Занепад афективної культури у суспільстві споживання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Занепад афективної культури у суспільстві споживання

Сайтарли Л.A.

Якщо ще у другій половині XX століття особливої уваги приділяли вивченню «пристрастей», їх історичній ґенезі, то сучасну наукову думку все менше хвилює питання «як фабрикуються ідеали» (Ніцше), а також стан цінностей відносин у ту чи іншу історичну епоху. Головна мета багатьох соціокультурних досліджень сучасності - «смерть» почуттів, апатія або так названа «емоційна анемія» (Рісмен), яка охоплює майже всі верстви сучасного суспільства.

Все частішають висловлювання про те, що історичні експлікації афективної культури Західної Європи свідчать, не так про розвиток трансцендентального почуття (почуття прекрасного, гумору, емоційні прихильності тощо), як про його виснаження та руйнацію: «Наша пристрасть здеградувала і змушує нас деградувати. Вона так само стосується міфу про Трістана, як алкоголізм божественного сп'яніння, яке оспівували арабські містики» [4,с.222].

«Суспільство усереднилося та демократизувалося. Однак вирівнювання у колективі зазвичай відбувається за нижньою межею. Дещо виявилося втрачено невідворотно, щезло назавжди... Te, що виявилося нами втрачено, можна б будо визначити як аристократизм людського духу, як вектор найвищих проявів людської природи... на зміну величі людського духу приходить велич людського нюху» [1,с.50]. «Докори сумління більше не непокоять учасників конфліктів; вдячність, некомунікабельність, прискіпливість поступилися апатії; самий зв'язок між суб'єктами виявився непотрібним. Після відмови від цінностей та соціальних інститутів, згідно ж цієї логіки, ставлення до чужого «Я» набуває змін. Моє «Я» вже не перебуває у пеклі, заселеному чужими «Я», які є суперниками або зневажаються мною; все зводиться нанівець без зайвого галасу та без причини в пустелі задушливої автономії та нейтральності» [З, с.76].

Духове зубожіння постмодерністських філософських текстів, у яких відобразилася майже вся концептуально-ідейна спадщина психоаналізу, його «генітальне мислення» (Фуко) є рефлексією існуючої, переважно, прагматично-гедоністичної системи цінностей. Який би історичний чинник не поставав визначальним стосовно конституювання почуття - аскетична мораль християнства чи мінезанг, абсолютистські політичні режими, які виробили рафіновані поведінкові взірці, історичний процес етичного та естетичного розвитку соціальної культури навряд чи підлягає сумнівам. Між тим, у суспільстві сучасного типу у почуттєвій сфері спостерігається послаблення трансцендентальної здатності конституювання «чистих» смислів або цінностей поряд із посиленням зворотної тенденції - тоталітаризму байдужості. Дієвим залишається лише етикетний формалізм, за яким може критися, як апатія, так і притихла мирська злість. Поряд із поступовою атрофією моральних почуттів ми також втрачаємо їх піднесену естетику.

Головним антропологічним концептом на тлі сучасних соціокультурних теорій постає поняття нарцисизму. Представники сучасної американської філософії, наприклад, наполягають на домінуванні гедоністичного нарцисизму як однієї з останніх стадій західноєвропейського індивідуалізму. Такими є Kp. Леша, зокрема «Культура нарцисизму», П.Меріна - «Новий нарцисизм» та ін. Свою повну згоду з американськими дослідниками висловлюють і французькі постмодерністи. Так, у праці «Історія сексуальності. Турбота про себе», Мішель Фуко наполягає на принциповій несумісності багатьох форм індивідуалізму в межах єдиної західноєвропейської культури. Індивідуалістична установка насправді експлікована у різні модальності. У ті, чи інші часи під індивідуалізмом розуміли: «по-перше, індивідуалістичну позицію, яка наділяла індивідуума у його неповторності абсолютною цінністю та, яка приписувала йому визначену міру залежності від групи, до якої він належав, або інститутів, у залежності від яких він перебував; наступне, підвищену оцінку приватного життя - інакше кажучи, те значення, яке надають сімейним відносинам, формам домашнього господарства та сфері патримоніальних інтересів; нарешті, інтенсивність ставлення до себе, внутрішніх зв'язків із самим собою, або тих форм, в котрих індивідуум повинен сприймати себе як об'єкт пізнання для того, щоб трансформувавшись виправитися, здійснити очищення і тим самим спастись» [5,с.50]. Ні давньоримський індивідуалізм, ні аскетичне чернецтво, про які розповідає Фуко, не мають нічого спільного зі «схильністю до розпусти та егоїстичним самомилуванням», «насолодою індивідуальною неповторністю» [5,с.51], культом самозваблення, якими, цілковито слушно наділяється сучасний індивідуалізм.

Справді, як феномен європейської культури, як її відмінна риса, індивідуалізм стверджувався під безпосереднім впливом християнського персоналізму (вчення про особистісне спасіння). Проте жодна з попередніх форм індивідуалізму не нанесла такої смертельної шкоди соціальності, не призвела до такої нечуваної соціальної дисперсії, як його сучасна гедоністична форма, яка ґрунтується на беззастережному закликові всіх та кожного до безмежної насолоди. Культ індивідуальності, розчинений у численних практиках насолоди собою, перевищив будь-які історичні форми ствердження індивідуальності у її неповторній цінності.

Нарцисичний індивідуалізм як поширена стратегія у консуматорному суспільстві демонструє відторгнення традиційних соціальних цінностей: «... високі ідеали перетворюються на пародію, оскільки не здатні зробити хоча б якийсь внесок. Під впливом гедоністичних та нарцисичних цінностей підвалини суспільства втрачають ті чесноти, які були закладені в основу буття ще у першій половині XX ст. (заощадливість, доброчесність, професійна добросовісність, самопожертва, працелюбство, пунктуальність, авторитетність) викликають не повагу, а скоріше посмішку: ніби відголоски водевілів, дещо укрите мохом та потішне» [3,с.236].

Перефразувавши відомого іспанського філософа Х. Ортега-і-Гассета можна говорити про процес «дегуманізації» соціальних почуттів особистості соціальних почуттів - душевні прихильності та чесноти опинилися під загрозою зникнення, як і наша здатність відчувати радість з приводу присутності Іншого. Хіба не це утворює афективну субстанцію соціального буття? Натомість сьогодні спостерігається панування почуттєвої байдужості, «нездатність сприймати предмети та людей»: «нездатність відчувати та переживати - такий кінцевий підсумок десубстанціалізації, яка вказує на справжню причину стресу, що вразив нарцисів - душевну пустелю» [3,с.116]; «усюди спостерігається втрата інтересу до життя, люди неспроможні відчувати душевні пориви; усюди таке ж притуплювання почуттів, таке ж занурення у себе, яке є властиве нарцисам. Соціальні інститути втрачають свій емоційний заряд; все, на кшталт сміху, намагається пригладити себе, підсолодити» [3,с.213--214].

Пригадуються вислів сучасного філософа Михайла Блюменкранца: «Звичайно, безпека та зручність існування - речі, які є далеко не зайві, однак сам по собі рівень життя ще не гарантує його якості: інтенсивності та глибини наших почуттів, думок та переживань, отже усього того, що робить її яскравою та наповненою. І щасливий власник казкових скарбів іноді відчуває себе не халіфом із «Тисячі та однієї ночі», а багатостраждальним Іовом. Наскільки безмежна його можливість мати, настільки мізерна його здатність бути» [1,с.60].

Пануюча в нарцисичному суспільстві апатія може бути обумовленою, як ідеологією споживання, «коли людині не залишають іншої альтернативи, окрім любові до себе, самоінвестиції по соціально приписаним правилам» [2,с.211], так і душевною млявістю, яка живиться імперативом чистої насолоди: «He надавати міжособистісним стосункам великого значення, не почувати себе уразливим, виробити у себе нечутливість до емоцій, жити самотнім. Страх бути ошуканим, невгамовних пристрастей призводить до того, що Kp. Леш називає the flight from feeling (уникнення почуття). Цей процес добре відслідковується, як в захисті особистого життя, так й у відокремленні сексу від почуття, на що орієнтовані усі «прогресивні» ідеології. Проповідуючи cool sex (спокійний секс) та вільні стосунки, засуджуючи ревнощі та почуття власності, люди, по суті, «упорядковують» секс, очищують його від усілякої емоційного навантаження та викликають у себе стан індиферентності, байдужості з метою захиститися від любовних розчарувань та власних захоплень, які можуть похитнути душевну рівновагу. Сексуальна свобода, фемінізм та порнографія спрямовані до єдиної мети: створити перешкоди перед емоціями та утримувати людей від міцних прихильностей. Ми спостерігаємо завершення сентиментальної культури, кінець happy end, кінець мелодрамам та виникнення «прохолодної культури», де кожен живе нібито у бункері байдужості, захишрний від власних та чужих пристрастей» [3,с.117].

Сучасний нарцис вже не переймається Іншим в екзистенціальному сенсі. «Тривожне буття» Сартра та Хайдегера йому вже не зрозуміле. До чого цей розпач з приводу самоти, адже у прихильностях з боку оточуючих вже не має потреби. Здавалося, цей новий надраціональний індивідуалізм вже давно подолав комплекси дитинства, або, всупереч аргументам Фройда, він зумів залишити їх в минулому.

Показово, що Фелікс Гваттарі, наприклад, надає перевагу шизофренії (у філософському сенсі цього поняття), аніж неврозу або параної. Як він сам висловлюється: «не скиглити з приводу відсутності любові та визнання» та одночасно відчувати глибоку відразу до будь-яких проявів насилля, пам'ятаючи про Ніцше: «церкви, армії, держави - який із цих псів бажає здохнути?».

На байдужості сучасного нарциса на фоні повної емоційної злиденності наполягає і Жиль Ліповецькі, коли він розповідає про досить поширену серед молодих людей звичку відсторонюватися від зовнішнього світу, наприклад, за допомогою музики у навушниках: «Наша цивілізація, як недавно зазначила газета «Монд» народила покоління «глухих»... У світі виникає нова хвиля байдужості, яке супроводжується навіть екстазом самомилуванням; сьогодні нарцис шаленіє (курсив авт,), оточений підсилюючими колонками або одівши навушники, задовольняючи себе у такий спосіб» [3,с. 115]. Для доведення «смерті» старої культури чеснот та почуттів, постмодерністи використовують поняття «симулякру» та симуляції.

Що таке симуляція почуттів? Це насамперед їх субстанційна деградація, «обезкровлення» - гра у любов, наприклад, у відвертість, у турботу тощо: «Кріпак чи традиційний слуга за феодальних часів прислужують від душі, без мислених обмовок. Натомість система постає вже у стані повної кризи у Свіфта у його «Інструкціях домашнім слугам», де ті утворюють суспільство для себе, цілковито поєднане по краям із суспільством господарів, суспільство паразитарне та цинічне, пародійне та саркастичне. Це - моральний крах спільноти відданих слуг: він завершується страшним лицемірством, родом прихованої, тайної класової боротьби, безсоромної взаємної експлуатації господарів та слуг під прикриттям системи цінностей, котра формально не змінилася. Сьогодні цінності демократичні. Відси витікає нездоланна суперечність на рівні «послуг», практика яких непримирима із формальною рівністю людей. Єдиний вихід - поширення соціальної Гри... Соціальна гра в людські стосунки у бюрократичному суспільстві відмінна від страшного лицемірства слуг Свіфта. Вона являє собою гігантську модель «симуляції» відсутньої взаємності. Для неї є характерною не прихованість, а функціональна симуляція» [2, с.208].

У метафізичному трактаті «Симулякр та антична філософія» Ж.Дельоз, наприклад, міркуватиме про симуляцію як про відмінну властивість постмодерної епохи у цілому. На думку автора, симулякр постає фундаментальною структурою новосформованого «псевдо буття», а згідно з Дельозом - хибним претендентом, який досягає бажаного результату за допомогою не духовних чи інтелектуальних зусиль, а через брехню, інсинуації, агресію, прикидання, хитрість тощо. Дельоз нагадує про те, що ще «божественний» Платон передбачав можливість існування такої «сутності», яка б складала суцільну протилежність чистоті чистого прообразу (ейдосу), яка подібна до нього лише ззовні, залишаючись абсолютно відмінною від нього зі середини.

Симулякр - демон сучасності, який пронизує усі пори суспільного буття та культури, знищуючи людську «духовність» та її «внутрішній світ» вона зводить душу нанівець, засмічуючи її сміттям брутальності та цинізму. Симуляція почуттів - також відома стратегія СМІ, які за допомогою нескінченного тиражування сентиментальності, або навпаки - жорстокості здійснюють вагомий внесок у поширення апатії.

Проте симуляція почуття це не лише їх постійна віртуалізація на екранах, яка викликає у глядача нудоту та відразу, це також повсюдне панування у сфері сучасних послуг «слащаве» прикидання - «містика турботи» (Бодрійяр), гармонійно співіснуюча з «культом інтимності» (Ліповецькі). Для того, щоб підкреслити штучність прояву почуття у суспільстві споживання, у якому люди стрімголов летять у прірву споживання одне одним, Бодийяр, наприклад, доволі вдало застосовує поняття «інституційної посмішки» - «знака людського тепла». При цьому автор стверджує, що безперервний процес «виробництва» турботи, посмішок, та тепла зовсім не елімінує об'єктивної істини «суспільних відносин, якою є конкуренція, соціальна дистанція, «поширення абстрактної мінової вартості у самому середовищі повсякденних та особистісних стосунків» [2,с.207].

Сучасна система інституційної турботи неминуче породжує жорстку субординацію у стосунках, байдужість, або агресію. Ця суперечність у суспільстві послуг, це стимуляційне «викривлення відчувається повсюди, служба викривлена і ніби застигла унаслідок агресивності, сарказму, невимушеного гумору (чорного), усюди запропоновані послуги, люб'язність спритно поєднуються із обманом та пародією...» [2,с.207]. І Бодрійяр, і Липовецькі описують ще один чуттєвий симулякр сучасності - ілюзію інтимності (відвертості). Автори часто апелюють до запропонованого Рісменом «культу відвертості», який по суті, витісняє несумісні з «поширенням функціональних відносин» [2,с.219] традиційну чемність та етикет.

Насправді відвертість як спосіб демократизації відносин, нівелювання станової дистанції така ж симуляція, як й інституційна посмішка. Це ще один шлях щодо розквіту цинізму, соціальної апатії та нахабного егоцентризму: «.... закликаючи до безпосередності та відвертості, покладаючи на свого ближнього тягар особистих переживань, ми перестаємо тримати дистанцію, яка є необхідною для поваги приватного життя інших: вторгнення в інтимні сфери тиранічне та «нечемне». Ввічливість - це позиція, яка захищає моє «Я» від інших людей і в той самий час дозволяє вступити у спілкування з ними. Носіння маски - сама суть ввічливості... Навпаки, там, де панує непристойність інтимності, жива спільнота тріщить по швам, і людські стосунки стають «деструктивними» [3,с. 101].

Така змодельована відвертість, можливо і являє собою ще один спосіб сублімації агресивності, «виховання» утихомиреної особистості: «Говоріть що завгодно, тільки рукам волі не давайте. Більше того, саме цей вільний обмін думками, навіть якщо він супроводжується словесними зіткненнями, сприяє відмові від фізичного насильства: надмірне використання ненормативної лексики і відповідно відраза до фізичного насилля, а не до його підміни, «пси-стриптиз виявляється інструментом соціального контрою та утихомирення» [3,с. 102].

Нарцисизм, гедонізм, симуляція та апатія - головні атрибути соціуму сучасного типу, які постають похідними від універсальної ціннісної установки - споживання. Саме культ споживання та споживацька поведінка підживлюють нарцисизм, породжують симуляцію культури, отже сприяють «замиренню» соціально значущих пристрастей.

Таким чином, афективна стадія розвитку соціальної культури, як і попередня культура доброчесності не уникнула структурної деградації: за щезанням «культури чеснот» відбувається поступове забуття культури манер та афективних цінностей. Причину занепаду соціальної культури як здатності створювати та підтримувати конструктивні спільноти ймовірно варто шукати у деградації емоційної потреби в «іншому», поза якою стійкий соціальний зв'язок ускладнюється.

Якщо у традиційних культурах інституціональними механізмами інтерналізації цінностей поставали родина та релігійна спільнота (церква), то соціальний habitues або ordo amoris людини постіндустріальної доби зумовлюють інші форми «суспільної параної». Культура все менше створює продукти, котрі не мають мінової вартості, тобто її нормативне поле визначається переважно економічною доцільністю. Звідси продовження формалізації та безликості (структурної симуляції) соціальної культури постає невідворотнім.

Інша істотна відмінність сучасної ліберально-комунікативної моделі соціальної культури на відміну від її попередніх форм полягає у її підкресленому гуманізмі, котрий, як доводять філософи-постмодерністи, постає продуктом розвитку капіталістичної системи виробництва та споживання, що не потребу є репресії у модальності кривавого терору. У докапіталістичних формаціях соціальна культура обмежувала, стримувала та пригнічувала потяги для примусу людей до праці та заради збереження спільноти як невід'ємної умови їх співіснування - родини, шлюбу, держави, через що уся поведінкова культура до індустріальних суспільств - від ритуалу до емоційних паттернів була пов'язана із цінностями спільноти та соціальними цінностями.

На перший погляд, соціальна культура в умовах суспільства споживання вироджується у глобальний комерційний проект, який породжує у людині лише ті потреби та бажання, які корелюють зі «казковим» світом товарів та розваг. Контроль над особистістю все більше здійснюється за допомогою «приголомшливого рівня життя» (Маркузе), поряд із яким минувші цінності ще продовжують існувати, однак вже у віртуальній та симулятивній іпостасях.

Адже, як слушно зауважив В.Райх: «швидкість зміни ідеології нижча від швидкості змін економічного базису». Сучасне суспільство є переважно «тенетами тужливих відносин» (Бодрійяр), або суспільством апатичних суб'єктів, які живуть в умовах нарцисичної дисперсії. Справді, аскетичні ідеали та старі моральні цінності, які відтворювалися інституціями родини та церкви у суспільстві споживання втратили свою функціональну вартість та призначення. Tому головне питання полягає саме у неспроможності віднайти альтернативні у відношення до застарілих інституцій суспільні механізми, котрі були б здатні ефективно протистояти агресії постіндустріального капіталізму, що перетворює у товар абсолютно усе, враховуючи пристрасті та душу.

Якщо у сфері міжстатевих стосунків спостерігається небезпечне для соціальності зведення їх до геніальних функцій під егідою оргастичної моралі, різноманітних експериментів сексуального самовираження - того, що Бодрійяр називає «проституйованою культурою», то ця свобода, ймовірно, закінчується цією сферою. Більше того, процес інволюції традиційних патріархальних інституцій нібито засвідчує про остаточне вивільнення з під пут «едипового закону».

Між тим, більшість сучасних суспільств, які обрали шлях руйнівного надспоживання остаточно не позбулися цього символу «колективного фантазму» (Гваттарі). Повсюдне поширення «фалічного обмінного стандарту» (Бодрійяр) свідчить про непохитність чоловічого дискурсу та про сміхотворність феміністичних проектів. І стосовно визначення соціального статусу в умовах розмивання соціальних ролей, і «на рівні сучасної реклами увесь час існує сегрегація двох моделей, чоловічої та жіночої, ієрархічний пережиток чоловічої зверхності, відносно якої цей «кастрований чоловік» (Фройд), тобто «жінка залишається приладдям, яке панує на вторинним приладдям - домашніми речами» [2,с. 129].

Поспішний метафізичний редукціонізм відомих постмодерністських проектів (абсолютизація споживання та симуляції, наприклад) не спроможний спростувати реальність дисциплінарного суспільства у постіндустріальну епоху, із її, здавалося б неподільно пануючою гедоністичною ідеологією. Сучасне суспільство «мертвої соціальності» підтримується низкою інституцій, які системно готують людину виключно до майбутньої функціональності.

Водночас гедоністичний нарцисизм та тоталітаризм споживанням є домінуючими характеристиками посткапіталістичної формації. Натомість, ні нарцисизм, ні споживання не є граничними детермінантами соціального руйнування. Вони є лише наслідком руйнівних процесів, що відбуваються на рівні традиційних соціальних інституцій, опосередкованих нечуваною експансією комерційного та фінансового капіталізму у всі пори соціального та індивідуального тіла.

В межах усієї сучасної системи «потоку абстрактних кількостей» (Гваттарі) індивідуум перетворюється на об'єкт здирництва заради стійкості усієї банківської системи кредитування, наприклад. Проте у такій стійкості, зацікавлений, як «здирник», так і його «жертва», оскільки така система дозволяє споживати те, що вона фактично ще не заробила, що в решті решт, як слушно зауважив Бодрійяр, заперечує класичним законам економіки.

Бодрійяр має рацію також і тоді, коли мовить про вимушений нарцисизм, про «примус до насолоди», який у декотрому сенсі також постає репресією, однак суцільно автономною щодо нормативної культури. Постмодерністи мають рацію, коли стверджують про те, що сучасний виробничий процес не зацікавлений в стійкій фіксації лібідо на об'єкті, оскільки розрахований переважно на марнотратне споживання.

Уся посткапіталістична економіка перекидає закони політекономії догори дном: вироблене сьогодні виробляється не з метою отримати споживацьку вартість або мати по можливості щільний продукт, воно вироблено з метою його смерті, прискорення якої дорівнює тільки інфляції цін. Лише цього одного достатньо для того, щоб поставити під сумнів питання про «раціональність» постулатів всякої економічної науки щодо корисності, потреб тощо. Система виробництва живе за рахунок цього знищення, цього прорахованого, постійного «самогубства»: суспільство споживання реалізує прагнення речей, проте воно ще більше потребує їх руйнування.

Таким чином, наголошує Бодрійяр, марнотратне споживання на височайшому рівні складає частину суспільства та споживається тією ж мірою, що і невгамовна судорожна потреба в речах. Ми маємо вирізняти таке марнотратство (тобто марнотратство у суспільстві споживання) як символічний акт витрат, як ритуал свята та екзальтовану форму соціалізації.

Бодрійяр переконаний, що сьогодні праця є не так виробничою, як від- творювальною, симулятивною. Симулятивна праця виробляє призначення до праці як установку усього суспільства, яке вже не знає чи хочеться йому Ui_lOCb виробляти. Завдання посткапіталістичної формації полягає у тому, щоб постійно заохочувати людину до споживання, «організовувати» у її свідомості «нестачу в надмірності товарів та послуг» (Маркузе). Ta сама споживацька модель відтворюється у сфері міжособистісних стосунків.

Нарцисичний гедонізм є неминучим наслідком постіндустріальної системи економіки, котра «конституює» любов до комфорту та насолоди. І жодного аскетизму та самообмеження. Навпаки, аскетизм та духовні ідеали є найзапекліші вороги капіталізму, як і особистість, яка сповідує інші цінності, аніж цінності споживання та насолоди. Адже аскеза, наприклад, дисциплінує людину, отже нівелює в ній інфернальні пристрасті - досить важливе джерело надприбутків. Якщо у попередніх кастових та жорстко стратифікованих суспільствах бажання «мас» підлягали обмеженням, то у персоналізованому суспільстві рівних свобод така межа подолана тоталітаризмом виробництва та споживання.

Цінності насолоди та нарцисизму (нарцисичного лібідо), ціннісний еклектизм, які нав'язуються засобами масової комунікації, панують неподільно, що призводить до перенасичення, «переїдання» беззмістовних, по суті, відносин, а потім - до цинізму та апатії. Саме тому емоційна байдужість або «анемія почуттів» постають не менш небезпечними для функціонування та відтворення соціальної культури, поряд із деструктивністю. Ситуація, коли до «добра та зла безсоромно байдужі» (Бердяев) народжує призводить до моральної та психологічної деградації суспільства, з досить негативними, та часом, вкрай негативними соціальними наслідками. Безперервна трансляція нарцисизму у споживацькому змаганні також сприяє тому, що емоційні структури все більше обростають психічним змістом: у структурі емоцій домінує афективне свавілля - пристрасть до привласнення, ревнощі, ненависть, заздрість тощо.

Таким чином, руйнація афективних взірців далеко не свідчить про повне «замирення почуттів». Якщо не відбувається ідеалізації (сублімації) афекту, то сценарій формування особистості може відбуватися, або у напрямку емоційно-соціальної байдужості в межах афективного самоконтролю, або в бік демонічних пристрастей, «темних бісів», копирсання яких може бути викликаним, не так «нарцисизмом смерті», як неврозом нестачі, манією визнання в модусі престижу.

афективний соціум індивідуалізм цінність

Список використаних джерел

1. Блюменкранц М. Современное общество как общество риска / М.Блюмен- кранц // Вопросы философии. - М. - 2007. - № 1. - С.47-61.

2. Бодрийяр Ж. Общество потребления. Его мифы и структуры / Ж.Бодрийяр; [пер. с фр., послесл. и примеч. Е.А. Самарской] - М.: Культурная революция, - 2006 - 269 с.

3. Липовецки Ж.Эра пустоты. Эссе о современном индивидуализме / Ж.Липовецки; [пер. с фр. В.В. Кузнецова]. - СПб.: Владимир Даль, 2001. - 331 с.

4. Ружмон Дені, де. Любов та західна культура / Д.Ружмон; [пер. з фр. Я. Тарасюк] - Львів: Літопис, 2000. - 304 с.

5. Фуко М. История сексуальности III: Забота о себе [Електронний ресурс] / М.Фуко,- Киев: Дух и литература, 1998. - Режим доступу: http://lib.ru/ CU LTU RE/FU KO/fukosex.txt

Размещено на Allbest.ru