Етномаргінальна субкультура (спроба соціологічного аналізу)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Етномаргінальна субкультура (спроба соціологічного аналізу)

Звернемося до детальнішого аналізу того, що у нашому дослідженні позначається дефініцією «ціннісні орієнтації». Цінності російський соціолог А.І. Кравченко пояснює через їх тісний взаємозв'язок з потребами. «Потреба стан живої істоти, який відображає її залежність від того, що складає умови її існування» [19, с.64]. Відтак, цінністю для людини є все те, що є умовою її існування, тобто здатне задовольнити її біологічні, соціальні і духовні потреби, без чого вона не може відтворювати себе як біологічний організм і соціальна істота. Отже, потреби та цінності складають своєрідний комплекс. В онтологічному аспекті їх буття здійснюється у формі своєрідного континіуму. Потреби визначають природу цінностей, той або той їх зміст. У свою чергу ті або ті цінності є формами виявлення потреб. Американський психолог Абрахам Маслоу встановив, що потреби людини існують у формі своєрідної ієрархії. Нижній рівень цієї ієрархії складають потреби фізіологічні і екзистенціальні. Своєрідну проміжну ланку соціальні та престижу, а найвищу духовні. Відповідно і цінності ієрархизуються аналогічним чином. Отже, ціннісні орієнтації тут розуміються як «Прийняті особистістю соціальні цінності, що мають значення цілей життя та основних засобів їх досягнення, які є найважливішим чинником, регулювання, детермінації, мотивації особистості і її поведінки.» [20, с.225]. А, це означає, що ставлення до тих або тих сутностей суспільного життя як інструментів задоволення вітальних, соціальних і духовних потреб, себто орієнтація на них як на певні цінності і тлумачиться у цій розвідці як ціннісна орієнтація.

Потреби-цінності нижчого рівня, тобто фізіологічні, для усіх без винятку індивідів залишаються незмінними. Будь-яка людина безвідносно до своєї раси, вірування, тендерної чи професійної тощо приналежності однаково потребує для свого біологічного відтворення їжі, води, сну, певного температурного режиму і таке інше. Що ж до цінностей соціальних то, вони є величиною динамічною. Соціальні цінності змінюються як у процесі життя окремої людини (наприклад, вікова переоцінка цінностей, духовні кризи в творчості видатних митців, науковців), так і суспільства в цілому. Це означає, що у процесі історичного буття соціокультурної системи одні із іманентних їй соціальних цінностей можуть втрачати своє значення, нівелюватися, а інші, навпаки, з'являтися, актуалізуватися, нарощувати свій потенціал. Іншими словами, як об'єктивне соціальне явище система соціальних норм і ціннісних орієнтацій еволюціонує у темпоральному вимірі. Еволюція нормативно-ціннісної системи відбувається не інакше яку контексті суспільного життя людини, через її взаємозв'язки, взаємодії з іншими людьми. Кожен окремий індивід, у процесі соціалізації інтерналізує систему ціннісних орієнтацій і таким чином стає її носієм. Задоволення одних приводить до появи нових соціальних цінностей, зміни змісту нормативно-ціннісної системи. Пояснюється це тим, що одні із ціннісних орієнтацій поступово втрачають свою функціональність, перестають задовольняти нові потреби, натомість з'являються інші, ті що їх задовольняють.

До безумовних цінностей будь-якої етносоціокультурної системи слід віднести: а) Вітчизну, б) етнічну автентичність (самосвідомість), в) етнічну культуру в цілому і зокрема мову. Проаналізуємо кожен із цих елементів детальніше.

Для будь-якого етносу значення сакрального має культивована і таким чином освоєна, присвоєна ним територія, земля предків. Проте Вітчизна це не тільки і не настільки земля де народився, сформувався певний етнос. Це місце героїчних вчинків його кращих синів і доньок, це могили предків, символи створеної ними держави, це щось дійсно священне, щось таке, що змушує людей жертвувати заради Вітчизни власним життям. Цим терміном позначається своєрідна духовна сила, яка, за словами відомого поета, навіть «дим Вітчизни» робить для нас солодким і приємним. Поняття «Вітчизна» і «держава» тут розглядаються як близькі, але не тотожні. Ступінь сакральності Вітчизни порівняно з державою є набагато вищим. Держава це інструмент, який забезпечує задоволення потреби в суверенності, самобутності, самодостатності Вітчизни, інструмент, що виконує функцію захисту Вітчизни, інструмент що створює оптимальні можливості фізичного і духовного існування того чи того етносу.

Другою із найвищих духовних цінностей етносу є його етнічна автентичність. Під етнічною автентичністю тут розуміється усвідомлена тим або тим етносом його відмінність від інших етнічних утворень, здатність до стійкого відтворення цієї відмінності. Етнічна автентичність це непереборна воля до збереження, захисту своєї етнічної самобутності. Це потенціал протидії будь-якому втручанню із зовні, незбориме прагнення до самостійного оцінювання своєї власної історії, своїх національних героїв і антигероїв тощо.

Нарешті, до цінностей кожної етносоціокультурної системи безумовно слід віднести і мову, культуру в ширшому аспекті. Через поняття закріплені в мові людина пізнає, оцінює, перетворює не тільки світ, що її оточує, але і саму себе. Мова є засобом, своєрідним інструментом здійснення ідентифікації та самоідентифікації етносів. Мова своєрідне підгрунтя світобачення. Саме через мову ми засвоюємо поняття, в змісті яких містяться характеристики добра і зла, справедливості і несправедливості, прекрасного і потворного. шляхетного і ницого. У мові містяться виміри як природного так і соціокультурного середовища нашого існування.

Попередньо уже зазначалося, що будь-яка цілеспрямована трансформація етносоціокультурної системи, закономірно означає, що певні перетворення відбуваються і у змісті кожної із названих вище ціннісних орієнтацій, адже вони є елементами структури етносоціокультурної системи. Тобто, зміст названих вище цінностей змінюється, у певному розумінні рухається від стану позначеному як вихідний, тобто такий, який мав місце на початок процесу перетворення, до тієї сукупності характеристик, яка вважається цільовою, якою перетворення має завершитися. Відтак, якщо вихідний зміст ціннісних орієнтацій через цілеспрямоване перетворення зазнав деяких змін, став іншим але не набув проектованих суб'єктом трансформаційних дій вимірів, то цілком слушно буде вважати, що названі ціннісні орієнтації, а відтак і етносоціокультурна система в цілому знаходиться в маргінальному стані. Тобто, ціннісні орієнтації можуть виконувати функцію емпірично фіксованого індикатора за яким з контексту етносоціокультурної структури суспільства вирізняється етномаргінальна соціальна спільність.

Таким чином, для того щоб довести, або заперечити наявність в українській етнічній соціокультурній системі етномаргінальної субкультури, потрібно зафіксувати наявність чи відсутність у ньому таких ціннісних орієнтацій, зміст яких мав би проміжний між українською і неукраїнською етнічними культурами характер. Тобто, за емпірично фіксованими ознаками з української етнічної суперкультури потрібно вирізнити специфічну етнічну субкультуру, яка містить у своїй структурі такі ціннісні орієнтації, за якими для цієї групи етнічних українців суверенність української держави, самобутність історії українського етносу, його мова, культура в цілому тощо по суті не є цінностями. Тобто, по суті є цінностями, що мають нейтральне чи негативне значення. Хоча представники цієї спільності можливо і ототожнюють себе з українським етносом, однак за критерієм духовних цінностей вони ідентифікуються з цінностями іншого не українського етносу. Тут важливо підкреслити що автор має на увазі не ту спільноту людей (у складі етнічних українців), які, наприклад, знають і розмовляють двома чи більшою кількістю (українською і неукраїнськими) мовами, а ту, в якій до української мови, української етнічної культури тощо ставляться як до чогось упослідженого, меншовартісного, такого, чим можна нехтувати, ту, для якої українськість не є будь-якою цінністю.

Формат статті не дозволяє здійснити вичленування, розлогого аналізу усіх тих форм, через які виявляється етномаргінальна субкультура. Тому у цій розвідці автор пропонує фіксувати наявність в українській етнічній суперкультурі, етномаргінальної етносоціокультурної системи через аналіз ставлення до мови як до певної цінності. В українській етнічній суперкультурі українська мова є однією із найвищих духовних цінностей тим, що беззастережно можна віднести до категорії «сакральне». А тому декларування себе українцем і одночасне упослідження, паплюження цієї цінності, відверте нехтування знанням української мови, відраза до неї, тобто орієнтація на мову того етносу з яким індивід ідентифікує себе, як на негативну цінність цілком виправдано можна розглядати як форму виявлення етномаргінальної субкультури.

Етномаргінальна субкультура і, отже, етномаргінальна соціальна спільність формувалися в структурі українського етносу через процес його цілеспрямованої, жорстокої, почасти кривавої русифікації. Підгрунтям ствердженню того, що саме російська етносоціокультурна система стала основним чинником формування в структурі української етнічної суперкультури етномаргінальної субкультури і, відповідно, в етнічній структурі українського суспільства етномаргінальної соціальної спільності є три обставини. По-перше, те, що основна маса українських земель, а отже і найбільша частина українського етносу знаходилася під асимілюючим впливом спочатку Російської Імперії, а потім СРСР і нарешті РФ. По-друге, ці землі найдовше знаходилися під владою чужої для українців російської держави, а отже українська етнічна культура найдовше, порівняно з іншими етнічними культурами, що чинили на неї асимілюючий вплив, знаходилася під впливом саме цієї етносоціокультурної системи. По-третє, правителі саме цієї держави докладали і докладають найбільших зусиль для асиміляції як українського етносу, так і тих етнічних меншин, що проживали та проживають на теренах України.

Фактів, що підтверджують сказане у попередньому абзаці більше ніж досить. Про це, зокрема, свідчать відомі Валуєвський та Емський укази. Асиміляторську відносно до України і українців політику проводив і ЦК КПРС. Фактом, який підтверджує цю тезу, серед іншого може бути відома праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». її основним лейтмотивом є осуд автором цього доробку русифікації, що активно проводилася в Україні відносно до автохтонного і титульного етносу, яким в її державних кордонах є українці. Причому, автор названої розвідки підкреслював, що така політика, відносно до українського етносу проводиться у межах всього радянського періоду історії України. Асиміляційний етносоціокультурний тиск на Україну продовжує здійснювати і сучасна РФ. Підтвердженням цьому є і засилля російськомовної продукції в періодичних виданнях та на каналах телебачення України, і публічні заяви російських державних та релігійних діячів з претензіями на українську територію, на приєднання України до так званого «Русского мира», на приналежність України до якогось міфічного «єдиного братнього народу», мовою якого, звісно що, має бути російська, і нелегітимне перебування бази російського ЧФ в українському місті Севастополь тощо.

Отже, підкреслимо ще раз, наявність (або відсутність) в структурі української етнічної суперкультури етномаргінальної субкультури може засвідчити фіксація такої етносоціокультурної спільноти, для якої рідною є мова не того етносу, з яким вона себе декларативно ідентифікує, а своєрідна суміш, деякий гібрид російської та української мов. Духовні цінності якої одночасно частково ототожнюються і відрізняються, як від цінностей українського так і неукраїнського етносів. Ta соціальна спільність, яка генерує гібридну, наприклад, українсько-російську мову, ціннісні орієнтації, з точки зору її етнічної ідентифікації не може ототожнюватися ні з українським, ні з російським етносами. Адже, за визначенням, не можна, наприклад, ототожнювати з українським етносом групу тих людей, які хоча й називають себе українцями, але не розмовляють українською мовою тому, що вважають її меншовартісною, недосконалою для яких українська духовність, українські святині не мають значення сакрального. Цей етнічний атрибут ігнорується ними. Тобто, для них не є цінністю суверенітет української держави, історична самобутність українського народу тощо. Така спільнота людей, отже, не володіє всією сукупністю духовних атрибутів українського етносу. Звісно, що без фіксації в цієї спільноти того параметру, який є атрибутом українського етносу, її не можна ідентифікувати з цим етносом, тобто не можна ототожнювати з українською нацією. Вона приналежить до неї тільки частково, лише в окремих аспектах, наприклад, територіально чи економічно.

Специфічне становище цієї етносоціальної спільноти в етносоціальному просторі визначається тим, що будь-який етнос, і український також є певною якісною визначеністю. Якщо у процесі порівняння сукупності вимірів однієї якісної визначеності, яка є еталоном, з іншою виявляється, що порівнюваний об'єкт має тільки частину із сукупності атрибутивних параметрів еталонної якісної визначеності, то, такий об'єкт не є тотожним еталону в повному обсязі. Наприклад, порівнюваний об'єкт може бути ідентичним еталону за формою, але в інших якісних характеристиках відрізнятися від нього. Отже він тільки частково ототожнюється з еталоном.

Джерелом емпіричного матеріалу на підґрунті аналізу якого можна стверджувати, або заперечувати гіпотезу щодо наявності в українській етносоціокультурній системі етномаргінальної субкультури і відповідно спільноти, що таку субкультуру представляє, стануть результати останнього, того що відбувався у грудні 2001 року перепису населення України. В анкеті, що її заповнювали респонденти були два важливі для нашого дослідження питання. У першому із них їм пропонувалося визначитися із своєї етнічною ідентичністю. У другому, йшлося про мову, яку респондент вважав рідною. Пояснимо взаємозв'язок відповідей на ці запитання детальніше. Якщо певний індивід ідентифікує себе з якимось конкретним етносом, то цілком виправдано буде очікувати що і мова цього етносу трактуватиметься ним як рідна. Тобто, відповіді на ці два запитання повинні співпадати. Таке співпадати вказує, що респондент, так би мовити представляє собою «класичного», «чистого» представника того або того етносу, відтак етнічної культури. Однак відповіді на ці запитання можуть мати і розбіжний характер. Тобто, індивід ідентифікує себе з одним етносом, але рідною називає мову іншого етносу, не того з яким він себе ідентифікує. У цьому, другому разі приналежність респондента до того етносу з яким він себе ідентифікує може бути тільки частковою. Адже він не відповідає усім атрибутивним вимірам того етносу з яким він себе ідентифікує. Отже, якщо аналіз результатів перепису населення України виявить серед етнічних українців тих, хто ідентифікує себе з українським етносом, але рідною називає не українську, а будь-яку іншу мову, наприклад, російську то всю цю групу слід вважати маргінальною етносоціокультурною спільнотою.

Вчинений аналіз, по-перше, підтвердить або заперечить наявність в структурі українського етносу етномаргінальної соціокультурної спільності. По-друге, через підрахунок представників етномаргінальної субкультури в окремих регіонах можна буде зафіксувати загальну чисельність етномаргінальної спільноти в Україні. По-третє, можна буде визначити регіональну локалізацію етномаргінальної субкультури на теренах української держави. Звісно, якщо, по-перше, в українській етнічній суперкультурі має місце етномаргінальна субкультура і якщо, по-друге, таку субкультуру дійсно характеризує регіональна локалізація. З цією метою територія України буде поділена на три регіони: 1) Північно-Західний; 2) Центральний; 3) Південно-Східний. До Північно-Західного регіону були віднесені: Волинська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Хмельницька, Чернівецька та Чернігівська області. Центральний регіон склали: Вінницька, Київська, Кіровоградська, Полтавська, Черкаська області та в окрему стрічку винесено місто Київ. Нарешті, ПівденноСхідний регіон представляють: APK Крим, Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Миколаївська, Одеська, Харківська, Херсонська області та в окрему стрічку винесено місто Севастополь. етномаргінальний соціальний регіон субкультура

Отже, за даними державного комітету статистики України на момент перепису населення, на території країни проживали українці, чисельність яких становила 37541700 осіб, або 77,8% від загальної кількості населення. За роки, що минули від перепису населення 1989 року, чисельність українців зросла на 0,3%, збільшилася також їх питома вага серед мешканців України на 5,1 відсоткового пункта.

Друге за чисельністю місце, порівняно з титульним етносом і перше серед національних меншин посіла російська етнічна меншина, її чисельність у співставленні з переписом 1989 року зменшилася на 26,6% і нараховувала на дату перепису 8 334 100 осіб. Питома вага росіян у загальній чисельності населення зменшилася 4,8 відсоткового пункту і склала 17,3%

Загальна чисельність інших етнічних меншин, тобто не враховуючи чисельності росіян, склала 1811100 осіб. Якщо усе населення України прийняти за сто відсотків, то чисельність цієї групи складала 4,9 відсоткового пункту.

Аналіз емпіричного матеріалу буде розпочато із співставлення чисельності титульного етносу, по-перше, з найбільшою етнічною меншиною, а, по-друге, із загальною чисельністю решти етнічних меншин, що проживають у межах кожного із вичленуваних регіонів. Таким чином будуть отримані дані про чисельне співвідношення етнічних груп, що мешкають в Україні, так би мовити в «чистому вигляді». Ці дані відображають таблиці 1, 2, 3, 4.

Таблиця 1. Співвідношення етнічних груп у межах Північно-Західного регіону

Таблиця 2. Співвідношення етнічних груп у межах Центрального регіону

Таблиця 3. Співвідношення етнічних груп у межах Південно-Східного регіону

Загальне співвідношення чисельності титульного етносу з російською та іншими етнічними меншинами відображає наступна таблиця.

Таблиця 4. Співвідношення етнічних груп у трьох вирізнених регіонах

Отже, аналіз даних державного комітету статистики України показує, що в Північно-Західному регіоні титульний етнос у приблизно рівній пропорції чисельно домінує як над російською етнічною меншиною, співвідношення 24,5 до 1, так і над загальною чисельністю усіх інших етнічних меншин, співвідношення 25,1 до 1. У центральному регіоні домінування чисельності титульного етносу над російською етнічною меншиною різко зменшується і складає уже 11,7 до 1. На відміну від двох інших у цьому регіоні найбільшим є переважання чисельності титульного етносу над іншими етнічними меншинами. Цей показник складає тут 75,9 до 1. Щодо Південно-Східного регіону, то у ньому порівняно із Північно-Західним різко, більше ніжу 12 разів, зростає чисельність російської етнічної меншини. У цьому регіоні співвідношення титульного етносу відносно до російської етнічної меншини складає 2,0 до 1.

Попередньо уже відзначалося, що методика проведення всеукраїнського перепису населення передбачала відповіді на два важливі для нашого дослідження запитання. У першому респонденту пропонувалося ідентифікувати себе з тим чи тим етносом. У другому йому потрібно було вказати, яку мову він вважає рідною. Відповіді на ці запитання стали своєрідним підгрунтям для визначення критерію за яким в українському суспільстві вирізняється особлива (проміжна) етнічна субкультура. її особливість (проміжність) полягає у тому що вона ототожнюється з українською етнічною культурою і водночас не містить у своїй ціннісній структурі (серед іншого) української мови. її репрезентанти називають рідною мову того етносу, з яким вони себе не ототожнюють. Тобто, та мова, яку вони називають рідною і, мова того етносу, з яким вони себе ототожнюють, не співпадають. Цей факт і є тією ознакою за якою по-перше, явище етнічної маргінальності вирізняється в структурі української етнічної суперкультури, по-друге, етномаргінальна культура в структурі української етнічної суперкультури кваліфікується як субкультура. Кількісні характеристики тієї групи людей, які назвали себе етнічними українцями, або представниками не російської етнічної меншини, але рідною назвали російську мову в окремих областях трьох вирізнених вище регіонів відображають таблиці 5, 6, 7.

Таблиця 5. Ставлення до російської мови в областях Північно-Західного регіону

Дані з таблиці №5 засвідчують, що в Північно-Західному регіоні відсоток українців, що назвали рідною російську мову, найбільшим є в Житомирській, Сумській і Чернігівській областях. Вони безпосередньо межують з територією РФ, це очевидно і позначилося на вказаному вимірі. Практично у цих самих областях, до них додається тільки Львівська, найвищим є відсоток чисельності представників неросійських етнічних меншин, що назвали рідною мову російської меншини.

Таблиця 6. Ставлення до російської мови в областях Центрального регіону

Відсоток чисельності представників титульного етносу, що назвали рідною російську мову в областях Центрального регіону є близьким до показників Північно-Західного регіону. Особливе місце в Центральному регіоні займає місто Київ. У столиці України більше 14 відсотків етнічних українців назвали рідною мову російської етнічної меншини.

Таблиця 7. Ставлення до російської мови в областях Південно-Східного регіону

* За даними Державного комітету статистики України, мовний склад населення в м. Севастополь характеризується переважною однорідністю. 90,6% населення рідною мовою вважають російську, 6,8% українську.

В областях Південно-Східного регіону відсоток представників титульного етносу що назвали рідною російську мову набагато вищий, ніж в областях двох інших регіонів. Наприклад, в AP Крим та Донецькій області він перевищив 50%, а в Луганській майже досягнув цієї позначки.

Узагальнимо тепер дані, що характеризують ставлення до російської мови представників титульного етносу та представників інших (не російської) етнічних меншин в цілому по кожному із виокремлених регіонів. Ці дані будуть відображені в таблицях 8, 9, 10.

Таблиця 8. Оцінка російської мови, як рідної в Північно-Західному регіоні

Таблиця 9. Оцінка російської мови як рідної в Центральному регіоні

Таблиця 10. Оцінка російської мови як рідної в Південно-Східному регіоні

На підґрунті здійсненого вище аналізу буде побудовано таблицю 11, що відображає чисельність етномаргінальної групи у кожному із виокремлених регіонів

Аналіз зведеної таблиці (№11) допомагає вирізнити чисельність маргінальної етносоціокультурної спільності, що сформувалася в українському етносі в межах його історичного буття. На початок 2001 року її носіями були 6 205 790 осіб. Саме така кількість етнічних українців, та представників не російської етнічних меншин заявила, що вони ідентифікують себе або з українським етносом або з певною етнічною меншиною, але рідною назвали не мову того етносу, з яким вони себе ідентифікували, а російську мову, тобто мову того етносу, з яким вони себе не ідентифікують, отже, який є для них чужим. Такою відповіддю на ці двоє запитань представники названої групи фактично засвідчили своє становище на межі двох різних етносоціокультурних середовищ. Першим із цих середовищ є те, з яким вони себе ідентифікували, другим мову якого назвали рідною. Адже ідентифікувати себе з певним етносоціокультурним середовищем і водночас вважати мову цього середовища чужою для себе означає, по суті тільки частково належати до такого соціокультурного середовища. Аналогічно, якщо індивід, що належить до певної етнічної меншини вважає рідною мову не тієї етнічної меншини, з якою він себе ідентифікує, а мову якоїсь іншої етнічної меншини до кожного із цих соціокультурних середовищ він належить тільки частково.

Порівняння чисельності етномаргінальної групи у вичленуваних регіонах чітко вказує на те, що по-перше, найчисельнішою вона є у Південно-Східному регіоні. По-друге, чисельність етномаргінальної субкультури в українському суспільстві у просторовому вимірі зростає із Заходу на Південь і Схід. Південно-Східний регіон України, він межує з РФ, зазнавав і зазнає найпотужнішого маргіналізуючого тиску з боку Північно-Східного сусіда України. Чисельність етномаргінальної соціальної групи в абсолютних показниках тут досягла майже п'яти з половиною мільйонів чоловік. Для порівняння в Центральному регіоні цей показник не піднімається і до півмільйона, а в Північно-Західному навіть до третини мільйона. Цю ж тенденцію відображає співвідношення титульного етносу до етномаргінальної групи. У ПівнічноЗахідному регіоні України ця пропорція складає 43 до 1, в Центральному 20 до 1, а в Південно-Східному тільки 2,6 до 1.

Визначення чисельності регіональних етномаргінальних груп

Наведені вище результати аналізу емпіричних даних переконують, що у процесі історичного розвитку в українському етносі дійсно сформувалася специфічна етномаргінальна субкультура. Утворення цієї субкультури стало своєрідним епіфеноменом процесу асиміляції по-перше, автохтонного, титульного етносу і, по-друге, тих етнічних меншин що мешкають в Україні.

І на завершення доречним уявляється згадати слова В. Винниченка про те, що української історії не можна читати без брому. Історія формування та функціонування в українському суспільстві етномаргінальної соціальної спільності є яскравою ілюстрацією цього твердження. Більш ніж трьохсотлітні потуги асиміляції етнічних українців автохтонного і титульного в Україні етносу за час його перебування у складі спочатку Російської імперії, а потім СРСР стали причиною формування в українському суспільстві етномаргінальної субкультури. Названа субкультура, це зокрема доводить і здійснений аналіз, відносно до українського етносу є руйнівною силою, чинником дестабілізації і потрясінь. Без усвідомлення цього об'єктивного факту, без його неупередженого, глибокого і всебічного дослідження, без розробки комплексу заходів спрямованих на його усунення українське суспільство приречене на політичні колізії, на стагнацію, на відставання в темпах свого історичного поступу порівняно з суспільствами, в яких етномаргінальні субкультури не мають такого значного впливу на їх еволюцію.

Список використаних джерел

1. Кравченко А.И. Социология: учебное пособие для студентов высших учебных заведений. Екатеринбург: Деловая книга, 1998. - 64. с.

2. Социологический енциклопедический словарь./ Редактор-координатор Осипов Г.В. М.: Норма, 1998. - 225 с.

Размещено на Allbest.ru