Взаємозв’язок і обумовленість основних чинників соціалізації особистості в полікультурному середовищі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Взаємозв'язок і обумовленість основних чинників соціалізації особистості в полікультурному середовищі

Україна, як і багато інших країн світу, є поліетнічною державою, що визначає розвиток на її території полікультурного середовища і створює таким чином специфічні умови соціальної адаптації і соціалізації її населення, кожної особистості. Це актуалізує дослідження чинників соціалізації особистості в полікультурному середовищі. Посилює актуальність даного питання також і те, що світу цілому дедалі більше втрачає міждержавні кордони, перетворюючись таким чином на внутрішньо-відкрите полікультурне середовище. Кожна особистість у сучасних умовах опиняється в ситуації багаторівневої полікультурності: полікультурність регіону, полікультурність країни, полікультурність наднаціональних об'єднань, полікультурність світової спільноти. І саме в таких умовах протікає соціалізація сучасної особистості.

Отже, є сенс проаналізувати природу і сутність полікультурного середовища, його виклики щодо соціалізації особистості.

Сутність полікультурного середовища в першому наближенні можна визначити як сукупність суспільних матеріальних і духовних умов існування і діяльності людини, які утворюються в просторі проживання і комунікації представників багатьох етнічних груп і відповідно характеризуються одночасним використанням різних мов, традицій, звичаїв і т. п.

Поняття полікультурного середовища найкращим чином демонструє, як в культурі у діалектичний спосіб об'єднуються національне і загальнолюдське: «з найкращих досягнень національних культур складається загальнолюдська культура».

Ми погоджуємось із М. Рудь, що сучасне полікультурне суспільство стало закономірним результатом суспільного розвитку. Воно являє собою складну систему, яка поєднує людей різних національностей із усією сукупністю їхніх форм взаємодії, взаємозалежності і взаємовпливу. При цьому надзвичайно корисною для нашої проблематики є висловлена дослідницею думка, що «атрибутом полікультурного суспільства виступає феномен самодостатності, що дозволяє і здатний забезпечити особисту мотивацію діючих у ньому суб'єктів з урахуванням їхніх національних особливостей, етнічної культури й політико-економічних і соціальних реалій тієї держави, у якій ці суб'єкти існують». Адже ця теза безпосереднім чином виводить нас на процеси соціалізації особистості в полікультурному середовищі.

Процеси соціалізації особистості є одним із найбільш актуальних аспектів її життєдіяльності в полікультурному середовищі адже вони охоплюють цілу низку різноспрямованих процесів від пасивної адаптації до активної інтеграції, які набувають очевидної, але поки що чітко не прописаної в науковій літературі специфіки під впливом полікультурного середовища.

Разом із тим, очевидно, що у процесі соціалізації в особистості формується та чи інша картина світу при цьому під картиною світу ми розуміємо одну з форм світоглядного відображення об'єктивної реальності у суспільній свідомості, що являє собою наочний образ освоєної в практиці дійсності, компонент світогляду. Це «єдність багатьох образів різних проекцій і аспектів дійсності, що розкриваються в процесі суспільно-історичної практики». І за умови соціалізації в полікультурному середовищі формується така картина світу, що дає можливість виробити у кожної людини позитивне ставлення до представників інших етносів, націй і народностей, спрямовує прагнення дізнатися якомога більше про їх культуру, визначає домагання індивідуумом свободи, вміння відстоювати свою позицію і ідеали, формування духовної гнучкості і розуміння необхідності компромісів, включеність людини у життєдіяльність як окремих груп, так і суспільства в цілому. Говорячи про формування такої картини світу під час шкільного навчання, можна погодитись із В. Кузьменком та!!.Гончаренко, що вона значно розширює межі людської свободи і складає основу полікультурної освіти. Адже як вказували практично всі науковці XIX-XX століть, що в тій чи іншій мірі звертались до проблем полікультурності з різних методологічних позицій світобачення особистості й її культура взаємопов'язані, і вони визначають соціальну позицію й поведінку людини.

У контексті процесів соціалізації особистості, структурно необхідно розрізняти полікультурне середовище на трьох рівнях.

Перший рівень найближчий до особистості це безпосереднє оточення. Ми говоримо про існування полікультурного середовища на цьому рівні, якщо в безпосередньому оточенні індивіда представлені комунікації з представниками інших етносів і з носіями інших мов.

Другий рівень макросередовище це рівень нації-держави. Полікультурне середовище на цьому рівні охоплює соціально-економічну систему в цілому коли суспільні відносини і соціальні інститути, суспільна свідомість у цілому мають ознаки полікультурності.

Між першим і другим рівнями можна виокремити ще проміжний рівень регіону, коли полікультурність особливо яскраво виражена в певних регіонах країни зокрема, коли йдеться про існування в приграничних або транскордонних територіях. Особливою формою, досить популярним об'єктом сучасних досліджень, є єврорегіони як форма прикордонного співробітництва.

І, нарешті, третій рівень мегасередовище це рівень наднаціональних об'єднань і світової спільноти в цілому. Тут також виокремлюється такий специфічний елемент як транснаціональні меншини. За С. Римаренко, поняття «транснаціональні меншини» охоплює такі етнокультурні групи, які живуть у різних державах, але власної держави не мають, так само як не мають і території, яка була б якоюсь мірою визнана на державному рівні. «Йдеться про народи, які щільно включені в соціальну тканину країн, де живуть, а з іншого боку, мають яскраво відбите «паралельне» життя, відмінне від життя тієї чи іншої країни». На нашу думку, найкращим прикладом таких меншин є цигани, хоча певною мірою підходять під цю категорію і євреї, які, хоча й мають свою державу, все ж дуже розсіяні по світу і не завжди можуть розуміти один одного за допомогою своєї мови.

Важко не помітити, що при русі з нижнього рівня до верхнього вираженість полікультурності як характеристики соціального середовища зростає до абсолюту: якщо на мікрорівні ще можна знайти відносно монолітні в культурному і зокрема лінгвістичному розумінні простори, то на рівні нації це зробити складніше, а мегасередовище взагалі завжди є полікультурним. Проте, оскільки фактори мікросередовища чинять найбільший вплив на процеси соціалізації особистості, то відповідні закономірності, які ми розкриваємо нижче, сильніше стосуються саме мікросередовища.

Оскільки при розведенні рівнів полікультурного середовища ми використовуємо поняття «етнос» і «нація», і близькі до них поняття народності, національності і т.п. а в тлумаченні цих понять часто спостерігається певна плутанина, то нам необхідно уточнити, що ми під ними розуміємо.

Логічний аналіз цих термінів проведено в монографії Г. Нестеренко, яка, спираючись на вивчення наявних поглядів різних науковців, виокремлює чотири основні позиції співвідношення цих понять:

1) поняття «етнос» і «нація» є тотожними за змістом;

2) «етнос» є ширшим за змістом терміном, або, за Л. Гумільовим, «етнос» є родовим поняттям, а «нація» видовим;

3) більш широким поняттям у цій парі є «нація», адже структурно містить у своєму складі етноси внаслідок їх політизації;

4) першочергова відмінність між цими конструктами полягає в часових характеристиках: етноси існують у феодальних суспільствах, а нації виникають пізніше, з розвитком ринкової економіки.

Ми згодні з авторкою, що перший підхід на сучасному етапі розвитку науки про націю не можна вважати правомірним, а четвертий не вступає в суперечність з іншими двома тому основна термінологічна плутанина ховається в другому і третьому підходах. Адже з одного боку, «етносом» називають будь-яку спільноту, у формі якої існує населення в певну історичну епоху: і рід, і плем'я, і народність тощо. З іншого боку, «етнос» це спільнота, яка не має державного оформлення, коли ж етнос утворює власну державу на певній території, він називається нацією. Ми в цій роботі вживаємо ці два терміни саме в останньому значенні: населення країни це нація, воно складається з представників різних етносів, а тому практично завжди є полікультурним.

Отже, які виклики обумовлює полікультурне середовище по відношенню до процесів соціалізації особистості?

По-перше, в полікультурному середовищі на будь-якому рівні зростають вимоги до особистості, які повинні бути виконані в процесі її соціалізації. Полікультурність середовища, що оточує індивіда, вимагає від нього:

- знання більше, ніж однієї, мови;

- знайомства з різними культурами народів світу;

- відкритості свідомості і дії новим діалогам, новим ідентичностям і новим контактам;

- толерантного ставлення до представників інших культур.

З іншого боку, полікультурність середовища несе і низку загроз процесу соціалізації особистості, головними серед яких є:

- ускладнена самоідентифікація;

- хаотична адаптація до соціального оточення;

- внутрішньоособистісний хаос як наслідок цих процесів, який може сприяти і хаосу міжособистісному, внутрішньосуспільному;

- загроза викривленого вивчення мов як наслідок, поширення «суржику» тощо.

Зрозуміло, що для гідної відповіді на такі виклики особистість має бути підготовленою, що досягається у процесі її соціалізації. Тому останній має з необхідністю включати аспект підготовки до життєдіяльності у полікультурному середовищі. Така підготовка має реалізовуватись, користуючись словами О. Гукаленко, як «складноорганізована система, у якій не просто сумарно представлена різноманітність культур, а мають місце різні культурні прояви на рівні нації, етносу, конфесій, рас, статевих, соціальних та інших відмінностей. При цьому вони взаємодіють, доповнюючи та збагачуючи один одного, на основі принципів гуманізму».

Цю думку підтримують і інші науковці, зокрема, А. Джуринський. Спираючись на його погляди, можна стверджувати, що така підготовка до полікультурного середовища має знімати суперечності між системами й нормами виховання домінуючих націй, з одного боку, та етнічних меншостей з іншого. Така соціалізація сприяє адаптації етнічних груп одна до одної за умови відмови етнічної більшості від культурно-освітньої та інших видів монополії. У більш глобальному масштабі, цей процес спрямований на формування соціально важливих якостей особистості, на створення і розширення кола її відносин у навколишньому світі до оточуючого соціуму, до людей, до самої себе.

Для ширшого розуміння природи полікультурного середовища та його впливу на процес соціалізації особистості проаналізуємо погляди різних авторів. Щоправда, більшою мірою дотичні до цієї теми питання аналізуються в педагогічних розвідках, акцент у яких робиться на методиках і технологіях полікультурної освіти, на полікультурній компетентності педагогів таким чином стихійні, самоорганізаційні процеси лишаються ніби без достатньої уваги. Нам же потрібно створити комплексну світоглядну картину факторів детермінації процесу соціалізації особистості в полікультурному середовищі.

У дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук О. Грива пов'язує зміст поняття «полікультурність» з можливістю побачити, почути Іншого, допускати існування відмінностей, надавати можливість представникам різних культур реалізувати себе в контексті співіснування. Авторка стверджує, що «полікультурне середовище характеризується сукупністю умов життєдіяльності людини, які визначені творчою, паритетною взаємодією в одному комплексі культур, метою якого є взаємозбагачення та подальший розвиток кожної з культур». При цьому підкреслюється, що перспективою полікультурного розвитку не є інтегрований конгломерат уніфікованих культур, а середовище, де цінність кожної культури має зростати і збагачувати інші культури, з якими вона знаходиться у контакті.

Цікавим є висвітлення О. Гривою способу утворення полікультурного середовища. Вона демонструє, як полікультурне середовище формується історичним шляхом взаємовпливу різних культур, що розвиваються в одному регіоні. При цьому авторка наголошує, що ці культури можуть бути зовсім не схожими, мати різні критерії оцінки, що не дозволяє виокремлювати чи підносити одну з них над іншими.

Н. Ананьева аналізує поняття «полілінгвістичне і полікультурне середовище» як інтегрований простір, у якому формується в учнів багатомовність, толерантне ставлення до інших культур, приналежність до рідного народу. Таке середовище забезпечує полікультурну освіту учнів, тобто «процес і результат полікультурного розвитку та поведінки особистості, яка зможе повноцінно жити у багатомовній спільності».

О. Дубасенюк говорить про полікультурність особистості як «здатність особистості до здійснення інтеркомунікативної комунікації, що сформована на основі власного життєвого досвіду та полікультурного виховання з боку суспільства й характеризується адекватним взаєморозумінням представників різних культур, інтеркультурною компетентністю, толерантністю, емпатією, прагненням до міжнаціональної згоди у всіх сферах спілкування».

У дисертаційному дослідженні В. Долженко полікультурність розглядається як «здатність освіти і виховання навчати студентську молодь сприймати різноманіття культур, здатність створити умови для формування толерантності, а це у свою чергу сприяє формуванню національної свідомості, патріотизму, інтеркультурної комунікації особистості». При цьому автор спирається на розуміння того, що «полікультурне середовище це не тільки його багатонаціональність, але і взаємодія культурних образів діяльності в різних сферах життя соціуму».

Полікультурність середовища зазвичай пов'язується з поліетнічністю його населення. Наприклад, О. Андреева у контексті питань полікультурного освітнього простору пише, що «поліетнічність означає багатомовність і полікультурність контингенту учнів, різнорідність їх ціннісних і образних систем і як наслідок, різнорідність інтересів, цілей і вимог до освітнього процесу».

М. Миронова, вивчаючи особливості розвитку культурно-мистецьких процесів одного з локальних полікультурних просторів України Галичини на прикладі регіону Стрийщини, демонструє у своїй дисертації, що інтеграція полікультурних надбань виступає не тільки формою та способом існування етносу, але виконує важливу адаптаційну функцію збереження ціннісного світу культури у періоди екстрем та лихоліть. На цьому прикладі ми також можемо побачити, що є сенс говорити про полікультурне середовище в глобальному розумінні як середовище країни і в його локальних проявах, на обмежених територіях, найчастіше прикордонних, де поліетнічна «мішанина» найбільш яскрава, а міжкультурна комунікація найактивніша і є нормою повсякдення. Такі локальні полікультурні простори в Україні представлені регіонами Закарпаття, Криму тощо.

Зрештою, населення українських земель споконвіку було полікультурним. І взагалі, за даними ЮНЕСКО, більшість світових держав є багатонаціональними, а отже і полікультурними. Але в сучасних умовах активізації міграційних процесів, відкритості кордонів, спрощення подорожей, транскордонних переміщень тощо ця полікультурність набуває нового масштабу і нових горизонтів.

Одна справа це полікультурне середовище як місце, де просто співіснують представники різних етнічних і національних культур, які далеко не завжди свідомо ідуть на міжкультурну комунікацію. І зовсім інша справа сучасне полікультурне середовище, в якому люди цілеспрямовано ідуть на контакти, активно взаємодіють, бо без цього не зможуть досягати власних цілей. Узагальнюючи, можна виокремити такі основні фактори, що зумовлюють формування полікультурного середовища у сучасних умовах:

- зростання етнічної, національної та расової свідомості людей у другій половині XX століття;

- активізація міграційних процесів, які значно посилюють міжкультурні контакти;

- процеси глобалізації світу, які відбуваються і в економіці, і в політиці, і в освіті тощо.

Таке сучасне полікультурне середовище для того, щоб позначити його відмінність від традиційного може бути назване полікультурним суспільством, бо рівень його цілісності набагато вищий. Полікультурне суспільство поєднує людей, які належать до різних культур і мають позитивні взаємини. Стосунки, що складаються в такому суспільстві, спонукають людей до формування готовності жити в його умовах середовища.

У посібнику за авторством В. Кузьменка, Гончаренко послідовно обґрунтовується погляд, що сучасне українське суспільство є полікультурним, оскільки воно об'єднує людей різних національностей з усіма формами взаємодії та взаємовпливів. Обґрунтованості цьому погляду додає і звернення до українського законодавства, в якому починаючи з Конституції і закінчуючи підзаконними актами прописані принципи міжкультурної толерантності і рівності усіх громадян України незалежно від їх етнічної, расової тощо належності. Основні засади полікультурної політики Української держави закріплені також і в Законах «Про національні меншини в Україні», «Про свободу совісті та релігійні організації», «Про охорону дитинства», «Про попередження насильства в сім'ї», «Про об'єднання громадян». Концепції громадянського виховання особистості в умовах розвитку Української державності, Програмі виховання дітей та учнівської молоді в Україні, Національній доктрині розвитку освіти в Україні, інших чинних документах, а також у міжнародно-правових актах, ратифікованих Верховною Радою України.

Чітке і водночас достатньо розгорнуте визначення поняття «полікультурне суспільство» подає російський дослідник М. Матіс, який зазначає: «полікультурне суспільство найважливіша й основна категорія соціальної філософії й теоретичної соціології, що означає історично конкретний тип соціальної системи, яка припускає об'єднання людей різних національностей з усією сукупністю форм взаємодії і взаємозалежностей, де економіка виконує функцію адаптації, політика досягнення мети, а культурні символи підтримка зразка взаємодій у системі».

Аналізуючи працю М. Матіса, М. Рудь виділяє три моделі полікультурного суспільства.

«Перша модель характеризується різноманіттям у єдиному. Це перспективна цілісність, що використовує стратегію демократичного об'єднання народів і їхніх культур для прогресивного руху суспільства до вищих форм. Образне уявлення такої моделі може асоціюватися з багатобарвною гармонією фарб у єдиній суцільній картині.

Друга модель полікультурного суспільства може виглядати як одноманітне єдине. Досягненню цілей такої моделі суспільства сприяють різноманітні доктрини «стирання граней», «стирання істотних розбіжностей», «створення монолітного суспільства» й таке інше. Важко не погодитись, що така цілісність безперспективна, оскільки, як правило, супроводжується жорстким придушенням унікальної розмаїтості різноманітних етнічних, регіональних, місцевих та інших особливостей. Основним принципом керівництва й життєдіяльності такої цілісності виступає тоталітаризм. При цьому стратегічним принципом у такому суспільстві є теорія «плавильного казана», при якому переплавляються й перемелюються всі національні культури. Образно таке полікультурне суспільство асоціюється із сірою одноманітністю. Таке суспільство вже не може класифікуватись як полікультурне, воно втрачає частину своєї життєвих сил і потенційних можливостей, які з необхідністю забезпечуються його внутрішньою різноманітністю.

Третя модель полікультурного суспільства може виглядати як різноманітно-розчленоване. У такому суспільстві основним керівним принципом є «розділяй і пануй». Цю модель характеризує роз'єднаність і хаос, де всі етнічні утворення та їхні культури відособлені й не контактують».

Виокремивши моделі, дослідниця подає своє визначення: «Полікультурне суспільство складна система, що об'єднує людей різноманітних національностей з усією сукупністю їхньої взаємодії й взаємозалежності». На нашу думку, в цій дефініції втрачається та принципова відмінність між пасивним полікультурним середовищем і активним, свідомим і толерантним полікультурним суспільством, яку ми вище описали.

Найближчим до такого нашого розуміння полікультурного суспільства є визначення, яке надають автори навчального посібника «Громадянська освіта» для учнів 11-х класів загальноосвітніх навчальних закладів. Вони пишуть, що полікультурне суспільство «…складається з різних культур, етнонаціональних та релігійних груп, між цими групами існують сталі дружні зв'язки і відкриті відносини, які передбачають рівноправність, толерантність, взаємоповагу і визнання рівноцінності кожної з них».

Думається, що говорити про полікультурне суспільство можна лише на одному з виокремлених нами рівнів на рівні окремої нації-держави, населення якої складається з представників різних етносів, релігій, конфесій тощо. Адже сам термін «суспільство» позначає соціальну систему найвищого ступеню самодостатності систему, що виникає внаслідок поєднання особистісних потреб із суспільними. На нашу думку, ця характеристика самодостатності досягається лише в межах окремої країни, яка має автономну державно-управлінську підсистему і певним чином обмежене громадянське суспільство.

Якщо ж ми говоримо про простори різних рівнів: регіону, світової спільноти тощо правомірно використовувати лише термін «полікультурне середовище».

полікультурний особистість багатомовність соціалізація

Размещено на Allbest.ru