Національний менталітет як об’єкт етнополітологічного аналізу

Размещено на http://www.allbest.ru/

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Національний менталітет як об'єкт етнополітологічного аналізу

Київ - 2002

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми зумовлена, насамперед, завданнями соціоструктурного реформування українського суспільства і має своїм безпосереднім витоком процес національного відродження України, що загострює потребу в прискореній реалізації всього спектра реформаторських завдань, осмисленні глибинних колізій, суперечностей та проблем самоосягнення української нації. В умовах соціально-економічного, етнополітичного, світоглядно-духовного пошуку оптимальних моделей трансформації і розвитку українського суспільства особливого значення набувають ментально-психологічні, ціннісно-нормативні та духовні засади його формування.

Етнонаціональна сфера, в межах якої розглядається проблема національного менталітету, є важливим державотворчим чинником, що надає державі «укоріненості» у життєдіяльності нації, етносу, слугує державницькій спрямованості національного поступу, піднімає національні цінності до меж вседержавних, всенаціональних, вселюдських. Саме завдяки ментальності поєднуються традиції та інноваційні механізми, що сприяють самозбереженню народу у річищі національно-самобутнього розвитку, поясненню його способів мислення та дій.

Спроба узагальнюючого огляду тлумачень поняття «менталітет», що використовується як в межах вітчизняної, так і західної спадщини, підводить до висновку про їх розмаїття та суперечливість. Ідіоматичні виміри сучасного дискурсу про національний менталітет, який формується як на рівні теоретичного узагальнення, так і на рівні масової свідомості, виступають підгрунтям для виокремлення поняття менталітету, що розвивається в межах міждисциплінарного простору - філософії, етнопсихології, історії, антропології, етнолінгвістики, в контексті яких менталітет відіграє роль динамічної, пошукової, інноваційної складової; репрезентує соціальний «інстинкт самозбереження», ціннісну спадкоємність у розвитку.

В контексті філософії проблеми менталітету розробляли І. Кант, Д. Юм, Г.-В. Гегель, І.-Г.Фіхте, К.А. Гельвецій, І.Г. Гердер та інші мислителі другої половини XVIII-XIX ст., твори яких становлять гностично-когнітивні
моделі ментальних характеристик суспільства, основних архетипічних конструктів культури. Поняття «ментальність», вперше запроваджене до наукового обігу американським філософом Р. Емерсоном в 60-х рр. XIX століття, пізніше стали використовувати М. Пруст, Л. Леві-Брюль, М. Шелер, Е. Кассірер, М. Мосс, Й. Хейзінга, О. Шпенглер.

В контексті історичної науки реконструкція духовного світу людини минулого сприяє усвідомленню темпоральності суспільства, розумінню буття нації як такого, що пов'язується з інтеракцією різних соціокультурних світів, комунікацією культур, націй, цивілізацій. Аналізу ментальностей представників різних епох присвячені доробки істориків та культурологів, які розвивають творчий спадок М.М. Бахтіна та французької історичної школи «Анналів» (М. Блок, Ж. Ле Февр, Ж. Ле Гофф, М. Пруст, Ж. Дюбі).

Феномен національного менталітету аналізується в етнопсихології, яка вивчає проблеми народної творчості у різних її проявах - ремісництво, духовна культура, побут, фольклор, наука тощо (Л. Морган, Е. Тейлор, М. Максимович та інші); осмислює проблеми сімейно-шлюбних відносин (Л. Морган, Ф. Енгельс, В. Зомбарт, М. Данилевський та інші); розглядає специфіку форм права та державно-громадянського улаштування різних країн і народів (Ф. Енгельс, М. Ковалевський, Р. Лащенко, І. Франко, П. Чубинський та інші). В філософській та суспільно-політичній думці початку XIX століття у зв'язку з аналізом національного менталітету того чи іншого народу в річищі етнопсихології виникла концепція онтологізації «духу народу», фундаторами якої виступили Г. Штейнталь і М. Лацарус. На думку В. Вундта, психологія народів повинна осмислити глибинні процеси духовного розвитку народів, сприяючи можливості самозбереження кожної нації.

Проблема національного менталітету розвивалася в етнофрейдизмі, показовими для якого є доробки З. Фрейда «Тлумачення сновидінь», «Психопатологія буденного життя», «Тотем і табу», в контексті яких зроблено спробу вийти за межі індивідуальної психіки у сферу міфології, літератури, культури. Як самостійний напрямок в етнофрейдизмі виокремлюється теорія К.Г. Юнга, в основі якої лежать концептуальні засади «колективного несвідомого» або «архетипів». Серед послідовників етнофрейдизму слід назвати також Б.К. Малиновського, Ж. Деверьо, Р. Бастіда. До найвідоміших дослідників, що сприяли поглибленню рефлексії менталітету, належать Е. Баркер, Л. Снайдер, Е. Сміт, Н. Дюйкер, Р. Фрійда, Р.Лінн, Ф. Колер та інші.

В межах політичної психології проблеми національного менталітету аналізували відомі дослідники північноамериканської школи М. Херманн, Р. Сигел, Д.Сірс, С. Реншон, Ф. Грінстайн, А. Джордж, Р. Такер, Дж. Пост, Р. Крісті та інші. Сучасна українська, а також російська політична психологія започаткувала звернення до політико-психологічної проблематики: П.Мілюков та П. Сорокін сприяли розвитку російської політичної культури, зокрема, особливостей національної політичної свідомості в її «ідеологічній» формі; П. Ковалевський та І.Сікорський намагалися визначити зміст різних етнопсихологічних категорій, виявити структуру, механізми їх формування у зв'язку з історичними обставинами і політичною ситуацією. Пізніше, вже за радянських часів, визначним став доробок Л. Виготського, С. Геллерштейна, Б.Фінгерта та М. Ширвіндта «Основні напрями сучасної психології» (1930), що сприяли розумінню іманентної природи менталітету.

Сутність поняття менталітету розвивали представники структурної антропології, аналізуючи його як універсальний принцип самоорганізації суспільства. Наслідуючи М. Мосса, французький антрополог К. Леві-Стросс розглядав усі культурні явища як знаки відносно до потаємних глибин та інтелігібельних сутностей. Представник англійської школи Е. Тейлор у своїх наукових доробках проводив аналогію між культурами диференційованих націй-народів, використовуючи компаративно-порівняльні методики; Дж. Фрезер, Е. Дюркгейм обгрунтували зв'язок релігійної етнології вірувань із психологією інтелектуальної діяльності, звертаючи увагу на афективний бік вірувань.

У сучасному соціокультурному просторі велика кількість робіт (в тому числі і експериментальних) була написана дослідниками в галузі психолінгвістики. І це зрозуміло: адже, саме в мові найповніше представлений внутрішній світ людини, принаймні, його когнітивна сфера. В свій час це довели великі лінгвісти - В. Гумбольдт, О. Потебня, які вважали мову народу найважливішим етнодиференціюючим і етноформуючим чинником; О. Веселовський, Д. Овсянико-Куликовський, К. Бюлер стверджували, що із неозначеної темряви буття виникають своєрідні структури, а також необхідність оцінювання таких структур.

Серед російських вчених, що зробили вагомий внесок щодо вивчення проблем національного менталітету, слід відзначити праці М. Бердяєва, Л. Гумільова, А. Гуревича, Г. Гачева, М. Барга, Ю. Безсмертного, М. Холодної, В. Дубова. Українські вчені в своїх працях розглядали проблему ментальності під різними кутами зору: М. Грушевський, М Костомаров зверталися до проблеми генези української ментальності; П. Куліш, М. Гоголь, Т. Шевченко осмислювали національний менталітет засобами художньої творчості; Г. Сковорода, П. Юркевич розглядали менталітет як вияв «божественної» сутності людини, кордоцентризму та софійності. В межах українського комунікативного простору дослідженню національного менталітету в його філософських, соціальних, економічних, політичних аспектах значну увагу приділяють сучасні українські вчені В. Андрущенко, В. Бебик, А. Бичко, І. Бичко, І. Варзар, В. Воронкова, С. Грабовський, В. Горбатенко, В. Горський, Р. Додонов, В. Жмир, О. Забужко, В.Ігнатов, О. Картунов, В. Касьян, І. Кресіна, С. Кримський, О. Майборода, В. Огірчук, І. Оніщенко, В. Панібудьласка, Ю. Римаренко, С. Римаренко, І. Старовойт, М. Степико, В. Храмова, В. Шинкарук, Л. Шкляр, В. Школьняк, М Шульга та інші. Певний внесок до вивчення цієї проблеми зробили автори ряду дисертаційних робіт останнього часу (Шкляр Л.Є. Етнонаціональні чинники державотворення: політологічний аналіз: Дис. … д-ра політ. наук: 23.00.02 / НАН України, Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. - К., 1996. - 395 с.; Буяшенко В.В. Ментальність як парадигма співбуття: Автореферат дис…канд. філос. наук: 09.00.04 / Київський ун-т ім. Т.Г. Шевченка. - К., 1997. - 26 с.; Поліщук І.О. Українська ментальність у контексті процесу державотворення: Автореферат дис. канд. політ. наук: 23.00.02 / Ун-т внутрішніх справ. - Х., 1998. - 18 с.; Гетало Т.Є. Онтологія ментальності: філософсько-культурологічний аналіз: Автореф. дис. канд. філос. наук: 09.00.04 / Харківський держ. ун-т. - Х., 1999. - 19 с.; Макаренко Е.М. Ментальність і формування політичної культури нації (соціально-філософський аналіз): Автореферат дис. канд. філос. наук: 09.00.03 / Київський ун-т ім. Т.Г. Шевченка. - К., 2000. - 16 с.).

Таким чином, найсуттєвішим завданням, що постає в ході дослідження ментальності, виступає необхідність узагальнення з точки зору етнополітології та етнодержавознавства концептуального підходу до проблем, породжених новітніми зрушеннями в процесах розбудови держави. Аналіз літератури свідчить, що поруч зі змістовністю осмислення, в західних та вітчизняних наукових підходах ще не досить повно представлені сучасні політологічні дослідження сутнісного визначення національного менталітету, «закоріненості» в буття, що впливає на формування політичної самосвідомості нації.

Все вищезазначене дає підстави зробити висновок, що в українській етнополітологічній літературі відсутнє комплексне міждисциплінарне дослідження феномена національного менталітету у всій його системності і багатогранності, де б знайшли своє відтворення загальні та індивідуальні особливості цього явища. Крім того, розвиток означеного підходу до аналізу національного менталітету відповідно до засад етнодержавознавства сприятиме формуванню в Україні тієї політичної спільноти, належність до якої усвідомлюється громадянином, існування якої є невід'ємним складником процесу формування громадянського суспільства, правової, соціальної держави.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов'язана з держбюджетною комплексною науковою темою кафедри управління персоналом Запорізької державної інженерної академії «Гуманітарні чинники державотворення в Україні» (1999-2000 рр.) та темою «Українська політична антропологія як гуманітарний чинник державотворення в Україні» (№17-1д/2000), затвердженою Міністерством освіти та науки України.

Мета і завдання дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб виявити специфіку національного менталітету як онтологічної засади духовного буття людини, етносу, нації, визначити його природу і структуру, розкрити характерологічні властивості українського політичного менталітету і виокремити, таким чином, його найбільш загальні інтеграційні засади, прийнятні для забезпечення оптимального співвідношення між регіональними та загальнодержавними інтересами.

Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

- встановити, що національний менталітет постає цілісним духовним відображенням буття нації у контексті трансдисциплінарної моделі найрізноманітніших типів людської життєдіяльності;

- обгрунтувати міждисциплінарну модель аналізу дискурсів національного менталітету в умовах сучасного оновлення методологічної культури етнополітології та етнодержавознавства;

- розкрити історію еволюції ментальності у річищі соціогуманітарних наук, виявити ті традиції, котрі зумовлюють актуалізацію проблеми національного менталітету, що визначає поступ українства на наступні десятиріччя;

- визначити структуру даного духовного феномена, конкретизувавши місце свідомих та несвідомих елементів в структурі національного менталітету, пояснити їх вплив на практичну діяльність людини, того широкого суспільного спектра, на якому, власне, і тримається держава;

- з'ясувати співвідношення між категоріями «національний менталітет» і «політичний менталітет» в історико-філософському та політологічному контексті та їх вплив на розв'язання життєво важливих проблем соціуму;

- проаналізувати соціальні, культурні, релігійні, геопсихічні фактори, що детермінують формування українського політичного менталітету;

- розглянути найбільш істотні риси українського національного менталітету, проаналізувавши їх вплив на політичну поведінку сучасного етносу в контексті розвою українського суспільства.

Об'єктом дослідження є аналіз національного менталітету як духовно-інтелектуального феномена, забезпеченого комплексом специфічних особливостей нації.

Предметом дослідження виступає національний менталітет як узагальнююча категорія, що вбирає в себе зміст як етнопсихологічних, так і соціокультурних чинників, співвіднесених з інтересами, настроями, очікуваннями суспільства, а також екстраполяція досліджених специфічних особливостей національного менталітету на сучасну українську політичну реальність.

Теоретичні та методологічні засади дослідження національного менталітету, який, на відміну від багатьох інших духовних явищ, прагне до акумуляції у собі цілісного сприйняття проявів людської буттєвості, включають методи як філософського, загальнонаукового, так і конкретно-наукового характеру. Для виявлення місця національного менталітету в духовній сфері суспільства, його структури і функцій було виокремлено групу загальнонаукових методів: системний, структурний та структурно-функціональний. На рівні узагальнення і формально-логічних засобів були застосовані класичні методи аналізу і синтезу. Поруч з традиційними видами узагальнення - змістовним (синтетичним, індуктивним) і формальним (аналітичним, дедуктивним), - для виявлення предикативної сутності поняття «національний менталітет» був використаний метод сімейної схожості, запропонований Л.Вітгенштейном, що дозволив: виокремити етнічний менталітет, релігійний менталітет, політичний менталітет; розширити межі пізнання за допомогою переходу від диз'юнктивно-загального поняття до класичного родового, яким в даному випадку є предикат «національний».

Комплекс конкретних наук включає ефективний інструментарій аналізу ментальних процесів і експериментальної перевірки отриманих результатів, однак специфіка менталітету не може бути всебічно описана і вивчена тільки методами окремих наук. Тому в дисертаційному дослідженні застосований власне філософсько-політологічний аналіз, який має на меті оцінити плідність і співвідношення тих чи інших методологічних підходів, визначити їх життєвість і адекватність.

Наукова новизна дисертаційного дослідження визначається політологічним ракурсом аналізу національного менталітету як духовно-інтелектуального феномена. Основні елементи наукової новизни дослідження представлено в наступних тезах.

1. Визначено, що категорія національного менталітету окреслює цілісний спектр етнопсихологічних та етноідеологічних, а також національно-світоглядних вимірів історичного буття народу, його онтосу, виступаючи синтезуючою ланкою різних виявів етнонаціонального духу. Саме ця здатність національного менталітету до універсалізму або охоплення усіх без винятку сфер «душевно-духовного» життя етносу дає підстави стверджувати про його феноменологічний характер.

2. Обгрунтована необхідність плюралістичності методологічних підходів до аналізу національного менталітету, що забезпечує духовно підгрунтя самоорганізації та розвитку суспільства. До такого висновку автор прийшов завдяки концептуальному підходу до вивчення національного менталітету, що характеризується міждисциплінарністю, базується на комплексному використанні специфічних методів та концепцій різних наук та інтеграції отриманих результатів в рамках єдиної методології і, перш за все, - напрацьованих останнім часом підходів в етнополітології, етнопсихології, політичній психології, етнополітиці, етносоціології, етнофілософії, етноантропології, етнокультурології, етнолінгвістиці, історіософії, етноконфліктології, етноетиці, етнології, етнодержавознавстві, що спеціально з різних сторін вивчають етнополітологічну «матерію» ментальності. Кожен з цих підходів дає змогу виявити специфічні характеристики національного менталітету і як елемент складної методологічної системи забезпечує об'єктивність теоретичного пізнання.

3. Базуючись на положенні про те, що одним з основних критеріїв вивчення структури національного менталітету виступає форма існування інформації, через яку передається ментальний зміст, умовно виокремлено чотири рівні цього феномена: психоенергетичний, архетипний, настановний та стереотипний. Перехід від психоенергетики і архетипів до настановного, а потім і стереотипного мислення супроводжується зростанням усвідомленості сприйняття зовнішнього світу.

4. Уточнено категорію «політичного менталітету» як сукупності настанов, звичок мислення, моральних орієнтацій, манер поведінки, характерних для будь-якої спільноти і зумовлених ставленням до владних структур, покликаних відстоювати інтереси та авторитет своєї держави. Таке визначення політичного менталітету дає підстави стверджувати, що в його межах відбувається формування спільного для членів соціально-політичної групи або організації своєрідного політико-психологічного тезауруса, що дозволяє сприймати оточуючу соціально-політичну дійсність, оцінювати її та діяти в ній, адекватно сприймати та розуміти один одного.

5. Здійснено порівняльний аналіз понять «національний менталітет» та «політичний менталітет», результати якого дають підстави висунути положення про те, що політичний менталітет знаходиться в стані підпорядкованості відносно національного менталітету, а отже, і зумовлюється ним. Таким чином з'ясовано, що при спробі окреслити предметну реальність політичного менталітету спочатку слід виявити ментальність нації, адже політичний менталітет формується в межах традицій, культури, історичної пам'яті народу, його психології, комунікативних мультипроцесів.

6. На основі положення про те, що життєдіяльність людини залежить від соціально-політичних, економічних, духовних факторів історично склалася на базі спільного соціального, релігійного, культурного, побутового життя, визначено релігійні, культурні, соціальні чинники формування українського політичного менталітету. Зазначені чинники сприяли формуванню специфічної політичної ментальності українства, основним рисам якої (амбівалентність, емоційність і кордоцентризм, індивідуалізм та інтроверсність) притаманна як позитивна, так і негативна забарвленість. Вказаний аналіз витоків українського політичного менталітету дає підстави стверджувати, що він базується на архетипічній основі, яка живить джерела національного відродження.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що результати дослідження мають сприяти деталізації теоретико-методологічних уявлень про онтологічну природу національного менталітету, уточненню категорійного апарату цього досить складного і суперечливого феномена. Висновки, одержані в результаті дослідження національного менталітету, його еволюції та суперечливого оформлення у вітчизняному просторі, мають когнітивно-праксіологічне значення для різних сфер соціогуманітарного знання - в процесі формування ціннісних та культурних пріоритетів суспільного розвитку, в ході розробки конкретних заходів розбудови демократичного суспільства, створенні відповідних технологій залучення духовного потенціалу творчих верств українського суспільства до підвищення ролі України як однієї з активних світових миротворчих країн.

Практичне значення дослідження полягає у тому, що визначення базових характеристик національного менталітету сприяє розробці науково обґрунтованого прогнозу стосовно подальшого розвитку процесу державотворення в Україні, що є підґрунтям для конкретних рекомендацій щодо здійснення політичного курсу, який відповідав би прагненням більшості представників сучасної української нації.

Фактологічний матеріал дисертації може бути використаний у науково-дослідницькій, навчальній та прогностичній діяльності: а) при підготовці спеціальних курсів, навчальних посібників та методичних рекомендацій з політології, теорії держави і права, політичної соціології, соціальної філософії, філософії політики, культурології, політичної психології; б) для аналізу і прогнозування політичної ситуації становлення української національної держави в сучасних умовах; в) для формування політичної культури громадянського суспільства; г) у виховній та освітній практиці в контексті формування моделей політичних і соціальних технологій, поведінки, соціального розвитку.

Апробація результатів дисертаційного дослідження здійснювалася шляхом обговорення на засіданнях кафедр філософії і управління персоналом Запорізької державної інженерної академії, на засіданнях Міського Політичного клубу (1999-2002 рр., ЗДІА), на засіданнях методологічного семінару ЗДІА. Матеріали досліджень по темі дисертації слугували основою для підготовки наукових статей, доповідей та виступів на республіканській науково-практичній конференції «Проблеми становлення цілісної особистості на межі XXI століття» (13-14 грудня 1999 р., м. Запоріжжя), Міжнародній науково-практичній конференції «Соціал-демократична ідея в українському та європейському політичному просторі» (9-10 лютого 2001 р., м. Київ), Всеукраїнській науково-теоретичній конференції, присвяченій 10-річчю незалежності України, «Ідеологія державотворення і суспільствознавча наука» (31 травня 2001 р., м. Запоріжжя), Всеукраїнській науково-методичній конференції «Використання методів активізації навчання у вищих технічних навчальних закладах за сучасних умов» (23-24 листопада 2001 р., м. Запоріжжя). Основні положення та висновки дослідження оприлюднені в 12 індивідуальних публікаціях автора, з яких 5 - фахові.

Структура дисертаційного дослідження відображає його характер, мету, специфіку досліджуваних завдань, у відповідності до яких складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг роботи складає 216 сторінок, список використаних джерел містить 209 найменувань (з них 16 іноземними мовами).

менталітет етнодержавознавство національний еволюція

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність теми, ступінь дослідженості проблеми, визначаються об'єкт, предмет, мета і завдання дослідження, методологічні засади дисертації, наукова новизна, теоретичне і практичне значення роботи, подана характеристика апробації роботи.

Перший розділ - «Концептуальні засади національного менталітету в контексті нової методологічної культури» - присвячений аналізу концептуальних засад національного менталітету як цілісного духовного утворення, з'ясуванню специфіки історичного розгортання дискурсів нової методологічної культури - онтологічного, феноменологічного, аксіологічного.

У першому підрозділі - «Національний менталітет: теоретико-концептуальна парадигма» - на підставі осмислення зазначеного матеріалу доводиться, що політичні, історичні, психологічні ментальні аспекти буття нації як цілісного утворення складають ту своєрідну характеристику українського менталітету, яка засвідчує, що він виступає основою нації і носить феноменологічний характер.

У другому підрозділі - «Позитивістський та антипозитивістський виміри національного менталітету в сучасних політологічних дослідженнях» - розглядається теорія дискурсів як спроба аналітичного, когнітивного, методологічного, світоглядного пізнання дійсності. Дискурскогнітивація сучасної етнічної та політичної психології представлена двома основними тенденціями - позитивістською та антипозитивістською. Методологічним підгрунтям першої групи концепцій є більшою мірою позитивістські теорії, що прийшли як з психології, так і з політології, і мають широкі історико-онтологічні і соціальні витоки. Друга група дослідників виходить з теоретичної установки, згідно якої людина є не тільки об'єктом впливу, а й метою розвитку соціальної системи, активним суб'єктом. В європейській психології виникнення концепцій антипозитивістського спрямування відбулося під впливом феноменології, екзистенціалізму, персоналізму, антропології, які піддали сумніву позитивістські пояснення проблем ментальності.

На думку дисертанта, переоцінка цінностей європейської культури у філософському і політичному спадку на межі XX-XXI ст. має грунтуватись на методологічних передумовах, які передбачають урахування парадигмальних змін соціополітичної ситуації. Подолавши розрив між сайєнтизмом та гуманізмом, сучасне етнополітологічне мислення формує новий гуманітарний дискурс - звернення до ментальних структур народу.

Другий розділ - «Національний менталітет: досвід теоретичної саморефлексії в контексті гуманітарного пізнання» - присвячено виокремленню необхідності наукового плюралізму та методологічного релятивізму в політологічних дослідженнях.

У першому підрозділі - «Міждисциплінарна модель феномена національного менталітету» - доводиться думка про те, що концептуальний підхід до вивчення національного менталітету характеризується міждисциплінарністю, базується на комплексному використанні специфічних методів та концепцій різних наук, інтеграції отриманих результатів в рамках єдиної методології і, перш за все, напрацьованих останнім часом підходів в рамках етнофілософії, етноісторії, етнопсихології, політичної психології, етнічної антропології, етнолінгвістики, етнополітології, етнодержавознавства, іманентною основою яких є сутність етнополітологічної «матерії» в контексті плюральності.

У другому підрозділі - «Багатомірність методологічних підходів до аналізу національного менталітету як фактор об'єктивності теоретичного пізнання» - дисертант визначає такі специфічні методологічні підходи, як біологічний, рефлексологічний, етноекологічний, культурологічний, історіологічний, ціннісний, діяльнісний, соціолого-гносеологічний. Відповідно, кожен з цих підходів дає змогу виявити специфічні характеристики національного менталітету в контексті глобальних викликів XXI століття.

У третьому розділі - «Онтологічна природа національного менталітету: дихотомія несвідомого і свідомого» - аналізуються як несвідомий, так і свідомий компоненти ментальної структури, розкрито їхній зміст і характерні особливості. Доведено, що одним із критеріїв структурування національного менталітету може бути форма існування інформації, через яку передається ментальний зміст. На основі даного критерію умовно виділено чотири рівні: психоенергетичний, архетипний, настановний та стереотипний.

Перший підрозділ - «Несвідоме як психічно-внутрішня універсалія національної душі» - присвячений аналізу ірраціональних складових національного менталітету: психоенергетичного поля і архетипів. Психоенергетичне поле розглядається як первинний, найнижчий рівень, на якому фіксується вся сукупність психо-емоційно-розумової енергії, яку людина використовує для рефлексивного аналізу Всесвіту. Інший компонент несвідомого - національні архетипи, які мають універсальну природу і пов'язані з інстинктами, тобто успадкованими факторами. У процесі конкретизації національного менталітету аналіз архетипів є досить адекватним методом дослідження національної культури, праісторії і наповнення якісним змістом каркасу управлінської державотворчої діяльності.

У другому підрозділі - «Свідоме як психічно-зовнішній конституент національного менталітету» - розглянуто такі складові національного менталітету, як етнічні настанови та стереотипи, виявлено їхній вплив на практичну діяльність індивіда в етногрупі. Доведено, що етнічні настанови репрезентують один з найважливіших механізмів залучення особистості до культури суспільства чи етнічної групи, адже ті цінності, вірування, ідеї, в яких відтворені історичні типи суспільної свідомості, органічно входять до національних, регіональних культур та субкультур, в контексті яких інтереси кожного українського громадянина, захист його прав і свобод є головною цінністю за різних обставин.

В дисертації розглядається питання про взаємовідношення стереотипу і настанови. Виходячи з теоретико-концептуального аналізу настанови, факторів її формування та умов функціонування, зроблено висновок, що настанова передує стереотипу.

Четвертий розділ - «Національний менталітет як фактор політичної акультурації» - присвячено з'ясуванню політичного аспекту національного менталітету (тобто сукупності настанов, звичок мислення, моральних орієнтацій, вірувань, манер поведінки, характерних для будь-якої спільноти, зумовлених ставленням до владних структур), особливостей його впливу на пострадянському українському просторі. Політолого-теоретичний аналіз політичного менталітету свідчить, що він знаходиться в стані підпорядкованості відносно національного менталітету, а отже, і зумовлюється ним.

У першому підрозділі - «Основні домінанти і закономірності становлення та розвитку українського політичного менталітету» - розглянуто релігійний, культурний, геоекологічний, соціальний чинники формування українського політичного менталітету, оскільки саме вони утворюють паттерни політичної поведінки з осмисленням державного управління, політичних процесів у державі. У підрозділі аналізуються чинники, сукупна дія яких сприяє виявленню архетипічних конструктів української культури; особливостей буття українського народу.

Другий підрозділ - «Український політичний менталітет як специфічна реальність пострадянського простору» - сприяє дослідженню характерних ознак українського етносу, які утворюють ядро стосовно всіх інших психологічних рис. Виокремлено такі домінантні ознаки, як амбівалентність (антиномія належного і сущого), емоційність та кордоцентризм, індивідуалізм та інтроверсність. Доведено, що збереження та відтворення архетипічного «коріння» політичного менталітету є важливим для формування традиції відкритого політичного дискурсу, відповідального за самозбереження нації.

Висновки. У дисертації розроблена теоретико-концептуальна парадигма національного менталітету шляхом осмислення дискурсів менталітету як духовно-інтелектуального феномена. При цьому на підставі осмислення специфіки розгортання дискурсів про менталітет доводиться, що багатовимірна амбівалентність феномена національного менталітету виступає джерелом і підгрунтям невпинного руху по шляху соціального прогресу суспільства, впливу етнонаціональних чинників на процеси формування суспільства та поступового визрівання державницької ідеології.

Категорія «національного менталітету» розглянута як узагальнююча, що вбирає в себе зміст як етнопсихологічних, так і етноідеологічних чинників. Аналіз цієї категорії дає підстави стверджувати, що національний менталітет нерозривно пов'язаний з історичними умовами розвитку нації і відображає зміни народних світовідчуттів.

Порівняльний аналіз позитивістського та антипозитивістського дискурсів національного менталітету дає підстави стверджувати, що переоцінка цінностей європейської культури у філософській і політичній думці на межі XX-XXI ст. стала органічною складовою сучасного стилю мислення, що визначає можливості та перспективи останнього.

Досвід теоретичної саморефлексії в контексті гуманітарного пізнання спричинив до висновків, що концептуальний підхід до вивчення національного менталітету характеризується міждисциплінарністю, базується на комплексному використанні специфічних методів і концепцій різних наук та інтеграції отриманих результатів в рамках єдиної методології і, перш за все, напрацьованих останнім часом підходів в етнополітології, етнопсихології, політичній психології, етнополітиці, етносоціології, етнофілософії, етноантропології, етнокультурології, етнолінгвістиці, історіософії, етноконфліктології, етноетиці, етнології, етнодержавознавстві.

Окреслення засад класичного і постсучасного дискурсу про менталітет здійснюється на підставі застосування положень про взаємовідносини між категоріями національного менталітету та політичного менталітету. Соціально-філософський та політологічний аналіз дає підстави стверджувати, що політичний менталітет потребує визначення онтології і феноменології національного менталітету, політичний менталітет не може повноцінно сформуватися в суспільстві, де людина не усвідомила себе не тільки духовним суб'єктом, але і суб'єктом державницького умонастрою, внутрішньо вільним і здатним до самоврядування і соціопраксіологічної діяльності. Визначено, що при спробі окреслити предметну реальність політичного менталітету спочатку слід виявити ментальність нації, адже політичний менталітет детермінується традиціями, культурою, історичною пам'яттю народу, його психологією, комунікативними мультипроцесами і зв'язками.

В дисертації наголошується, що національний менталітет як психічне утворення містить у собі весь комплекс власне психологічних, епістемологічних, естетичних та інших модифікацій людської психіки - свідомого та несвідомого. Аналіз цих психічних шарів, а також форм і способів передачі ментального змісту дає змогу виокремити такі структурні рівні національного менталітету, як психоенергетичне поле, архетип, настанова, стереотип і виділити серед них стійкі та рухливі компоненти, що впливають на різні ареали соціокультурного поля, визначають особливості їх формування на різних щаблях своєї історії.

Дослідження витоків специфіки української ментальності дозволило виявити комбінацію характерних ознак українського етносу, котрі утворюють ядро психологічних рис. Виокремлено такі домінантні ознаки, як амбівалентність (антиномія належного і сущого), емоційність та кордоцентризм, індивідуалізм та інтроверсність, котрі характеризуються як позитивним, так і негативним забарвленням. Домінантні риси українського національного менталітету умовно можна поділити на емоційні та раціональні. Конкретно-історичний аналіз української політичної ментальності з точки зору сполучення в ній раціонального та емоційного моментів дає можливість визначити, емоції чи знання домінують в тій чи іншій ситуації, а також зрозуміти, чим в найбільшій мірі керується особистість чи окрема соціальна група в своїй поведінці.

Розроблена концепція національного менталітету далеко не вичерпує всієї різноманітності взаємовпливів і взаємодії у відносинах між нацією і державою, але являє собою можливий варіант переходу від традиційного чи сучасного суспільства до постсучасного, модернізаційного, здатного забезпечити стабільність, життєздатність і розвиток, ідентифікувати суспільство й подолати кризові чинники у становленні соціуму і особистості, використати етнонаціональний, інституційно-інформаційний та інтелектуальний потенціал, оптимально поєднуючи традиційні і сучасні цінності, зберігаючи особливість і неповторність буття українського етносу.

Размещено на Allbest.ru