Освітня політика: проблема визначення

Размещено на http://www.allbest.ru

Освітня політика: проблема визначення

Органічною складовою процесу становлення та розвитку методологічних досліджень освітньої політики, власне, як і будь-якого суспільного феномену, є обґрунтування та формулювання його визначення. Закономірно, теорія науки у процесі дослідження розробляє систему наукових категорій і законів, а категорії, в свою, чергу, як правило, оформлюються в поняття наукові терміни. He підлягає сумніву, що «увага до понять і категорій у ході політичного дослідження є обов'язковою, оскільки вони є одиницями аналізу» [І.с.9].

В українському суспільствознавстві зазначений процес має свої особливості. Зокрема, започаткований в кінці 80-х на початку 90-х років минулого століття перехід від методологічного монізму до світоглядно-методологічного плюралізму, без сумнівів, породив певні розбіжності в результатах досліджень науковців, наслідком яких стало еклектичне поєднання різнорідних світоглядних засад та ідей від марксистських до неоліберальних, що подекуди не стикуються між собою [2]. В цих умовах закономірним є наявність методологічно розбіжних термінів та визначень феномену освітньої політики.

Мета нашої статті дослідження особливостей процесу становлення сучасного бачення феномену освітньої політики в українському суспільствознавстві, перш за все, соціальній філософії, політичній науці та теорії державного (суспільного) управління. Приступаючи до розгляду проблеми, відразу зазначимо, що українські науковці, формулюючи визначення освітньої політики, мали з'ясувати зміст, перш за все, поняття «політика» в контексті не тільки національного, але й європейського та світового дискурсу. Особливих зусиль в цьому напрямку доклали О.Кілієвич, В.Тертичка, Ю.Кальниш та інші представники науки державного управління, а також політологи, які репрезентували «Школи політичної аналітики» Києво-Могилянської Академії, перш за все, О. Демянчук. Аналіз змісту поняття «політика» міститься в праці І.Іванюк, дисертаціях В .Гальперіної та В .Пономаренка, публікаціях С.Клепка, Р.Кобеця, Т. Дихтяра та інших.

Слід назвати також вітчизняних науковців, які обґрунтували необхідні методологічні засади вивчення політико-освітньої проблематики. Це, насамперед, В.Андрущенко, О.Бабкіна, В.Бех, В.Вашкевич, В.Горбатенко, Г.Губерський, О. Дем'янчук, В.Журавський, В.Кремень, М.Михальченко, В.Огнев'юк, М.Попович, Ю.Шемшученко та інші вітчизняні філософи, політологи та державні діячі. Вони відзначали роль державної освітньої політики та досліджували освітні системи різних країн світу.

Концептуально базові питання освітньої політики були розглянуті в наукових працях зарубіжних дослідників Дж.Дьюї, М.Квієка, Дж. Марча, Дж.Олсена, Ф.Раймерза, М.Фулана і т.д.З огляду на полісемантичність терміну «політика», із самого початку проявили себе, за визначенням М.Бойченка та М.Кулгаєвої, очевидні «місця для спотикання», перш за все, в сучасних політичних дослідженнях. Насамперед, це «низка явних і прихованих, латентних смислів, що криються у полісемантичних термінах, особливо, коли мова йде про англомовні тексти та їхню інтерпретацію». В цих умовах, «непідготовленому читачеві важко не розгубитися у такому семантичному лабіринті та уникнути спокус дифузного постмодернізму, що санкціонує нерозбірливість і навіть термінологічний безлад» [3,с.13]. А проблема відсутності єдності у політичній науці щодо важливих питань і навіть щодо центральних категорій щоразу породжує розгубленість [3,с. 14]. Тому зрозуміло, що оскільки формування основних понять політичної теорії, дійсно, є складним і тривалим процесом [З.с.ЗЗ], актуальним є питання обов'язкового всезагального засвоєння абетки політичної науки [3,с.19].

Своєрідним навігатором для українських дослідників у визначенні змісту терміну «політика» став «Англо-український глосарій термінів і понять з аналізу державної політики та економіки» О.Кілієвича, який, характеризуючи особливості перекладу зазначеного терміну з англійської на українську, зазначив, що «в українській мові термін «політика» відповідає двом різним поняттям, для яких в інших мовах, зокрема, в англійській, використовуються інші слова (policy та politics) [4,с.17].

Цей висновок став своєрідним методологічним орієнтиром у наступних визначеннях політики, що містяться в публікаціях українських дослідників. У відповідних публікаціях наголошується, що «політика (politics) «це сфера взаємовідносин різних соціальних груп та індивідів з приводу використання інститутів публічної влади задля реалізації своїх суспільно значущих інтересів та потреб» [5,с.6]. Політика (policy) взагалі це план, курс дій, або «напрям дій, прийнятий і дотримуваний владою, керівником, політичною партією і таке інше» [6,с. 1497]. У літературі обґрунтовувалась типологізація політики. Зокрема, виокремлювалась державна, громадська, регіональна, інституційна, європейська політика тощо. «В усіх цих випадках, зазначає С.Клепко, термін «політика» означає стратегію і тактику регулятивної, управлінської діяльності (policy), що визначає цілі й завдання розвитку певної сфери суспільного життя, включно з обранням і практичним застосуванням тих або інших шляхів та засобів досягнення цих цілей. Інше, більш розповсюджене у нашому вжитку розуміння політики (politics) як відносин акторів політичного процесу (політичних партій, суспільно-громадських рухів та організацій, політичних активістів тощо) поміж собою та з суспільством є лиш інструментом, засобом для здобуття влади певними політичними силами, що мають розробляти і здійснювати визначений ними і запропонований суспільством курс» [7,с.687].

Обґрунтований підхід до тлумачення поняття «політика» через відповідні англомовні терміни «politics» та «policy», що є загальноприйнятним у світовому дискурсі, став визначальним в обґрунтуванні визначень феномену освітньої політики. Зокрема, наголошувалось, що «освітня політика» як «education politics» «це сфера взаємовідносин індивідів, різних соціальних груп з метою використання владних інституцій задля реалізації своїх інтересів та потреб» [8,с.623]. Суб'єктами освітньої політики виступають індивід, соціальні спільноти (нація, професійні групи, еліти тощо) та соціальні інститути (держава, політичні партії та рухи, профспілки, групи інтересів тощо). А об'єктом є освіта як суспільне благо, як інтелектуальний і матеріальний ресурс суспільства, як система освітніх інституцій.

Проблематика, що охоплюється поняттям «освітня політика» як politics, є об'єктом дослідження з боку представників політичної філософії, політичної науки, політичної соціології тощо. В Україні найбільш активно працюють дослідники, що репрезентують науковий колектив Національного університету «Києво-Могилянська академія», а також кафедру соціальної філософії та філософії освіти Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова.

Протягом останнього десятиліття поступово в дослідженнях українських науковців стверджувався також погляд на освітню політику як policy в руслі нової дисципліни науки про політику (Policy Study) та аналізу політики (Policy Analysis). В цьому контексті освітня політика визначається як «низка дій, спрямованих на досягнення цілей освітніх організацій та/або системи освіти» [3,с.14].

Це визначення, з нашої точки зору, є цілком адекватним та обґрунтованим. Зокрема, воно позбавлене наявних у деяких авторів рудиментів бачення освітньої політики як певного інструменту в арсеналі держави, використання якого обов'язково дає позитивні результати. Такий підхід мав місце в цілому ряді публікацій.

Наприклад, К.Корсакрозглядає «національну освітню політику» в широкому розумінні як сукупність пріоритетів і цілей, які формує уряд чи інший вищий орган для здійснення заходів щодо удосконалення і розвитку системи освіти чи її елементів» [9,с.112]. У зв'язку з цим, критикуючи це визначення, В.Андрущенко, В.Савельев ставить наступне питання: «А якщо дії уряду, всупереч його деклараціям, мали негативні наслідки для освіти, то як їх кваліфікувати це політика чи ні?» Зазначені автори ставлять під сумнів доречність ще одного, схожого визначення, згідно якого освітня політика це «вироблений, схвалений та виконуваний урядом і громадськими інституціями курс дій, спрямований на втілення в життя визначених цілей, методів і змістовного наповнення учбових програм, які використовуються в освітньому процесі і призводять до розвитку мислення учнів та студентів, здобуття ними знань і навичок» [7,с.686]. І в цьому випадку виникає питання. А якщо, зазначають цілком сумлінно, з нашої точки зору, В.Андрущенко та В.Савельев, дії уряду, органів освіти, адміністраціях навчального закладу призвели до протилежних результатів і розвитку мислення не відбулось?» [5,с.623].

У зв'язку з цим, цілком виправданою виглядає оцінка, згідно якої зазначений підхід «певною мірою нагадує нібито вже забуті, характерні для доби «наукового комунізму», схеми використання історико-партійних досліджень: «Діяльність КПРС з розвитку...»і далі, в залежності від сфери інтересу науковця. В сучасних роботах замість КПРС (КПУ) з'явилась «держава» («українська держава»), відповідні державні органи. В наукових виданнях, не говорячи вже про публіцистику, все ще як загальновживані, зустрічаються вислови, коли йдеться про державу, на зразок «турбота», «піклування» і таке інше [10,с. 141].

У процесі подолання спрощеного та застарілого бачення феномену освітньої політики у вітчизняному дискурсі поступово утверджується важлива думка, що орієнтує на необхідність розрізняти «конкретні практики» освітньої політики, а саме діяльності і процеси, що характеризуються поняттями «освітня політика держави» («державна освітня політика»), освітня політика інших акторів політики на національному, регіональному (наприклад, «освітня політика Європейського Союзу») та світовому (наприклад, «освітня політика Світового банку») рівнях [5,с.6]. Обґрунтовано стверджується, що «у демократичному суспільстві «державна освітня політика» і «публічна освітня політика» (як «освітня політика суспільства») не є тотожними явищами та поняттями. Вони співвідносяться як частина і ціле» [7,с.688].

У публікаціях українських дослідників утверджується розуміння важливості «сприйняття освітньої політики як загальнонаціональної, стратегічно важливої проблеми, а не просто зараховування до сфери відомчої чи галузевої політики» [11,с.З10]. При цьому невід'ємними є «дослідження освітньої сфери, її концептуалізації і побудови стратегії розвитку має бути врахування щонайменше двох факторів: особливостей і закономірностей соціальної природи освіти, а також розгляду генезису, динаміки освітнього розвитку в контексті взаємодії із політичним форматом суспільного буття» [12,с. 164-176].

Цілком слушною виглядає також засторога Ю.Вільчинського, який наголошує, що теоретизуючи та замислюючись над поняттям «політика», важливо «за половою розгледіти зерна реальної політики» [13,с.273], адже як вважають наші американські колеги, що і сьогодні «занадто багато досліджень сучасних реалій є елегантним обманом, приховуванням проблеми, і фактично не є пошуком рішень» [14]. До того ж, займаючись питанням політики не забувати також, як писав у свій час Дж. Дьюї, «про саму освіту» [15,с. 196]. У свою чергу, аксіомою має бути і те, що, в свою чергу, дослідження освітніх проблем мають якнайтісніше пов'язані із політичною проблематикою [16,с.318].

У вітчизняному дискурсі освітньої політики вже досить чітко сформувались підходи до визначення зазначеного феномену. Слід підкреслити, що вони цілком логічно вкладаються в ланцюг розвитку європейського та світового дискурсу і виявляють себе, в залежності від кута зору і контексту, і як «politics of education», і як «educational policy». Є достатньо підстав констатувати, що українські вчені, визначаючи зміст феномену освітньої політики, досить плідно використовують переваги міждисциплінарного підходу. Сучасні дослідження українських вчених мають вже чимало точок дотику із європейським та світовим дискурсом освітньої політики, його теоретичною складовою. Ця складова виявляє себе як міждисциплінарна, трансдисциплінарна сфера (field, domain) академічних та прикладних досліджень. В її метах здійснюються дослідження, по-перше, «дослідження освітньої політики як politics. Теоретичні та методологічні джерела політична наука (Political Science), політична філософія, політична соціологія. Предмет дослідження «мета політика» (Politics of Policy). По-друге, дослідження та аналіз освітньої політики як policy. Теоретичне та методологічне джерело наука про політику (Policy Science), що поділяється, у свою чергу, на дві гілки дослідження освітньої політики (Education Policy Study) та аналіз освітньої політики (Education Policy Analysis), які надають знанням прикладної спрямованості. Третя складова порівняльна освітня політика (Comparative EducationPolitics and Policy). Предмет дослідження освітня політика як politics, і як policy в порівняльній перспективі. Рівні порівняльних досліджень світова освітня політика, регіональна, національна, місцева (local), політика (politics та policy) вищих навчальних закладів, наприклад, університетів» [5,с.151].

Таким чином, українські суспільствознавці за роки незалежності пройшли складний, але разом із тим, досить плідний шлях у вивченні феномену освітньої політики. Зокрема, обгрунтовано теоретико-методологічні засади, напрями дослідження. Чимало зроблено і в плані обгрунтування відповідного понятійного апарату. Існуючі визначення освітньої політики надають дослідникам певні евристичні можливості у подальшій розробці зазначеної проблематики. Зокрема, потребують, з нашої точки зору, поглибленого дослідження феномену європейської освітньої політики як politics і як policy.

Список використаних джерел

освітня політика суспільствознавство

Кармазіна М. Політичні поняття і категорії: відтінки, іпостасі, метаморфози logos'y// Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. К.: Український центр політичного менеджменту, 2010. Вип. 19. 482 с.

Козюбра М. Загальнотеоретичне правознавство: стан та перспективи// Право України. № 1 -2010. http://www.info-pressa.com/article-165.html

Іванюк І. Освітня політика. Навчальний посібник. K.: Таксон, 2006. 226 с. Бібліогр.: с. 23-225.

О.Кілієвич. Англо-український глосарій термінів і понять з аналізу державної політики та економіки. K.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2003. 510 с. 17 с.

Андрущенко В.П., Савельев В.Л. Освітня політика (огляд порядку денного). К.: «МП Леся», 2010. 368 с.

Webster's New Universal Unabridged Dictionary. New York: Bames & Noble books, 1996.-2230 p.

Основи демократії: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ За заг. ред. А.Ф.Колодій. Третє видання, оновлене і доповнене, Львів: Астролябія, 2009.-832 с.

Енциклопедія освіти/ Акад. пед. наук України; головний ред. В.Г.Кремень. К.: Юрінком Інтер, 2008. 1040 с.

Корсак К.Освіта, суспільство, людина в XXI столітті: інтегрально-філософський аналіз. Київ. Ніжин, 2004.

Савельев В. Проблемне поле освітньої політики в Україні // Філософія освіти. №2. 2005.

Молодиченко В. Модернізація цінностей в українському суспільстві засобами освіти: (філософський аналіз)/ В.В.Молодиченко. K.: Знання України, 2010. 383 с. Бібліограф.: с.353-382, 83 с.

Демошенко С. Соціальний інститут освіти як об'єкт політичних відносин// Філософія освіти. №2 (4). 2006.

Вільчинський Ю. Філософія історії: теорія взаємопроникнення часу і вічності/Ю.Вільчинський. -Київ: Поліграфкнига,2009. -360 с. -Бібліогр.: с. 353-340.

Edmondson J., D'Urso A. Tlie importance of being critical: Opening possibilities and hope in education policy study. Peimsylvania State University, USA. Volume 5, Number I (May 2007)http://www.jceps.coni/?pageID=article&articleID=87

Дж. Д'юї. Демократія і освіта. Львів: Літопис, 2003. 294 с.

Heck R. Studying Educational and Social Policy: Theoretical Concepts and Research Methods. Lawrence Erlbaum Associates, 2004, 381 p.

Размещено на Allbest.ru