Размещено на http://www.allbest.ru/

Толерантність як вияв гідності нації

толерантність гідність нація духовна

Дойчик М.В.

Актуальність проблеми толерантності не потребує особливих доказів. Енергія злоби та ненависті до усього несхожого, до людей, які спілкуються іншою мовою, сповідують іншу релігію, дотримуються іншої системи цінностей, увірвалася в ХХІ ст., поглиблюючи економічні, соціальні та психологічні проблеми. Нетерпимість існує не лише на пострадянському просторі, але й в усьому світі. Ігнорування норм міжнародного права, локальні війни, терористичні акти, переслідування національних меншин, проблеми біженців, етнічні, релігійні чистки - ось наслідки дії цієї руйнівної сили. Усім зрозуміло, що без толерантності неможливо не лише здійснити мрію про громадянське суспільство, а й вижити у сучасному світі.

Метою даної роботи є аналіз специфіки толерантності як важливого критерію духовної зрілості нації, вияву нею самоповаги та гідності.

Різні грані феномену толерантності осмислювалися такими відомими вченими як: Е. Фромм, Д. Медоуз, А. Гусейнов, Р. Апресян, В. Малахов, М. Попович, І. Бичко, С. Кримський, С. Римаренко, Ю. Павленко, І. Захара, Н. Ємельянова. Однак розуміння толерантності як відзеркалення духу нації, ступеня її самоусвідомлення, вияву власної гідності залишається відкритим і малодослідженим питанням.

Поняття толерантності було народжене в європейській культурі ще за часів античності. Воно містило в собі переважно вимоги щодо релігійної толерантності. Помітної раціоналізації та артикульованості поняття толерантності набуло в Європі за Нового часу. Воно стало стратегічною інтелектуальною відповіддю на виклики релігійних війн цієї доби, які спустошували європейський континент. Наприкінці ХVІІ століття, в 1685 році, з'явився відомий трактат британського філософа Дж. Локка "Epistola de tolerantia" ("Листи про толерантність").

Джон Локк дійшов висновку: досконала толерантність - це не тільки свідоме та позбавлене негативного забарвлення визнання державою свободи "іншого" самому вести свої громадянські або приватні справи у будь-який спосіб, тільки без суперечок із законом. Це ще й захист з боку держави свободи кожного громадянина від будь-якого нелегітимного її обмеження.

Висновок Локка базувався на визнані свободи невід'ємним правом людини, а також неприпустимості втручання держави у справи віросповідання і т. ін. В той же час він не був продуктом чисто теоретичних міркувань. Філософ осмислив і узагальнив реальні процеси, пов'язані з пошуками шляхів усунення небезпечного для країни протистояння між прихильниками англіканської церкви та різноманітними іновірцями (дисентерами), осередки яких виникли під час фундаментальних соціальних і релігійних перетворень. Влітку 1689 року британський парламент ухвалив Акт терпимості (Toleration Act). Досить швидко з'ясувалось, що легітимне співіснування кількох церков зовсім не веде до анархії та втрати керованості, а робить державу сильнішою. У такий спосіб толерантність вперше продемонструвала свій потенціал дієвого інструменту досягнення політичної злагоди різноманітних сил за умов збереження ними законної свободи і права бути самими собою.

Філософська категорія толерантності формулювалася в цьому творі в контексті існування проблеми релігійної нетерпимості. Пізніше питання толерантності набуло нових сенсів та значень, у тому числі й у контексті міжнаціональних взаємин.

Варто нагадати, що толерантність є однією з характерних рис менталітету українського народу, що в стані "ментальної орієнтації" етносу формувалася протягом багатьох століть. "Південноруси, - писав М. Костомаров, - з незапам'ятних часів звикли чути у себе чужу мову і не цуратися людей з іншими нахилами". Саме на т. з. "дух терпимості" звертав увагу В. Вернадський, зазначаючи, що важливі риси менталітету українців, в т. ч. і толерантність, формувалися "на грунті етнографічних особливостей психіки, культурних тяготінь та нашарувань, що пов'язують Україну із Західною Європою, та історично зумовленого ладу народного життя, перейнятого духом демократизму" [8].

Так, коріння толерантності українського народу знаходяться в глибинах його історії, в тих "євангельських правилах" терпимості, які були сприйняті ним разом з християнською вірою.

На думку відомого українського громадського діяча, дослідниці проблеми толерантності, Ю. Тищенко, описати сенс феномену толерантності складніше, ніж дати визначення його антонімам - ксенофобії, шовінізму та іншим подібним явищам [6].

Найновіше визначення толерантності в сучасних документах сформульовано в Декларації принципів толерантності від 16 листопада 1995 року, затвердженої резолюцією № 561 Генеральної конференції ЮНЕСКО. Тут у п.1.1 статті 1 толерантність визначається як "повага, сприйняття та розуміння різноманіття культур нашого світу, форм самовираження та самовиявлення людської особистості". Відтак її формуванню сприяють "знання, відкритість, спілкування та свобода думки, совісті і переконань". Іншим визначенням толерантності є "єдність у розмаїтті". Декларується, що толерантність є не тільки моральний обов'язок, а й політична та правова потреба, адже саме вона уможливлює досягнення миру, сприяє переходу від культури війни до культури злагоди. Відповідно до цього толерантність також визначається передусім як "активна позиція, що формується на основі визнання універсальних прав та основних свобод людини. Толерантність у жодному разі не може бути виправданням посяганню на ці основні цінності. Потураючи антидемократичним, антисуспільним явищам толерантність набуває деструктивної, негативної форми.

Толерантність завжди має бути конкретною, мати межі та зумовлюватися етичними, правовими та звичаєвими нормами [2,292].

Принцип толерантності в позитивній формі можна виразити як вимогу поваги. Ця повага передбачає визнання іншості іншого як самодостатньої цінності. В цьому сенсі толерантність постає не просто як терпіння, а утвердження ціннісного статусу іншого, навіть якщо за своєю природою він нам чужий.

Толерантність, як важлива моральна вимога, вибудовується по аналогії із заповіддю любові - фундаментальним принципом універсальної етики милосердя. Ця вимога в одному з розгорнутих варіантів може бути сформульована так: "Поважай ближнього, як самого себе, навіть якщо ти не можеш його любити. Не дозволяй, щоб і його, як і тебе самого, не поважали".

Толерантність немов би слідує логіці золотого правила моральності: повага до себе, прийняття себе, почуття власної гідності розуміється в якості основи для побудови взаємин з іншими. Гідна людина, не дозволить принижувати себе, ніколи не піддасть приниженню інших. Тільки поважаючи чужу гідність, можна зберегти свою - такий істинний закон збереження гідності. Гідність - це воістину голос Бога в серці людини, який дозволяє їй поводитись гідно при будь-яких життєвих випробуваннях.

В межах розуміння толерантності як перенесеного на інших почуття власної гідності стали можливими твердження, висловлені різними мислителями: повага до інших перш за все передбачає самоповагу. Толерантність починається не із зорієнтованості на іншого, а з того, що в сучасній філософії отримало назву "турботи про себе".

Якщо нація не поважає себе, вона не може бути ні моральною, ні стійкою, ні шанованою з боку інших. Толерантність в даній ситуації постає як позірність, безвольність, фікція. Тільки безумовна самоповага і прийняття себе є основою росту у всіх інших сферах людських відносин.

"Що визначає силу нації? Мужність, впевненість у собі і усвідомлення власної гідності, що не дозволяє їй опуститись до ганебного стану; іншими словами - характер, що не зможе стерпіти ні зневаги, ні завдати її комусь", - підкреслював видатний англійський державний діяч, прем'єр-міністр Великобританії Уільям Пітт (1759-1806) [4,4]. У цьому визначенні схоплена суть не тільки поняття гідності нації, але й гідності кожної окремої людини, що належить до неї. Розвинутим почуттям власної гідності, як правило, володіють ті люди, яким поталанило народитись у сім'ї народів, що ніколи і нікому не дозволяли доводити себе до приниженості і ганьби. У цьому відношенні менталітет людини в певній мірі похідний від менталітету нації, до якого вона належить. Від того, в якому суспільстві людині визначено стати особистістю, залежить і усвідомлення нею власної гідності. При цьому жодна нація не ризикує втратити свій суверенітет, доки її представники сповнені почуття власної гідності. В цьому плані можна сміливо стверджувати, що гідність кожної окремої людини - гарантія державного суверенітету в цілому. Звідси можна стверджувати також, що гідність людини - це альфа і омега конституційного ладу, які правовій державі належить захищати в рівній мірі як взаємодоповнюючі і взаємообумовлюючі конституційні цінності.

Зауважимо, несприйняття себе, незадоволеність собою, почуття неповноцінності, безсилля, приниження, вітчуження від власної сутності, компенсаційно породжують недовіру до інших, страх перед іншими, ненависть та агресію.

Для повернення, актуалізації почуття власної гідності, вибудови відносин з іншими на засадах толерантності і рівності, перш за все слід дійти згоди зі своїм минулим, прийняти його, спокутувати його. Спокута означає (з грецького оригіналу) самозміну. В самозміні полягає сенс буття нації. Без неї, без розв'язання гострих вузлів минулого, в умовах сучасного мінливого світу, неможливо реалізувати національний ідеал. Без неї неможливе формування здорового почуття власної гідності, тобто переживання цінності свого буття. Це припущення про необхідність самозміни у справі толерантності виключно важливе: якщо нація хоче жити гідно, то без оновлення, очищення, не позбувшись комплексу меншовартості, вона не зможе бути толерантною, тобто ставитись із повагою до представників інших культур. На нашу думку, гідність нації виявляєтья не тільки у спільних ситуативних перемогах, тріумфах, а й у здатності до самозміни та оновлення.

Отже, толерантність - це складне завдання. У справі толерантності потрібна визначеність. У практиці міжнаціонального співжиття завжди слід починати з доброго ставлення до себе, своїх одноплемінників, одновірців, іншими словами, з поваги та визнання цінності буття своїх ближніх. Пріоритет у виявленні шани та доброзичливості завжди має бути відданий представникам своєї нації, єдність якої визначена історією та культурою, спільною долею. По відношенню до одноплемінників ми маємо прямі, однозначні зобов'язання. Толерантність у цьому випадку передбачає, що чужих слід приймати як своїх, тобто неупереджено. Це - ставлення, в якому ніби все урівнюється, немов би представник іншої нації чи віри є моїм співвітчизником, одновірцем.

Ми підійшли до розуміння важливості об'єктивності як необхідної умови толерантності. Об'єктивність - це здатность бачити людей та речей такими, якими вони є, тобто об'єктивно, вміння виокремлювати цю об'єктивну картину від тієї, яка складається під впливом навіяних страхів і бажань.

У шовінізмі, як формі нездорового, гіпертрофованого націоналізму, найбільшою мірою виявляється неспроможність бути об'єктивним. Для шовініста єдиною існуючою реальністю є та, що в ньому самому, що визначається його страхами, комплексами і бажаннями. Нації, що мають значний обсяг невирішених внутрішніх проблем, найчастіше необ'єктивно сприймають одна одну. Вони акцентують увагу на дрібних негараздах і недоліках інших, не помічаючи власних вад та соціальних виразок, звинувачують або силою намагаються переробити інших. Одну націю щодня подають як вкрай негідну і жорстоку, в той час як власна нація є втіленням усього доброго і шляхетного. Будь-яка дія ворога розглядається за однією міркою, будь-яка власна дія - за іншою. Навіть позитивні, доброзичливі кроки ворога вважаються ознакою диявольської хитрості, скерованої ввести в оману нас і цілий світ, в той же час як наші злі вчинки викликані суворою необхідністю і виправдовуються шляхетними цілями, яким вони слугують. В сутності, якщо досліджувати відносини між націями так само, як між окремими людьми, можна прийти до висновку, що об'єктивність є швидше виключенням, а нарцисичні, шовіністичні викривлення - у тій чи іншій степені - правилом для сучасної національної свідомості [7,171-172].

Толерантність з необхідністю вибудовується на засадах рівності. Суть принципу рівності в реалізації толерантності полягає у визнанні того, що усім людям незалежно від будь-яких ознак, чи то: раси, кольору шкіри, статі, мови, місця народження, життя та інших соціальних відмінностей належить той самий об'єм прав, що забезпечує у підсумку збереження свободи і гідності кожної окремої особистості і панування принципу справедливості для усіх людей. Будь-яке заперечення рівноправ'я є порушенням почуття власної гідності, відхиленням від принципу справедливості, що незмінно веде до дезінтеграції і розбалансування суспільного життя, порушення безпеки і порядку у суспільстві.

Той, хто мислить свою націю поза іншими націями, поза загальнолюдськими перспективами, зверхньо, вбачає в ній найвищу межу духовного розвитку, той є поганим націоналістом - шовіністом, і у найкращому випадку прирікає свою націю на периферійне, безальтер - нативне і безбарвне існування. Нація не може набути свою унікальність, індивідуальність, збагнути цінність свого буття, гідність, якщо вона не вийде за свої власні межі. У такій ситуації вона не матиме критерія, необхідного як для об'єктивного виміру свого власного розвитку, так і для співставлення з іншими націями. Саме фактор відмінності є фундаментальною передумовою Гармонії (всесвітньої, цивілізаційної, міжособистісної) [3,65].

Важливим елементом толерантності є вимога прощати образи. Толерантність з необхідністю вимагає прощати образи. Смисл даного прощення полягає не в забутті нанесеного зла чи приниження. Забути можна і у зневазі, і у повній байдужості нації до того, хто завдав їй кривди і страждань або прагнув до цього. Прощення, певним чином, є відмовою від помсти, нейтралізацією ненависті, примиренням, прийняттям іншого. У зневазі і ненависті інший не вважається гідним уваги. Прощення - це згода на мир, це визнання іншого і прийняття його. Цей елемент у справі толерантності не є поступкою, поблажливістю чи потуранням розповсюдженню соціальної деструктивності. Толерантність - це, передусім, активна позиція, що формується на основі визнання універсальних прав, свобод та гідності людини, визнання того, що люди із природи своєї відрізняються зовнішнім виглядом, становищем, мовою, поведінкою і мають право жити в мирі та зберігати свою індивідуальність. Крім того, погляди однієї людини не можуть бути нав'язані іншим.

У вимозі прощення передбачається і дещо інше: не слід брати на себе право засуджувати інших і нав'язувати їм свою волю. У даному вираженні толерантність часом наштовхується на гострі рифи національної свідомості, якій надто важко простити те, що не можна простити: смертельні історичні образи і біль втрат. Така ситуація, коли "минуле не відпускає", може значно звузити історичні перспективи нації, а іноді спровокувати рецидив, тобто повторення та ескалацію конфліктів минулого.

Що ж робити у відповідь на зневагу, заподіяне зло? Це - питання, на яке важко дати конкретну відповідь. Відомо, що відповідати зневагою на зневагу, приниженням на приниження, злом на зло не має сенсу, та й просто є беззмістовною справою. Історія засвідчує, що в кінцевому підсумку, це призводить лише до морального та фізичного виснаження нації, значних людських та матеріальних втрат. До того ж це безвідповідально перед наступними поколіннями, яким доведеться "розміновувати" успадковані проблеми минулого. Можна припустити, що толерантність як відповідь ксенофобії, партикуляризму і шовінізму, повага як відповідь на приниження, добро як відповідь злу відновлюють порушену рівність та сприяють підтриманню морального порядку. Можна визнати, що толерантність є важливою умовою досягнення миру, переходу від війни до культури миру. Проте, як цю думку здійснити практично, залежить від конкретної ситуації. Питання меж толерантності є непростим завданням сучасності [1,7].

Отже, толерантність завжди постає перед людьми у вигляді ситуативних життєвих завдань, для вирішення яких немає готового алгоритму, навіть у тій мінімальній їх частині, як збереження власної гідності. Важливо пам'ятати, що саму можливість збереження власної гідності у людини чи спільноти ніхто не може забрати. Як історично, так і біографічно життєвий досвід засвідчує, що часом виключно гідна поведінка у конкретній ситуації свавілля чи лиходійства може бути достатньою для того, щоб зупинити неправедні дії. Почуття власної гідності підкреслює особливу цінність людини та нації. Воно є переживанням власної цінності і утвердженням її, можливо навіть, усупереч обставинам. Тільки сильна духом нація досягає тієї моральної висоти, коли толерантність, а не конфлікт, стає способом виявлення своєї гідності та історичності.

Отже, толерантність, на нашу думку, є ключовим моральним принципом міжнаціональних взаємин, основою мирного співжиття і збереження життя. Толерантність постає важливим та об'єктивним виявом рівня культурного розвитку, соціального здоров'я та гідності нації.

Література