И. Разин, Э. Лассов, Г. Штилер. М.: Мысль, 1980. 351 с.

21. Рущенко І.П. Загальна соціологія. Харків: Вид во Нац. ун-ту внутр. справ, 2004. 524 с.

22. Норт. Д. Институты, институциональные изменения и функционирование экономики / Пер. с англ. А.Н. Нестеренко. М.: Фонд экономической книги "Начала", 1997. 180 с.

23. Кирдина С.Г. Институциональные матрицы и развитие России // http://www.kirdina.ru/book/

24. Сорокин П.А. Человек. Цивилизация. Общество. М.: Политиздат, 1992. - 543 с.

25. Степин В.С. Теоретическое знание. М., 1999. // http:// www.philosophy.ru/library/stepin/index.html

26. Бек У. Космополитическое общество и его враги // Журнал социологии и социальной антропологии. 2003. Том VI. №1. С.24 53.

27. Hinton-Smith, Sam. The offshore world // http:// www.opendemocracy.net/globalization-vision_reflections/offshore_3375.jsp

28. Мартин Г.П., Шуман Х. Западня глобализации. Атака на процветание и демократию / Пер. с нем. М.: Издательский Дом "Альпина", 2001. - 335 с.

29. Regions That Work. How Cities and Suburbs Can Grow Together/Pastor M. Jr., Dreier P., Grigsby III J. E., Lуpez Garza M. Minneapolis: Published by the University of Minnesota Press, 2000. 263 p.

30. Бек У. Современная жизнь в развязанном мире: индивидуализация, глобализация и политика // http//www.soc.pu.ru/publications/pts/ bek_3.shtml

32. Therborn G. Introduction. From the Universal to the Global// International Sociology - 2000. - Vol.15 (2). - 149 - 150.

33. Основи, демократії: Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів / За заг. ред. А. Колодій. К.: Вид во "Ай Бі", 2002. 684 с.

34. Кутуев П. Мировая система как предмет социологического анализа: новая исследовательская парадигма Андре Гундера Франка // Социология: теория, методы, маркетинг. 2007. № 2. С. 17 35.

Размещено на Allbest.ru