Діяльнісно-структурний потенціал трансформаціного процесу: до розробки концепції класоутворення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора соціологічних наук

ДІЯЛЬНІСНО-СТРУКТУРНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ТРАНСФОРМАЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ: ДО РОЗРОБКИ КОНЦЕПЦІЇ КЛАСОУТВОРЕННЯ

КУЦЕНКО Ольга Дмитріївна

УДК 316.422+316.342.2

Харків -2001

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано в Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна, Міністерство науки та освіти України.

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор

ЯКУБА Олена Олександрівна,

професор кафедри соціології Харківського

національного університету ім. В.Н. Каразіна

Офіційні опоненти: доктор соціологічних наук

МАКЕЄВ Сергій Олексійович,

завідуючий відділом соціальних структур

Інституту соціології НАН України, м. Київ;

доктор соціологічних наук, професор

ПОДОЛЬСЬКА Єлізавета Ананіївна, завідувач кафедри

суспільних наук, проректор з гуманітарної та виховної роботи

Національної фармацевтичної академії України,

Міністерство науки та освіти України, м. Харків;

доктор філософських наук, професор

ПОПОВА Ірина Марківна, професор кафедри соціології

Інституту соціальних наук Одеського національного

університету ім. І.І.Мечнікова, м. Одеса.

Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра галузевої соціології, Міністерство освіти і науки України, м. Київ.

Захист відбудеться “4” жовтня 2001 року о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.15 у Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна за адресою: 61002, м. Харків, вул. Мироносицька, 1, ауд. 2-8.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

український суспільство нерівність класоутворення

Актуальність теми. Українське суспільство тривалий період зазнає процес соціальної трансформації. Разом з тим досі залишаються невизначеними відповіді на питання щодо суттєвих рис цього процесу, характеру та спрямованості структурування соціальних сил, адекватності теоретичних підходів, що застосовуються для його вивчення.

Залежність характеру змін українського суспільства від потужних соціальних сил, що накопичуються і діють у соціальному просторі, та необхідність їх регулювання потребують розуміння цих сил, усвідомлення напрямків їх дії. Процес соціальної трансформації підкоряється логіці саморозвитку (яка може виглядати й алогічною з точки зору окремого спостерігача), а самоутворення суспільства відбувається і виявляє себе через соціальні сили, що здатні істотно впливати на суспільну динаміку. Зміни, що накопичилися в суспільстві за останні роки, виявили ряд домінантних, хоча і внутрішньо несталих, суперечливих тенденцій. Відбулося швидке розкриття множинних соціальних позицій в просторі суспільства, здатних формувати плюралістичний розширений порядок. Такі соціальні позиції, що знаходяться в стані формування, все ще є неконсистентними, високо рухомими, не підтриманими інституційними ресурсами. Разом з тим, вони стають основою прояву різноманітних, в тому числі і нових соціальних практик як реакцій на соціальні можливості, що змінюються. Такі практики, будучи обмеженими структурними та культурними ресурсами індивідів і спільнот, не тільки відтворюють, але й активно змінюють структурні та культурні основи суспільства, стають чинником накопичування його оновлених соціальних сил. Тому питання про спрямованість трансформаційного процесу адекватно переводиться до питання про соціальні сили, що концентруються в суспільстві, про їх носіїв, які здатні своїми солідарними або подібними діями утворювати специфічні області тяжіння соціуму, структурувати суспільні відношення. Саме така логіка обумовлює актуальність класового аналізу соціальної трансформації.

В процесі роботи над проблемою соціальних змін пострадянського суспільства виявилася нестача теоретичної бази аналізу. В цілому треба відзначити, що пострадянська реальність поставила українських соціологів перед проблемою несформованості адекватної мови для опису явищ і процесів, що спостерігаються, багато з яких мають феноменальний характер. Така ситуація не тільки не дозволяє адекватно розуміти, але й обмежує простір спостереження багатомірної реальності областю відомого. В соціальних зрушеннях, що сталися на протязі 90-х років в українському суспільстві, проглядаються множинні різноманітні тенденції, що ніяк не пояснюються відомими теоретичними схемами. На цій підставі виникають питання щодо міри унікальності цих тенденцій для українського або, більш широко, пострадянського суспільства у порівнянні з світом розвинутого індустріалізму, який також переживає процес соціальної трансформації. А звідси постають й питання про адекватність відомих теоретичних підходів до аналізу трансформаційних процесів суспільства, про необхідність розширення теоретичного знання.

Соціологія, що розвивається в конкретній національній культурі, зазнає впливу національних традицій, специфічного духу пізнання, існуючих соціальних умов. В силу таких обставин вітчизняна соціологія тривалий час примушена була, по суті, конструювати свій шлях розвитку, штучно відгороджуючи себе від досягнень сучасної західної соціології. Водночас у світовій соціології отримали яскравий розвиток різноманітні теоретичні концепції, що дозволяють побачити соціальний світ, який швидко ускладнюється, під різними кутами зору. Об'єктивна потреба активного входження вітчизняної соціології в світове річище соціологічних пошуків і відкриттів передбачає переосмислення власних досягнень, розширення теоретичного і емпіричного соціологічного “кругозору” і на цій основі відновлення позицій для спостереження і розуміння процесів руху суспільства.

Значний внесок в емпіричне вивчення і концептуалізацію процесів посткомуністичних соціальних змін був зроблений українськими соціологами на протязі 90-х років. Серед українських соціологів слід, передусім, виділити роботи Є. І. Головахи, С. О. Макеєва, В. Є. Хмелька, В.І.Паніотто, О. О. Якуби, І. М. Попової, А. О. Ручки, В. П. Чорноволенка, В.С. Бакірова, Ю. І. Яковенка, М. О. Шульги, Є. А. Подольської, В.О.Соболєва, С. М. Оксамитної. Разом з тим, в українській соціології ця актуальна проблема досить не стала предметом широкої наукової уваги. У потоці досліджень процесів структурування пострадянського суспільства безумовний інтерес викликають роботи таких російських соціологів, як Т. І. Заславська, О. І. Шкаратан, В. В. Радаєв, В. І. Іл'їн, З. Т. Голенкова, Н. Є. Тихонова, М. Ф. Черниш, інших.

Проте, незважаючи на наукові досягнення в галузі пізнання соціальних механізмів пострадянської трансформації, до цього часу є відсутніми переконливі теорії трансформації, структурування суспільства в процесі його змін. У царині пострадянської соціології продовжує розвиватися переважно структурно-функціональна стратифікаційна парадигма, що “розриває” структурні та діяльнісні, макро- та мікрорівневі прояви суспільства. Зміщення інтересу українських соціологів у бік від класового аналізу, що був ідеологізованим у радянський період, до можливостей теорій соціальної стратифікації, ідентифікаційних практик та статусних груп зрозуміло. Останні уявляються вітчизняними дослідниками більш сучасними, що відповідають духу перехідних процесів від закритого типу суспільства та конгруентні постмодерному розвитку. Цю позицію нерідко підкріплюють модними з 80-х років у західній соціології висловлюваннями про те, що клас, немовби, є “старомодним концептом”, що не відповідає реальності суспільства, що постмодернізується. Справді, соціологічні дослідження на прикладі індустріально розвинених західних країн фіксують відносне зниження з кінця 70-х років соціальної значущості класової ідентифікації, класових факторів політичної поведінки на тлі зростання розбіжностей, так званих, секторів споживання, стилізації життя, культурних підстав соціальної участі. Однак, поряд з цим, в сучасній західній соціології процеси класоутворення продовжують вивчатися в найдрібніших подробицях; значущі аспекти концептуалізуються в теоріях (передусім, сучасні соціологічні концепції класу та класоутворення Е. Гідденса, П. Бурд'є, Дж. Голдторпа, Дж. Еванса, Е.О. Райта, Р. Дарендорфа, М. Севеджа, П. Соундерса та інших), що отримують систематичний розвиток і перевірку в емпіричних дослідженнях. Більш того, провокаційні твердження про, буцім-то, “кінець класу” підштовхнули дослідницькі зусилля авторитетних соціологічних спільнот до перевірки даної тези. Протягом 80-90-х років дослідницькими групами Г. Маршала, М. Хоута, Дж. Голдторпа, Е. О. Райта, Дж. Еванса, Р. Пітера та інших було переконливо показано, що кристалізація класової свідомості та класових практик в усіх розвинутих індустріальних країнах залишається високою. А це означає те, що класи продовжують бути одними з провідних акторів соціальних процесів у сучасних суспільствах.

Разом з тим, дійсно, відбуваються якісні зміни в соціальних класах. Знижується значення традиційних класів, зростає вплив нових класових чинників та вимірів, поширюються внутрішньокласові різноманітності. Ці нові явища стають предметом теоретичного осмислення, перегляду та розвитку концепцій класу та класоутворення. Нажаль, до вітчизняної соціології це знання доходить лише в фрагментованому та нерідко запізненому вигляді, що звужує наукові пошуки вітчизняних фахівців з точки зору сучасних досягнень науки.

Вітчизняна соціологія все ще не впровадила у дослідницьку практику досягнення новітніх теорій суспільства, соціальної трансформації та класоутворення, якими була збагачена останнім часом світова соціологічна думка. Крім того і у світовій соціології специфіка пострадянської трансформації все ще не отримала адекватної наукової рефлексії. Як нечисленний виняток можна назвати теоретико-емпіричні роботи С. Кларка, М. Ківінена, М. Кона, Дж. Еванса, Д. Лейна та деяких інших дослідників.

Тому одним з важливіших завдань вітчизняної соціології стає розвиток теорії соціальної трансформації, структурування й класоутворення на підставах критичного перегляду і можливого синтезу несуперечливих компонентів знання, його подальшого розвитку.

Актуальність дослідження обумовлена також практичною потребою вдосконалення державної політики щодо регулювання соціальних наслідків соціальної трансформації та проявів соціально-класових розколів, підтримки позитивних тенденцій накопичення суспільством нової якісної визначеності.

Все вище сказане зумовило необхідність зосередження, насамперед, на концептуальних аспектах проблеми розуміння сутності й перспектив процесів соціальної трансформації та класоутворення, що й визначило основне наукове завдання дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дисертаційного дослідження безпосередньо зв'язаний з бюджетними дослідженнями кафедри соціології соціологічного факультету Харківського національного університету їм. В. Н. Каразіна “Трансформація українського суспільства і зміни його соціально-класової структури”, “Соціальна структура українського суспільства на порозі ХХI сторіччя”, в яких пошукувач на всіх етапах роботи приймала безпосередню участь. Теми затверджені Міністерством освіти та науки України.

Мета і завдання дослідження. Основна мета дослідження полягала в розробці концепції класового аналізу соціальної трансформації пострадянського суспільства, емпіричній апробації її елементів та виявленні, на основі застосування даної концепції, провідних тенденцій трансформаційного процесу в сучасному українському суспільстві.

Для досягнення мети в дисертаційному дослідженні вирішені наступні завдання:

- уточнено соціологічне уявлення про сутність суспільства, діяльнісно-структурні чинники його динаміки;

- розроблено діяльнісно-структурну концепцію класоутворення на підставі осмислення синергетичних принципів руху суспільства, його діяльнісно-структурної сутності, досягнень та пізнавальних можливостей сучасних соціологічних теорій в розумінні процесів структурування та класоутворення;

- переосмислено категорію соціального класу на основі діяльнісно-структурного підходу та розуміння динаміки сучасного суспільства;

- уточнено знання про структурні прояви соціальних нерівностей в сучасних суспільствах як імовірні області розбіжностей та тяжіння соціуму в процесі його трансформації;

- вивчено провідні тенденції багаторівневого процесу класоутворення в сучасному українському суспільстві, особливості активності виявлених класових формувань;

- визначено імовірні перспективи трансформаційного процесу в українському суспільстві на основі розуміння динаміки його соціальних сил.

Об'єкт дисертаційного дослідження. Об'єктом дисертаційного дослідження обрано суттєві властивості процесів соціальної трансформації та класоутворення в сучасному українському суспільстві.

Предметом дослідження виступили діяльнісно-структурні прояви трансформаційного процесу та класоутворення як напрямки концентрації соціальних сил суспільства, існуючі тенденції класоутворення в сучасному українському суспільстві та соціологічні концепції, що описують ці процеси.

Теоретико-методологічні засади та емпірична база дослідження.

Для досягнення мети та розв'язання наукової проблеми і головних завдань дослідження використовувалася методологія теоретичного синтезу макро- й мікросоціологічних підходів та діяльнісно-структурна парадигма суспільства. Теоретичним підгрунтям дослідження стали роботи соціологів, філософів, політологів, істориків, психологів, які присвячені вивченню процесів соціальної трансформації, самоорганізації суспільства, його діяльнісно-структурної сутності, структурно-діяльнісних нерівностей і процесів класоутворення.

Зокрема, для розуміння принципів самоутворювання суспільства і розробки концепції класоутворення за умов сучасної соціальної трансформації застосовані ідеї синергетичного підходу (концепції “термодинамічної еволюції” школи І. Пригожина та “самоорганізації складних систем” Г. Хакена), ідеї класу як соціальної сили К. Маркса та Ф. Енгельса, концепцій “соціальної дії” М.Вебера, “волюнтаристичної теорії дії” Т. Парсонса, “структурації” Е.Гідденса, “подвійного морфогенезису” М. Арчер, “самоутворення суспільства” А. Турена, “аутопоетичної соціальної системи” Н. Лумана, “соціальних практик” П. Бурд'є, “соціального становлення” П. Штомпки.

В дисертаційному дослідженні також були використані ідеї класичних концепцій соціальних нерівностей та структурації Платона і Аристотеля, Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо, К. Маркса, Е. Дюркгейма, Г. Зіммеля, Г. Шмолера, також ідеї структурно-функціонального підходу К. Девіса, У. Мура, Т. Парсонса, ідеї конфліктного підходу Р. Дарендорфа, ідеї таких теоретиків сучасного лібералізму, як Ф. А. Хайек та Дж. Ролс, ідеї концепції “громадянства” Т.Г.Маршала, ідеї постмодернистського теоретизування У. Бека, інших.

Відправними моментами дослідження процесів структурування, класоутворення і знання про них стали також сучасні роботи П. Бурд'є, Дж. Роемера, Е. О. Райта, Дж. Голдторпа, Е. Гоулднера, Р. Паркіна, П. Махоніна, В. Весоловського, Т. І. Заславської, О. І. Шкаратана, С. О. Макеєва, О.О.Якуби, В. Є. Хмелька, В. І. Паніотта, І. М. Попової, інших.

Емпіричною базою дисертації стали, передусім, результати спеціального соціологічного дослідження, проведеного за проблемою змін у соціально-класовому просторі українського суспільства колективом кафедри соціології Харківського національного університету в 1996-1998 роках за безпосередньою участю здобувача; результати соціологічного дослідження соціальних проблем та політичних орієнтацій населення України, проведеного під керівництвом здобувача у 1997 р.; результати соціологічного дослідження процесу соціальної стратифікації українського суспільства, проведеного під керівництвом здобувача у 2000 р.; результати спеціального соціологічного вивчення регіональних еліт, проведеного здобувачем у 1993, 1994, 1996 та 1998 роках. В аналізі динаміки соціального простору українського суспільства використані також дані соціологічних моніторингів Інституту соціології НАН України, Фонду “Демократичні ініціативи”, державної статистики, тощо.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що до теперішнього часу процес трансформації українського суспільства як процес самовизначення його діяльнісно-структурних потенціалів, концентрованих у класоутворенні, системно, на монографічному рівні не досліджувався. В роботі вперше у вітчизняній соціології розроблено цілісну діяльнісно-структурну концепцію класоутворення як важливішого аспекту розгортання трансформаційного процесу, що відповідає досягненням сучасної наукової думки, та на її основі здійснено аналіз трансформаційного процесу в сучасному українському суспільстві.

У межах розробленої концепції отримані такі нові результати:

- уперше обґрунтовано поняття класу як соціальної сили, що виникає з нерівно розподілених структурних ресурсів та діяльнісних потенціалів, що набуває усталеність, консистентність, просторово-часову визначеність, по-різному виявляється на макро-, мезо- та мікрорівнях соціального простору та здатна своєю дією активно впливати на суспільство;

- доведено, що розуміння трансформаційного процесу може бути отримано через вивчення кооперативних ефектів соціальних дій, в яких здійснюється постійне становлення соціальних сил суспільства, що акумулюються в процесі класоутворення;

- уперше в соціології обґрунтовано висновок про двофазовий характер трансформаційного процесу українського суспільства, визначено суттєві риси фаз;

- дістали подальший розвиток теоретичні уявлення про соціальну дію як вираження раціоналізації інтенціонального прагнення соціальних акторів до свободи, про механізми становлення та розкриття “соціального Я” індивідів в процесі класоутворення;

- уперше одержано на підставі аналізу емпіричних даних висновки про перехід українського суспільства наприкінці 90-х років від біфуркаційної фази руху до активної структурації навколо областей соціального тяжіння, про структурування соціальних розколів суспільства за лініями влади, соціального включення та відчуження, про формування класових рис пострадянського українського суспільства, визначено їх специфіку.

Практичне значення одержаних результатів.

В дисертаційному дослідженні отримані результати, які по-новому розкривають механізми суспільної трансформації та класоутворення, дають можливість більш глибокого розуміння динаміки сучасного українського суспільства та удосконалення стратегії державного регулювання цього процесу. Розроблена діяльнісно-структурна концепція класоутворення відповідає сучасним соціологічним уявленням про соціальний простір та засоби його розуміння, є новим напрямком в соціологічній теорії. Систематизовано сучасне соціологічне знання про класи та методологію вивчення процесу класоутворення. Упорядковано та розвинуто термінологію і логіку соціологічного дослідження соціальної трансформації та структурування суспільства. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження розширюють наукове знання про механізми соціальних змін та можуть стати теоретичною базою для наступних соціологічних досліджень процесів накопичення суспільством нової якісної визначеності, специфіки класових практик, інституціоналізації класових конфліктів, проявів соціальних розколів та вдосконалення державної політики. Результати дослідження можуть бути використаними в практиці державного управління, в удосконаленні соціальної політики щодо підтримки тенденцій структурування суспільства на національному та регіональному рівнях. Крім того, результати дослідження використовуються в навчальному процесі у вищій школі в дисциплінах із загальної соціології, сучасних соціологічних теорій, теорій трансформації та соціальної стратифікації, політичної соціології, соціально-політичного маркетингу.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення дослідження обговорювалися на методологічних семінарах соціологічного факультету Харківського національного університету, були доведені дисертантом до наукового співтовариства протягом 1993 - 2001 рр. на 13 національних та 19 міжнародних наукових конференціях та семінарах, серед яких: Польсько-український науковий семінар “Еліти та маси” (Варшава, 1993), Міжнародні науково-практичні конференції “Проблеми створення і функціонування спеціальних економічних зон” (Харків, 1993) та “Адміністративно-територіальний устрій України” (Харків, 1994), науково-практичний семінар “Регіональний розвиток України: проблеми й перспективи” (Харків, 1995), П Міжнародні психологічні читання (Харків, 1995), Ювілейна конференція Українського Вільного університету (Нью Йорк, 1996), Щорічнева конференція Українського Конгресового Комітету Америки (Вотервілт-Олбані, 1996), Міжнародна науково-практична конференція “Національна еліта і інтелектуальний потенціал України” (Львів, 1996), Політологічні читання “Проблеми демократії в Україні, що реформується” (Харків, 1997), щорічна зустріч дослідницького комітету з соціальної структури і стратифікації Міжнародної соціологічної асоціації “Соціальні нерівності в мультіетнічних суспільствах” (Тель Авів, 1997), науково-практична конференція ”Соціальна політика держави і стратегії адаптації населення в умовах соціально-економічної кризи” (Київ, 1998), Міжнародна конференція, присвячена 150 річниці виходу “Комуністичного Маніфесту” К. Маркса і Ф. Енгельса (Париж, 1998), ХIV Всесвітній соціологічний конгрес (Монреаль, 1998), конференція для випускників програм, що спонсуються Інформаційним агенством США, “Інтеграція України в світове співтовариство” (Київ, 1998), 4 Європейська конференція з соціології (Амстердам, 1999), Міжнародна наукова конференція “Влада і культура” (Запоріжжя, 1999), Міжнародна конференція “Економічна соціологія на порозі третього тисячоріччя” (Москва, 2000), Сьомий щорічний міжнародний симпозіум “Куди іде Росія?.. Влада, суспільство, особистість” (Москва, 2000), Харківські соціологічні читання (Харків, 1994, 1996, 1998, 1999, 2000), Всеукраїнська науково-практична конференція “Українська еліта та її роль в створенні державності” (Київ, 2000), науково-практична конференція “Громадянська освіта в Україні” (Київ, 2000), конференція “Сучасна Україна” для випускників освітніх програм, що спонсуються США, (Одеса, 2000), наукова конференція для випускників програм IREX (США) “Соціальні проблеми і соціальні трансформації в сучасній Україні” (Київ, 2000), Перша Всеукраїнська соціологічна конференція “Проблеми розвитку соціологічної теорії” (Київ, 2000), Восьмий щорічний міжнародний симпозіум“Хто і куди прагне вести Росію?.. Актори макро-, мезо- і мікрорівнів сучасного трансформаційного процесу” (Москва, 2001), Міжнародна науково-практична конференція “Громадянськість інтелігенції: шляхи формування в кризовому суспільстві” (Харків, 2001), тощо.

Практичні рекомендації та результати роботи отримали відбиття у наукових звітах та аналітичних довідках, підготовлених за участю здобувача і представлених до управлінських структур і органів державної влади різноманітного рівня. Розробки автора використовуються в університетській викладацькій діяльності в навчальних курсах з загальної соціології, політичної соціології, теорій стратифікації та соціальних нерівностей, соціально-політичного маркетингу.

Публікації.

За темою дисертації опубліковано одноосібну монографію, 3 розділи в колективній монографії, 28 публікацій у фахових виданнях з соціології, 6 доповідей на науково-практичних конференціях та інше.

Структура та обсяг дисертації.

Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, поділених на підрозділи і пункти, висновків, списку використаних джерел, додатків. Роботу викладено на 365 сторінках основного тексту. Текст роботи включає 12 рисунків. Список використаних джерел містить 378 найменувань і викладений на 28 сторінках. Обсяг додатків - 23 сторінки. Додатки включають стислу характеристику емпіричних досліджень, матеріали яких використані в роботі, а також 23 таблиці емпіричних даних.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі розкрито сутність і стан наукової проблеми, подано обгрунтування її актуальності, визначено об'єкт, предмет, мету та основні завдання дослідження, його теоретико-методологічні підстави, показано його новизну, теоретичне та практичне значення роботи, форми та характер її апробації.

У першому розділі “Теоретико-методологічні основи аналізу діяльнісно-структурного аспекту пострадянської трансформації” проаналізовано синергетичні уявлення про соціальну динаміку і трансформацію, сформульовано провідні положення діяльнісно-структурної парадигми щодо вивчення процесів соціальної трансформації та самоутворення суспільства, зосереджено увагу на структурно-діяльнісних факторах макросоціальних нерівностей як каталізаторів соціальної динаміки, виділено особливості фаз розгортання трансформаційного процесу в українському суспільстві.

Пильну увагу проблемам соціальних змін було приділено в останні два сторіччя, на протязі яких завдяки інтелектуальним зусиллям вчених побачили світ різноманітні теоретичні моделі суспільства і соціальних змін. Проте серед них до недавнього часу домінували підходи, що інтерпретували зміни як соціальні процеси, які мають специфічний напрямок, бо ведуть до деякого фінального стану, а в їх розгляді особлива увага була зосереджена на ролі окремих активних особистостей або організованих груп. Таким чином, в теоретичні уявлення були запроваджені припущення фаталізму й детермінізму. Тільки з розвитком некласичної науки, теорії систем і синергетики, соціологічних теорій соціальної дії, соціальної практики, конструювання та структурації стала можливою радикальна відмова від позначених вище теоретичних припущень. В основу нових поглядів щодо соціальних змін, які розбудовані синергетикою, феноменологією, діяльнісно-структурними різновидами соціології та на яких наполягає здобувач, покладено: 1) принцип перманентного самоутворення суспільства, 2) соціологічну уяву щодо його декомпозиції, пов'язаної з розвитком власних рушійних сил відносно його самостійних підсистем; 3) впевненість щодо творчих спроможностей людини та конструктивного потенціалу кооперативних ефектів її дій; нарешті, 4) упевненість в людських досягненнях, що накопичуються у часі, набувають критичну масу і ведуть до змін самої людини, соціального простору та засобів його пізнання.

Визначенню особливостей сучасної соціальної трансформації сприяло звернення автора до відомої в сучасній науці теорії термодинамічної еволюції та дисипативних структур брюссельської школи І.Пригожина, теорії самоорганізації Г.Хакена та більш-менш вдалих теоретико-методологічних спроб інших вчених зблизити соціологію з загальнонауковими відкриттями, зробленими на синергетичній хвилі пізнання. Самоорганізацію розглянуто як процес формування просторової, темпоральної та функціональної структур системи, що виникає спонтанно, проявляється стрибкоподібними переходами при певних характеристиках системи та без цілеспрямованого впливу зовні. На відміну від поширених серед науковців думок про те, що соціальна трансформація є або закономірним процесом переходу, або стохастичним біфуркаційним процесом, автором обгрунтовано, що соціальна трансформація є проявом самоорганізації суспільства як природно-історичного процесу, в якому поєднуються як еволюційні, так і біфуркаційні моделі розвитку. Це - процес відносно стрімких (плавних або стрибкоподібних) змін системних властивостей суспільства як відповідь на вичерпання або загрозу вичерпання ресурсів конкретної форми чи напрямку розвитку, факторами якого стають як об'єктивні механізми, а отже закономірності, структурної визначеності та обмеження архетипів, так і механізми стихійного упорядкування, кооперативні ефекти дії людей. Проаналізовано механізми, завдяки яким цей процес здійснюється, а також їх соціологічні інтерпретації.

Суспільство постійно відтворює відмінності припустимих для нього траєкторій руху, безперервно створює їх варіації, завдяки яким знаходить і закріплює нові структурно-функціональні можливості. Як наслідок цього процесу також утворюються побічні тенденції, що не вписуються у провідну течію руху та на грунті яких під загрозою імовірного колапсу здатні формуватися контртенденції розвитку. Але поки адаптивні механізми забезпечують неперевищення критичних значень найважливіших системних показників та стримують контртенденції, суспільство зберігає обрану раніше еволюційну форму розвитку. Коли ж сила обурювального впливу починає перевищувати адаптивні можливості, починають діяти біфуркаційні механізми розвитку, завдяки яким стохастичність та варіабельність стають домінуючими.

Аргументовано, що “вибір” суспільства за умов біфуркаційного розвитку не є “раціональним вибором” в класичному соціологічному тлумаченні, згідно якому вибору передує раціональне оцінювання. І якщо поле вибору й містить внутрішню різноманітність, проте не безмежну. Вибір нових форм розвитку обмежен можливостями легітимації побічних соціальних ефектів та контртенденцій, що виникають в процесі суспільної динаміки. Крім того, особливе значення мають граничні успадковані культурні форми, що накопичені в процесі соціоеволюції, укорінені в підсвідомості людини та в значній мірі мотивують її дію.

Розглянуті “м'які” та “жорсткі” способи втрати суспільством адаптивних можливостей, що детермінують подальший вибір системою механізмів руху, призвели автора до висновку про те, що соціальна трансформація українського суспільства розгорталася двома фазами. Перша фаза - еволюційна - мала дві хвилі та спочатку збігалася з трансформаційним процесом, що охопив усі індустріально розвинуті суспільства. Але контртенденції, які виникли у першій хвилі (різноманітні форми соціальної та культурної мобілізації, розвиток форм самоврядування, систем постматеріальних цінностей, інше), вже на протязі 70-х років були згнічені діючими інституційними механізмами суспільства. Наслідком цього стало виникнення перетворених форм соціуму, що призвело до подальшого суттєвого розходження у формах трансформації індустріального світу. Перетвореною макроформою функціонування вітчизняного суспільства з 70-х років стала дублікація реальності (формальна / неформальна). Латентне підсилення системних протирічь стимулювало другу хвилю еволюційної трансформації, яка розгорнулася в період радянської “перебудови”. Ця хвиля відбивала ситуацію вичерпання системних ресурсів існуючої форми розвитку. Поки зберігалася інерція руху старих форм, йшло бурхливе накопичення тиску протирічь і формування контртенденцій як альтернатив розвитку. Але контртенденції не встигли отримати структурно-діяльнісну визначеність, викликали анклавізацію суспільства та на тлі цього - прояв другої, біфуркаційної, фази розвитку.

Друга фаза процесу трансформації розгорнулася за принципами “химерного аттрактору”, в якому домінують асистемні, стрибкоподібні процеси, а механізми стихійного упорядкування, за якими знаходяться ті чи інші соціальні сили суспільства, постійно зіштовхуються з бар'єрами хаотизації. Постановка питання про те, як може далі розгортатися трансформація в пострадянському суспільстві, призвела автора до розгляду процесу накопичення соціальних сил в суспільному просторі. На макросоціологічному рівні це питання пов'язане з теоретичною проблемою співвідношення структури та дії. Сутність цих проблемних питань обумовила звернення до тих соціологічних теорій, що не суперечать синергетичному підходу та пропонують аналіз суспільства як складної реальності, що самовідтворюється.

З метою більш глибокого розуміння процесів упорядкування соціального простору за час його трансформації автором розвинуто концепцію суспільства як емерджентного продукту структури та дії, соціальної практики людей, реальності, що постійно відтворюється та відновлюється.

Виділення соціального простору як об'єкту подальшого вивчення дозволило зосередити увагу на активних рисах соціальної реальності та акцентувати принцип її рухливості. Багатомірний соціальний простір функціонує у відповідності з принципами диференціації, розподілу та солідарності, які конституюються завдяки сукупності активних властивостей, притаманих соціальному універсуму. Під активними властивостями соціального простору запропоновано розуміти такі властивості, що здатні надати їх носіям силу та вплив, стати фактором формування нових областей тяжіння в процесі суспільного руху. А їх розуміння може бути досягнутим на методологічних підставах не дуалізму структури та дії у визначенні соціального світу як деяких протилежностей, а їх дуальності як взаємододаткових принципів-факторів самоутворення суспільства. Таке уявлення визначило теоретичні межі подальшого аналізу трансформації суспільства, а саме - діяльнісно-структурну парадигму соціального самоутворення.

У другому підрозділі першого розділу роботи - “Діяльнісно-структурна парадигма самоутворення суспільства” - розвинуто теоретичні уявлення про соціальну дію. Запропоновано розглядати соціальну дію не тільки як миттєвий прояв структурних властивостей соціального простору або особистості, але, перш за все, як виявлення інтенційного прагнення соціальних акторів до свободи, до раціоналізації цього прагнення, що відбиває і визначає структурно-діяльнісний потенціал акторів та їх соціального оточення.

Підкреслено складну природу соціальної дії, що виявляється в різноманітних конструктах раціональності, або соціальних практиках розширення свободи, а також в конкретних і абстрактних проявах дії, обмежених суб'єктно інтеріоризованою, тривало існуючою моральною соціальною практикою, або архетипами дії. Детально проаналізовано такі конструкти раціоналізації свободи в соціальній дії, як інструментальні, моральні та позацільові (дія “для себе” та ігрова дія). Визначено, що продуктами різних соціальних практик раціоналізації свободи стають різні типи соціальних структур, що виникають, а саме: структури ресурсів та відношень, цінностей та норм, стилей, ризиків. Запропоновано розділяти, по-перше, зовнішні усталені структури, що мають примусовий або стимулюючий у відношенні до актора характер, по-друге, непередбачені, позанормативні зовнішні структури, по-третє, внутрішні у відношенні до актора структури, що мають мотивуючий або примусовий характер. Останні втілені в архетипах свідомості, моральних категоріях належного, “священного”, індивідуальних сприйняттях і розуміннях свободи і раціональності.

В конкретних проявах дії виділено, з одного боку, їх суб'єктивні складові, що визначаються біопсихічними та соціокультурними властивостями особистості або групової індивідуальності актора, мірою розкриття його “самості” в інтересах та потребах; з другого боку, їх об'єктивні прояви, або колективно структуровані контексти оточення, що виявляються в сукупності різноманітних ресурсів, якими соціальний актор володіє чи орієнтується на них. В свою чергу, абстрактні властивості дії відбивають ті суспільні відношення, до яких актор залучається, які він утворює та відтворює. Межами та продуктами абстрактної дії стають, з одного боку, прагнення акторів себе соціально ідентифікувати, з другого боку, форми структури і культури, що виникають, об'єктивуються і, частіше за все, ненавмисно набувають суспільного значення. Наголошено на тому, що міра поміж конкретними та абстрактними проявами дії, між свободною причиною дії та її зовнішніми імпульсами визначає іманентний або відчужений характер соціальної дії. Відчуження акторів від утворених ними суб'єктивних значень дії стає як глибоким фактором соціальних нерівностей та напружень в соціальному просторі, так і проявом раніше утворених, інституціоналізованих соціальних нерівностей.

Підкреслено, що соціальні дії за своєю генезою завжди орієнтовані на “інших” і прагнуть отримати характер упорядкованих взаємодій. Такі більш чи менш упорядковані соціальні взаємодії, що локалізуються у просторі та часі, визначаються поняттям соціальної практики, яке стає для автора одним з центральних в подальшому аналізі. Нові області тяжіння, або усталеність і когерентність, що виникають в соціальних практиках акторів, закріплюють у часі та просторі домінанту індивідуальностей деяких соціальних акторів. А їх ненавмисним наслідком стають утворені ними структури солідарностей і нерівностей, які не тільки конституюють соціальний простір, утворюють форми суспільства, але й постають фактором обмеження свободи, фактором становлення нових соціальних акторів і постійно виникаючих змін. Таким чином, у єдності та різноманітності взаємних проявів дії та структури, більш конкретно - соціальних практик та структур нерівностей - автор бачить сутність активних властивостей соціального простору і механізму синергетичного руху суспільства, в тому числі його самоутворення під час трансформації.

Принциповою особливістю запропонованої автором діяльнісно-структурної концепції соціальної трансформації є зосередження уваги на виявленні стратифікаційних макронерівностей, які відбивають найбільш глибокі просторово-часові розколи суспільства, на грунті яких формуються провідні макросоціальні актори, тенденції солідаризації та конфліктів. Такі соціальні нерівності автором названо класовими. Показано, що вони існують поруч з іншими різновидами соціальних нерівностей, актуалізуються за певними умовами як фактори соціальної дії, визначають різні життєві шанси, міру застосування соціальних сил акторів та простір дії останніх. Зроблено висновок, що класові нерівності, що формуються як структурна риса суспільства, з одного боку, стають важливим фактором соціального відтворення, підтримки існуючого динамічного соціального ладу, з іншого боку, відіграють роль каталізатора соціальних сил і суттєвого фактора соціальних трансформацій.

Проаналізовано дискурс стратифікаційних макронерівностей з метою визначення палітри їх можливих структур. Виділено такі поля ієрархічних макронерівностей, що проявилися в різних історичних контекстах індустріального світу, як виробничо-економічні, громадянські, перерозподільчі, ринкові, культурні, а також нерівності ризиків та соціального включення. Підкреслено, що різноманітні макронерівності здатні проявлятися та структурувати як окремі аспекти об'єктивних позицій, що займають соціальні актори у просторі взаємодій, так і аспекти ціннісних систем. Визначено, що усвідомлення нерівностей як соціальної проблеми стає можливим лише в процесі соціального созрівання особистості та суспільства, розвитку їх самосвідомості, що, в свою чергу, стає потужним каталізатором соціальних сил та джерелом безкінченного процесу трансформації сучасного суспільства.

В радянському суспільстві прагнення перебороти проблему нерівностей шляхом жорсткого державного регулювання соціальних процесів фактично призвело до укоріненості численних форм нерівностей, що були започатковані на владі, різноманітних привілеях, корпоративних, перерозподільчих та клієнтельних відносинах. В період постсоціалістичної трансформації сталася активна легалізація цих нерівностей, зняття перетворених форм, а можливості фактично неконтрольованої перекомбінації, присвоїння та швидкого накопичення капіталів певними соціальними угрупованнями привели до розширення і поглиблення соціальних розколів в пострадянських суспільствах. Реальність посилених соціальних нерівностей стала поєднуватися з легітимацією та посиленням публічного дискурсу нерівностей. На протязі 90-х років проблема соціальних нерівностей стала одною з найактуальніших та продовжує займати все більш значне місце у свідомості українського суспільства. Рефлексія з соціальних нерівностей стає суттєвим фактором-каталізатором соціальних сил та протестних соціальних дій.

За умов накопичення нового глобального соціального контексту, в специфічних обставинах пострадянської трансформації виникає гносеологічна потреба ревізії методології аналізу сучасних класових нерівностей, що концентрують активні властивості соціального простору, та оцінювання перспектив класових розколів пострадянського суспільства, що швидко змінюється, на тлі тенденцій динаміки сучасних суспільств.

У другому розділі “Теоретичні основи аналізу класоутворення як діяльнісно-структурного механізму соціальної трансформації” проаналізовано концептуальне різноманіття в інтерпретаціях феномену соціального класу (від класичних марксових та веберовських до сучасних структурно-функціональних, діяльнісних, “реалістичних”, постструкту-ралістських), здійснено їх типологію, виділено суттєві характеристики та зміни в явищі. Названі завдання розв'язано в межах аналізу двох дискусійних в сучасній соціології та взаємопов'язаних наукових проблем: 1) характеру змін в соціально-класових просторах суспільств пізднього індустріалізму та, відповідно, гносеологічної релевантності концепта класу в цих умовах, 2) стану структурно-діяльнісних дебатів щодо соціологічної рефлексії з приводу феномену класу.

Наголошено на тому, що в розповсюдженій в межах радянської соціології інтерпретації класу, яка акцентувала увагу на факторах місця в системі суспільних відносин, сталася фактична втрата уявлень про діяльнісну сутність цього явища. Крім того, було переінтерпретованим і поняття “класової позиції”, в якому зникли такі значущі характеристики, як соціальне відчуження й експлуатація. А само явище в цій теоретичній версії набуло субстанціоналістського значення, що зводило індивідуальне та соціальне до колективно-класового. В пострадянській соціології гносеологічне питання про сутність класу та релевантність відповідного концепту процесам постсоціалістичної трансформації так і не було виразно поставленим. Аналіз вітчизняних соціологічних публікацій та професійної мови, що використовується, демонструє домінування об'єктивістсько-структуралістських інтерпретацій явища, фактичну підміну поняття “соціальний клас” поняттям “статусна група”. І проблема, на наш погляд, тут полягає не в назві, а в тому, щоб явище реального соціального простору, яке суттєво впливає на його динаміку, не залишилося непоміченим соціальною наукою.

Аргументовано, що незважаючи на те, що Марксова та Веберовська теоретичні спадщини визначили дві протилежні соціологічні традиції в розумінні класу, підвалини їх концепцій не є суперечливими та можуть бути розглянутими як додаткові принципи в межах цілісного діяльнісно-структурного підходу. Така можливість обумовлена суттєвим спільним в цих концепціях. Це, перш за все, те, що “клас” представлено як прояв соціальних відносин, що виникають в імовірних солідарних діях великих груп людей, які займають подібні позиції в просторі нерівно розподілених ресурсів та мають прагнення вплинути на усталеність цього розподілу. Акцент на імовірних солідарних діях, спрямованих на соціальну систему, на змінення чи укріплення життєвих шансів, підкреслює те головне, що відокремлює клас від статусної або іншої групи. При цьому, концепція К.Маркса акцентує увагу на проявах феномена класу як продукта специфічних виробничих відносин, соціальних відносин відчуження та експлуатації; таким чином привертається увага до найбільш значних макросоціальних розколів суспільства. Концепція М.Вебера визначає більш широке поле проявів економічного фактору, яке виявляється в конкурентності ринкових ситуацій людей та виходить за межі вузького тлумачення економізму. Його концепція дозволяє побачити численні прояви суттєвих соціальних нерівностей в суспільстві крізь специфічні стилі життя та життєві шанси, що відбивають як соцієтальні, так і індивідуалізовані риси соціальних акторів.

Аналіз розвитку сучасних класових систем продемонстрував можливість різноманітних комбінацій структурних ресурсів, механізмів класоутворення, значну внутрішню динаміку проявів класу. Відбиттям цих змін, теоретичною реакцією на посилення складності та плюралізму соціального простору стала популярна в сучасній соціології тема “значення класу, що відхиляється”. Автором виділено чотири провідних типи значень поняття класу, що використовуються в сучасній соціології: - як узагальнений опис економічних та політичних нерівностей; - як узагальнений термін для ідентифікації соціального стану і престижу, що співпадає з поняттям статусу; - як термін для опису розташованих за ієрархією в суспільстві груп, які виділяються за різними ознаками; - як поняття для ідентифікації реальних або потенційних соціальних сил, або соціальних акторів, які здатні впливати на динаміку суспільства.

Проаналізовані соціологічні дані щодо проявів класу та їх інтерпретацій в сучасних суспільствах дозволили зробити деякі суттєві висновки щодо процесу класоутворення. По-перше, сучасна історія індустріальних суспільств може бути представленою як історія змін соціально-класових нерівностей в контексті глибинних змін самого суспільства, а також як еволюція соціологічної рефлексії, що відбиває ці зміни та впливає на нове соціальне структурування. Макротенденцією таких змін в індустріальному світі наприкінці ХХ сторіччя стало зсовування класових нерівностей від укоріненості в економічній системі до інших різноманітних типів суспільних відносин на тлі загальних процесів глокалізації.

По-друге, сучасні системи класових нерівностей і механізми класоутворення суттєво змінюються. Незважаючи на те, що в цілому зберігається вплив аскриптивних факторів класу (походження, етнічності, гендера), однак найбільш значуща класоутворююча сила в сучасних суспільствах пов'язана з факторами влади та контролю, зайнятості та професії, освіти та культури, соціальної включеності. В процесі такого зсуву сталося відносне зниження ролі економічних чинників класоутворення, зростання впливу досягнень особистості, індивідуалізованих смаків та домагань, посилилися прояви емерджентних рис класу, рухливості мережі соціальних розподілів, багатомірності процесу класоутворення.

По-третє, в сучасному світі відбувається розвиток нових форм поляризації на грунті відносин відчуження, а саме, поляризація можливостей соціального включення, доступу до культури, автономії діяльності та самоконтролю за нею, глобальних та локальних масштабів контролю, інше. Нові форми відчуження схоплюються масовою свідомістю, формують специфічне бачення світу, в якому конфлікт та боротьба за подолання соціального відчуження продовжують грати значну роль.

Четверте, проведений автором детальний розгляд соціологічних джерел виявив, що такий зсув уяви щодо соціальної реальності не призвів до зниження пояснювальної сили класового аналізу в сучасній соціології. Однак, зміни суспільства викликають зміни в соціологічному розумінні явища класу. Ці зміни відбивають загальноцивілізаційні тенденції розвитку сучасного індустріалізованого світу та національну культурно-історичну специфіку.

В західній соціології в класовому аналізі вже з 60-х років сталося розходження між тими, хто акцентував дослідження на вивченні об'єктивних проявів класу як позиції в структурі зайнятості, і тими, хто віддавав перевагу аналізу класоутворення за допомогою вивчення процесів утворення та переутворення соціальних відносин, дій та практик. Перший напрямок сконцентрований у методологічній рамці структурного функціоналізму і структуралізму, звертав увагу, насамперед, на об'єктивні позиції-структури, що здатні визначати логіку дії соціальних акторів. Другий напрямок змістив акцент прийняття елементів соціальної структури як того, що є, в бік до аналізу процесів їх формування під впливом більш чи менш свідомої діяльності людей та інститутів. На перехрещенні крайностей цих підходів виникли прагнення до їх теоретичного синтезу, застосування як взаємододаткових.

Усякий теоретичний підхід повинен припускати деяку ступінь усталеності об'єкту, що вивчається. Тому валідність класових категорій, що використовуються в різних теоретичних підходах, суттєво залежить, принаймні, від двох факторів: моделей реальної соціальної мобільності та усталеності життєвих шансів в суспільстві. Саме у зв'язку з цим застосування будь-яких теоретичних підходів в аналізі структурування суспільства, що трансформується, не даватиме надійних результатів і вимагатиме постійної їх ревізії. У сукупності названих факторів виявлено критерії для оцінки емпіричної релевантності теоретичних підходів до класового аналізу, а саме: 1) демографічна наповненість та сталість показників класу; 2) внутрішня упорядкованість траєкторій соціального включення, варіантів життєвих шансів і моделей їх досягнення, притаманних класу; 3) сформованість моделей закритості, класового “самоогороджування”. Проте така ситуація усталеності, соціальної закритості суперечить трансформаційній ситуації суспільства, у якій зламується передбаченість соціального включення, успіху та життєвих шансів, виникає новий вид їх структурації, стають прозорими класові межи.

Неомарксистські, неовеберіанські, структурно-функціональні та інші неокласичні концепції класу дозволили суттєво розвинути макроструктурний аналіз класоутворення в сучасних суспільствах. Але соціальні ефекти суспільств, що трансформуються, сформували стійке відчуття непогодження з цими ментальними структурами - класовими категоріями - як продуктами певних теоретичних схем. З одного боку, їх гносеологічний потенціал може бути розширеним завдяки синтезу несуперечливих концептуальних аспектів діяльнісних та структурних підходів у розумінні класу. Однак, наряду з цим, необхідний розвиток нових підходів, здатних описати фрагментацію нерівностей, нові фактори соціального розподілу та структурування. На цьому грунті підсилився інтерес до гносеологічних перспектив синергетики та діяльнісно-структурної соціологічної парадигми, що акцентує увагу на діяльнісно-структурній дуальності соціального світу.

В третьому розділі “Діяльнісно-структурний теоретичний синтез в розумінні процесу класоутворення” на основі аналізу пізнавальних принад та недоліків конструктивістсько-структуралістської версії класу, а також раніше проаналізованих теорій розроблено багаторівневу діяльнісно-структурну концепцію класоутворення, яка грунтується на розумінні синергетичних принципів руху складних соціальних явищ та діяльнісно-структурної природи соціального процесу.

Аргументовано, що головним досягненням конструктивістсько-структуралістської концепції класу (перш за все, версія П. Бурд'є), в межах якої в сучасній соціології здійснена одна із спроб теоретичного синтезу, є те, що цей підхід охоплює усю видиму область соціального простору в його макро- та мікроаспектах, поєднує осі економічних, владних, соціальних та культурних ресурсів, габітусів та соціальних практик, за якими здійснюється соціальне структурування. Проте названа теоретична версія має в собі низку суттєвих недоліків, які стали наслідком не помилкової методології, а деяких упущень в процесі рефлексії. Подолання цих недоліків в значній мірі визначило обраний здобувачем шлях теоретичного реконструювання процесу класоутворення.