Засоби подолання неадекватних проявів соціальної активності в незрілому громадянському суспільстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Засоби подолання неадекватних проявів соціальної активності в незрілому громадянському суспільстві

Процеси оновлення та розвитку суспільства неможливі, якщо до них не залучити основну масу населення, якщо соціальна активність має низький рівень, якщо відсутній розвиток іі нових нетрадиційних форм. Однак ця потреба суспільства нині не задовольняється. Існує суперечність між необхідністю розвитку творчої активності та реальним станом активності мас, між цією потребою та деструктивними, негативними і дестабілізуючими факторами прояву активності.

При цьому зазначимо, що визначальним чинником соціальної активності громадян країн Європи й США, можна стверджувати, що визначальним для них є тип культури, а не рівень розвитку економіки чи демократії. Однак, аналізуючи проблему низької соціальної активності українців, вчені наголошують на тому, що причиною цього є саме низький рівень розвитку демократії і громадянського суспільства в Україні. В. Вербець вважає, що повільні темпи розвитку суспільства та злам колишньої ідеологічної системи спричиняють формування в масовій свідомості настановлення не пов'язувати реалізацію своїх інтересів із жодним громадським рухом, політичною партією, об'єднанням та іншими соціальними інституціями [I.e. 150-162].

За рівнем активності громадян європейські країни можна поділити на дві групи: в одній більшість належить до певної громадської організації, а в іншій більшість пасивна. До першої групи належать скандинавські країни, Голландія та західна частина Німеччини, а до другої країни Південної (Італія, Іспанія) та Східної (балканські та пострадянські країни) Європи. В США рівень активності громадян традиційно високий. Соціальна активність українців, можна припустити, в даному контексті близька до рівня соціальної активності громадян країн Східної Європи. Соціальна активність тут вважається традиційно низькою і, очевидно, це зумовлено особливостями процесу історичного розвитку цих країн у XX столітті, зокрема спільним перебуванням під впливом радянської ідеології.

Науковці, журналісти та політологи трактують причини пасивності особистості в громадянському суспільстві різними причинами. Дехто вважає, що причина дуже проста: мовляв, за останні роки всі звикли до оплачених масових акцій, відтак іти на вулицю маніфестувати безплатно (ще й узимку) ніхто не хоче.

Скажімо, київська молодь влаштувала 22 січня 2010 p., у День злуки на мосту Патона символічну «ходу єднання двох берегів Дніпра», а минулого літа, попри відпустки, чимало велосипедистів зібралося на пікети під столичним управлінням міліції та Київською міськдержадміністрацією.

Утім, навряд чи це єдина причина соціально-політичної пасивності. Інша причина відсутність політичних сил та лідерів, яким би довіряли значні групи людей.

Ще гіршим проявом є вияв неадекватної соціальної активності (брудногкндлярський активізм, політиканство, показово-релігійний активізм тощо).

Одним із неадекватних проявів соціальної активності є показово-релігійний активізм. На сьогоднішній день точиться особливо багато суперечок. Сперечаються представники релігійних громад, юристи, релігієзнавці. Чи повинна релігія бути традиційною? Чи може вважатись релігією «щось» новітнє, реформоване та модернізоване? Невже для когось не скінчилися «біблійні часи»? Які цінності мають переважати в суспільстві традицій, які віками згуртовували людей у народи, чи прагнення окремих персон до власної свободи, необмеженої навіть традиціями й правами інших громадян? Але ж точаться не так обґрунтовані дискусії, як спроби на підставі жонглювання «толерантністю», «свободою совісті» та «демократією» навіювати пересічним громадянам стерті уявлення про те, що таке «релігійність» та чим насправді мають займатися релігійні організації. Щоб глибше розібратись у складній проблемі показово-релігійного активізму, відношення людей до сумнівних релігійних організацій та засобів їх покарання звернемося до соціологічного дослідження, що було проведено в Інституті соціальної та політичної психології АПН України на тему «Ставлення громадян до релігії та до поширення «нетрадиційних релігій» (опитано 2000 респондентів в усіх адміністративно-територіальних регіонах України).

Оцінюючи ступінь своєї релігійності, половина респондентів заявили, що вважають себе релігійною людиною, близько третини не визначилися в цьому, і менш як п'ята частина відповіли негативно. Отже, в українському суспільстві переважає усвідомлення своєї причетності до релігійної віри.

Отримані результати свідчать про загалом високий рівень в суспільстві свідомого визнання громадянами своєї релігійності та значне переважання свідомих прихильників православної віри (63,5%). Істотним є той факт, що більшість православних вірян вважають себе православними без належності до певної церкви чи патріархату. Щодо чинників, завдяки яким може формуватись цей загал, припустимо вважати відчутну розмитість відчуття конфесійної належності. Наслідком цього є світоглядно-психологічні підстави для залучення частини вірян до мало поширених і «нетрадиційних» церков за умови відповідного впливу. Імовірним є те, що відмова від конфесійної самоідентифікації може бути наслідком, по-перше, усвідомлення її очевидної другорядності порівняно з причетністю до самої православної віри; по-друге, усвідомлення штучності підбурюваного державною владою розколу серед православних та протест проти цих дій; по-третє, прагнення уникнути втягування разом з певними «патріархатами» в заборонені законом та не притаманні віруючим політичні авантюри. Досить показовим є і те, що з тим чи іншим «патріархатом» пов'язують себе однакові частки православних вірян. Без сумніву, ці показники відображають не співвідношення кількості їх свідомих прибічників, а радше ступінь втягування вірян у політичне протистояння «патріархатів».

Що ж до поширеності «нетрадиційних» вірувань у середовищі опитаних громадян, то 62,6% зазначають, що різною мірою обізнані з членами таких організацій. З них 20,2% визнали, що досить добре знайомі з такими особами, ще 6,5% зазначили, що мають їх у своєму найближчому оточенні. Водночас 2,2% респондентів вважають себе членами «нетрадиційних релігійних організацій».

Як засвідчує опитування, у суспільстві помітно переважає негативне ставлення до факту участі співгромадян у діяльності нетрадиційних релігійних організацій. Частка тих, хто ставиться до цього цілком поблажливо, є відносно невеликою. Найменш прихильними до подібних утворень є особи старшого віку та пенсіонери, а порівняно частіше схвалюють їх жителі західних областей (крім Галичини) та Донбасу.

Щодо мотивації негативного ставлення до «нетрадиційних релігійних організацій», респонденти посилаються на те, що їм особисто відомі факти того, що з вини таких організацій люди втрачали своє майно та гроші (14,8%), їхньому психічному здоров'ю було завдано шкоди (13,5%), діти відмовлялися від спілкування з батьками (10,2%), розпадалися подружні пари (9,4%), руйнувалися дружні стосунки (8,6%), залишалися без освіти або професії (3,5%). За таких умов бездіяльність держави у захисті прав людей та контролю за діяльністю організацій, яким вона надала статус релігійних, є неприйнятною для суспільства.

Наведені відомості свідчать про те, що ці «організації» у масі своїй орієнтовані переважно на привласнення майна та коштів громадян. Наприклад, 42,9% вважають, що головна мета створення нової релігійної організації одержання прибутку. Що стосується інших зазначених респондентами видів шкоди, то вони можуть бути наслідком та одночасно свідченням того, що привласнення відбувається з застосуванням технологій прихованого контролю свідомості. Тому 67,3% опитуваних згодні з тим, що «деякі релігійні організації використовують специфічні засоби впливу з метою залучити та утримати людей», а 63,9% певні того, що «використання досягнень сучасної психології дає змогу непомітно впливати на великі маси людей». 72% респондентів свідомі того, що «у кримінальному законодавстві треба встановити спеціальну відповідальність за шахрайство в релігійній сфері». З тим, що «не слід надавати офіційної підтримки новим релігійнім організаціям в Україні, адже на Заході вони відомі за судовими процесами через те, що завдали громадянам фізичної і психічної шкоди», згодні 57,7% опитаних, а 50,7% проти того, що «нетрадиційним церквам» треба надати час, щоб вони могли вписатись у нашу культуру».

На запитання «Чи можна сказати, що на вас самих чинили подібний негативний вплив?» респонденти визнають факт «намагання осіб, причетних до таких організацій, змінити їхні особисті переконання» (24,7%), та «намагання залучити їх до такої організації» (13,4%). Наші співвітчизники вважають такі дії суттєвим зазіханням на власну безпеку, що може свідчити про високий рівень самоповаги та усвідомлення необхідності забезпечення психологічної недоторканності. З приводу цього 57,8% опитуваних вважають, що потрібна «державна служба охорони інформаційно-психологічної безпеки особи та суспільства».

Тільки 1,1% респондентів обізнані щодо спроб впливати без їхнього відома на дітей з боку осіб, що пропагують «нетрадиційні релігійні вчення». Так 60,7% респондентів впевнені, що такі особи не мають навіть права працювати в школі з учнями.

В оцінці дій «релігійних організацій» як протиправних опитувані насамперед зважають на порушення громадської моралі, використання неповнолітніх, загрозу життю і здоров'ю людей. На запитання «За які, на ваш погляд, дії або заклики релігійну організацію слід заборонити в судовому порядку?» отримано відповіді: використання в ритуалах дій сексуального характеру 44,9%; залучення до організації неповнолітніх 34,0%; агресивні або принизливі висловлювання на адресу інших релігій 30,9%; заборона вдаватися до медичної допомоги 28,7%; вимоги виконувати тільки розпорядження лідерів організації 25,2%; заклики ігнорувати громадське життя -19,1%; втручання в політику 15,3%. Тільки 14,2% вважають що таких заборон не повинно бути.

Таким чином, пересічні громадяни усвідомлюють, що в країні, користуючись наданим державою пільговим статусом «релігійних» існують та діють організації, які насправді не є релігійними, а лише застосовують різноманітну релігійну атрибутику, ставлячи перед собою комерційно-політичні цілі, яких досягають із застосуванням сучасних технологій прихованого психологічного насильства. Як результат, в українському суспільстві загалом переважає цілком свідоме помірно негативне ставлення до «нетрадиційних» релігій.

Людина з широкою ерудицією, високим рівнем критичності мислення та особистісної зрілості може адекватно оцінити якість релігійної організації та наслідки перебування в ній. На жаль, таких не надто багато серед співвітчизників. На основі узагальнення практики психологічної допомоги жертвам тоталітарних культів можна стверджувати: до «групи ризику» щодо впливу деструктивних тоталітарних організацій релігійного спрямування належать: «агресивні» (особи з надмірною конфліктністю), «авторитарні» (особи, що мають підвищені запити у сфері владних відносин), «депривовані» (особи, які зазнали значних поневірянь у дитинстві або зазнають їх і тепер), «інфантильні» (соціально та психологічно незрілі особи), «тривожні» (люди з підвищеною схильністю до переживань і хвилювань). За підсумками дослідження, «група ризику» стосовно потрапляння під деструктивний вплив налічує близько 40% загалу. Майже половина дорослого населення. Цього факту не можна ігнорувати. Люди потребують захисту.

За висновками дослідників, громадська думка вимагає реагування на ситуацію, що склалася. Люди потребують законодавчого та практичного захисту від психологічного насильства, деструктивного впливу. Безсистемна політика держави в релігійній сфері дезорієнтує громадян та сприяє подальшому руйнуванню національних традицій та уяви про «релігійність». Суспільство чекає на позитивні зміни у цій сфері [2].

Наступним проявом неадекватного прояву соціальної активності є політиканство, що являє собою діяльність безпринципного пілітичного діяча політикана, використання нечесних засобів для досягнення будь-яких особистих цілей, демагогія, інтриганство, ігнорування інтересів мас, авантюризм [3].

Слід віддати політичній еліті України належне: за часи незалежності зроблено чимало. Українська держава відбулася в усіх формальних вимірах: незалежність, суверенітет і недоторканість кордонів України визнані світовою спільнотою; країна стала рівноправним членом багатьох міжнародних об'єднань та організацій, укладені угоди про співробітництво з ЄС і НАТО.

Конституція України проголосила нашу державу правовою, соціальною, демократичною. Є здобутки в трансформації економіки та впровадженні її ринкових засад: завершується процес приватизації, створено клас крупних власників, закладені основи середнього та малого підприємництва, формується ринкова інфраструктура в банківській, фінансовій та інших сферах економіки, впроваджена і протягом останніх років є стабільною національна валюта.

Але високою виявилася соціальна ціна здобутого. За даними опитувань Центру Разумкова, переважна більшість громадян засвідчують, що в Україні не дотримуються права, гарантовані Конституцією право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (90% опитаних); на охорону здоров'я (81%); на повагу гідності людини (79%); на працю та можливість цією працею заробляти на життя (79%); право на соціальний захист (78%) та інші фундаментальні права.

В Україні не відбулася зміна «критичної маси» політичної еліти. Серед осіб, які протягом 1991-2003 рр. призначалися на найбільш впливові посади в системі влади (прем'єр, віце-прем'єр, секретар Ради національної безпеки і оборони, глава адміністрації Президента), вихідці з партійної, радянської, господарської і комсомольської номенклатури радянських часів становлять 73%, а серед осіб, які з 1995 р. займали (або займають) посади голів обласних державних адміністрацій майже 80%. Що стосується її бюрократичної складової, то, за даними Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД), 52% та 46% керівного складу місцевих і центральних органів влади України, відповідно, перебували на державній службі ще за радянських часів.

Ti ж дані НІСД свідчать дві третини української еліти (в т.ч. політичної) становлять особи, старші 50 років. Майже 87% походять із сільської місцевості або невеликих міст, що за укладом життя мало відрізняються від сіл. Будучи вихідцями із сіл і невеликих міст, еліта є носієм традиційної культури, яка, поряд із позитивними для сучасного урбанізованого суспільства рисами, містить і трайбалізм «схильність до культурної і суспільно-політичної племінної відокремленості», тобто містечковості, клановості та кумівства. Ця еліта потребує компенсації суспільного невизнання (і власних комплексів) через набуття зовнішніх, формальних ознак елітарності: відзнак, нагород, наукових ступенів і звань, купівлю «шляхетних» титулів. Ознакою респектабельності сучасної політичної еліти стала також її показова релігійність, яка не призводить до піднесення моралі.

Ще однією складовою політичної еліти України стали представники «нової буржуазії». Для неї українська державність була винятково бізнес-проектом, можливістю участі в приватизації національного надбання, про патріотизм не йшлося. Відчутним був у формуванні нової еліти і кримінальний чинник.

Як наслідок склалася «гримуча суміш», симбіоз двох моралей: старої, компартійної, з її принципом схиляння перед вищими і зневагою до нижчих, та авантюрної моралі «нової буржуазії» з її зневагою до закону та навіть політиканство.

Своєю поведінкою проголошуючи високоморальні цінності і одночасно їх порушуючи правляча політична еліта України розбещує суспільство, що призводить до корозії моральних цінностей. Люди, особливо молоді, починають думати, що досягти «елітарних» позицій в суспільстві можна, лише не обмежуючи себе нормами моралі. За даними опитувань, вже зараз 11% молоді визнають, що на них норми моралі не поширюються, 21% ігнорують закон, 25% вважають, що рівень і якість освіти в житті не має значення, головне - мати багатих батьків, родичів чи «своїх людей» у владі чи комерційних структурах. Отже, серед молоді існує стійка тенденція до зниження морального порогу, і якщо вона збережеться, то жити в аморальній державі може стати нормою.

Причина суспільної неефективності сучасної української політичної еліти не у відсутності знань і вмінь, а в тому, що вона не має потреби брати до уваги інтереси суспільства. Така потреба може диктуватися або моральними засадами еліти, або механізмами її політичної відповідальності, або тиском громадянського суспільства. Мораль колишньої номенклатури та нової буржуазії такої чесноти, як служіння суспільству, не передбачає, а двох останніх чинників в Україні поки що немає.

Політична еліта, яка представляє інтереси фінансово-промислових груп, насамперед, крупних, поставлена перед питанням: як гарантувати недоторканність бізнесу і власності як від переділу, так і надмірного втручання влади? Частина бізнес-еліти розуміє переваги правових гарантій над силовими і готова «грати за правилами», а політичної еліти готова встановити ці правила.

Спостерігається також, хоч і слабка, але постійна тенденція до омолодження політичної еліти. До неї поступово інтегрується молодь, яка отримала освіту за кордоном, поділяє демократичні цінності, готова і здатна сприяти їх утвердженню в Україні.

Водночас влада дедалі меншою мірою гарантує досягнення винятково власних цілей політичної еліти. Про це свідчить та обставина, що правлячій еліті доводиться дедалі більших (у т.ч. фінансових) зусиль докладати для забезпечення потрібних результатів виборів і певного разу може з'ясуватися, що результати не варті понесених витрат. Окремі представники політичної еліти, як правлячої, так і опозиційної, починають розуміти, що перегравати опонента у певному сенсі вигідніше не за рахунок підкупу колег і електорату та купівлі «брудних технологій», а за рахунок підвищення добробуту громадян [4].

Розвиток суспільства, зокрема, політичний, економічний, культурний, визначається наявністю, рівнем, структурою і спрямованістю політичної еліти. До критеріїв ефективної діяльності політичних еліт відносять: досягнутий рівень прогресу та добробуту свого народу, політичну стабільність, національну безпеку, оптимальне співвідношення між громадянським суспільством та державою. Ці властивості стають не останнім фактором для розуміння трансформації суспільства після помаранчевої революції і тенденцій соціальних змін. Зароджується необхідність розробки концептуальних підходів до вивчення політичної еліти України, критичного аналізу її суспільно-історичних детермінант для розуміння політичного майбутнього нашої держави і здійснення контролю за діяльністю еліти з боку громадянського суспільства.

На думку багатьох сучасних дослідників (В. Липинський, М. Шульга) виникнення сучасної політичної еліти є одним з наслідків розпаду Радянського союзу і переходом держави до ринкового типу економіки і європейських засад формування суспільства

Так, аналізуючи склад сучасної української еліти, слід вказати на те, що серед осіб, які протягом 1991-2003 рр. призначалися на найбільш впливові посади в системі влади (прем'єр, віце-прем'єр, секретар Ради національної безпеки і оборони, глава адміністрації Президента), є вихідці з партійної.

господарської і комсомольської номенклатури радянських часів, їх частка становить 73%, а серед осіб, які з 1995 р. займали (або займають) посади голів обласних державних адміністрацій майже 80%. Що стосується її бюрократичної складової, то, за даними Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД), 52% та 46% керівного складу місцевих і центральних органів влади України, відповідно, перебували на державній службі ще за радянських часів [4].

Ti ж дані НІСД свідчать проте, що дві третини української еліти (в тому числі політичної) становлять особи старші 50 років. Майже 87% походять із сільської місцевості або невеликих міст, що за укладом життя мало відрізняються від сіл. Будучи вихідцями із сіл і невеликих міст, еліта є носієм традиційної культури, яка поряд із позитивними для сучасного урбанізованого суспільства рисами містить і трайбалізм «схильність до культурної і суспільно-політичної племінної відокремленості», тобто містечковості, клановості та кумівства. Ця еліта потребує компенсації суспільного невизнання (і власних комплексів) через набуття зовнішніх, формальних ознак елітарності: відзнак, нагород, наукових ступенів і звань, купівлю «шляхетних» титулів. Ознакою респектабельності сучасної політичної еліти стала також ії показова релігійність, яка не призводить до піднесення моралі. Тому, слід зазначити, що суттєвою ознакою останньої є спадкоємність. Так, у 1996 р. 75% старої комуністичної номенклатури було в нових владних структурах.

Як висновок, можна сказати, що сучасна політична еліта України є сумішшю нової і старої влади з деяким числом представників громадянського суспільства. Існує багатопартійність і лише три напрямки розвитку основної ідеї функціонування: входження в ЄЕС, повернення до Росії або ізолювання в національному просторі з підняттям рівня життя до умов європейського.

Ми вважаємо, що подолання вищеназваних виховних проблем буде успішним за умови здійснення таких основних кроків:

- формування громадської думки про проблеми соціальної активності молоді;

- проведення фундаментальних, прикладних досліджень, що розкривають процес формування соціальної активності особистості;

- розробка програм, методичних рекомендацій і посібників з розвитку соціальної активності особистості;

- впровадження нових інтерактивних технологій в співпраці з соціальними інститутами, у взаємодії з молодіжними громадськими організаціями.

Таким чином, розглядати поняття соціальної активності особистості потрібно виходячи з її складових, а саме визначення поняття «особистість», «активність», «діяльність особистості», «соціальна активність особистості».

Соціальна активність особистості це системна соціальна якість, в якій виявляється та реалізується рівень її соціальності, тобто глибина та повнота зв'язків особистості із соціумом, рівень перетворення особистості на суб'єкта суспільних відносин.

Що ж до основних напрямів активності, вони збігаються з основними сферами суспільного життя соціально-політичною, соціально-економічною, громадською діяльністю, сімейно-побутовою, найвищим її проявом творчою активністю тощо та визначається:

- соціально-політична активність людини це результат її свідомості, духовно-моральних якостей, рис, хисту, визначальний особливий характер її діяльності, що виявляє ті або інші зміни в матеріальних і духовних умовах її життя;

- соціально-економічна активність, як вважають соціологи, становить систему пов'язаних між собою вчинків та дій, які люди здійснюють у соціальній та економічній сферах під впливом особистих та групових інтересів, задля задоволення своїх потреб;

- сімейно-побутова активність, показником якої є життєвий контроль, що характеризує особистість як суб'єкта діяльності, її ролі у вирішенні власних справ, проблем навколишнього світу;

- найвищий прояв соціальної активності є творчість. Як правило, дослідження культури персоніфіковані, пов'язані в нашій свідомості з особистістю творця, що особливо відчувається у літературно-художніх творах, у наукових дослідженнях, образотворчому мистецтві;

- громадська діяльність участь громадян у діяльності інститутів громадянського суспільства (громадські організації, місцеві осередки партій).

Найгіршим проявом неадекватної соціальної активності є брудно-гкндлярський активізм, політиканство, показово-релігійний активізм тощо. Водночас свідома, цілеспрямовано сформована активна поведінка людини, її діяльність на благо суспільства є запорукою ефективних, доцільних змін життєдіяльності сучасного українського суспільства.

Список використаних джерел

культура соціальний неадекватний громадянин

1. Вербець В. Формування та реалізація духовно-творчого потенціалу // Соціальна психологія. -2004. - №3 (5). - С. 150162.'

2. Релігійність у добу політичних баталій: Електронний ресурс http://www.arattaukraiiie. с om/text_ua. php

3. Толковый словарь обществоведческих терминов. // Под ред. Н.Е. Яценко. М., 1999.

4. На шляху до громадянського суспільства: Електронний ресурс www.politik.org. ua/projects/view.php3

Размещено на Allbest.ru