Громадянське суспільство як атрибутивна умова соціального оптимуму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Громадянське суспільство як атрибутивна умова соціального оптимуму

Грица Ю.І.

На підставі проведеного аналізу наукових джерел вважаємо, що більшість досліджень спрямовані на стан розвитку окремих інститутів громадянського суспільства чи національних утворень, тому ретельнішого аналізу вимагає взаємодія соціального оптимуму та громадянської сфер суспільного розвитку.

Громадянське суспільство виникає там і тоді, де і коли інститут держави вже не в змозі ефективно виконувати функції арбітра і регламенту суспільних відносин, де визріли передумови громадянського компромісу і світоглядного плюралізму, де сформувалась сукупність соціальних інститутів, котрі володіють власним функціональним статусом і спроможні здійснювати рівноправний діалог з державою, бути його противагою в абсолютній більшості аспектів соціального буття, стримувати державний монополізм і ставати на заваді перетворенню держави із системи забезпечення розвитку суспільства в систему самозабезпечення як основного телеологічного пріоритету і преференції.

У правовому демократичному просторі громадянське суспільство є величиною первинною, а інститут держави похідний від нього. З цього приводу Ю.Габермас зазначав: «Для сучасної держави конститутивними є дві ознаки: втілений у постаті володаря суверенітет державної влади, а також розмежування держави та суспільства, при якому індивідам надається необхідний мінімум свобод. Ці права підданого перетворюються в результаті зміни суверенітету володаря народним суверенітетом на права людини і громадянина, тобто на ліберальні й політичні громадянські права. Демократична конституційна держава є таким порядком, якого хоче сам народ і який легітимізується за допомогою його свободи» [I.e. 164].

У 80-х роках XX століття у західній суспільній науці домінуючих ознак набула теза про те, що громадянське суспільство є особливою, відмінною від держави сферою соціуму. Цієї точки зору притримуються представники різних ідейно-світоглядних орієнтацій, хоча в процесі конкретизації змісту предметної сфери вони багато в чому виявляють розбіжності один з одним. Зокрема, Е.Гелнер вважає, що громадянське суспільство є сукупністю різних неурядових інститутів, які є достатньо сильними, аби бути противагою державі. Воно виконує роль арбітра між основними групами інтересів, стримує прагнення до домінування і атомізації суспільства [3,с. 15].

На думку Дж.Кіна, громадянське суспільство є складним і динамічним ансамблем неурядових інститутів, котрим притаманна тенденція до саморефлексії, саморефлексійності і ненасильності, які перебувають по відношенню до інститутів державної влади в стані контролюючих і противажних органів (на кшталт розділених гілок влади); держава ж при цьому охороняє законом громадянське суспільство. Таким чином, інститути громадянського суспільства і держави є взаємозалежними елементами соціальної системи.

На переконання Р.Фоссаера, громадянське суспільство складається з недержавних організацій, асоціацій, профспілок, церкви і т.ін. За певних умов до її складу можна віднести громадські організації, політичні партії, поліцію та армію. Партії та громадські організації мають подвійну (янусоподібну) природу, оскільки вони можуть належати одночасно і до громадянського суспільства, і до держави. В такій інтерпретації громадянське суспільство є потенційним носієм державності, воно може конкурувати з державою щонайменше в сфері організації і управління суспільством.

Деякі дослідники (зокрема, Е.Арато та Д.Коген) наполягають на доцільності розмежування економічного, політичного та громадянського суспільства. Підмурівком економічного суспільства вони відрекомендовують форми власності й суто економічні об'єднання; політичне суспільство грунтується на виборчому праві й політичних партіях, громадянське на праві вільного спілкування, громадянських об'єднаннях і асоціаціях.

Американський соціолог Дж.Александер відрекомендовує громадянське суспільство «сферою людської солідарності». Його співвітчизник М.Уолцер - «простором непримусової людської асоціації», а німецький філософ Ю.Габермас «публічною сферою суспільної взаємодії» і «життєвим світом людини». За версією Дж. Александера, громадянське суспільство це незалежна сфера суспільного життя, в якій формуються і реалізуються індивідуальні права і обов'язки. Таке середовище соціальної солідарності охоплює три основних рівні: практичний рівень людських відносин, інституційний та культурно-цивілізаційний.

Основи такого розуміння громадянського суспільства заклав Т.Парсонс, який звернув увагу на соціальну солідарність як важливий аспект функціонування сучасного суспільства. Він назвав середовище розширеної солідарності «соцієгальною сферою». Це поняття структурно і змістовно є найбільш близьким до громадянського суспільства.

Ф.Шміттер витлумачує громадянське суспільство системою самоорганізованих посередницьких груп, які, по-перше, відносно незалежні як від органів державної влади, так і від недержавних структур виробництва, подруге, спроможні планувати і здійснювати колективні акції по захисту своїх інтересів, по-третє, не прагнуть підмінити собою ні державні структури, ні приватних виробників, ні політичні партії, ні політику в цілому, по-четверте, діють у межах правових норм [5,с. 16].

У завершеному вигляді ідея громадянського суспільства сформувалися лише в XVII столітті. На думку Дж.Александера, розвиток громадянського суспільства на рівні ідеї та її практичного втілення пройшов три еволюційні стадії, котрі були названі «громадянським суспільством-І, II, III. Громадянське суспільство-І охоплює період із середині XVII по першу половину XIX століть. Його основні положенні були сформульовані Т.Гоббсом, Дж.Локком, Ш.Монтеск'є, Г.Гегелем, А. де Токвілем та іншими мислителями.

Йдеться насамперед про договірну концепцію громадянського суспільства. Згідно з теоретичною конструкцією Т.Гоббса, в результаті суспільного договору громадяни делегують частину своїх прав державним органам, на які покладається функція забезпечення миру, порядку й добробуту громадян. Т.Гоббс увів термін «громадянське суспільства», яке ним ототожнювалося з державою. Для нього громадянське суспільство було насамперед добровільним об'єднанням індивідуальностей, котрим притаманні високі людські якості.

Заперечуючи тезу Т.Гоббса про абсолютний характер державної влади, Дж.JIokk наполягав, що основним обов'язком держави, яка виникла на основі «договору» є дотримання «природного права», захист свобод і приватної власності громадян. У праці «Два трактати про правління» Дж.Локк, реагуючи на застереження Т.Гоббса про природний стан як війну всіх проти всіх, стверджує, що такий стан є перехідним і з часом має набути більш досконалого функціонального вигляду у форматі громадянського суспільства.

У «Двох трактатах про правління» Дж.Локк пояснював, що первісним договором між людьми є саме громадянське суспільство, з якого народжується держава як апарат влади та інші соціальні інституції. За наполяганням ДжЛокка, суспільство не лише може, а й зобов'язане контролювати владу: якщо влада не виконує обов'язків, передбачених укладених договором, то народ має такий договір скасувати і влаштувати своєрідний «конкурс» на укладання наступного ефективного для громадянського суспільства і взаємовигідного як для суспільства, так і для держави договору.

Ш.Монтеск'є детально змалював механізми обмеження влади правом, аби упередити виродження владних спокус у деспотію. Він наголошував, що лише інститут громадянського суспільства себто суспільні групи, наділені правами й повноваженнями, які дозволяють їм відстоювати власні інтереси і брати активну участь у суспільному житті можуть ефективно контролювати дотримання владою прав соціуму.

Ш.Монтеск'є концептуалізував необхідність поділу гілок влади, запропонував механізм стримувань і противаг. Він дещо перебільшував можливості законодавчого впливу на суспільну дійсність, стверджуючи, що ідеальним законам до снаги забезпечити ідеальний буттєвий формат суспільства. Ж.Ж.Руссо відрекомендовував громадянське суспільство соціумом, в якому громадяни користуються своїми правами безпосередньо, а не через представницькі інститути. Т.Пейн визначав його галуззю самореалізації приватних інтересів громадян.

І.Кант був одним з творців концепції правової держави і громадянського суспільства. Він наполягав, що лише загальна воля народу може вважатися легітимним джерелом законів у правовій державі. На його переконання, у правовому суспільстві свобода постає правом підкорятися лише тим законам, зі справедливістю яких індивід згоден і добровільно дотримуватися яких він узяв на себе зобов'язання.

Для Г.Гегеля громадянське суспільство є проміжною (між сім'єю та державою) формою людської спільноти, яка забезпечує життєдіяльність суспільства і реалізацію громадянських прав. Це передовсім система потреб, котра базується на приватній власності, свободі й рівності людей. Згідно з Г.Гегелем, визначальною складовою громадянського суспільства є індивід, який зможе задовольнити свої потреби лише перебуваючи у певних відносинах з іншими людьми, з колективом, із суспільством. Одна з ключових тез Г.Гегеля сформульована так: «У громадянському суспільстві кожен для себе мета, всі інші для нього ніхто. Однак без відносин з іншими індивід не може досягти реалізації всього обсягу своїх потреб» [2.С.227]. Принциповим аспектом вчення Г.Гегеля є та обставина, що громадянське суспільство розглядалося ним як конгломерат окремих осіб, груп, соціальних прошарків та інститутів, взаємодія яких регулюється цивільним правом і перебуває в безпосередній залежності від державних інститутів.

В основу концепції громадянського суспільства Г.Гегеля покладена еволюція форм людського співжиття. Г.Гегель відрекомендовував елементами громадянського суспільства сім'ю і соціальні стани (ремісників, землеробів, фабрикантів, торговців тощо), які утворюють дві підвалини суспільства. Чернь як паразитуюча маса випадає зі структури громадянського суспільства, однак фактично залишається в його межах. Відстоюючи тезу про недопущення будь-яких форм суспільного паразитування і утриманства, Г.Гегель часто згадував приклад Афін, в яких діяв закон, котрий зобов'язував кожного громадянина регулярно звітувати, на які кошти він живе.

В цілому ж Г.Гегель наполягав на приматі держави над громадянським суспільством, оскільки держава є суспільством в його єдності. Крім того, лише утримуючи громадянське суспільство в підвладному стані, держава може забезпечити його свободу. Якщо громадянське суспільство репрезентує приватні інтереси, то держава загальний інтерес. При зіткненні приватних та загальних інтересів перевагу отримує загальний інтерес.

Згідно з концепцією Дж.Кіна, «починаючи з кінця XVIII століття, розгорталася історія диспутів про філософсько-нормативне значення громадянського суспільства. Деякі мислителі (Дж.Фостер, Т.Пейн) вважали громадянське суспільство земним втіленням Богом даного природного права. Інші інтерпретували цю концепцію в рамках теорії історії, яка передбачає, що громадянське суспільство є або однією з актуалізацій етичної ідеї, вищого Розуму, який прокладає собі дорогу в реальний світ (Гегель), або ж (як вважали марксисти) воно є лише епізодом розвитку модерного класового буржуазного суспільства. Дехто (наприклад, Еміль Дюркгейм у праці «Німеччина понад усе: німецька ментальність і війна») трактував громадянське суспільство як спонтанний вираз «братерства й любові» цінностей, які лише вибірково можуть узгоджуватися з механізмами організуючої солідарності, що існують в індустріальному суспільстві. Були також мислителі (керовані консервативною пошаною до традиції), які трактували громадянське суспільство як звичаєвий, історично обумовлений набір інституцій, котрий хоч і вважається винаходом модерного світу, але обмежується у своєму існуванні лише деякими регіонами і немає жодної мета-історичної гарантії, що таке явище успішно існуватиме й надалі» [4,с.57].

Громадянське суспільство - хронологічно обмежене періодом від середини XIX й до другої половини XX століть. Упродовж цього століття виразних ознак набули негативні тенденції на кшталт соціальних антагонізмів та загострення класової боротьби. Відбувся спад інтересу до зазначеної проблематики. He в останню чергу він зумовлений втручанням держави і тоталітарних режимів у сферу приватного життя громадян. Як результат концепція громадянського суспільства втратила свою популярність і теоретико-концептуальну привабливість.

Започаткування громадянського суспільства - ІІІ відносять до 80-х років XX століття. Цей період ознаменувався підвищенням зацікавленості до зазначеної проблематики. Акцент багатьох досліджень змістився у сферу переходу від авторитаризму (тоталітаризму) до демократії, до проблем і перспектив громадянського суспільства.

У структурному сенсі громадянське суспільство являє собою діалектичну єдність чотирьох основних сфер: соціальної (в особі насамперед середнього класу); економічної передовсім відносини власності; політичної взаємини, що виникають у процесі задоволення політичних свобод та інтересів шляхом участі громадян у рухах, асоціаціях, партіях тощо; духовної віддзеркалення процесів функціонування й розвитку громадянського суспільства в суспільній та індивідуальній свідомості у вигляді наукових теорій, концепцій і у формі буденної свідомості, життєвого досвіду і традицій.

З точки зору соціальної структури громадянському суспільству притаманна багатоманітність соціальних груп і прошарків. При цьому соціальною базою громадянського суспільства, як правило, слугує середній клас. Соціальне підґрунтя громадянського суспільства утворює динамічна соціальна структура, якій притаманний поступальний розвиток і самовдосконалення. Соціальна сфера громадянського суспільства складається з таких компонентів, як суспільні організації і рухи, недержавні ЗМІ, інші організаційно оформлені й неоформлені об'єднання та органи самоуправління, створені з метою виявлення, формування і скерування суспільної думки на задоволення інтересів і потреб членів як громадянського суспільства, так і соціуму в цілому.

В політичному сенсі формою існування громадянського суспільства вважається демократія зокрема, у вигляді механізмів виборів, розподілу функцій влади, примату права і т.ін. Політичною основою громадянського суспільства здебільшого відрекомендовують демократичну правову державу, котра забезпечує кожному громадянинові можливість брати участь у державних і громадських справах. У державі такого типу неприпустима дискримінація за політичними, релігійними, тендерними, національно-етнічними та іншими ознаками. Характерною рисою такої держави є можливість вільного самовизначення суб'єкта щодо світоглядних та духовних пріоритетів, гарантії життя і безпеки індивіда, всебічний захист прав і свобод людини тощо.

У духовному розумінні громадянське суспільство характеризується плюралізмом ідей і думок, толерантністю, критичним ставлення до дійсності, гуманістичними та раціоналістичними світоглядними преференціями. Духовна сфера громадянського суспільства передбачає свободу думки, совісті, слова, наукових, творчих та інших об'єднань, котрим притаманна самостійність і незалежність від державних структур. Характерною ознакою духовного життя громадянського суспільства вважається високий розвиток освіти, культури, науки, мистецтва, індивідуальний вибір духовних цінностей, пріоритетів і преференцій. Культурно-політичний плюралізм сприяє реалізації духовних потреб і інтересів людей, стає важливим фактором розвитку і вдосконалення громадянського суспільства.

В економічному відношенні громадянське суспільство є системою ринкового типу, вибудованою на підставі приватної власності. В економічній сфері його структурними елементами є недержавні підприємства: акціонерні товариства, орендні колективи, асоціації кооперативів та інші добровільні об'єднання громадян в галузі господарської діяльності, які створюються з особистої ініціативи.

В епоху Просвітництва громадянське суспільство інтерпретувалося спільнотою вільних приватних власників, незалежних від політичного регулювання і державного втручання. Ключовим суспільним інститутом Вольтер відрекомендовував приватну власність. На його думку, право приватної власності є природним, бо воно відповідає самій природі речей і людського буття. Вольтер також підкреслював тісний взаємозв'язок між продуктивністю праці та приватною власністю, зауважуючи, що власник земельного наділу обробляє власну землю значно краще, ніж чужу. Дух власності нарощує, подвоює сили людини, тож не дивно, що на себе і свою сім'ю кожен працює з більшими зусиллями і задоволенням, ніж на хазяїна.

Історично та онтологічно з індивідуалізмом пов'язані такі атрибути громадянського суспільства, як економічна незалежність індивідів та взаємозумовлена нею повага до приватної власності. Йдеться про наявність засобів для повноцінного життя, достатніх для того, аби людина не почувалася залежною від милості влади. Природно, що носієм цінностей громадянського суспільства є насамперед середній клас представники малого бізнесу та інтелігенція.

Втім, середній клас як сукупність вільних власників-виробників є не лише соціальною, а й економічною основою громадянського суспільства. Практика розвинених країн світу доводить, що міцний середній клас виробляє товари і надає послуги, які складають значну частину валового внутрішнього продукту. Знищення цього класу має своїм наслідком економічний занепад суспільства і держави (про це свідчить, наприклад сумнозвісна практика боротьби радянської влади з «куркулями» та «непманами»). Такий факт свідчить про необхідність формування громадянського суспільства і надання державної підтримки, створюючи режим «найбільшого сприяння» малим, середнім підприємствам, громадянам-підприємцям, фермерам, які складають середній клас.

Доволі поширеним є уявлення, згідно з яким онтологічною основою громадянського суспільства виступає ринок та відносини в його межах. Що ж стосується онтологічного фундаменту держави, то він формується на підставі політики та зумовлених нею відносин. Згідно з цим підходом буттєвий статус-кво громадянина суспільства є власність в гранично широкому сенсі цього слова свобода в її правовій інтерпретації. Ледве не аксіоматичного статусу набула теза про відносини ринкового характеру (різноманітні форми власності, особливо приватної) як економічну основу громадянського суспільства. Логіка цього підходу полягає в тому, що наявність власності спонукає громадянина до ділової і громадянської активності, слугує гарантією свободи й особистісного суверенітету.

Втім, економічний чинник не варто фетишизувати. Досліджуючи корелятивні паралелі економічної сфери та громадянського суспільства крізь призму причинно-наслідкових зв'язків і детермінізму, Р.Патнем дійшов до висновку, що не стільки економік формує громадянське суспільство, скільки громадянське суспільство формує економіку. Більше того, громадянське суспільство визначає економічні особливості навіть в більшій мірі, ніж економіка.

Ще одним критерієм існування громадянського суспільства є індивідуалізм як повага до свободи й гідності індивіда, зумовлена не стільки правовими гарантіями, скільки вірою кожного індивіда в себе і свої можливості. Громадянське суспільство передбачає активну участь індивіда в суспільному житті, у розв'язанні власних та всезагальних проблем. Така участь неможлива без впевненості в себе і без віри в успіх. В основі індивідуалізму лежить формування поваги як до себе, так і до інших. Це сприяє взаємній довірі та формуванню почуття відповідальності не лише за власне життя, а й за буттєві перспективи своєї сім'ї, міста, країни.

Структури громадянського суспільства відрізняються тим, що вони відкриті для всіх (за винятком спеціалізованих підрозділів, які об'єднують людей щодо вузькопрофільних проблем). Це означає, що кожен може в будь-який момент без бюрократичних труднощів перестати бути їхнім членом. Для громадянського суспільства надзвичайно важливо, наскільки індивіди можуть себе організувати, скерувати свої зусилля на допомогу собі та іншим.

Європейська цивілізація генерувала широкий діапазон способів публічного дискурсу. Засоби масової інформації посідають в ньому істотні, але не домінуючі позиції. Історія Європи знає повчальний досвід французьких кафе, англійських клубів, ірландських пабів, німецьких пивних, у яких відбувався не лише обмін думками, а й генерувалася суспільна думка щодо ключових аспектів функціонування і розвитку соціуму. Йдеться про місця зустрічі людей зі спільними інтересами, діапазон яких може бути практично безмежним: бари при футбольних клубах, театральні кафе, ресторани, шинки, чайхани, шашличні тощо.

Публічне обговорення неможливе за відсутності толерантності та безперешкодного оприлюднення інформації. Саме плюралізм інтерактивного обміну робить можливим взаємовигідне співіснування різних цінностей, інтересів і потреб. Ці протиріччя можуть породжувати соціальні конфлікти, але прозорість дискурсу в абсолютній більшості випадків призводить до безболісного їх розв'язання, знаходження шляхів балансу, узгодження інтересів.

Громадянське суспільство не потребує зовнішніх виправдань. Воно живиться за рахунок власної енергії. Такий спосіб організації соціального буття слід визнати найбільш досконалим, оскільки він стимулює розквіт здібностей кожного індивіда і реалізацію потенціалу суспільства в цілому. Відсутність же соціальної активності громадянина негативно позначаються на ефективності суспільних реформ і на темпах розвитку громадянського суспільства. Таким чином, громадянське суспільство є не просто одним з елементів сучасного соціуму, а необхідною умовою і ключовою атрибутивною ознакою його оптимуму, досконалого функціонування в усіх сферах життєдіяльності.

Список використаних джерел

соціальний оптимум громадянський суспільний

1. Габермас Ю. Залучення іншого: студії з політичної теорії // Перекл. з нім. А. Дахній, наук. ред. Б.Поляруш. Львів: Астролябія, 2006. 524 с.

2. Гегель Г.В.Ф. Философия права. Пер. с нем.: Ред. и сост. Д.А. Керимов и B.C. Нерсесянц. М. : Мысль, 1990. 524 с.

3. Геллнер Е. Условия свободы. Гражданское общество и его исторические соперники. М. : Ad Marginem, 1995.

4. Кін Дж. Громадянське суспільство. Старі образи, нове бачення / Пер. з англ. Олександр Гриценко; Літ. ред. О.Гриценко. К. : К.І.С., 2000. 192 с.

5. Шмиттер Ф. Размышления о гражданском обществе и консолидации демократии / Политические исследования. 1996. №5.

Размещено на Allbest.ru