Освітня складова соціогуманітарної політики держави

Размещено на http://www.allbest.ru

Освітня складова соціогуманітарної політики держави

Дзвінчук Д.І., Мазак А.В.,Стасюк Г.Є.

Складні завдання стоять сьогодні перед системою освіти України як з точки зору підвищення її якості, забезпечення творчого входження в європейський та світовий освітній простір, так і з точки зору демократизації в усіх її вимірах. За своєю формою і за змістом українська освіта не відповідає вимогам сьогоднішнього дня. Вона не виконує призначену їй функцію підготовки фахівців, здатних у своїй масі, а не в поодиноких випадках, до діяльності в глобалізованому світі, і виховання громадян, здатних до активного життя у демократичній державі. Вирішення цих завдань залежить від створення механізмів вироблення і втілення в життя науково обґрунтованої програми розвитку та реформування освіти, яка б спиралась на інтереси певних суспільних груп.

Аналіз норм міжнародного законодавства у сфері освіти свідчить, що освіту сьогодні визнано фундаментом трансформаційної динаміки суспільних систем, необхідною умовою духовного й політичного оновлення суспільства. Тому активними суб'єктами освітньої політики повинні стати всі громадяни У країни, інститути державної влади різного рівня, органи місцевого самоврядування, суспільні інститути [1].

Слід зазначити, що освітня політика не може видати миттєвий результат. Проте вона, як і будь-яка діяльність, що забезпечує кінцевий продукт, може й повинна піддаватися моніторингу.

Складність оцінки системи освіти, як і освітньої політики в цілому, полягає в тому, що їх соціальні наслідки виявляються як соціальні внески через 15-20 років.

За Конституцією України визначення засад державної освітньої політики в Україні, затвердження загальнодержавних програм розвитку освіти належить до компетенції Верховної Ради (ч. 5, 6 ст. 85), а забезпечення проведення політики у сфері освіти покладено на Кабінет Міністрів України (ч. З ст. 116). У низці офіційних документів задекларовано узгодженість цілей та завдань державної освітньої політики У країни та демократичних країн світу, зокрема європейських. Проблемоюоднак є вироблення ефективних рішень у галузі освітньої політики, які відповідали б задекларованим цілям і умовам країни, та їх повноцінне впровадження в життя. Сформульовані в рамках аналізу політики вимоги до розроблення концептуальних документів, які забезпечували б якісну державну політику в будь-якій сфері, на жаль, не враховуються під час підготовки нормативних актів у галузі реформування освіти. До таких вимог належать: аналіз стану та причин невиконання попередніх рішень; визначення проблем і цілей змін; аналіз можливих альтернатив розвитку, наслідків ухвалення рішень з урахуванням інтересів та реакції всіх суспільних груп, потрібних ресурсів, труднощів та механізмів упровадження.

У сучасному світі держава поступово відмовляється від функції надання освіти і передає контроль за змістом, затвердженням стандартів і програм освітянським і академічним асоціаціям. Функції, що раніше здійснювали державні органи управління освітою, у розвинутих країнах світу також передаються на рівень місцевих органів влади, громадським організаціям і приватному сектору. Державні закупівлі в освіті поширюються не лише на продукти харчування й обладнання для шкіл. Розвинутою у європейських країнах стає практика, коли приватні компанії виграють тендери на надання управлінських послуг, підготовку вчителів, організацію освітнього процесу [2,с.110].

У зв'язку з переліченими вище тенденціями акценти в освітній політиці урядів переважної більшості розвинутих країн світу змінюються. Держава все менше займається наданням освіти, оскільки вважається, що професіонали, які довгий час працюють на ринку освітніх послуг, зможуть зробити це набагато ефективніше. її (держави) роль все більше зосереджується на загальному регулюванні, забезпеченні правового поля й законодавчих гарантій для дотримання умов контрактів між учасниками освітнього процесу [3,с.65-69].

Визначальним у реформуванні управління освітою має стати досягнення тісного співробітництва органів державного управління освітою всіх рівнів, навчально-виховних закладів, громадського самоврядування та піднесення їх відповідальності у межах повноважень; створення цілісної системи управління освітою, якій були б властиві гнучкість, демократизм, динамізм, мобільність, здатність до самоорганізації.

Наявність у системі управління великої кількості міністерств, відомств, яким підпорядковані заклади освіти, і які беруть участь у здійсненні державної політики у галузі освіти, суперечить світовим тенденціям в управлінні галуззю. Одночасно місцеві органи управління освітою підпорядковані щонайменше трьом інстанціям: місцевим органам державної виконавчої влади, органам місцевого самоврядування та центральним органам управління освітою. Таке багатовекторне підпорядкування не сприяє підвищенню ефективності управління на місцевому рівні [4,с. 105].

З цього приводу В.Кремень зауважує, що радикальна зміна системи державного управління в галузі освіти має на меті перетворити існуючу адміністративну систему з гальма економічних і соціальних процесів в один із визначальних чинників її прискорення [5].

Державне втручання, або більш активна роль органів управління в наданні освіти залишається лише по відношенню до тих категорій населення, які мають ризик з різних причин бути неохопленими освітніми послугами -неповносправних, знедолених. А також у тих випадках, коли самі діти, або батьки не усвідомлюють необхідності навчання, та коли сім'ї з різних причин не можуть платити за освіту своїх дітей [6,с.15].

Розподіл повноважень різних рівнів публічної влади в державі визначається так званим принципом субсидіарності, викладеним у Європейській хартії місцевого самоврядування (стаття 4.3): «Публічні функції здійснюються переважно тими властями, які є найближчими до громадянина» [71.

Принцип субсидіарності формує достатньо чітку схему розподілу функцій за такими рівнями [8,с.97-- 100]:

Потреби, які громадянин може задовольнити самостійно або у результаті договірних відносин з іншими громадянами чи приватними компаніями. На цьому рівні забезпечується конкурентність, а відтак і право вибору громадянина, можливість одержати найякісніші послуги за найменшу ціну. Утручання держави на цьому рівні - має бути мінімальним і полягати у створенні певних стандартів якості та безпеки, запобіганні монополізації ринку послуг тощо.

Послуги, які не можуть бути ефективно надані на першому рівні, але можуть бути організовані найнижчими органами самоврядування.

Певні послуги не можуть бути ефективно організовані на місцевому рівні і переносяться на регіональний рівень. Село чи невелике місто не може забезпечити повний спектр освітніх послуг - наприклад, позашкільну, професійно-технічну освіту чи освіту для дітей з вадами розвитку.

І, нарешті, функції, що можуть виконуватись тільки в загальнонаціональному масштабі.

Отже, з одного боку, для забезпечення якісної освіти вона повинна бути максимально централізованою, щоб не залежати від фінансового, матеріально-технічного і, що може виявитись критичним, кадрового потенціалу громади. З іншого боку, організація й управління освітою мають бути максимально наближені до громадян для забезпечення прав батьків, урахування місцевих культурних традицій тощо.

Разом з тим, можемо констатувати, що потенціал демократизації та децентралізації в галузі освіти на сьогоднішній день не тільки не реалізований, але й у ряді випадків обернувся негативом. Поділ управлінської вертикалі на три автономні ланки (державний, регіональний, муніципальний) призводить до рецидивів регіонально-місницької політики при відсутності політично і соціально консолідуючого освітнього ідеалу, і врешті загрожує паралічем саме державної освітньої політики [1].

Отож, з метою наближення до стандартів європейського освітнього простору розробники освітньої політики зобов'язані визначити параметри децентралізації та демократизації освіти. Мова йде про своєрідні кордони ефективності, в межах яких різні керівні та управлінські ланки здатні ефективно здійснювати свої функції, а повноваження, передані їм центральною владою, будуть легітимними. Сьогодні у сфері освітньої політики спостерігається повне домінування одного політичного суб'єкта - держави, низький рівень активності інших її учасників, зокрема недержавних громадських організацій.

Освіта - це складова культури суспільства. Тому її реформування можливе у контексті державної соціогуманітарної політики в цілому. Остання підбиває соціальне замовлення на освічену людину. Соціальне замовлення - це потреба в інтелектуалах, яка виявляється у реальному ставленні суспільства до освічених людей [9]. І коли говорять сьогодні, що падає престиж освіти, то це проблеми не стільки освіти, скільки суспільства, яке не спроможне реалізувати потенціал освіченої людини не тільки на рівні «морального», а й «матеріального» стимулювання.

Освіта має стати основним генератором соціальних цінностей і орієнтацій діяльності для кожної окремої людини та для суспільства в цілому, що здійснює випереджувальне проектування соціальних реальностей на багато років наперед. Іншими словами, потенціальні можливості розвитку людства, перш ніж актуалізуватися у реальних соціальних структурах, мають бути спроектовані в рамках системи освіти та реалізовані в ціннісних орієнтаціях, когнітивних здатностях і мотивах поведінки людей, що створюватимуть ці соціальні реалії.

Список використаних джерел

Клепко С.Ф. Освітня політика в Україні: від латентності до прозорості [Електронний ресурс] / С.Ф. Клепко // http://nusphere_for_C/apache/ HTDOCSAdp/publications/collections/onference2006/section_l 9/Klepko. doc.

Величко В. Орієнтація на споживача - реалізація принципу підвищення якості освітянських послуг / В.Величко, В.Вікторов // Вісник Укр. акад. держ. упр. - 2003. - № I. - С, 108-118.

Davies A. The Human Element / A.Davies. - Harmondsworth, UK, Penguin, 1992. - 78 p. реформування освіта соціогуманітарна

Дзвінчук Д. Державне управління освітою в Україні: тенденції і законодавство / Д. Дзвінчук. - K.: Нічлава, 2003. - 240 с.

Кремень В.Г. Без реформи освіти не розбудуємо державу / В.Г. Кремень // Педагогічна газета. - 1999. - № 10.

McLaughlin М. Employability Skills Profile: What are Employers Looking For? - The Conference Board of Canada, Ottawa, Canada, 1992. - 98 p.

Європейська хартія місцевого самоврядування [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http: //www.rada.gov.ua.

Hallinger P. Conceptualizing school restructuring / Hallinger P., MurphyJ., Hausman С. - Chicago, 1991. - 303 p.

Сучасні системи вищої освіти: порівняння для України / [За заг. ред. В. Зубка]. - K.: KM Academia, 1997. - 285 с.

Размещено на Allbest.ru