Соціальні передумови реформування військової організації України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціальні передумови реформування військової організації України

Сучасний етап військового будівництва в Україні характеризується особливою напруженістю та складністю, які зумовлені комплексним впливом цілої низки чинників на характер, зміст і динаміку цього процесу. З одного боку, на військове будівництво в Україні впливають якісні зміни, що сталися у військово-політичній обстановці в світі через загострення глобальних проблем, пов'язаних із економічною кризою, міжцивілізаційними суперечностями, змінами в геополітичній ситуації, які супроводжуються перманентними війнами й військовими конфліктами, збройним насильством та зростанням рівня військової небезпеки. Це, у свою чергу, підвищує значимість військової сили та її легітимного носія - військової організації, на що звертають увагу ряд українських дослідників [6; 13; 15].

Іншим важливим аспектом, що визначає динаміку та стан військових перетворень в Україні, є внутрішня ситуація. При цьому треба мати на увазі, що Україна - це типова нова незалежна держава, і тому до процесів, які відбуваються в українському соціумі, необхідно підходити під цим кутом зору.

У нових незалежних державах, які виникають за умов відносно мирного розпаду імперій, трансформація суспільства може відбуватися двома способами: стрибкоподібною, якісною зміною системи соціальних інститутів, державних органів та суспільних відносин, тобто за допомогою радикальних засобів або поступовим перетворенням колоніальної влади на національну під тиском зовнішніх та внутрішніх обставин.

Суспільно-історичні передумови розпаду Радянського Союзу, який протікав відносно мирним шляхом, підштовхнули Україну до еволюційного шляху розвитку суспільства. Тому на початку незалежного існування зміни в суспільному та державному житті були настільки незначними, що цей період можна охарактеризувати як консервативний. Важко заперечувати позитивний момент таких повільних, часткових перетворень у політичній, економічній та соціальній сферах. Це дозволяє певною мірою стабілізувати суспільство на перехідному етапі, коли більшість суспільних структур і соціальних інститутів перебувають у політичному русі, а значна частина не сформована взагалі. Водночас така консервативна позиція невраховує динамізму політичної та соціально-економічної ситуації, необхідності якнайшвидшого розв'язання внутрішніх суспільних проблем, катастрофічного зниження авторитету влади.

Неструктурованість, розмитість та інші вади, притаманні суспільствам нових незалежних держав, негативно позначаються на взаємодії соціальних інститутів із соціальним середовищем. Як відомо, підґрунтям взаємодії соціального інституту з соціальним середовищем є реалізація головної функції соціального інституту - задоволення конкретних соціальних потреб. Проте соціально-політичні процеси в нових незалежних державах настільки динамічні, що нерідко виникає ситуація, коли швидкоплинні соціальні потреби не знаходять адекватної реакції у структурах та функціях відповідних соціальних інститутів, які, до речі, теж перебувають на стадії формування. Наслідком такої невідповідності в діяльності того чи того інституту є так звані дисфункції. Ці явища проявляються як у зовнішній, так би мовити, формальній (організаційній) сфері, так і у змісті їхньої діяльності. Ознаками зовнішніх дисфункцій соціальних інститутів нових незалежних держав є брак підготовлених кадрів та матеріальних засобів, організаційне безладдя тощо. Під змістовним кутом зору дисфункції соціальних інститутів зазначених країн проявляються у невизначеності мети та функцій їхньої діяльності, у зв'язку з чим знижується їхній соціальний престиж та авторитет, піддається сумніву легітимність тощо.

Надзвичайно поширеною властивістю соціальних інститутів по - стколоніальних країн є їхня надмірна персоніфікація. Це свідчить про те, що інститут перестає діяти відповідно до об'єктивних потреб та визначеної мети і змінює свої функції залежно від інтересів окремих осіб або сімейно-кланових угрупувань. У зв'язку з цим соціальні інститути дедалі менше орієнтуються на досягнення основної мети свого існування - забезпечення конкретних соціальних потреб. Проте головне полягає в тому, що незадоволені соціальні потреби (як наслідок дисфункції соціальних інститутів) провокують нормативно неврегульовані різновиди діяльності, покликані компенсувати дисфункції законних інститутів, але вже за рахунок порушення існуючих соціальних норм. Наприклад, дисфункції окремих економічних та правових інститутів можуть стимулювати такі розповсюджені у постколоніальних країнах явища, як корупція, хабарництво, казнокрадство, протекціонізм на підставі спорідненості або земляцтва) тощо. За умов відсутності ефективних механізмів подолання суспільних суперечностей така ситуація може закінчитися соціальною дезорганізацією, яка загрожує національній, у тому числі й військовій безпеці та й загалом засадам суверенного існування.

На поглиблення соціальної кризи в нових незалежних державах негативний вплив здійснює поведінка вищого економічного прошарку та бюрократичного апарату, які зацікавлені у створенні вигідної для них системи представницької, парламентської демократії «західного типу». Опанувавши «досвід» політичного шахрайства не менше, ніж фінансові махінації, вони можуть тривалий час перебувати при владі, безсоромно підтасовуючи вибори та усуваючи в будь-який спосіб політичних конкурентів. Оскільки те, що пустило коріння в постіндустріальних суспільствах, важко приживається в нових незалежних державах, де відбувається первинне накопичення капіталу, а приватне підприємництво діє, зазвичай, не у виробничій, а в посередницько-спекулятивній галузі та сфері обслуговування.

При цьому незацікавленість у поступальному та систематичному розвитку вітчизняної економіки, розрахованому на довготривалу перспективу, прагнення «товкти гарячі гроші», жити одним днем за принципом «після нас хоч потоп» неминуче призводять до того, що в кожну хвилину переважають кон'юнктурні інтереси, виникає схильність «хитрувати» та уривати якнайшвидше та якнайбільше, що тільки можна і де тільки можна. Тому цілком природно, що за таких умов відкриваються небачені можливості для фінансових зловживань, всюдисущої корупції тощо.

Аналіз суспільно-політичної та соціально-економічної ситуації в Україні на тлі суспільно-історичного досвіду нових незалежних держав свідчить, що процес реальної трансформації українського суспільства невиправдано затягнувся. Як зазначає М. Михальченко, програма ринкових перетворень в Україні протягом її незалежного існування здійснювалася безсистемно та непослідовно. Концепція різкого, обвального послаблення ролі держави під час модернізації українського суспільства, звуження її лише до напрацювання «правил гри» виявилася помилковою [10,138]. Ситуація за якої політична еліта ніяк не може визначитися з формою державного правління означає лише одне - відсутність відпрацьованого механізму утримання влади керівною верхівкою, невизначеність її статусу та легітимності існування. Приміром, за даними соціологічного опитування громадської думки, проведеного в Україні з 31 травня по 7 червня 2008 року, діяльність Президента України підтримують 6,7% українців, Верховної Ради України - 2,4%, Кабінету міністрів України - 7,1% [14,398]. Звідси й брак політичної волі до початку справжніх реформ та зволікання з будь-якими радикальними змінами в державному механізмі та соціальних інститутах, у тому числі й військовій організації. Внаслідок цього реальні кроки щодо реформування суспільних відносин підміняються їхньою імітацією, а той взагалі дискредитуються соціальним популізмом, пов'язаним із перманентними виборами. Зазначена ситуація призводить до хронічних дисфункцій соціальних інститутів українського суспільства, що ще більше дестабілізує соціально-політичну обстановку в державі. А це, у свою чергу, несе в собі потенційну загрозу соціальної дезорганізації, наслідком якої може стати військово-політична інтервенція або й узагалі втрата суверенітету.

Таким чином, зазначені вище тенденції розвитку військово-політичної обстановки в світі, яка характеризується напруженістю та зростанням значення військової сили, а також внутрішні процеси в українському суспільстві, посилені глобальною економічною кризою, негативно впливають на зміст та динаміку вироблення концептуальних положень у галузі військового будівництва та модернізації військової організації України.

Особливо така ситуація небезпечна у військовій сфері суспільства. Оскільки однією з найважливіших проблем, що виникають перед новими незалежними державами, тим більше якщо вони створили військові організації другого типу, є ефективне здійснення військової реформи. Це пов'язано, передусім, зі зміною пріоритетів національної безпеки та необхідністю надзвичайно швидко організувати захист суверенітету та територіальної цілісності держави. А, з іншого боку, реформування військової організації є невід'ємною складовою модернізації та соціально - політичних змін постколоніального суспільства у напрямі створення повноцінних соціальних інститутів та ефективно діючого державного механізму. Нерідко успішне проведення військової реформи ставало вирішальним чинником у долі окремих країн, як це було, наприклад, у Німеччині в 1859-1861 роках. Тут військова реформа логічно завершила загальнодержавний процес об'єднання країни в єдине ціле, «увійшла в кров і плоть народу» [8,9]. І тому вона не була випадковим явищем у житті німецького суспільства, а органічно поєдналася з іншими інституційними перетвореннями.

Як відомо, в Україні склалася суперечлива ситуація в галузі забезпечення військової безпеки. Поки що проблеми її головного знаряддя - військової організації держави, не розв'язані ні на теоретичному, ні на практичному рівнях. На думку А. Єрмоленка, сучасна військова організація України - це ситуативне, штучне утворення, складові елементи якого сформовані і розвиваються без належного взаємоузгодження та координації на загальнодержавному рівні [5,107-112]. І тому об'єднати їхню діяльність достатньо проблематично навіть в особливий період, адже на сьогодні в Україні існує вісім військових формувань - повноцінних самодостатніх «армій» зі своїми окремими системами забезпечення, проходження військової служби особовим складом та підготовки кадрів. Зокрема до них належать: Збройні сили України, внутрішні війська МВС України, СБУ, СЗР України, УДО України, ДПС України, війська Цивільної оборони України, ДССТ Міністерстві транспорту та зв'язку. Крім того, в Україні існує низка правоохоронних та державних органів і воєнізованих формувань, які або опосередковано належать до Збройних Сил, або на них поширюється військове законодавство про пенсійне забезпечення та соціальний захист особового складу. Серед них відзначимо такі: Національне космічне агентство України (НКАУ), органи внутрішніх справ, податкова міліція, Державний департамент України з питань виконання покарань, Державна служба спеціального зв'язку та захисту інформації України (ДССЗЗІ України) [2] тощо.

Загалом таке становище створює низку серйозних проблем у галузі забезпечення військової безпеки України. Як зазначалося вище, головною з них є нечітке визначення та розмежування функцій між військовими формуваннями - складовими елементами військової організації держави та домінування відомчого підходу над суспільними інтересами. Це призводить до дублювання силовими структурами повноважень одна одної, виконання невластивих для них функцій і, як наслідок, зростання витрат

з державного бюджету. Прикладом такої ситуації є утримання в складі військової організації України низки розвідувальних органів та державних охоронних структур з аналогічними функціями, двох військово-морських формувань: Військово-Морських Сил Збройних Сил України та загонів морської охорони ДПС України, які в одній акваторії моря вирішують однотипні завдання під прапорами різних відомств.

Разом з тим кожна силова структура, функціонуючи окремо, створює свої власні системи підготовки кадрів та проходження військової служби особовим складом. Це призводить до різного роду суперечностей та зростання бюджетних витрат. Приміром, підготовка офіцерів Сухопутних військ збройних Сил України на 80-90% співпадає з базовою підготовкою офіцерів ДПС України або внутрішніх військ МВС України, різниця полягає у специфіці службової діяльності. Аналогічна ситуація спостерігається й у випадку підготовки фахівців оперативно-тактичного та оперативно-стратегічного рівнів. Вочевидь, значно ефективнішою та раціональнішою була б єдина система військової освіти для всіх військових формувань держави [5,107-112].

Наявність у військових формувань окремих положень про проходження військової служби підкреслює їхню окремішність та самодостатність. Так, приміром, якщо у Збройних Силах України перше військове звання - рядовий, а найвище - генерал армії України, то у СЗР України перше військове звання - молодший сержант, а в УДО України найвище військове звання - генерал-полковник. Далі, якщо прапорщики (мічмани) у Збройних Силах України це окрема категорія військовиків, то у СЗР та УДО України вони належать до сержантського і старшинського складу, оскільки у цих силових структурах категорія прапорщиків (мічманів) не передбачена. Певні відмінності у військових формуваннях існують також при прийняття на військову службу, її проходженні та зарахуванні у запас. Приміром, існує запас особового складу Збройних Сил України, СБУ та СЗР України. Усе це свідчить про відсутність на загальнодержавному рівні єдиного підходу до поняття «військова служба», яке тлумачиться у кожному військовому формуванні на свій лад, виходячи з освітнього і світоглядного рівня керівників зазначених структур та зручності отримання від держави пільг і привілеїв.

Загальною проблемою для всіх нових незалежних держав й, у тому числі й для України, є проблема з'ясування місця та ролі кожного складового елемента військової організації в системі забезпечення національної безпеки. Наявність високого рейтингу силової структури у свідомості державного керівництва, зазвичай суб'єктивно сформованого лобіюванням відомчих інтересів, використанням «зв'язків», входженням до певного політичного чи сімейно-кланового угрупування, або ж міркуваннями власної безпеки та політичного майбутнього, дає можливість отримувати організаційні преференції у вигляді додаткових асигнувань та привілеїв, що, врешті-решт, призводить до необґрунтованого збільшення її чисельності і відповідно витрат. На це, до речі, звертає увагу Ч. Москос, аналізуючи структуру та функції військових організацій у «суспільствах заперечення війни» [11,81].

В Україні зазначеному явищу теж була присвячена низка науково - публіцистичних матеріалів. Рефреном через них проходить думка про те, що протягом останнього десятиліття досить помітною стала диспропорція кількісних характеристик військових формувань України. Зокрема, О. Кузьмук, порівнюючи зміни чисельності окремих силових структур, відзначає стійку тенденцію до зростання кількості особового складу, наприклад, в МВС України та інших правоохоронних органах і необґрунтованого скорочення особового складу Збройних Силах України [7]. Подібної думки дотримується й Г. Манчуленко, який вважає, що «у Воєнній організації держави є перекіс в бік «поліцейського» компонента, а це - не на користь Збройних Сил України» [9,11].

На думку В. Паська, формальною підставою для поширення такого явища стала висунута у середині 90-х рр. минулого століття і некритично сприйнята керівництвом держави теза про те, що для України зовнішньої загрози на найближчі 10-15 років не існує [12]. У зв'язку з цим на передній план виступили внутрішні загрози національній безпеці України, тоді як зовнішні перейшли до категорії малоймовірних. Проте, як зазначає А. Єрмоленко, динаміка кількісних перетворень серед окремих військових формувань та правоохоронних органів навіть під цим кутом зору свідчить про їхню необґрунтованість і тенденційність, якщо виходити з національних інтересів та можливостей держави [5,107-112].

Цю думку підтверджує реальний стан справ з чисельністю військових формувань, державних та правоохоронних органів в Україні. На сьогодні вона така: МВС України (за винятком чисельності внутрішніх військ) - загальна кількість 324 400 осіб, з них - 240 200 осіб рядового і начальницького складу [4]; внутрішні війська МВС України - загальна кількість 44 000 осіб, з них - 42 300 осіб військовики; Збройні Сили України - загальна кількість 200 000 осіб, з них - 152 000 осіб військовики [3]; ДПС України - загальна кількість 50 000 осіб, з них - 42 000 осіб військовики; СБУ - загальна кількість 33 500 осіб, з них - 27 200 осіб військовики; війська Цивільної оборони України - загальна кількість 10 218 осіб, з них - 9 550 осіб військовики; Державна служба спеціального зв'язку та захисту інформації України - загальна кількість - 8 250 осіб, з них - 7 400 осіб рядового і начальницького складу [2]; ДССТ Міністерства транспорту та зв'язку України - загальна кількість 5 000 осіб, з них - 4700 осіб військовики; СЗР України - загальна кількість 4 350 осіб, з них - 4010 осіб військовики; УДО України - загальна кількість 2 993 особи, з них - 2 912 осіб військовики. Офіційну кількість працівників прокуратури визначити важко, оскільки відповідно до частини третьої ст. 13 Закону України «Про прокуратуру» штатна чисельність органів прокуратури України в межах фонду заробітної плати затверджується Генеральним прокурором України [1]. Подібна ситуація склалася й із чисельністю особового складу податкової міліції та інших правоохоронних органів.

На сьогодні в Україні, крім Збройних Сил, існує сім так званих військових формувань - повноцінних самодостатніх «армій» зі своїми окремими системами забезпечення, проходження особовим складом військової служби та підготовки кадрів. Сумарна кількість військовиків у них складає - 132 672 особи. Це майже стільки, як у Збройних Силах України, які на сьогодні нараховують усього 148 000 військовиків. Як справедливо зазначає В. Пасько, за роки незалежності в Україні паралельно сформовані нові збройні сили цілком сумірні з існуючими. Відмінність між нами полягає в тому, що новостворена структура не придатна для виконання основної конституційної функції, яка покладається на Збройні Сили - «оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості» (ст. 17 Конституції України). Тому, висновує він, нинішня ситуація з військовою організацією є свідченням хибності політики військового будівництва в Україні протягом останніх десятиліть [12].

Таким чином, здійснений соціально-філософський аналіз безпеко - вого простору України засвідчив про наявність мультисистемної кризи в цій сфері життєдіяльності суспільства. Посилена світовою економічною рецесією, вона призводить до того, що військова організація, яка повинна бути гарантом національної безпеки держави, сама стає її потенційною загрозою. Тому з метою подолання негативних явищ, що склалися у галузі безпеки держави, необхідно терміново, не гаючи часу, оскільки цей процес, зазвичай, триває десятиліття, розпочати докорінне реформування військової організації держави у контексті модернізації українського суспільства.

Література

військовий будівництво соціальний політичний

1. Закон України від 5 листопада 1991 р. «Про прокуратуру» // Відомості Верховної Ради. - 1991. - №53. - Ст. 793.

2. Закон України від 23 лютого 2006 р. «Про Державну службу спеціального зв'язку та захисту інформації України» // Відомості Верховної Ради України. - 2006. - №30. - Ст. 258.

3. Закон України від 19 вересня2006 р. «Про чисельність Збройних Сил України на 2007 рік». - Інфодиск «Законодавство України». - 2007.

4. Закон України від 10 січня 2002 р. «Про загальну структуру і чисельність Міністерства внутрішніх справ України» // Відомості Верховної Ради. - 2002. - №16 - Ст. 115.

5. Єрмоленко А. Воєнна організація Української держави: теорія поки що випереджає практику / Андрій Єрмоленко // Ґенеза. - 2005. - №1. - С. 107-112.

6. Крисаченко В.С. Україна і «осьовий» час історії // Українська політична нація: ґенеза, стан, перспективи / За ред. В.С. Крисаченко / Валентин Семенович Крисаченко. - К.: НІСД, 2003.

7. Кузьмук А. отмечает угрозу превращения Украины в военно-милицейское государство // Defence Express News / Александр Иванович Кузьмук. - 2002. - 12 ноября.

8. Леер Г.А. Публичные лекции о войне 1870 года между Францией и Германией до Седана включительно. - СПб., 1875. - 289 с.

9. Манчуленко Г.М. Щодо деяких акцентів у реформуванні окремих компонентів Воєнної організації України // Воєнна історія / Георгій Манолієвич Манчуленко. - 2005. - №1-2. - С. 5-12.

10. Михальченко Н.И. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? / Николай Иванович Михальченко. - К.: Институт социологии НАНУ, 2001. - 440 с.

11. Москос Ч. Вооруженные силы в «обществе отрицания войны» // Армия и общество / Чарльз Москос. - М.: Прогресс, 1990.

12. ПаськоВ. Що краще: надзвичайний чи воєнний стан? // Дзеркало тижня / Володимир Пасько. - 2004. - 18-24 грудня.

13. Требін М.П. Армія та суспільство: соціально-філософський аналіз взаємодії в умовах трансформації: монографія / Михайло Петрович Требін. - Харків: ІНЖЕК, 2004. - 404 с.

14. Чорний В.С. Особливості розвитку нових незалежних держав у контексті модернізації українського суспільства // Збірник наукових праць Науково - дослідного інституту українознавства / Віталій Сергійович Чорний. - К.: Рада, 2005 - Т. ХХІІ. - С. 390-398.

15. ШамрайВ.О. Військові формування та військова служба (організаційно - правові та управлінські аспекти). Монографія / Василь Олександрович Шамрай. - К.: КВІЦ, 1998, - 225 с.

Размещено на Allbest.ru