Соціальна політика

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Соціальна політика

Соціальна політика -- комплекс заходів державного та недержавного характеру, спрямованих на виявлення, задоволення і узгодження потреб та інтересів громадян, соціальних груп, територіальних громад.

Мета соціальної політики - створення умов для розвитку та оптимального функціонування соціальних відносин, всебічного розкриття творчого потенціалу людини, її сутнісних сил, досягнення в суспільстві соціальної злагоди і стабільності.

Об'єктом соціальної політики є суспільні, зокрема соціальні, відносини, процеси життєдіяльності соціуму, що безпосередньо чи опосередковано впливають на формування соціальної безпеки людини, задоволення нею власних соціальних потреб та інтересів, освоєння і творення соціальних цінностей.

Головним завданням соціальної політики є забезпечення чіткого функціонування всієї системи соціально-політичних інститутів - суб'єктів такої політики; координація функціонування різних елементів системи; формування оптимального співвідношення між різними формами, методами, засобами з метою одержання очікуваних результатів.

До конкретних завдань соціальної політики відносяться:

- створення умов для реалізації соціального потенціалу людини;

- сприяння розвитку соціальних відносин;

- розвиток соціально - трудових відносин;

- реформування системи соціального захисту;

- удосконалення системи соціального страхування;

- реформування ринку праці та зайнятості.

2. Принципи соціальної політики країни в умовах формування ринкових відносин

соціальний політика економіка

Вивчаючи це питання, студенти повинні знати основні принципи соціальної політики в умовах трансформації економіки у ринкову.

Перший принцип. Держава створює умови, за яких кожен працездатний громадянин самозабезпечується при солідарній підтримці суспільства. Держава повинна гарантувати людям таку життєдіяльність, за якої їх добробут має залежати тільки від їхньої праці, розумових здібностей, свідомого ставлення до своєї свободи і своєї відповідальності.

Соціальна ринкова економіка ставить за мету узгодити оптимальну економічну ефективність у виробництві товарів і послуг із соціальними гарантіями населенню і соціальною справедливістю в країні.

В основу ринкової економіки покладені:

- приватна власність на засоби виробництва;

- правові гарантії для підприємців, людей найманої праці, споживачів товарів і послуг;

- ефективна система управління;

- результативне застосування економічних стимулів;

- наявність контролюючих органів.

Другий принцип. Держава і суспільство допомагають хворим і непрацездатним на рівні, що відповідає економічним здобуттям і досягненням країни. Соціальна допомога має бути тимчасовою і розглядатись як побічний засіб, бо її організація обтяжлива для держави: вона вимагає створення розподільчого апарату, формування статистичної бази, законодавчих актів на підтримку допомоги. Держава може надавати цільову допомогу громадянам, які мають низькі доходи, щоб ці люди мали змогу формувати собі певне майно та нагромаджувати деякі доходи. Допомагати держава може виплатами премій за певними формами заохочення.

Третій принцип. Переважним напрямом соціальної підтримки і захисту населення має бути соціальне страхування. Кожний член суспільства повинен страхуватися і платити страхові внески, що є умовою наступного отримання благ, які надасть йому суспільство в скрутних ситуаціях. Принцип страхування має бути таким: роботодавці та наймані працівники виплачують із заробітної плати внески в рівних частках до певного рівня. Розмір внеску має щорічно переглядатися залежно від змін у середній зарплаті, з якої і обчислюється страховий внесок. У випадках тимчасової непрацездатності громадяни країни повинні мати право на рівне за якістю медичне обслуговування незалежно від різниці у внесках по страхуванню.

Держава повинна вдосконалювати пенсійне страхування, яке забезпечувало б престарілим людям, що відійшли від активної трудової діяльності, їхню частку в сукупному продукті. Згідно з державною соціальною політикою молоде працездатне населення повинно фінансувати пенсійне забезпечення тих, хто завершив свою трудову діяльність. За цією умовою між поколіннями громадян має діяти як соціальний, так і страховий принцип: той, хто платить більші внески або довше працював за інших, повинен одержувати вищу пенсію, хоч і не в повному обсязі своїх додаткових страхових внесків.

Четвертий принцип. Державні структури мають спрямовувати свої зусилля на подолання безробіття. Цю важливу проблему передусім мають розв'язувати підприємства і профспілки згідно з тарифними угодами. Ринок праці, хоч і діє за правилом рівноваги і пропозиції, все ж відрізняється від інших ринків своїми особливостями.

Усунути безробіття в короткі строки неможливо, але можна і необхідно здійснювати заходи середньо- і довгострокового характеру.

По-перше, держава повинна створювати і здійснювати програми, призначені спонукати підприємства до інвестування виробництва, його розширення і створення нових робочих місць.

По-друге, держава має застосовувати важелі впливу на підвищення конкурентоспроможності підприємств. Це досягається за умови повного використання дорогоцінного виробничого устаткування шляхом застосування гнучкого графіку роботи, скорочення невиправдано високих витрат.

По-третє, в країні мають здійснюватись заходи по підвищенню кваліфікації працюючих, тому що багато людей втрачають роботу через недостатню кваліфікацію.

П'ятий принцип. Держава повинна створювати можливості для громадян країни щодо їхнього залучення до участі в суспільному житті, зокрема у створенні різних рухів, у формуванні страхових фондів, у започаткуванні діяльності кредитних спілок тощо.

Система господарювання і життєдіяльності має відповідати ідеалам цієї свободи. Вона має закріплюватись гарантіями про:

- недоторканність людської гідності;

- вільний розвиток кожного члена суспільства;

- свободу пересування, друку і слова;

- вільний вибір професії і місця роботи;

- ефективне використання засобів виробництва його власниками.

Студенти повинні мати на увазі, що основні напрями соціальної політики в Україні це такі:

підвищення добробуту за рахунок особистого трудового вкладу, підприємництва та ділової активності;

надання відповідної допомоги по безробіттю, збереження робочих місць, фахової перепідготовки осіб, які втратили роботу;

проведення глибокої пенсійної реформи, що буде забезпечувати справедливу систему пенсійних виплат з урахуванням трудового вкладу особи;

створення адресної допомоги в грошовій та натуральній формах;

сприяння всебічному державному захисту інтелектуального потенціалу суспільства, його ефективному використанню та примноженню;

запобігання комерціалізації, забезпечення стабільного фінансування та державної підтримки розвитку духовної сфери, освіти, науки і культури;

широка підтримка сім'ї, материнства та дитинства;

проведення активної екологічної політики.

У повному своєму прояві соціальний захист повинен охоплювати наступні напрямки:

- забезпечення членам суспільства прожиткового мінімуму і надання матеріальної допомоги тим, кому в силу об'єктивних причин вона необхідна, захист від чинників, що знижують життєвий рівень;

- створення умов, що дозволяють громадянам безперешкодно заробляти собі на життя будь-якими, що не суперечать закону способами;

- створення умов, що забезпечують задоволення визначеного мінімуму (в об'ємі суспільних можливостей із урахуванням національно-історичної специфіки) потреб громадян в освіті, медичній допомозі і т.п.;

- забезпечення сприятливих умов праці для найманих робітників, захист їх від негативних впливів індустріального виробництва;

- забезпечення екологічної безпеки членів суспільства;

- захист громадян від злочинних зазіхань;

- захист цивільних і політичних прав і свобод, що відповідають принципам правової; демократичної держави;

- створення умов, що виключають збройні соціальні і міжнаціональні конфлікти;

- захист від політичного переслідування й адміністративного свавілля;

- забезпечення вільного духовного життя, захист від ідеологічного тиску;

- створення сприятливого психологічного клімату в суспільстві в цілому, в окремих осередках і структурних утвореннях, захист від психологічного пресингу;

- забезпечення максимально можливої стабільності громадського життя.

3. Моделі соціальної політики держави

Модель розвитку соціальної сфери і соціального захисту в адміністративно-командній економіці -- превалювання ідеї вторинності соціальної сфери щодо виробництва; жорсткий контроль державою соціальних відносин; зрівняльний принцип розподілу (егалітаризм), низький рівень доходів; визнання зарплати, отриманої на державних підприємствах, їх основним джерелом; заохочення колективних форм споживання, у тому числі в "натуральному вираженні" (надання безоплатного житла, відпочинку, соціальних послуг тощо), на шкоду більш ринковим грошовим трансфертам; незацікавленість в особистих збереженнях та інвестуванні.

Американська модель соціальної політики -- найбільш лібералізований варіант, який базується на принципі відокрем­лення соціального захисту від вільного ринку й обмеженні захисту лише тих, хто не має інших доходів, крім соціальних виплат. При цьому забезпечується досить високий рівень і якість життя основної частини населення.

Шведська модель (Швеція, Норвегія, Фінляндія та інші країни) -- найбільш соціалізована модель, тобто економіка най­більшою мірою працює на задоволення потреб членів суспільства. Вона відзначається надзвичайно високою часткою ВВП, яка розподіляється через бюджет (понад 50%), акумулюванням у руках держави значних фінансових ресурсів, домінуванням ідеї рівності та солідарності у здійсненні соціальної політики, активною упереджувальною політикою, профілактичними заходами у сфері зайнятості, жорсткою політикою доходів, високим рівнем соціального захисту населення, що забезпечується в основному за державні кошти. Тут соціальна політика тісно пов'язана з державним регулюванням економіки, яке має чітко виражену соціальну спрямованість, тобто соціальна політика виступає як мета економічної діяльності держави.

Німецька модель (ФРН, Франція, Австрія) характеризується високими обсягами ВВП, що перерозподіляється через державний бюджет (близько 50%), створенням розвиненої системи соціального захисту на основі залучення коштів держави та підприємців.

Японська модель соціальної політики передбачає проведення політики вирівнювання доходів, особливу політику використання робочої сили (система довічного найму з певними сучасними модифікаціями), домінування психології колективізму, солідарності в доходах, досягнення консенсусу між різними суб'єктами у вирішенні соціально-економічних проблем, виділення питань підвищення життєвого рівня населення в ранг національних пріоритетів.

Англосаксонська модель (Велика Британія, Ірландія, Канада) виступає як проміжна між лібералізованою американською і соціальне орієтованою шведською та німецькою моделями. Для неї характерним є активніше, ніж для першої моделі, регулювання соціальних процесів з боку держави, проте нижчий, ніж в останніх двох моделях, рівень оподаткування і перерозподіл ВВП через держбюджет (не більше 40%). Крім того, має місце приблизно рівний розподіл витрат на соціальне забезпечення між державою та приватним сектором, пасивна державна політика на ринку праці.

Модель соціальної політики Української держави має представляти собою симбіоз лібералізму та соціальної орієнтації. Перший дає можливість в умовах відсутності достатніх фінансових коштів у держави створити умови для самореалізації і самозабезпечення економічних суб'єктів. Друга складова передбачає формування раціональної системи соціального захисту населення.

В умовах соціально-ринкової трансформації держава має виступити соціальним амортизатором перетворень і одночасно проводити активну соціальну політику на нових, адекватних ринковим вимогам засадах.

Соціальні амортизатори -- це механізми соціального захисту.

4. Питання для дискурсії. Поняття соціального партнерства

Ідея соціального партнерства та розвиток її в Україні залучає все більшу увагу представників найрізноманітніших суспільних верств населення.

Досвід індустріально розвинутих країн свідчить про необхідність співробітництва найманих працівників і роботодавців через розвиток системи найманої праці з надійним соціальним страхуванням, охороною здоров'я, гарантіями зайнятості. Останнє потребує удосконалення відносин власності і зближення інтересів капіталіста і найманого працівника на основі соціального партнерства.

Вітчизняна і світова практика показує, що є два способи формування соціально-трудових відносин і дозволи трудових конфліктів - насильницький і мирний. Соціальне партнерство являє собою такий тип і систему відносин між роботодавцями і працівниками, при яких у рамках соціальної згоди забезпечується узгодження їх найважливіших соціально-трудових інтересів. У реальному житті соціальне партнерство виступає в якості альтернативи будь - якій диктатурі класу або особистості і є цивілізованим методом вирішення соціальних конфліктів на різних рівнях.

Що означає словосполучення “соціальне партнерство”? “Соціальне” -- значить суспільне, стосується життя людей і їхніх відносин у суспільстві. “Партнер” (від французького слова партія) -- учасник спільної діяльності. Отже, смислове значення словосполучення “соціальне партнерство” стосовно до сфери регулювання соціально-трудових відносин у загальному плані -- це спільна діяльність уряду, підприємців і профспілок, яка спрямована на узгодження інтересів і вирішення проблем, насамперед, у соціальній і виробничій діяльності людей.

Звичайно, дослівний переклад слова “партнери” як “товариші із спільними цілями”, не зовсім точно характеризує щире відношення між усіма членами трудового “гуртожитку”, тому що їхні інтереси не завжди однакові. Але в даному випадку їхні інтереси сходяться на вирішенні соціально-трудових проблем. Суть цих проблем у тому, що існує ринок праці. На цьому ринку є і продавець і покупець. Вони самі повинні домовлятися про ціну й умови купівлі-продажу робочої сили, точніше, здатностей до праці і можливостей індивідуума. Але проводитися цей торг повинен у визначених рамках, цивілізовано, за правилами і нормами, що захищають інтереси обох сторін, тобто на основі партнерських взаємовідносин.

Роботодавець хоче подешевше купити повноцінну робочу силу і підтримувати її діяльність на рівні й в інтересах свого виробництва, а працівник хоче одержати за свою працю стільки, скільки потрібно для нормального життя і праці йому самому і його родині. Загалом, мова йде про “поділ” економічного пирога, що повинен проходити максимально справедливо, мирним, цивілізованим шляхом. Тому соціальні партнери повинні навчитися співпрацювати в мінливих умовах: роботодавці (адміністрація державних підприємств, керівники акціонерних об'єднань, підприємці і власники приватних виробництв і компаній та ін.) повинні добровільно “допустити” до монопольного володіння управлінськими функціями та їх здійсненням іншого партнера від трудового колективу -- профспілка.

У сучасному світі соціальне партнерство -- один із найважливіших аспектів організації соціального ринкового господарства й один із суттєвіших аспектів партнерства між людьми в процесі виробництва і громадського життя. Так, привертає увагу партнерство між колегами в процесі виконання виробничих завдань, між керівниками і підлеглими, між поколіннями людей при організації пенсійного забезпечення, між власниками засобів виробництва і власниками робочої сили. Останнє виникає у вигляді партнерства між двома соціальними групами людей -- роботодавцями та найманими працівниками і тому називається соціальним, що можна визначити як ідеологію, форму і методи узгодження соціально-трудових інтересів. Ідеологія соціального партнерства полягає в тому, що соціальні конфлікти між сторонами вирішуються не через протистояння різнохарактерних соціальних груп, а встановленням соціальної згоди, не через “конфліктне суперництво”, а “конфліктним співробітництвом”. Метод вирішення соціальних конфліктів у границях соціального партнерства -- компроміс, узгодження інтересів роботодавців і найманих працівників, а не протистояння і ліквідація приватної власності на засоби виробництва. Соціальне партнерство передбачає вирішення соціальних конфліктів не революційним шляхом, а шляхом мирних переговорів і взаємних поступок. У реальному житті соціальне партнерство є альтернативою будь-якій диктатурі класу, який захищає інтереси сторін.

Ми нерідко при цьому повторюємо слово “конфлікт”, тому що навіть при найбільш цивілізованому способі узгодження інтересів роботодавців і найманих працівників ці інтереси залишаться різними.

5. Особливості сучасної соціальної політики в країнах світу

В різних державах у поняття соціальної політики вкладається різний зміст й компетенції державних органів в цій галузі є суттєво різними. Узагальнюючи можна, на нашу думку, стверджувати, що всі вони відрізняються ступенем розподілу відповідальності за долю людини між суспільством і самою людиною. В одному випадку держава бере на себе максимальну відповідальність за долю своїх громадян, в іншому ця відповідальність найбільшою мірою лежить на людині. Питання щодо найкращої системи є, мабуть, доволі схоластичним, оскільки в кожній країні вони складалися історично в силу не лише економічних причин, а й під впливом безлічі інших чинників - політичних, психологічних, національних та інших.

Як засвідчує практика, з кінця ХХ століття в країнах-учасницях ЄС сутністю соціального діалогу остаточно стало створення умов для „форуму”, на якому мають здійснюватися переговори в інтересах всіх його учасників. У наукових дослідженнях це визначалось як „складова частина загальносвітового процесу модернізації”. В ході такої модернізації відбувається ускладнення й диференціація соціальної системи, що сприяє формуванню громадянського суспільства.

Обсяг і форми участі партнерів соціального діалогу дуже різні. Йдеться, тобто, про різноманітні форми регулярних контактів і узгоджень, в першу чергу - між роботодавцями і працівниками. В цьому випадку механізм регулювання ринку праці охоплює весь спектр економічних, юридичних, соціальних і психологічних чинників, що визначають функціонування ринку праці, які реалізуються через систему соціального діалогу.

Сам термін „соціальний діалог” вказує на зміст і мету того, що відбувається в його рамках: спілкування партнерів. В сучасному демократичному суспільстві, в країнах з соціально-орієнтованою ринковою економікою соціальний діалог будується на принципах трипартизму на національному і регіональному рівнях та на принципах біпартизму на виробничому рівні. (Трипартизм - практика тристоронніх консультацій з метою вироблення компромісної угоди між профспілками, роботодавцями і представниками держави в особі органів її виконавчої влади). Так формується принципово новий тип соціально-трудових відносин та якісно новий принцип їх регулювання.

Наступною складовою, яка надає значимості всій формі процесу соціального діалогу, є безпосереднє проведення переговорів. В результаті, з точки зору інституціональної перспективи, соціальний діалог є практично цілісністю політичних і правових форм ведення колективних переговорів між суб'єктами, які репрезентують роботодавців і найманих працівників. До речі, український політолог В. Цвих визначає таким чином місце груп інтересів у громадянському суспільстві.

Враховуючи актуальність цієї проблематики та безумовну її перспективність для практичного застосування, доцільно простежити передумови виникнення та структурно-функціональні особливості концепцій розвитку інституту соціального діалогу.

Вважається, що однією з перших праць, присвячених проблематиці пошуку соціальної злагоди в суспільстві, був трактат Ж.-Ж. Руссо „Про суспільний договір, або Принципи політичного права”. В цьому творі, оприлюдненому 1762 року, дається характеристика „громадянського, а отже цивілізованого суспільства”, заснованого на законах, перед якими всі рівні, де забезпечується особиста свобода кожного громадянина.

Проблемам узгодження інтересів соціальних груп присвячували свої дослідження Ш. Фур'є, А. Сен-Сімон, Р. Оуен. Саме вони стали піонерами вивчення цієї проблеми. Проблему гармонізації інтересів вони розглядали широко, охоплюючи різні сфери життя суспільства - від виробництва й розподілу продукції до виховання та навчання молоді.

Незважаючи на критику їх сучасників, праці цих авторів суттєво вплинули на погляди багатьох дослідників наступних поколінь. Так, Дж. Мілль (ХІХ століття) відзначав конструктивність положень Ш. Фур'є про необхідність співробітництва праці й капіталу. Дж. Мілль одним із перших використав поняття „партнерство” при характеристиці соціальних відносин: відносини між господарями і працівниками будуть поступово витіснятися відносинами партнерства в одній із двох форм: в одних випадках відбудеться об'єднання працівників з капіталістами, в інших - об'єднання працівників між собою. Причому поділ „на такі групи відбудеться у відповідності з великою кількістю їх можливих критеріїв, особливо тих критеріїв, що для них суттєвіші, ніж критерії, що характеризують інші групи”.

Значну увагу цій „ключовій” проблемі співробітництва праці і капіталу приділяв А. Маршалл. Він підкреслював, що „соціальні мотиви взаємодіють з економічними: часто спостерігається тісна дружба між підприємцями та їх робітниками, причому жодна зі сторін не схильна вважати, що у випадку виникнення між ними неприємного інциденту вони обов'язково повинні конфліктувати; обидві сторони бажають зберегти за собою можливість безболісно порвати старі зв'язки, коли вони стають неприємними”.Згодом такі висновки ставали значною мірою вже відображенням реальних політичних процесів. Наприклад, в другій половині ХІХ століття в Німеччині та Великій Британії було прийнято закони про бідність. Багато дослідників приписують канцлерові Німеччини О. Бісмарку намір створити систему соціального захисту населення, спроможну запобігати соціальним конфліктам і потрясінням. В інших країнах Європи, передусім у скандинавських, в той період також звернули на цю проблему пильну увагу.

На межі ХІХ- ХХ століть виникли й інші теоретичні концепції стосовно соціального порозуміння і розвитку. А в німецькому місті Ейзенахті було створено навіть Союз соціальної політики, члени якого виступали за впровадження соціальних реформ, спрямованих на гарантування належних умов життя для всіх громадян - аби уникнути революційних потрясінь

Поняття соціальної держави виникло в середині ХХ століття для визначення держави сучасного демократичного типу. Зрозуміло, що будь-яка держава в буквальному розумінні є соціальна, оскільки складається на базі суспільства (лат. socialis - суспільний) і це поняття сформоване для того, щоб підкреслити що держава має розвинуту й стабільну економіку, а тому здатна не лише декларувати, а й проводити ефективну соціальну політику. Крім того, необхідною та вирішальною ознакою віднесення держави до категорії соціальної є пріоритет прав людини, оскільки забезпечення її фізіологічних потреб без надання громадянських прав та політичних свобод, - як показує історія тоталітарних держав, - дуже швидко може перетворити людину з розумної суспільної істоти на зграйну тварину.

Таким чином, соціальну державу розглядають, перш за все, як правову, діяльність якої орієнтовано на людину, забезпечення її добробуту, безпеки та розвитку. Соціальна функція державних та суспільних інститутів не обмежується відтепер лише турботами про соціально вразливі верстви населення, а спрямовується на все суспільство та практично усі суспільні потреби та вимоги людини. Саме тому, що соціальна політика за сучасних підходів охоплює усі сфери суспільного життя, вона набуває першорядного значення й економічна та інші галузі діяльності уряду та державних органів мають підпорядковуватися соціальним цілям, а не навпаки.

Загально прийнято поділяти соціальні держави на таки типи:

1. Соціал-демократична соціальна держава - характеризується максимальним рівнем соціального патерналізму держави й мінімальною соціальною відповідальністю людини, має високий рівень перерозподілу прибутків та наступні ознаки:

* рівне соціальне забезпечення усіх громадян;

* проведення політика повної зайнятості;

* високий рівень податків та допомог - низький рівень бідності.

Тут слід зазначити, що колишній СРСР вирізнявся не високим рівнем податків, а низькою питомою вагою заробітної плати у ВВП, державні допомоги мали форму дотацій на величезну кількість товарів та послуг (наприклад, на початку 90-х років населення сплачувало лише близько 20% вартості житлово-комунальних послуг). Щодо рівня бідності, то скоріш за все крива Лоренца, що його характеризує, збігалась би з прямою рівного розподілу доходів, однак в ті часи коректного обстеження умов життя домогосподарств не проводилося. Отже, якщо заплющити очі на майже повну відсутність політичних прав і свобод громадян, то СРСР цілком логічно претендував на роль соціал-демократичної соціальної держави.

2. Консервативна або корпоративна соціальна держава - характеризується більш-менш рівномірним розподілом ступеню відповідальності за долю громадян між державою та особою. Держава виступає як гарант соціального забезпечення, але воно здійснюється самими громадянами через різноманітні страхові механізми (фонди) за кошти власне громадян, має місце поміркований рівень перерозподілу прибутків, державна система характеризується такими ознаками:

* рівень соціального забезпечення залежить від особистого внеску громадян до страхових фондів;

* має місце неповна зайнятість;

* рівень податків та допомог - поміркований.

3. Ліберальна або обмежена соціальна держава - характеризується покладенням максимальної відповідальності за громадян на їх самих, а держава забезпечує лише певний, мінімальний, рівень соціальної підтримки. Має місце високий рівень перерозподілу прибутків й державна система характеризується такими ознаками:

* забезпечення мінімального рівня соціальних гарантій для значної частини населення;

* відносно високий рівень зайнятості;

* високий рівень податків.

Як вже зазначалося, прикладом такої країни є США, цікаво, що наявність різноманітних програм допомоги на різних рівнях (держава, штат, муніципалітет) призвели до появи значної кількості сімей, які вже декілька поколінь живуть на допомогах і навіть не прагнуть відшукати роботу. Отже, навіть мінімальний рівень соціальної підтримки може призвести до появи стійко паразитуючих прошарків населення.

Підсумовуючи все сказане вище, при визначенні поняття соціальної політики, на нашу думку, на перше місце необхідно ставити не інтереси різних соціальних чи демографічних груп та їх узгодження, а людину, як основну складову будь-якої суспільної групи, а на меті діяльності держави та суспільних інститутів ставити задоволення її життєвих потреб за неодмінної умови дотримання громадянських прав і свобод людини. Слід також чітко усвідомлювати, що метою соціальної політики є задоволення саме життєвих потреб або, іншими словами, природних прав людини, в той час як дотримання громадянських та політичних прав людини залишаються поза межами заходів власне соціальної політики, хоча при цьому вони є неодмінною та ключовою умовою діяльності сучасної соціальної держави. Розглянемо в якому співвідношенні знаходяться природні та громадянські права людини.

6. Вплив науково-технічного прогресу на соціальні відносини

Науково-технічний прогрес -- взаємообумовлений, поступальний розвиток науки й техніки, виробництва й сфери споживання. Науковий і технічний прогреси вперше стали зближатися в XVI--XVIII ст., коли розвиток мануфактурного виробництва, торгівлі, мореплавання зажадав теоретичного й експериментального рішення практичних завдань; другий етап пов'язаний з розвитком машинного виробництва з кінця XVIII ст., коли наука й техніка взаємно стимулювали свій розвиток; сучасний етап визначається науково-технічною революцією.

Науково-технічна революція -- універсальний революційний переворот у матеріальних умовах існування й розвитку суспільства, якісний стрибок у розвитку пізнання природи й використанні людиною її законів у практичній діяльності, у розвитку продуктивних сил; корінна перебудова, на основі перетворення науки в безпосередню продуктивну силу, технічних основ матеріального виробництва, сфери праці, зв'язку, сфери побуту й інших сфер життя суспільства.

Сучасна науково-технічна революція -- глобальне міжнародне явище, що вносить корінні зміни в розвиток сучасної земної цивілізації. Вона вторгається в усі сфери життя суспільства й міжнародного життя, впливає на політику, ідеологію, міжнародні відносини, розвиток націй і національних відносин, виявляється в розширенні сфери діяльності людей, освоєнні нових областей біосфери, космосу, істотно змінює характер взаємодії суспільства й природи.

Науково-технічний прогрес з часів свого зародження й дотепер безпосередньо впливає на соціальні відносини.

У процесі взаємодії індивідів не тільки проявляються вже сформовані соціальні відносини, але й складаються нові, відповідні новим етапам у розвитку суспільства. Так, другий етап розвитку науково-технічного прогресу пов'язаний зі становленням і розвитком індустріального суспільства.

Індустріальне суспільство має принципові відмінності в усіх без винятку сферах життя.

По-перше, воно має революційний технологічний базис: техніка й технологія постійно вдосконалюються на основі винаходів, використання наукових підходів. Визначальну роль починає відігравати машинне фабричне виробництво. Технологічно стає можливим тиражування промислового товару в значній кількості, його здешевлення. Передові суспільства багатіють, швидко змінюється архітектура міст, засоби транспорту й комунікацій.

По-друге, типовою політичною системою індустріального суспільства є демократична республіка, поступово встановлюється принцип загального виборчого права, свободи слова, відповідальності уряду перед своїм народом тощо.

По-третє, істотно змінюється соціальна структура: станові привілеї скасовуються, формується соціально-класова структура, соціальна мобільність штучно не гальмується; створюються нові соціальні інститути; остаточно руйнується патріархальна сім'я.

По-четверте, принципово змінюється роль освіти, науки й релігії. Суспільство секуляризується, релігія стає приватною справою, а освіта й наука розглядаються як пріоритетні умови суспільного розвитку, й особистої кар'єри.

Третій етап розвитку науково-технічного прогресу викликав до життя й новий етап у розвитку суспільства -- постіндустріальне суспільство. Судячи з тенденцій, що спостерігаються сьогодні в найбільш розвинених країнах, воно має такі характеристики. Для економічного життя характерне перетворення інформації в основний засіб виробництва, посилення значення інтелектуальної власності. Чітко виражена тенденція падіння частки працівників, зайнятих в індустрії, з одночасним збільшенням частки зайнятих у сервісному й особливо інформаційному секторах.

У технологічній сфері все більш важливого значення набуває розвиток «високих технологій», а також автоматизація й комп'ютеризація виробничих процесів.

Размещено на Allbest.ru