Соціальні передумови та наслідки зростання ролі військової складової у життєдіяльності архаїчних спільнот

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціальні передумови та наслідки зростання ролі військової складової у життєдіяльності архаїчних спільнот

Світ, у якому живуть люди, надзвичайно складний та суперечливий, тому дослідження будь якого соціального явища імпліцитно або експліцитно у своєму підґрунті містить певне загальне бачення історичного процесу, суспільства, чинників змін та стабільності і, врешті решт, загальне розуміння світу та місця людини у світі [1,7]. Одним із соціальних явищ, до якого постійно прикута увага людей і яке завжди було, так би мовити, «актуальним» є війна та підготовка до війни. Військова складова посідала й посідає важливе місце у структурі людського існування. Тому такі ключові поняття як «війна», «армія» та усе, що з ними пов'язане, не могло залишитися поза увагою філософських роздумів мислителів усіх часів і народів.

Історія майже не залишила свідчень про військову складову архаїчних спільнот. Її можна лише реконструювати, використовуючи наукові данні етнографії, археології, палеоантропології тощо. Як зауважує Р. Арон, антропологи не наважуються дати однозначну відповідь на запитання: чи воювали між собою люди у палеоліті, чи ні. Одні з них стверджують, що знайдені камені рубила використовувались у бойовищах, інші ж вбачають у них знаряддя праці або полювання [2,327].

На сьогодні важко сказати, яка з двох головних галузей господарства збиральництво чи полювання домінувала у життєдіяльності прадавніх людей. Вочевидь, їхнє співвідношення було не однозначним у різні історичні епохи, різні сезони, у різних географічних умовах. Проте не викликає сумніву той факт, що зачатки військової складової зароджувалась саме у надрах мисливства, яке у ті часи було прогресивною галуззю ведення господарства, і яке багато у чому визначило розвиток архаїчних спільнот. Натяк на важливості мисливства у життєдіяльності архаїчних суспільств знаходимо у давньогрецького філософа Аристотеля, який зазначав, що «наука про здобування рабів… є чимось на зразок науки про війну або науки про мисливство» [1,19]. Військове мистецтво частина цієї науки. «Військове мистецтво, підкреслював філософ, може розглядатися до певної міри як природний засіб для придбання власності, у крайньому разі та частина військового мистецтва, яка має за свій предмет мисливство: полювати треба як на диких тварин, так і на тих людей, які, маючи від природи призначення бути залежними, не бажають цьому коритися» [1,19].

Полювання на великих тварин, особливо тих, що трималися стадами, вимагало значних спільних зусиль, постійного удосконалення знарядь для полювання, витривалості, кмітливості, ініціативності та особистої хоробрості. Все це, з одного боку, сприяло згуртуванню архаїчних спільнот, а з іншого виділенню окремої групи осіб, наділених певними якостями, головним заняттям якої було полювання та захист спільноти від хижих звірів та конкуруючих племен.

Фауністична криза на межі верхнього палеоліту і мезоліту (10 12 тисячоліття до Р.Х.), наслідком якої стало зникнення багатьох видів або різке скорочення поголів'я великих тварин, призвела до зміни у життєдіяльності мезолітичних спільнот. Відбувся перехід до полювання на середніх та дрібних ссавців, а це, у свою чергу, спричинило удосконалення далекобійності мисливської зброї. Було винайдено лук зі стрілами з кам'яними або кістяними наконечниками, а також його аналог духову трубку. Головною мисливською зброєю стають спис та гарпун з зазубреними кістяними наконечниками. У цей час були відомі також праща та бола [3,137 181]. Згодом зазначені зразки на багато тисячоліть стануть головною військовою зброєю переважної більшості народів світу.

З удосконаленням мисливської зброї та організації полювання відбувалися зміни й у військовій складовій та світогляді архаїчних спільнот. На думку етнологів, які на протязі декількох століть спостерігали за ними, архаїчним спільнотам були відомі, принаймні у зародку, більшість видів поведінки, властивих цивілізованим суспільствам. Вони проводили різницю між станом ворожнечі (війною) і миром, дипломатами та воїнами. В одних племенах усі чоловіки брали участь у збройній боротьбі (яка іноді регулярно повторювалась, прив'язуючись до певних дат), в інших до них залучалися касти воїнів, які до того ж здійснювали домінантний вплив на решту спільноти. Іноді збройні сутички між племенами набували суто ритуального характеру, не проявляючи жодної видимої мети поза самим ритуалом [2,328]. Саме у цьому Й. Гейзін - га вбачав ігровий елемент архаїчної культури. На його думку, в архаїчній свідомості поняття збройної боротьби та гри нерідко зливалися воєдино. Це найінтенсивніша, найенергійніша форма гри, у якій проливається мала кров, і водночас найвідчутніша та найпримітив - ніша [4,105]. І, нарешті, архаїчні суспільства по різному плекали дух суперництва. Вони були неоднаково агресивні та неоднаково войовничі. Окремі спільноти, переважно ті, що перейшли до осілого способу життя, припинили будь яку експансію, швидко змінивши її на оборону, тоді як інші ще довго зберігали дух войовничості. Система цінностей та вірувань, характерна для кожного етносу, надавала більшої або меншої значущості військовим чеснотам, звеличуючи престиж збройного успіху або, навпаки, мирного ладу, оспівуючи славу перемоги або розвінчуючи даремність насильства [2,328]. Крім ігрового елементу, причинами цих примітивних збройних сутичок могли бути: збереження згуртованості спільноти, задоволення фізіологічних потреб (звичай екзогамії, захоплення більш зручного житла, продуктів харчування, а також людей у випадку канібалізму), полювання на голови та інші органи суперника, необхідні для ритуальних церемоній, захист спільноти від грабіжницьких наїздів, необхідність збереження або розширення мисливських угідь, порушення племінних меж, убивства одноплемінників, припущення про наведення магічної «порчі» тощо.

Вочевидь, з мисливством, а згодом і з військовою складовою, значення, якої постійно зростало у структурі життєдіяльності архаїчних спільнот, пов'язаний такий ритуал, як ініціація (від лат. initiatio посвячення). В архаїчних спільнотах з більш менш формалізованими статево віковими групами великого значення надавалось межі переходу з категорії підлітків до категорії дорослих людей. Цей перехід супроводжувався певними випробуваннями та урочистими таємними обрядами. Різновиди ініціацій зустрічаються в усіх відомих сучасності культурах. Різноманітні за формою і змістом вони мають одне спільне: перевірити та залучити юнаків до господарського, суспільного і військового життя повноправних членів спільноти. Під час церемонії посвячення юнака «примушують пережити нове народження, коли йому, часом серед тортур, що служать суворим випробуванням його нервів, відкривають таємниці від яких залежить саме життя даної спільної групи» (Люсьєн Леві Брюль) [5,152] Так, аборигени Австралії навчали юнаків володіти мисливською та бойовою зброєю, виховували у них хоробрість, витривалість, витримку і дисципліну, долучали до таємних звичаїв, обрядів та вірувань племені. Їх випробували за допомогою низки болісних процедур голодування, нанесення ран, припалювання вогнем, вибивання зубів, виривання волосся тощо. У яганів, алакалуфів та бушменів підлітки протягом одного двох років повинні були виконувати важкі роботи, відмовлятися від деяких видів їжі, виховувати у собі терпіння, покірність та старанність. На тих, хто не витримував ініціацій падала ганьба, у кращому випадку повторні випробування. З нагоди успішного завершення ініціацій влаштовувалися святкування з різноманітними церемоніями, піснями та ритуальними танцями [3,188].

Таким чином, дух змагальності, випробування та обмеження певними правилами були головними складовими феномена ініціації, просякнутого ігровим елементом архаїчної культури. Тут простежується важлива особливість як ініціації, так і військової складової загалом формування (становлення) ідеалів справжнього члена спільноти, гідного брати участь у такому грізному випробуванні, як війна. Згодом у більшості культур військова складова стала домінантною під час ініціації, а це означало, що для того, щоб перетворитися на повноцінного члена спільноти, необхідно було стати, передусім, воїном, уміло володіти зброєю, з гідністю витримувати усі випробування [5,152]. Ініціація спричинила значний вплив на формування такого важливого знаряддя війни, як військова організація суспільства, що у пізніші часи отримала назву армія.

Виникнення армії це довготривалий та складний процес, який умовно можна розділити на два етапи. На першому етапі, який коріниться у мисливстві, розвивалася організація полювання, як спільні дії, під час яких існував чіткий розподіл ролей: одні влаштовували засідки, інші заганяли тварин та створювали шумові ефекти тощо. Це сприяло виділенню в архаїчній спільноті групи осіб (зазвичай переважно усі чоловіки), головним заняттям якої стало полювання та захист спільноти спочатку від хижих звірів, а згодом від грабіжницьких наїздів інших племен, підтримання порядку усередині групи тощо. Разом з тим удосконалювалися знаряддя для полювання, які все частіше доводилося застосовувати з іншою метою, а саме проти собі подібних. Так поступово мисливська зброя набувала якостей військової, а її власники перетворювалися на воїнів. Кульмінацією латентного періоду стала ініціація, у якій почала домінувати військова складова. На цьому етапі озброєні групи кожного племені були засновані на кревно родинних зв'язках і традиційно протиставлялися озброєним формуванням інших племен, як ворожі, конкуруючі елементи. Такі формування важко було об'єднати та організувати їхню взаємодію. Зазвичай, до їхнього складу залучалися усі боєздатні чоловіки, а очолювали виборні воєначальники.

Таким чином, перший етап формування озброєної організації, який спочатку протікав латентно, можна охарактеризувати як самодіяльний процес, що рухався «знизу» і відповідав груповим інтересам архаїчної спільноти.

Другий етап формування військової організації зароджувався у надрах першого і був зумовлений соціально економічним розвитком архаїчних спільнот, який призвів до виникнення надлишкового продукту та приватної власності. Регулярне зростання надлишкового продукту стало безпосередньою передумовою розшарування та диференціації архаїчного суспільства. З'явився особливий вид лідерства так звані бігмени. Це були особи, які виділялися своїм багатством, що висувало їх на перші позиції в умовах широкого розвою престижної економіки. Зміцнення приватної власності вимагало її збереження, примноження та передачі у спадок, а це суттєво впливало на інститут влади. Тепер людина яка розбагатіла, повинна була постійно дбати про власний авторитет, вплив та утримання влади, яка давала можливість контролювати господарське життя спільноти і, відповідно, сприяла отриманню більшої частини з сукупного суспільного продукту. Забезпечити усе це могла тільки сила, до того ж сила перевірена та надійна. Такою силою могли стати найближчі родичі вождя (бігме - на) з яких і набиралася його озброєна охорона. Наприклад, у багатьох племенах, що межували з Римською імперією, почет вождя, який за успіх військового походу відповідав власним життям, складався з синів або найближчих родичів глав фратрій та союзників, що виступали спільно. Це вважалося родинною запорукою військової вірності та племінної згуртованості. Згодом, почет, або преторій, ставав серцевиною військової дружини вождя, а з часом й військової організації архаїчного суспільства. Цей етап, який у більш пізні часи отримав назву «преторіанського» [6,150], був усвідомленим, організованим процесом створення спеціальної військової організації армії, що йшов «зверху», і відповідав вузько груповим інтересам родоплемінної знатті.

Таким чином, процес створення військової організації (армії), розпочавши свій рух з мисливства, досягнув більш розвинених форм на другому етапі. Кульмінацією генезису військової складової архаїчних спільнот на цьому етапі стало виникнення такого соціального феномену, як армія. Якщо на першому етапі військова організація, зазвичай, виконувала функції захисту усієї спільноти і таким чином відображала групові інтереси, принаймні переважної більшості, то на другому етапі, у зв'язку з розшаруванням та диференціацією суспільства вузького кола осіб, які знаходилися на олімпі влади. Тепер групові інтереси змушені були узгоджуватись з інтересами верхівки, а військова організація отримала завершену конструкцію класичного типу з властивими сучасним арміям головними функціями: внутрішньою та зовнішньою.

І, все ж, незважаючи на певні досягнення, це ще були військова організація архаїчного суспільства. Для того щоб стати армією у сучасному розумінні їй необхідно було пройти тривалий, складний та суперечливий шлях, гартуючись у війнах, яких було безліч у переддень виникнення давніх держав.

У зв'язку з вдосконаленням військової організації архаїчного суспільства значного поширення набуло військове спрямування головних процесів епохи, пов'язане з бурхливим розвитком військової активності. Як зазначалося вище, збройні сутички між стародавніми спільнотами існували й раніше. Проте, зазвичай, вони носили епізодичний характер. Тепер, з появою приватної власності та розшаруванням суспільства, становище різко змінилося: грабіж давав можливість швидкого збагачення. Тому епізодичні зіткнення перетворилися на регулярні, масові та організовані, тобто війну у власному значені цього слова. Війна, що здійснювалася заради грабежу, стала постійним промислом. Переможці забирали з собою усе, що мало хоча б якусь цінність скарби, тварин, рабів, а згодом, у зв'язку зі зростанням населення, почали захоплювати й сусідські землі. Особливо войовничими були племена, які мешкали на малопридатних для обробітку землях. Забезпечити існування мешканцям цих регіонів могли лише війни: при вдалому поході вони дозволяли їм певний час виживати за рахунок захопленої здобичі, при невдачі зменшували чисельність населення, полегшуючи долю решти. Перетворення війн у постійний промисел сприяв розвитку військового озброєння та військової організації. З'явилося відмінне від мисливського спеціалізоване озброєння для наступу та оборони бойові списи та палиці, мечі, луки, щити, лати, панцирі, шоломи. Вочевидь, саме з тих часів бере початок пріоритетний розвиток військової техніки та озброєння, який, зазвичай, випереджав цивільні розробки. Тому важко погодитися з Р. Ароном, який вважав, що «в жодну з епох зброя не може бути на вищому технічному рівні, аніж знаряддя праці, так само як і організація війська не може фундаментально відрізнятися від організації соціальної» [2,327].

Спростовує тезу Р. Арона й комплекс інженерних та фортифікаційних робіт, що проводився в інтересах оборони і аналогів якого не було у цивільному житті. Навколо поселень почали виникати земляні вали, рови, палісади. До початку залізного віку у багатьох країнах Європи та Азії поширилися особливі укріплені сховища фортеці, бойові башти тощо, у яких населення рятувало життя та майно під час ворожих наїздів. Ускладнилася та вдосконалилася тактика наступу та оборони, на порядку денному стояло питання упорядкування ведення спільних військових дій. У зв'язку з цим почала змінюватися й сама психологія тогочасних людей: військовий грабунок почав вважатися почесною справою, а мирна праця непрестижною і навіть ганебною діяльністю для справжніх чоловіків. За таких умов переважним способом отримання надлишкового продукту стають грабежі та рабство, а відповідною їй формою становлення політичної влади військове правління.

Військові вожді могли виходити як із середовища родоплемінної знаті (бігменів), так і заслужених воїнів низького соціального походження. З бурхливим розвитком військової складової у цю історичну епоху останні нерідко відтісняли на задній план або й взагалі затирали інших лідерів. Так відбувалося, наприклад, у індіанців ірокезів у ХУІІІ ст., коли два традиційних військових очільники з племені сенека з наростанням військової активності з другорядних лідерів перетворювалися на вождів племені. Разом з тим військовим очільникам, які не знали поразок у боях і завжди поверталися додому з великою здобиччю, було простіше створити сильну, віддану їм дружину, згуртовану не стільки родоплемінними зв'язками, скільки спільними військовими інтересами. Спираючись на таку дружину, військовий очільник мав можливість руйнувати старі традиції і нав'язувати одноплемінникам свою волю. Родоплемінній знаті, якщо вона зберігала певні позиції у керівництві спільнотою, постійно доводилося поступатися місцем військовому очільнику та його найближчому оточенню старшим дружинникам, але, будучи зацікавленою у міцній владі та надійному захисті своєї власності, вона не надто рішуче опиралася новим тенденціям. Що ж до інших членів спільноти, то частину з них задобрювали військовою здобиччю, а решту приводили до покори за допомогою військової сили. Таке становище позитивно сприяло виникненню специфічної форми організації суспільства на стадії переходу до держави [3,281 291].

Соціальна влада тогочасного суспільства існувала у формі потес - тарної (від лат. potestus влада, могутність) влади. Вона не знала майнових, кастових, станових, класових відмінностей і державно політичних форм. Її джерелом і носієм була уся громада, а способом реалізації первісне самоврядування. Потестарна влада не мала спеціальних установ для примусу, але здатна була ефективно карати за порушення існуючого порядку та примушувати до певних правил поведінки. Крім військової функції, яка на той час була домінантною, потестарна влада архаїчного суспільства виконувала ще й функцію перерозподілу суспільного продукту; організаційну функцію, тобто поступове запровадження ієрархічної системи управління; контролюючу функцію (контроль за ресурсами, обліком, торгівлею) тощо [7,12 14].

Переважно саме у суспільствах з військовими формами правління завершувався етап перетворення потестарної організації у політичну або державну. ЇЇ найважливішою прикметою стало утворення особливої суспільної або публічної влади, яка не співпадала безпосередньо з усім населенням, була відокремленою від нього і мала у своєму розпорядженні апарат керівництва та насилля. Вождь перетворювався у правителя князя, кагана, короля, царя тощо. Його найближчі родичі та інші помічники ставали радниками у центрі та намісниками на периферії зі своїми штатами помічників для здійснення організаційної функцій держави. Дружина, яка теж складалася з найближчих родичів та довірених осіб, перетворилася у військо, за допомогою якого держава придушувала, у разі необхідності, внутрішні заворушення та здійснювала загарбницькі війни. Втім й населення, зазвичай, ще залишалося озброєним, що свідчило про поступовий перехід від першого до другого етапу формування військової організації. Особливим органом державної влади ставав суд з його неминучими придатками катами та в'язницями. Судочинство здійснювалося як самим правителем, так і його помічниками та намісниками, а також спеціальними суддями. Ще одним впливовим важелем державної влади виступала релігія. Оскільки військова й релігійна діяльність досить тісно пов'язані (у багатьох архаїчних спільнотах військовий очільник, він же вождь племені, був одночасно й головним жерцем), то усі правила та норми, які виходили від влади набували сакрального характеру. Зокрема, вважалося, що такі носії влади наділені надприродною харизмою і виступають сполучною ланкою між вищими силами і простим народом. Зрозуміло, що це автоматично виправдовувало усі дії сакрального лідера, у тому числі й спрямовані на руйнацію віджилих соціальних відносин та інститутів.

Таким чином, військова складова відіграла надзвичайно важливу роль у еволюції архаїчних суспільств, виконуючи низку функцій. Серед найголовніших відзначимо державотворчу, правотворчу та виховну. Остання полягала у вихованні членів соціуму, які повинні були здійснювати соціально бажану поведінку, дотримуючись загальновизнаних правил та норм, забезпечуючи у такий спосіб стабільний розвиток спільноти. Критерій повноцінності, який визначав необхідний для спільноти тип соціальної поведінки індивіда, запобігав зростанню чисельності «соціальних паразитів», які ухилялися від виконання суспільно необхідних обов'язків [5,154 156]. Крім того, чисельні війни згуртовували членів давніх спільнот, вимагаючи удосконалення керівництва та системи судочинства, наявності регулярного війська, а це, передусім, привчало людей до покори, дисципліни, підпорядкованості особистих інтересів вищій меті. Під впливом війни зазначені якості членів спільноти формувалися швидше і відкладалися у колективному позасвідомому надійніше, ніж під час тривалого процесу соціалізації, тим самим створюючи підґрунтя для культурного розвою та досягнення вищих ступенів розвитку суспільного життя [8,12 15]. Саме військова компонента сприяє формуванню надособистісної державної, нормативно правової системи, наслідком якої є відмова індивіда від частини своєї волі на користь волі загалу. Значно пізніше, на етапі цивілізації, з цього підґрунтя виростає проблема щодо різниці між «волею усіх» як сумою окремих воль і «загальною волею». Ідея «загального блага» як підстави «загальної волі» обґрунтовувалась Аристотелем у «Нікомаховій етиці» і довгий час була наріжним каменем європейської морально правової традиції [9,252].

Література

війна соціальний суспільство

1. Філософія і методологічні проблеми воєнної теорії та практики / Під заг. ред. С.П. Мосова. К.: НАОУ, 2006. 308 с.

2. АронР. Мир і війна між націями: Пер. з фр. К.: Юніверс, 2000. 688 с.

3. Алексеев В.П., Першиц А.И. История первобытного общества: Учеб. для вузов по спец. «История». М.: Высш. шк., 1990. 351 с.

4. Гейзінга Й. Homo Ludens / Пер. з англ. О. Мокровольського. К.: Основи, 1994. 250 с.

5. Життя етносу: соціокультурні нариси: Навч. посібник / Б. Попов, (керівник авт. колективу), В. Ігнатов, М. Степико та ін. К.: Либідь, 1997. 240 с.

6. Філософія. Філософсько методологічні проблеми воєнної теорії та практики. Курс лекцій. Навч. метод. посібник. Укл.: Л.М. Будаг'янц, М.В. - Цюрупа, В.С. Чорний та ін. К.: ВГІ НАОУ, 2000. 192 с.

7. Правознавство: Навчальний посібник / За заг. редакцією П.Д. Пили - пенка. Львів: Новий Світ 2000, 2003. 592 с.

8. Локальні війни та збройні конфлікти другої половини ХХ століття (історико філософський аспект): Монографія / О.І. Гуржій, С.П. Мосов, В.Д. Макаров та ін. К.: Знання України, 2006. 356 с.

9. Попович М.В. Раціональність і виміри людського буття. К.: Сфера, 1997. 290 с.

Размещено на Allbest.ru