Дитяча інвалідність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Поняття дитячої інвалідності

Відповідно до Декларації про права інвалідів (ООН, 1975 р.) інвалід - це будь-яка особа, яка може самостійно забезпечити в цілому або частково потреби нормальної особистої й (чи) соціального життя з нестачі, чи це вродженого чи ні, його (чи його) фізичних чи розумових можливостей.

У Рекомендаціях 1185 до реабілітаційним програмам 44-ї сесії Парламентської асамблеї Ради Європи від 5 травня 1992 р. інвалідність визначається як обмеження у можливостях, зумовлені фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими й іншими бар'єрами, які дозволяють людині, має інвалідність, бути інтегрованим у суспільство так і брати участь у життя сім'ї або суспільства до так само підставах, як та інші члени суспільства. Суспільство зобов'язане адаптувати свої стандарти до особливим потреб людей, мають інвалідність, щоб їм було запропоновано жити незалежної життям.

Визначення соціально-правового статусу людини з інвалідністю отримує розвиток виробництва і уточнення в правових документах лише на рівні законодавства. Від 24.11.2001р.ЗУ «Про соціальний захист інвалідів» з наступною змінами вводить таке правове поняття «інвалід».

Інвалід - та людина, що має порушення здоров'я, обумовлене захворюванням, наслідками травм чи анатомічними дефектами, приводящими до обмеження життєдіяльності.

Для розвитку цього визначення той самий закон водить ще одну ознаку інвалідності - потреба такої особи у соціальному захисті. Особливий правової статус встановлено для інвалідів, які досягли 18-річного віку. Ця категорія називається «діти-інваліди». Порядок визнання громадян, зокрема і досягли 18 років, інвалідами (вікові зміни уведено підрозділи до закон з 1.01.2000 р.) встановлено постановою Кабміну від 13.08.2002 р. №965, відповідно до якого громадянин визнається інвалідом за наявності наступних умов:

- порушення здоров'я зі стійким розладом функцій організму;

- обмеження життєдіяльності;

- необхідність вжиття заходів соціального захисту.

На різних підставах всі інваліди діляться на кілька груп:

- віком - діти-інваліди, інваліди-дорослі;

- з причин походження інвалідності - інваліди з дитинства, інваліди війни, інваліди праці, інваліди загального захворювання;

- за рівнем працездатності - інваліди працездатні і не працездатні.

Діти-інваліди входять у ширшу групу, що позначається цілої серією формулювань, несучих певний сенс, але завжди що відбивають стан дітей і проблеми, які з цього стану: «діти із особливими потребами», «діти з відхиленнями (порушеннями) у розвитку», «діти з обмеженими можливостями», «особливі» діти. Ці терміни використовують у сфері професіоналів із метою заміщення поняття «інвалід» іншими, традиційного поняття хлопчика нерідко наповнена фізичної болем і душевними стражданнями. інвалід соціальний реабілітація дитячий

Нині немає єдиних принципів класифікації порушень розвитку. Лапшин В.А. і Пузанов Б.П., автори однією з найбільш відомих класифікацій порушень розвитку найчастіше, використовуваних практично, виділяють такі групи:

діти з сенсорними порушеннями (порушення слуху і зору);

діти з інтелектуальними порушеннями (розумова відсталість і затримання психічного розвитку);

діти з порушенням мови;

діти з порушенням опорно-рухового апарату;

діти з комплексними (комбінованими) дефектами розвитку;

діти зі спотвореним (дисгармонійним) розвитком.

Інвалідність в дітей за віком означає істотне обмеження життєдіяльності, вона сприяє соціальної дезадаптації, яка обумовлена порушеннями у розвитку, утрудненнями в самообслуговуванні, спілкуванні, навчанні, оволодінні у майбутньому професійними навичками. Освоєння дітьми-інвалідами соціального досвіду, включення їх у існуючу систему їм громадських відносин жадає від суспільства певних додаткових заходів, засобів і зусиль (що можуть бути спеціальні програми, спеціальні центри по реабілітації, спеціальні навчальні заклади і т.д.). Але розробка цих заходів має базуватися на знанні закономірностей, завдань, сутності процесу соціальної реабілітації.

2. Основні медико-соціальні проблеми інвалідів

З погляду медико-соціальна реабілітація запобігає порушення зв'язків людини навколишнім світом і виконує профілактичну функцію стосовно інвалідності.

Насамперед, це соціальні проблеми: недостатні форми соціальної підтримки, недоступність охорони здоров'я, освіти, культури, побутового обслуговування. Проблема інвалідності не обмежується медичними аспектами, вона у набагато більшій мірі є соціальною проблемою нерівних можливостей. Головною проблемою дитини поруч із обмеженими можливостями залежить від порушенні його зв'язків з світом, з обмеженою мобільності, бідністю контактів із однолітками і дорослими, в обмеженому спілкуванні із дикою природою, недоступності низки культурних цінностей, іноді навіть елементарної освіти. Проблема є наслідком як суб'єктивного чинника, яким є стан фізичного і психічного здоров'я, а й результатом соціальної політики та сформованої суспільної свідомості, які стають недоступною для інваліда громадського транспорту, соціальних служб. Проблеми медико-соціальної реабілітації пов'язані з регіональними умовами, з наявністю чи відсутністю спецшкіл, спеціальних реабілітаційних центрів, фахівців-дефектологів у місцях проживання сімей, де є дитина інвалід. Оскільки спеціальні освітні установи розподілені країною дуже рідко, то діти інваліди часто вимушені приймати освіту й виховання у спеціальних школах інтернатах. Потрапляючи у таку школу, дитина ізольованим від родини, від нормально та розвитку однолітків, від суспільства загалом. Аномальним є те, що діти хіба що замикаються в особливому соціумі, вчасно не набувають потрібного соціального досвіду. Закритість спеціальних освітніх закладів, неспроможна позначитися на розвиток дітей, з його готовністю до самостійного життя.

Медичні фахівці регулярно ведуть облік новонароджених з тою чи іншою,навіть слабко вираженою патологією, що дозволяє віднести дитину до «групи ризику». Зростання ускладнень для новонароджених пов'язані з неякісним харчуванням вагітних жінок і матерів, погіршенням екологічної обстановки, збільшенням частоти інфікування жінок інфекційними і вірусними захворюваннями, зокрема СНІДом й сифілісом, збільшенням кількості жінок, вживають під час вагітності алкоголь і наркотики. Профілактика носить найактивніший характер, здійснюється у тісному контакті психоневрологів, медиків, педіатрів, соціологів з батьками. Соціальна реабілітація відбувається у мікро-соціумі (сім'я) і макро-соціумі (суспільство). Дитина, поставлений обличчям до обличчя тільки з батьками та лікарями, які мають домінанта - його хвороба, постійно ізолюються від суспільства, і тут про будь-яке його вихованні і розвитку, і не може бути навіть мови.

Медичні заходи - лише основа щодо подальшої довгострокової роботи з соціальної реабілітації.

3. Реабілітація дітей-інвалідів як соціальна проблема

У поданні Є.І. Холостовой - реабілітація - комплекс заходів, вкладених у відновлення людини у правах, соціальний статус, здоров'я, дієздатності. Цей процес націлений як на оновлення здібностей людини до життєдіяльності у соціальному середовищі, а також на саме соціальне середовище, умов життєдіяльності, порушених чи обмежених по будь-яким причин.

На думку Дементьевой Н.Ф. - реабілітація - процес і системи медичних, психологічних, педагогічних, соціально-економічних заходів, вкладених у повнішу компенсацію обмеження життєдіяльності, викликаних порушенням здоров'я, зі стійким розладом функцій організму.

Здійснення соціальної реабілітації значною мірою залежить від дотримання її основних принципів. До них слід віднести: етапність,диференційованість, комплексність, наступність, послідовність, безперервність у проведенні реабілітаційних заходів, доступність і переважну безкоштовність для нуждаючих.

У межах комплексної реабілітаційної діяльності можна назвати різні рівні, серед них:

- медико-соціальний,

- професійно-трудовий,

- соціально-психологічний,

-соціально-рольовий,

- соціально-побутовий,

- соціально-правовий.

У практичній соціальній роботі реабілітаційна допомога виявляється у різних категоріях зокрема з дітьми-інвалідами. Залежно від надання цього визначаються і найважливіші напрями реабілітаційної діяльності.

Реабілітація інвалідів з дитинства, особливо дітей-інвалідів, має свої особливості, вона повинна переважно забезпечити огляд на те, про зростання організмі, розвиток всіх систем та зняття функцій, попередити затримку у кар'єрному зростанні та розвитку дитини. Тому під реабілітацією інвалідів з дитинства з урахуванням основних і методологічних положень реабілітації, прийнято приймати систему медичних, педагогічних, психологічних, соціально-економічних та інших. заходів, спрямованих ліквідацію чи корекцію патологічних змін, що порушують нормальний перебіг розвитку організму дитини. І якнайповнішу і ранню соціальну адаптацію саме дитини, формування в нього позитивного ставлення до життя, суспільству, сім'ї, навчання, праці.

Вивчення нами різних джерел показало, що, попри значні відмінності систем реабілітації за кордоном, все ширше розвивається міжнародне співробітництво у цій сфері, дедалі частіше стоїть питання необхідність міжнародного планування і розробки координованої програми реабілітації фізично неповноцінних осіб. Так, період із 1983 по 1992 рік було оголошено ООН Інтернаціональної Декадою Інвалідів; в 1993 року Генеральна асамблея ООН прийняла «Стандартні правила зрівняння можливостей інвалідів», які вважаються у країнах членах ООН точкою відліку у сфері прав інвалідів. Стандартні правила - це основний міжнародний документ, фіксуючий наріжні принципи життя інвалідів у суспільстві. Вони містяться конкретні пропозиції державам про заходи з усунення перешкод, що ускладнюють участь інвалідів у життя, з одного боку, в забезпеченні адекватних відносини суспільства до проблем інвалідів, їх правам, потребам, можливостям самореалізації, з іншого.

Відповідно до Стандартних правил, процес реабілітації не обмежується наданням лише медичної допомоги, а включає широке коло заходів, починаючи з початковій та більш загальній реабілітації і закінчуючи цілеспрямованою індивідуальною допомогою.

У сучасному Школі теорії соціальної роботи виділяють такі види реабілітації інвалідів:

1. медична,

2.соціально-средовищна,

3.професіонально-трудова,

4. психолого-педагогічна,

5. соціальна;

6. соціокультурна.

Зупинимося на характеристиці кожного виду.

1. Медична реабілітація включає у собі комплекс медичних заходів, вкладених у відновлення чи компенсацію порушених чи втрачених функцій організму, що призвели інвалідність. Це заходи, реабілітаційного і санаторно-курортне лікування, профілактика ускладнень, реконструктивна хірургія, протезування і ортезування, фізіотерапія, лікувальну фізкультуру, грязелікування, психотерапія та інших. Держава гарантує інвалідам повному обсязі всі види медичної допомоги, включаючи лікарське забезпечення. Усе це здійснюється безкоштовно або на пільгових умов відповідно до законодавства.

Комітет ВООЗ (1980 р.) дав визначення медичної реабілітації: реабілітація - це активний процес, метою якого є досягнення відновлення порушених внаслідок захворювання чи травми функцій, або, якщо це не реально - оптимальна реалізація фізичного, психічного і соціального потенціалу інваліда, найбільш адекватна інтеграція їх у суспільстві. Отже, медична реабілітація включає заходи щодо запобігання інвалідності під час захворювання і матеріально-технічна допомога індивіду у досягненні максимальної фізичної, психічної, соціальної, професійної та його економічної повноцінності, оскільки в змозі у межах існуючого захворювання. Останніми роками в реабілітацію уведено поняття «якість життя, пов'язану з здоров'ям». У цьому саме якість життя розглядають як інтегральну характеристику, яку треба орієнтуватися в оцінці ефективності реабілітації з онкозахворюваннями та інвалідністю. Правильне уявлення про наслідки хвороби має принципове значення розуміння суті медичної реабілітації і соціальної спрямованості реабілітаційних впливів.

Оптимальним є усунення чи повна компенсація ушкодження шляхом проведення відновного лікування. Але це який завжди можливо, й у таких випадках бажано організувати життєдіяльність хворого в такий спосіб, аби внеможливити впливом неіснуючого анатомічного і фізіологічного дефекту. Якщо за цьому колишня діяльність неможлива чи негативно впливає стан здоров'я, необхідно переключення хворого таких види соціальної активності, які у найбільшою мірою сприятимуть задоволенню усіх його потреб.

Загальні свідчення медичної реабілітації представлені у доповіді Комітету експертів ВООЗ із запобігання інвалідності з реабілітації. До них належать:

значно знизився рівень функціональних здібностей;

зниження здібностей до навчання;

особлива схильність впливам довкілля;

порушення соціальних відносин;

порушення трудових відносин.

Протипоказання до застосування реабілітаційних заходів включають супутні гострі запальні і інфекційних захворювань, соматичні і онкологічні захворювання, виражені розлади психічні захворювання, що утрудняють спілкування і можливість активної участі хворого на реабілітаційному процесі.

Основні засади медичної реабілітації найповніше викладено однією з її основоположником Д. Ренкером (1980):

1. Реабілітація має здійснюватися, починаючи від виникнення хвороби чи травми і до повного повернення людини у суспільство (безперервність і ґрунтовність).

2. Проблема реабілітації повинно вирішуватися комплексно, з урахуванням всіх її аспектів (комплексність).

3. Реабілітація мусить бути доступною всім хто її потребує (доступність).

4. Реабілітація повинна пристосовуватися до мінливою структурі хвороб, враховувати технічний прогрес та соціальних структур (гнучкість).

Оскільки однією з провідних принципів реабілітації є комплексність впливів, реабілітаційними можуть називатися лише ті установи, у яких проводиться комплекс медико-соціальних педагогических заходів. Вирізняють такі аспекти цих заходів:

1. Медичний аспект - включає питання лікувального, лікувально-діагностичного і лікувально-профілактичного плану.

2. Фізичний аспект - охоплює всі питання пов'язані із застосуванням фізичних чинників (фізіотерапія, ЛФ, механо- і трудотерапія), на підвищення фізичної працездатності.

3. Психологічний аспект - прискорення процесу психологічної адаптацію зміненій внаслідок хвороби життєвої ситуації, профілактика і лікування та розвитку патологічних психічних змін.

4. Професійний аспект - в працюючих осіб - профілактика можливого зниження чи втрату працездатності; у інвалідів - наскільки можна, відновлення працездатності; сюди ж входять питання визначення працездатності, працевлаштування, професійної гігієни, фізіології і психології праці, трудового навчання перекваліфікації.

5. Соціальний аспект - охоплює питання впливу соціальних, чинників в розвитку і течія хвороби, соціального забезпечення трудового та пенсійного законодавства, взаємини хворого й сім'ї, суспільства і виробництва.

6. Економічний аспект - вивчення економічних витрат і очікуваного економічного ефекту що за різних засобах відновного лікування, форми і методи реабілітації для планування медичних і соціально-економічних заходів.

Соціального середовища реабілітація інвалідів - це комплекс заходів, вкладених у створення оптимальної середовища їх життєдіяльності, забезпечення умов відновлення соціального статусу втрачених громадських зв'язків. Така реабілітаційна діяльність заглиблена у забезпечення інвалідів спеціальним устаткуванням та обладнанням, що дозволяє їм бути незалежними у побутовому плані..

Під професійно-трудовою реабілітацією інвалідів розуміється система гарантованих державою заходів із професійної орієнтації, професійному навчанні і трудовому влаштуванню інвалідів у відповідність до їх здоров'ям, кваліфікацією і особистими схильностями. Заходи професійно-трудової реабілітації реалізуються у реабілітаційних установах, організаціях і виробництві. Зокрема, медико-соціальними експертними комісіями і реабілітаційними центрами здійснюється професійна орієнтація. Професійне навчання проводиться у звичайних чи спеціалізованих навчальних закладах з підготовки фахівців різного профілю, соціальній та системі виробничо-технічного навчання на підприємствах. Працевлаштування інвалідів, що є без роботи, здійснюють служби зайнятості, де при цьому є спеціальні підрозділи.

4. Психологічна реабілітація

Психологічна реабілітація дозволяє інваліду успішно адаптуватися у довкіллі та заворушень загалом.

Кризові явища, характерні для сучасного стану російської економіки негативно впливають на становище малозахищених груп населення, зокрема на дітей із обмеженими можливостями. Їх чисельність неухильно зростає.

Індивідуальна програма реабілітації інваліда включає у собі комплекс оптимальних йому реабілітаційних заходів. Розроблювана з урахуванням рішення державної служби медико-соціальної експертизи, вони містять як реабілітаційні заходи, надані інваліду безкоштовно відповідно до федеральної базової програми реабілітації інвалідів, і такі, в оплаті яких Україна бере співчуття й сам інвалід, чи інші обличчя і організації.

Як вважають фахівці, реабілітація дітей-інвалідів має починатися на ранніх стадіях хвороби, здійснюватися безупинно до в мінімально максимально можливі строки максимального відбудови чи компенсації порушених функцій. У індивідуальних комплексних програмах реабілітації для дітей-інвалідів необхідно відбивати як основні аспекти реабілітації (медичний, психологічний, педагогічний, соціальний, соціально-побутової), а й реабілітаційні заходи, їх обсяг, терміни проведення та контролю.

Проблемним стороною реабілітаційного процесу в умовах дітей із обмеженими можливостями є його певна замкнутість. Тут відсутня можливість широкого спілкування дітей-інвалідів зі здоровим оточенням, що накладає певні умови до рівня соціалізації дітей, утрудняє їх адаптацію у суспільстві. Такі проблеми краще вирішуються на реабілітаційних центрах для дітей і підлітків з обмеженими можливостями.

Хоча у останні роки у нашій країні відкриваються дедалі нові подібні реабілітаційні центри, проте їх кількість недостатньо. Не кожному інваліду не по кишені виявляються Витрати проходження окремих курсів медичної і соціально-трудової реабілітації. У цьому заслуговує увагу досвід далекої Австралії, де інвалід, проходячи курс соціально-трудової та медичної реабілітації отримує надбавки до пенсії за інвалідністю. І вони повністю покривають всі витрати це ще

5. Соціальна реабілітація

Соціальна реабілітація, будучи одній з загальних технологій Школі соціальної роботи, спрямовано відновлення як здоров'я, працездатності, а й соціального статусу особистості, його правового становища, морально-психологічного рівноваги, впевненості у собі.

Історично поняття «інвалідність» і «інвалід» в Україні пов'язували з поняттями «непрацездатність» і «хворий». І чомусь часто методичні підходи до аналізу інвалідності позичалися з охорони здоров'я, за аналогією з аналізом захворюваності. Уявлення про походження інвалідності вкладалися у традиційні схеми «здоров'я - захворюваність» (хоча, коли бути точним, захворюваність - показник хвороби) і «хворий - інвалід». Наслідки таких підходів створювали ілюзію удаваного добробуту, оскільки відносні показники інвалідності і натомість природний приріст населення поліпшувалися, що робить реальні стимули для пошуку істинних причин зростання абсолютного числа інвалідів були відсутні. Тільки після 1992 року у Росії стався перехрест ліній народжуваності і смертності, і явища депопуляції нації придбали чіткий характер, супроводжуючи стійким погіршенням показників інвалідності, виникли серйозні сумніви щодо правильності методології статистичного аналізу інвалідності. Фахівці довгий час розглядали поняття «інвалідність», відштовхуючись переважно від біологічних передумов, розцінюючи її виникнення переважно як наслідок несприятливого результату лікування. У зв'язку з цим соціальний бік проблеми була звужено до непрацездатності, як основному показнику інвалідності. Отже, соціальна роль людини у існуючому правовому полі, і конкретних економічних умов відступала другого план, і поняття «інвалід» не розглядалася погляду багатопрофільній реабілітації, використовує соціальні, економічні, психологічні, освітні та інші необхідні технології. Нині інвалід характеризується як обличчя, що має порушення здоров'я зі стійким розладом функцій організму, обумовлене захворюваннями, наслідками травм чи дефектами, що веде до обмеження життєдіяльності і що викликає необхідність її соціального захисту.. Враховуючи той факт, що проблеми інвалідів зачіпають їм стоять особисті інтереси, а й у певної міри стосуються їхнім родинам, залежать від міри життя населення Криму і інших соціальних, чинників, можна буде усвідомити, що рішення лежать у загальнонаціональної, а чи не вузьковідомчої площини і багато чому визначає обличчя соціальної держави.

6. Соціокультурна реабілітація

Соціокультурна реабілітація - це один з способів залучення людей інвалідністю до активного життя суспільства, ефективний засіб змінити позицію суспільства стосовно інвалідам і з шляхів гуманізації суспільства загалом.

Соціокультурна реабілітація може справити суттєвий позитивний вплив про інвалідів всіх вікових і соціальних груп, але особливе значення вона має для дітей-інвалідів. Що стосується цієї категорію осіб головним завданням цього реабілітаційного напряму діяльності - прилучення молоді до культурним,духовним цінностям, до здорового способу життя, гармонійний розвиток з урахуванням включення до світ мистецтва і управлінням культури. У основі підходів ідея вільної, гармонійно розвиненою особистості, орієнтована на духовно-моральні цінності й йти до постійному самовизначенню, самовдосконалення, а як і визнанню важливої ролі мистецтва та літератури у формуванні та цієї особистості. Це - засіб розвитку різноманітних життєвих пізнавальних навичок, підвищення самооцінки особистості, можливість творчого самовираження та його об'єднання індивідуальностей в спільність.

7. Основні проблеми сімей, які мають дітей з відхиленнями у розвитку

Характеристика усіх напрямів реабілітаційної діяльності показує, що й реалізація практично може надавати значну допомогу дитині-інваліду та його сім'ї.

За даними досліджень різних фахівців перше місце серед економічних, соціальних, психолого-педагогічних, медичних, етичних проблем сімей, які мають дітей з інвалідністю, висувається матеріальне становище. За даними вибіркових досліджень, лише 5% батьків на таких сім'ях ставляться до категорії високооплачуваних. 36% батьків немає постійного місця роботи. Більшість сімей має дуже скромним статком, який складається з зарплати його й соціальної пенсії дітей з інвалідності. Мати у тих сім'ях позбавлена можливості повноцінно працювати.. У кожній десятої матері випадкові заробітки. Надомні форми праці час розвинені недостатньо, підприємства не на твердження гнучкого трудового графіку й надання права на неповний робочий день для матері дитини-інваліда. З другого краю місці знаходяться проблеми навчання дітей і реабілітації дитини засобами освіти.

Більшість дітей навчаються в спеціалізованих освітніх установах інтернатного типу. Це діти з порушенням зору, слуху, промови, опорно-рухового апарату, легкої ступенем розумової відсталості. Під час такої форми навчання діти принаймні п'яти днів, у тиждень відірвані від своєї родини. У результаті відбувається відчуження сім'ї від активного процесу виховання, що б'є по ізольованості сімейної системи від потреб й питання дитини.

Останніми роками розширюється варіативність освіти дітей-інвалідів, з'являється можливість дітей, мають важчі порушення розвитку. У деяких допоміжних школах-інтернатах відкриваються класи для дітей із важкої ступенем розумової відсталості, створюються малокомплектні школи для дітей із вираженими формами дитячого церебрального паралічу, ускладненими сенсорними порушеннями. Ще один найпоширеніша форма навчання дітей і реабілітації для дітей-інвалідів - реабілітаційні центри. Кількість таких центрів Росією зростає. У тому структурі є кілька основних підрозділів. У межах психолого-педагогічної допомоги реалізуються індивідуальні реабілітаційні програми дітей засобами освіти. Негативними моментами даної форми навчання є труднощі, пов'язані з транспортними незручностями та короткою тривалістю перебування у умовах центру.

Останніми роками освітні змогу дітей-інвалідів розширено з допомогою відкриття багатофункціональних установ нових типів. Це медико-психолого-соціальні центри, які включають діагностичні, розвиваючі, корекційні і оздоровчі комплекси, і навіть творчі майстерні. Ці заклади працюють як центри денного перебування для дітей, які мають різні проблеми, у розвитку соціалізації. Проте задля дітей із важкої ступенем інвалідності у тих центрах не передбачено програм навчання.

Дітям із серйозними соматичними захворюваннями, важкими порушеннями опорно-рухового апарату, психічні розлади передбачена форма надомного навчання. Однак у цю категорію не потрапляють діти з вираженої розумової відсталістю. Щодо всіх дітей, учнів вдома, першому плані виступають проблеми ізоляції одноліткам, вимикання зі сфери повноцінних відносин із соціумом.

Дітям з чотирирічного віку, мають множинні порушення розвитку, і навіть важку і глибоку ступінь розумової відсталості, передбачено перебування на умовах психоневрологічних будинків-інтернатів системи Міністерства праці та соціального розвитку. Основою діяльності цих закладів є медична модель надання соціальної допомоги дітям-інвалідам. Економічні труднощі бюджетного фінансування цих закладів роблять перебування там який еталонам якості життя. Тому згоду сім'ї на приміщення дитини на будинок-інтернат пов'язаний із стресовими переживаннями. Якщо сім'я все-таки вирішує вибрати саме такий варіант, то необхідний добір адекватних конкретної історичної ситуації видів психологічної підтримки сім'ї, особливо матері. Нині будинки-інтернати переходять нові п'ятиденну форму роботи, коли він батьків на кінці робочого тижня можуть забирати дітей у вихідні дні додому.

Якщо сім'я приймають рішення воювати за малюка вдома, то тут для всіх його членів настає тривалий складній ситуації, пов'язані з постійним подоланням труднощів неприйняття дитини суспільством: відсутністю державному рівні комплексної підтримки сім'ї, котра виховує дитину поруч із важкої ступенем інвалідності, відсутністю можливості освіти й отримання повноцінних медичних послуг, відсутністю соціальних служб для полегшення важкого батьківського праці. Завданням Школі соціальної роботи є постачання сім'ї повноцінної інформацією щодо всі види реабілітаційних послуг і координація діяльності наявних соціальних служб, установ і фахівців, що їх подають.

Третє місце серед проблем сім'ї, які мають дітей з відхиленнями у розвитку, самі батьки при опитуваннях висувають отримання спеціальної медичної допомогу й соціально-побутового обслуговування.

Потрібність таких родин у психологічній підтримці, за різними джерелами, становить лише 3,5%, що є незвичною що така допомоги до нашого суспільства, боязню втручання у інтимну життя сім'ї.

Великий проблемою є низький рівень поінформованості сімей про діяльність реабілітаційних, освітніх закладів для дітей-інвалідів, і навіть на роботу соціальних служб.

Дуже низька й правова самостійність сім'ї, має дитини-інваліда. Батьки погано орієнтуються в мінливому законодавстві, найчастіше знають, якими пільгами можуть користуватися.

Размещено на Allbest.ru