Концепція постструктуралістського синтезу в соціології П. Бурдьє

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата соціологічних наук

Концепція постструктуралістського синтезу в соціології П. Бурдьє

Соболевська Марина Олександрівна

Анотація

постструктуралістський соціологічний бурдьє

Соболевська М.О. Концепція постструктуралістського синтезу в соціології П. Бурдьє. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата соціологічних наук за спеціальністю 22.00.01 - теорія та історія соціології. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, факультет соціології та психології. - Київ 2003.

У дисертації здійснено історико-соціологічний аналіз концепції постструктуралістського синтезу П. Бурдьє. Досліджуються умови формування проблеми теоретичного синтезу в соціології, встановлюються характерні особливості структуралістської та постструктуралістської методології дослідження соціальних явищ. Проаналізовано теоретичні основи та розкрита логіка понять соціологічної концепції П. Бурдьє.

Ключові слова: П. Бурдьє, постструктуралізм, теоретичний синтез в соціології, конструктивістський структуралізм, соціальний простір, поле, капітали, габітус, рефлексивна соціологія.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Чи не найважливішою ознакою сучасного соціологічного теоретизування стає наявність у працях соціологів теоретичного синтезу ідей протилежних підходів до вивчення соціальної реальності, який пов'язаний з критичним осмисленням онтологічних передумов власних концепцій. Від цього багато в чому залежать методологічні перспективи та результати досліджень суспільного життя.

Е. Дюркгейм, визначивши соціальну реальність як реальність "особливого роду", яка не може бути зведеною до інших її видів (фізичної, психічної тощо), започаткував полеміку навколо природи соціального, котра ведеться протягом усієї історії соціології. Розмаїття поглядів на специфіку соціальної реальності знайшло своє відображення у дискусіях про сутність соціальної теорії, дебатах з приводу її предмету і завдань. В цих дискусіях чітко виокремилися дві протилежні теоретичні позиції у соціології: представники першої вбачають предметом теорії соціальні структури sui generis, а все інше (у тому числі й індивідів) розглядають лише як їх елементи; представники другої, навпаки, визнають цим предметом соціальну поведінку і взаємодію індивідів, усе інше (у тому числі й соціальні структури) постає тільки продуктом життєдіяльності останніх. Але найголовніше, що від цього протистояння страждає прикладний аспект соціологічної науки, тобто внаслідок теоретичної дихотомії емпіричні дослідження виявляються обмеженими з огляду багатьох важливих соціальних явищ. Соціологія у такому випадку постає перед загрозою відриву від дійсності, що не може не позначитись на її престижі у суспільстві.

Саме тому сучасний розвиток соціологічної теорії демонструє, за словами американського вченого Дж. Рітцера, рух від "макро- і мікроекстремізму" в напрямку макро-мікро і агент-структурної інтеграції у розумінні соціальної реальності. Засобом такого інтегративного процесу постає теоретичний синтез ідей таких концепцій, які подекуди взаємовиключають одна одну. Прикладом подібного роду синтезу є структурний функціоналізм Т. Парсонса як поєднання переважно ідей М. Вебера, Е. Дюркгейма, В. Парето, неофункціоналізм Дж. Александера - ідей К. Маркса, М. Вебера, Е. Дюркгейма, Т. Парсонса, теорія комунікацій Ю. Габермаса - ідей К. Маркса, М.Вебера, Е. Дюркгейма, Т. Парсонса, Дж. Міда, Е. Гуссерля, Г. Гадамера тощо.

Одним з провідних представників інтегративного руху у соціологічній теорії кінця ХХ - початку ХХІ століття був французький соціолог П. Бурдьє, який намагався дати власний синтез ідей на грунті постструктуралізму, котрий є чи не найважливішою передумовою постмодерністської соціальної теорії. Актуальність проблем осмислення нової культурної ситуації у світі під назвою "постмодерн" не в останню чергу зумовлює науковий інтерес до праць французького вченого. Але, на жаль, й досі у вітчизняній соціологічній думці соціологія П. Бурдьє хоча і набула розголосу, все ж різнобічно не вивчалась, немає жодної окремої монографії, присвяченої цьому соціологові. У даному дисертаційному дослідженні вперше у вітчизняний соціологічній науці пропонується цілісний і розгорнутий аналіз концепції постструктуралістського синтезу П. Бурдьє, що й обумовлює актуальність обраної теми.

Ступінь наукової розробки теми. Проблема синтезу різноманітних підходів до вивчення соціальної реальності на сьогодні виявляється однією з центральних проблем соціологічної теорії.

Ідея теоретичного синтезу займає центральне місце в наукових роботах таких відомих західних теоретиків соціології, як Р. Барт, Е. Гіденс, Дж. Александер, Дж. Рітцер, Дж. Тьорнер, Н. Смелзер, Ю. Габермас та інших. У своїх роботах зазначені автори намагаються в межах різних теоретичних підходів - неофункціоналізму, неомарксизму, структуралізму - показати можливі шляхи вирішення проблемної ситуації, що склалася в соціологічній теорії наприкінці ХХ століття.

Аналіз ситуації у сучасній соціологічній теорії, а особливо розвитку нових тенденцій в соціологічній думці є центром концентрації уваги відомих українських соціологів - В. Танчера, О. Погорілого, А. Ручки та інших.

Що ж до аналізу соціологічної спадщини П. Бурдьє, то у вітчизняній соціології, на жаль, відсутні роботи, присвячені детальному аналізові праць французького соціолога, хоча посилання на його концепцію, використання понять, запропонованих П. Бурдьє, знайшло широке застосування у працях С. Макеєва, О. Куценко тощо.

Особливої уваги соціологічній концепції П. Бурдьє надано в роботах російських соціологів. Зокрема, детальний аналіз робіт Бурдьє проведений в роботах Н. Шматко. Ю. Качанов у своїх дослідженнях намагається розвинути і застосувати теоретичний підхід (конструктивістський структуралізм), розроблений у працях французького соціолога, до аналізу політичної ситуації в Росії.

У роботах західних дослідників можна визначити дві позиції щодо соціологічної концепції П. Бурдьє. Представники першої з них, які називають себе учнями і послідовниками французького соціолога, в своїх роботах намагаються показати ті переваги і нововведення, які отримує соціологія завдяки працям П. Бурдьє. Серед них можна назвати американського дослідника Л. Вакана та французьких соціологів Р. Ленуара, Д. Мерльє, Л. Пенто, П. Шампаня. Інші намагаються критично осмислити праці П. Бурдьє, але здійснюють це із певних теоретичних позицій - зокрема неофункціоналізму, як це представлено в працях американського соціолога Дж. Александера та англійського дослідника Е. Сейера.

Головна увага в цих роботах приділена аналізові соціологічної концепції французького соціолога, введених ним нових понять, можливостей і обмежень їх використання в аналізі сучасного суспільства. Проте ці дослідження мають спільний недолік: вони висвітлюють лише окремі аспекти концептуальних побудов П. Бурдьє. Така інтерпретація сьогодні є недостатньою. Необхідним виявляється цілісний аналіз поглядів П. Бурдьє та їх критичне осмислення з позицій соціальної теорії, що історично склалися і притаманні вітчизняній традиції соціального теоретизування. Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація з науковими планами організації, де виконана робота, не пов'язана.

Мета роботи: виявити основні концептуальні ознаки постструктуралістського теоретичного синтезу соціологічної концепції П. Бурдьє та його значення для сучасної соціологічної теорії.

Відповідно до поставленої мети дисертаційного дослідження вирішувалися такі завдання:

дослідити конкретно-методологічні передумови виникнення проблеми теоретичного синтезу в соціології;

з'ясувати історико-соціологічні та соціокультурні засади соціологічної концепції П. Бурдьє;

розкрити концептуальний зміст соціологічної теорії П. Бурдьє, виділити її головні елементи і показати їх логічний взаємозв'язок;

визначити теоретико-методологічні засади постструктуралістського синтезу П. Бурдьє;

виявити канали впливу синтетичної концепції П. Бурдьє на перспективи подальшого розвитку теоретичної соціології.

Об'єктом дисертаційного дослідження виступає соціологічна концепція П. Бурдьє. Предметом дослідження постає специфіка постструктуралістського синтезу П. Бурдьє як моделі сучасного теоретизування в соціології.

Теоретико-методологічні засади дослідження. В дисертаційному дослідженні автор спирався на висновки теоретичного та методологічного характеру, які містяться в роботах класиків соціології, російських та вітчизняних теоретиків. Теоретичною базою дисертаційної роботи виступають концепції, в яких розкривається сутність історико-соціологічного дослідження (Ю.Давидов, П. Гайденко, В. Танчер, А. Ручка, О. Погорілий). По-друге, концепції, що розкривають загальні положення теоретичної соціології (В. Лекторський, А. Коршунов, В. Мантатов). По-третє, концепції, в яких аналізується стан розвитку і проблеми сучасної соціологічної теорії (Дж. Александер, Дж. Рітцер, Дж. Тьорнер, В. Танчер, В. Королько). По-четверте, концепції, які безпосередньо присвячені аналізові творчої спадщини П. Бурдьє (Л. Вакан, Е. Сейер, Ю. Качанов, Н. Шматко).

До методологічної основи дисертаційного дослідження залучено положення, які розкривають методологію історико-соціологічного дослідження. В дисертації використовувались: герменевтичний метод, який уможливлює встановлення меж інтерпретації головних понять; структурний метод, що дає можливість фіксувати інваріантні відносини між поняттями; діалектичний метод, що пояснює логіку розгортання головних принципів у систему; компаративістський метод, який уможливлює пошуки подібностей між декількома системами (теоріями), завдяки чому розширюється поле досліджень тощо.

Джерелом дисертаційної роботи стали праці класиків соціології - М. Вебера та Е. Дюркгейма; перекладені на російську мову роботи П. Бурдьє, а також виконані автором дисертаційного дослідження переклади праць цього французького соціолога, дослідження вчених суспільствознавців, як вітчизняних, так і представників західної соціології.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в даному дисертаційному досліджені відповідно до мети і на основі вищезазначених методологічних засад здійснено системну реконструкцію соціологічної концепції П. Бурдьє. Це дало змогу виявити особливі риси його теоретичного синтезу, який ґрунтується на принципах постструктуралізму, що докорінно відрізняються від принципів нефранцузької соціології. На основі виявлених рис постструктуралістського синтезу П. Бурдьє відкривається нова перспектива для подальшого розвитку в соціологічній теорії структуралістської методології.

У дисертаційній роботі, на основі вирішення головних завдань, обґрунтовано низку положень, які відзначаються науковою новизною і виносяться на захист:

вперше встановлено, що теорія "подвійного структурування" П. Бурдьє є синтезом об'єктивної та суб'єктивної структур соціальної реальності, на відміну від макро-мікросинтезу або синтезу структури і дії, як це традиційно подають інтерпретатори П. Бурдьє;

вперше було визначено, що постструктуралізм П. Бурдьє спрямований не на теоретичну деконструкцію структури соціальної реальності, а на конструкцію взаємодії суб'єктивної та об'єктивної структур через оператор трансформації об'єктивного у суб'єктивне - габітус;

отримало розвитку положення про те, що несвідомий синтез через габітус суб'єктивної та об'єктивної структур соціальної реальності, може бути свідомо реконструйований інтелектуалами за допомогою рефлексії, яка стає головною умовою, за П. Бурдьє, об'єктивності соціологічного знання;

уточнено і розширено тезу Дж. Рітцера про те, що в проекті рефлексивної соціології П. Бурдьє існує протиріччя: відмовляючись від побудови соціологічної метатеорії, він створює, по суті, один з варіантів цієї теорії, продовжуючи ідеали науковості Е. Дюркгейма та К. Леві-Строса;

вперше показано, що П. Бурдьє строго не слідує логіці теорій постмодерну, тому його концепція швидше модерністська, аніж постмодерністська;

шляхом аналізу поняття капіталу у теоретичній концепції П. Бурдьє було доведено, що розширене розуміння цього поняття призводить до невиправданої уніфікації усіх сфер життя людини;

доведено, що концепція постструктуралістського синтезу П. Бурдьє відкриває перспективу подолання крайнього релятивізму у соціологічної теорії та збереження наукового статусу соціології за допомогою ідей структуралізму.

Наукове і практичне значення дослідження. Наше дослідження сучасної соціологічної теорії дає змогу осмислити певні аспекти новітнього історичного розвитку соціології, простежити деякі тенденції і зміни сучасної соціологічної теорії, дати поглиблене розуміння логіко-гносеологічних особливостей соціологічного теоретизування.

Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані у практиці викладання курсів: “Історія соціології”, “Соціологічна теорія”, “Новітні напрямки сучасної соціологічної думки”.

Апробація результатів. Результати дослідження доповідались і обговорювались на теоретичних семінарах кафедри теорії та історії соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка; на науково-практичній конференції студентів та аспірантів факультету соціології та психології Київського національного університету (Київ, 2000); на Другій Всеукраїнській соціологічній конференції "Проблеми розвитку соціологічної теорії" (Київ, 2002); на круглому столі "Перспективи розвитку соціальної науки" в Академії праці та соціальних відносин (Київ, 2002).

Публікації за темою дисертації здійснені у фахових виданнях (4 публікації).

Структура та обсяг дисертації. Структура дисертації відповідає меті дослідження і відображає послідовне вирішення поставлених завдань. Перед тим як викласти концепцію постструктуралістсього синтезу в соціології П. Бурдьє, необхідно було розкрити передумови виникнення проблеми синтезу в соціологічній теорії, звернувшись до класичної соціологічної спадщини - робіт Е. Дюркгейма та М. Вебера, а також розкрити передумови формування соціологічної концепції П. Бурдьє. Тому логічним був поділ роботи на три розділи, в першому з яких були б виявивлені історичні передумови виникнення проблеми теоретичного синтезу в соціології; у другому - з'ясовано історико-соціологічні та соціокультурні засади постструктуралістського синтезу у соціологічній теорії П. Бурдьє, через визначення особливостей структуралістської та постструктуралістської традицій; у третьому - розкрито особливості соціологічної теорії П. Бурдьє, через виявлення її головних елементів та розкриття логічного зв'язку між ними. Дисертація складається із вступу, трьох розділів та списку використаних джерел (173 найменування). Повний обсяг дисертації - 163 с.

2. Основний зміст роботи

У вступі обгрунтована актуальність та ступінь наукового опрацювання проблеми, сформульовано мету, завдання, об'єкт і предмет дослідження, визначено теоретико-методологічні засади, наукову новизну і практичну значущість отриманих результатів, наведені дані про апробацію роботи та публікації.

У першому розділі "Проблема теоретичного синтезу в соціології (історико-соціологічна ретроспектива)", який композиційно складається з трьох параграфів, аналізуються історичні передумови виникнення проблеми теоретичного синтезу в соціології. Ще на ранніх етапах виникнення соціології соціальні взаємодії розглядались як такі, що можуть бути поясненими та зрозумілими з точки зору соціальної системи, її потреб і законів розвитку. Представники такої позиції, а до них можна віднеси і О. Конта, і Е. Дюркгейма, і представників структурного функціоналізму, намагаються інтерпретувати соціальні взаємодії в термінах суспільних потреб, а дії соціальних агентів - як обмежені структурними статусами та соціальними ролями. Такий позитивістський підхід до розгляду суспільства і соціального порядку з точки зору його структури та функцій елементів цієї структури залишає поза увагою процеси соціальної динаміки, соціальних змін як таких, знижуючи інтерес до рушійних засад цих змін - соціальних дій окремих акторів. На цій основі виникла небезпека усунення акторів із соціального життя, що викликало теоретичну переорієнтацію соціології на проблеми розуміння та інтерпретації соціальної дії.

Теоретичним підгрунтям такої “нової хвилі” стали, зокрема, праці М. Вебера та його концепція соціальної дії, що дали початок так званому “веберівському ренесансу” в соціології і поверненню дослідників до проблематики соціальних агентів, припущення більшої суб'єктивної свободи дії.

Однак, якщо традиційно у класичній соціології дискусії точилися в термінах структура (стала реальність) або дія (реальність, що знаходиться в процесі становлення), то сучасні теоретики все більше схильні ставити питання про те, як структури підтримуються і перетворюються на мікрорівні соціуму діями окремих індивідів. Таким чином, для сучасної соціологічної теорії стає актуальним питання синтезованого підходу до розуміння соціальної реальності, важливим стає поєднання двох різних поглядів на природу соціуму.

Серед сучасних концепцій, що пропонують синтез такого роду можна відзначити теорію структурації Е. Гіденса, теорію “соціальних систем” Н. Лумана, теорію “соціальних акторів” А. Турена, теорію “соціального становлення” П. Штомпки, теорію “подвійної морфогенези” М. Арчер, теорію “соціальної практики” П. Бурдьє тощо. Перелік назв концепцій сучасного теоретичного синтезу в соціології вказує на те, що сьогодні ми можемо говорити не про один "великий" синтез, а про іноді навіть важко перелічувані "синтези". Особливістю ж сучасного теоретизування в галузі створення синтетичної соціологічної теорії є те, що ці "синтези" здійснюються з чітко визначених концептуальних позицій (неофункціоналізм, постструктуралізм, системна теорія тощо).

Поняття "постструктуралістський синтез" є ключовим для даної роботи. Коли ми говоримо про "постструктуралістський синтез", то повинні мати на увазі, по-перше, що синтез є одним з теоретичних методів пізнання, і у цьому аспекті він постає засобом для досягнення дослідницької мети, а, по-друге, прикметник "постструктуралістський", що є похідним від постструктуралізму як методологічного напрямку у соціологічній теорії, що пов'язаний з певними онтологічними засадами, вказує на якісні ознаки тієї дослідницької традиції, того інтелектуального простору, у якому відбувається цей теоретичний синтез. Саме цей інтелектуальний простір умовно може бути названо інтелектуальним базисом теоретичної надбудови у вигляді в даному випадку синтезу, тобто цей інтелектуальний простір є необхідною умовою теоретичного синтезу.

Таким чином, під теоретичним синтезом у даній роботі розуміється науковий метод поєднання різних за походженням ідей і думок за для вирішення певної проблеми. Конкретизуючи дане дослідження, важливо зазначити, що для П. Бурдьє постструктуралізм є тим інтелектуальним полем, у межах якого інтеграція постала як проблема поєднання суб'єктивної та об'єктивної структур соціальної реальності, а засобом вирішення якої виступає теоретичний синтез ідей багатьох різнопланових представників соціологічної і філософської думки: К. Маркса, Е. Дюркгейма, М. Вебера, феноменологів, структуралістів і екзистенціалістів.

Звернення до класичної соціологічної спадщини сьогодні виступає одним із основних джерел розвитку теоретичної соціології. Класика слугує певним науковим стандартом, критерієм науковості сучасних соціологічних нововведень. Вона для соціальної теорії - взірець, загальновизнаний канон, у відповідності з яким упорядковується виробництво теоретичної продукції. Тому звернення до робіт класиків соціологічної теорії було обумовлене потребою з'ясування передумов формування проблеми теоретичного синтезу в соціології.

З огляду саме на цю залежність ми звернулися до витоків соціологічної теорії, тобто до класичної спадщини, в якій прагнули простежити формування двох аналітичних традицій - об'єктивістської та суб'єктивістської (позицій “соціальної фізики” та “соціальної феноменології”), а отже, визначити історичні передумови, що привели до потреби синтезування сучасної соціологічної теорії. Все це виступає необхідним моментом розгляду тих умов, в яких формувалася соціологічна концепція П. Бурдьє.

Перша позиція, яка була означена як “позиція соціальної фізики”, у найзагальнішому вигляді подає соціальний світ як спектакль, що пропонується спостерігачеві, останній має певну точку зору по відношенню до дії, яка відбувається на сцені; соціальна реальність подається тут як об'єктивна структура, яка може бути досліджена зовні, за допомогою матеріальних показників, виміряна і представлена незалежно від уявлень і бажань тих, хто знаходиться у цьому світі. Сила такої об'єктивістської точки зору або структурального підходу полягає у руйнуванні “ілюзії про прозорість соціального світу”, згідно з якою всі члени суспільства діють спонтанно, а соціальне життя може бути пояснене принципами, які не можна звести до ідей та намірів окремих індивідів.

Головний недолік об'єктивістської точки зору полягає в обмеженості принципу “генерування регулярностей”, іншими словами, в тому, що вона має тенденцію зводити структури, що конструюються дослідником, до самої реальності, трактуючи їх винятково як об'єктивні та автономні, такі, що спрямовують дії окремих індивідів.

Якщо об'єктивізм намагається виводити дії та взаємодії із соціальної структури, то суб'єктивізм схильний зводити ці структури до суб'єктивних взаємодій. Суб'єктивістська або конструктивістська точка зору, на сьогодні краще за все представлена у працях етнометодологів та теоретиків раціонального вибору. На відміну від об'єктивістської, представники цієї точки зору стверджують, що соціальна реальність залежить від повсякденного знання окремих індивідів і постійно конструюється ними в ході їх практичної діяльності. Така точка зору надає особливої значущості індивідові та системі, завдяки якій індивіди наповнюють свій життєвий світ сенсом.

Можливо, ці дві позиції сьогодні дуже рідко відверто і прямо означаються і тим більше застосовуються у науковій практиці. Але й нині має значення те, що Е. Дюркгейм, його прихильники та послідовники найбільш послідовно захищали об'єктивістську позицію. Що ж до другої позиції, то найбільш “чисті” висловлювання суб'єктивістського характеру можна знайти у М. Вебера, А. Шюца та етнометодологів. Соціальна реальність в межах такого підходу редукується до уявлень про неї, а об'єктивність - до інтерсуб'єктивності, соціологія ж як наука може бути зведеною до специфічного “світу досвіду”, який з'являється із повсякденності як реальності par exelence. Таким чином, центральним для цього підходу стає поняття "життєвого світу", як позначення сукупності типізацій повсякденного досвіду до якого звертаються соціальні індивіди для взаємопорозуміння та узгодження власних дій.

Маємо повне протиставлення: якщо у першому випадку наукове пізнання здійснюється лише через розрив із первинними уявленнями, які Е. Дюркгейм називає “передпоняттями”, то у другому - соціальне пізнання невід'ємне від повсякденного пізнання, оскільки воно не є чимось іншим, а тільки “побудовою побудови”.

Новітній етап у розвитку соціологічної думки наприкінці ХХ століття відзначається спробами інтеграції зазначених протилежних підходів до розуміння соціального і способів його вивчення. Особливістю сучасних спроб теоретичного синтезування є те, що вони здійснюються з конкретних методологічних позицій, в межах історично сформованих парадигм і дослідницьких традицій в соціології. Тому перед розглядом перспективи синтетичного підходу, запропонованого в соціологічній концепції П. Бурдьє, необхідним є визначення тієї традиції, в межах якої відбувається зазначений синтез. Теоретичним підгрунтям формування соціологічної теорії П. Бурдьє виступає постструктуралістська соціальна методологія.

У другому розділі "Постструктуралізм як методологічна основа соціології П .Бурдьє" автор розглядає особливості формування постструктуралістської соціальної теорії.

Аналіз концепції П. Бурдьє, її вихідних принципів, потребує розгляду тієї інтелектуальної традиції і гносеологічної ситуації, що стали передумовою виникнення та становлення наукових поглядів французького соціолога, під впливом яких формувалось його бачення соціального світу і які спрямували його науковий пошук. До таких основоположних течій належать структуралізм та постструктуралізм.

Структуралістський підхід, розроблений у працях К. Леві-Строса, базується на припущенні про те, що для визначення об'єктивних зв'язків, логічних законів, за якими розвивається соціальна реальність, необхідно знайти інваріантну структуру, яка виступає основою всього. За такою точкою зору, соціальні закономірності можна пояснити лише в термінах глибинної, неусвідомлюваної структури свідомості людини. Ця структура є відображенням не об'єктивного світу з його протиріччями, а специфіки самого людського інтелекту, точніше - його несвідомої сфери, тобто є проявом закономірностей людського розуму. У цьому зв'язку, пізнання соціальної реальності з точки зору структуралізму, полягає у знаходженні та впорядкуванні інваріантної структури організованої соціальної системи, яка з самого початку визнається такою, що може бути пізнаною.

Що ж до постструктуралістської методології, то її центральним пунктом виступає особливий погляд на структуру соціальної реальності: вона розглядається як сукупність слабко пов'язаних між собою фрагментів. Постструктуралісти замість терміну “структура” переважно вживають термін “дискурс”. Дискурс можна розглядати як структуру, в якій відсутній центр. Це - незакінчена структура практики, яка знаходиться у процесі безперервної і нескінченної самобудови і перебудови. Звідси основний принцип постструктуралістської методології - принцип децентрації, за яким намагаються не лише перевернути відношення, але взагалі знищити ідею первинності реальності, що розділяє опозиції. На зміну їй повинна прийти ідея розрізнення, іншості, співіснування не тотожних, але рівноправних змістовних інстанцій.

Наступна характерна особливість постструктуралістської методології - концепція суб'єкта. Суб'єкт не існує сам по собі, він завжди включений в систему "дискурсивних практик", створених ним, - соціальну структуру, яка, в свою чергу, не існує поза суб'єктом. Скажімо, суб'єкт не просто несвідомо підкоряється забобонам, але цілеспрямовано використовує їх у власних інтересах. Він є нібито персоніфікацією структури, її внутрішньою силою, але окремо від неї існувати не може. В результаті це проявляється в тому, що конкретні соціальні персонажі - класи, групи, індивіди - відходять на другий план, а в центр уваги потрапляють відносин влади.

П. Бурдьє послідовно реалізує основні положення постструктуралістської методології у своїй соціологічній концепції, відтворюючи основні моменти цієї філософської течії. Свою концепцію французький соціолог визначає як перспективу повернення суб'єкта, діючого агента в соціологію, поєднання структуралістської та конструктивістської перспектив соціологічного аналізу, структурного та діяльнісного підходів.

У третьому розділі "Постструктуралістський синтез П. Бурдьє" здійснюється системний виклад соціологічної концепції П. Бурдьє. Теоретичною основою соціології П. Бурдьє виступає концепція “подвійного структурування”, в якій визнається, що соціальна реальність структурована, по-перше, з боку соціальних відносин, що виявляється у розподілі різноманітних ресурсів (капіталів) як матеріального, так і нематеріального характеру. По-друге, вона структурована з боку уявлень людей про ці відносини і про оточуючий світ, що мають зворотний вплив на соціальну реальність. Визнається як існування об'єктивних структур, що виявляють себе через розподіл значущих матеріальних і нематеріальних ресурсів, так і те, що соціальний світ є уявленнями про цей розподіл, які конструюються самими агентами. Ці дві позиції - позиція соціальної структури та позиція діючих агентів - пов'язані діалектично. Поряд із детермінацією з боку об'єктивних структур Бурдьє вводить до аналізу детермінацію з боку історичних агентів: соціальні структури обумовлюють практики й уявлення агентів, але агенти здійснюють практики і, таким чином, відтворюють і перетворюють структури.

Соціальний простір у концепції Бурдьє представлений як простір позицій агентів. Сукупністю відносин між соціальними позиціями формується соціальне поле. Поле, таким чином, являє собою сукупність позицій, які визначають погляди окремих індивідів, що займають ці позиції і виступають як агенти, як на процеси, які відбуваються в межах окремого поля, так і на власні практики, спрямовані на збереження або зміну існуючої в межах окремого поля структури владних відносин. Соціальне поле також є полем боротьби і полем сил, які спрямовані на трансформацію або збереження усталених відносин: кожен із агентів вкладає силу, здобуту протягом попередньої боротьби, в стратегії, спрямованість яких залежить від позиції агента у розподілі сил, або, як їх називає Бурдьє, капіталів.

Бурдьє виокремлює три основні типи капіталу - економічний, у різноманітних формах прояву, соціальний та культурний. Можна також зустріти у його роботах такий вид капіталу, як символічний. Капітал відіграє роль структур домінування: без них, як без необхідних ресурсів, не можуть успішно здійснюватись практики. Ресурси є або можуть стати ефективними: вони, як “козирі у грі”, детермінують можливість потенційної дії. Агенти розподілені у соціальному просторі у двох вимірах. У першому - за загальним обсягом капіталу у різних його видах, у другому - за структурою їх капіталу, тобто за відносною вагою різних видів капіталу (економічного, культурного, соціального) у загальному обсязі капіталу, яким вони володіють. Таким чином, визначаючи позицію людини у соціальному просторі, капітал стає одним із головних чинників, за допомогою яких формується бачення цього світу агентом, тобто сукупність різноманітних видів капіталу зумовлює активну участь індивіда у конструюванні соціальної реальності.

Поняття капіталу викликає певні складнощі для концепції Бурдьє. Намагаючись максимально розширити застосування цього поняття в межах соціологічної науки, Бурдьє тим самим додає до соціологічного аналізу певної економічної раціональності і навіть економічного детермінізму. Сформоване К. Марксом у межах політичної економії поняття капіталу передбачає існування відносин, що базуються на певному розрахунку, бажанні отримати користь, передусім матеріальну. Саме таке розуміння капіталу стає для Бурдьє основою, моделлю для виведення всіх інших видів капіталу. Отже, застосовуючи поняття капіталу для аналізу неекономічної сфери, Бурдьє разом із самим поняттям переносить і певні характеристики економічної галузі на інші сфери життєдіяльності суспільства. Позамежне розширення поняття капіталу, уведення його з таким, здавалося б, безмежним змістом у соціологію, не надає йому власне соціологічної специфіки, перетворює на метафору. Тому це поняття не виконує синтетичної функції. Потрібний його аналіз, уточнення соціологічного змісту з метою адаптування у соціології.

Отже, об'єктивні структури суспільства розкриваються в концепції П. Бурдьє через поняття соціального простору, складовими елементами якого виступають система полів та структура капіталів. Саме набір різноманітних видів капіталу визначає позицію індивіда в соціальному просторі, але питання, яке залишається, - це питання зв'язку між об'єктивною структурою, що представлена як структура розподілу позицій і капіталів у соціальному просторі, із структурою сприйняття агентів та способом дій, що формуються на основі цієї структури.

Вивчення взаємодії зовнішніх розподілених структур і системи дій окремого індивіда вимагає від Бурдьє введення нового поняття. Це поняття - “габітус”, яке застосовується Бурдьє для розкриття механізму взаємодії зовнішніх умов існування - структурованого соціального простору та внутрішніх структур сприйняття.

Цінність поняття “габітус”, на думку Бурдьє, полягає першочергово в тому, що воно створене з метою подолання “хибних проблем і хибних рішень”. Цими “хибними проблемами”, на його погляд, є передусім класична альтернатива “індивід - суспільство” та суміжні з нею: “свобода - детермінізм”, “обумовленість - творчість”, “структура - дія” тощо. Абсолютизація того чи іншого полюсу зазначених опозицій призводить, як твердить Бурдьє, до “хибних рішень”, які отримують своє відображення в односторонніх підходах до аналізу соціальної реальності. Отже, поняття "габітус" виступає центральним моментом синтезу в соціологічній концепції Бурдьє.

Поняття "габітусу" розширює горизонти розуміння людської практики, але цінність його полягає не в тому, що воно поєднує два різних підходи до розуміння соціальної дії - структурний та діяльнісний. Значення поняття габітусу визначається тим, що воно встановлює зв'язок між умовами існування, представленими об'єктивними структурами суспільства, та структурами сприйняття і поведінкою людей. Проміжною ланкою цього зв'язку виступає саме габітус як інкорпорована (засвоєна тілесно) схема дії, структурована зовнішніми умовами і водночас структуруюча поведінку індивіда структура.

Незважаючи на постійне наголошення практичної, неусвідомлюваної, інкорпорованої природи соціальної дії, як вона представлена Бурдьє в концепції габітусу, в його працях також можна зустріти поняття "стратегії поведінки", які ігнорують всі ці визначення. Розкриваючи поняття "стратегії поведінки", Бурдьє постійно використовує терміни, що наголошують на інтенціональності та раціональності соціальної дії, особливо часто у нього можна зустріти таку характеристику дії, як "калькулятивність".

Уявлення Бурдьє про стратегії поведінки вступають у протиріччя із соціальним детермінізмом, вимальовуючи дещо іншу картину соціальної реальності, ніж концепція габітусу: актори діють, виходячи з власних егоїстичних потреб. Незважаючи на те, що стратегії неусвідомлені і визначені габітусом, вони передбачають точний розрахунок і раціональні моменти з боку акторів, тобто дії, що прямо не залежать від впливу соціальних структур.

Концепція габітусу і концепція стратегій поведінки створюють два підходи до аналізу дійсності, які виявляються дещо не узгодженими у теоретичному плані. Існує теоретичне протиріччя між двома різними версіями теорії практичної дії Бурдьє. Перша акцентує увагу на нераціональному, об'єктивно сконструйованому габітусові, інша - на раціональній мотивації дії, яка має об'єктивну мету. Бурдьє не спроможний розв'язати це протиріччя, оскільки в цьому разі він змушений був би стати на позицію однієї із сторін, а, отже, визнати несинтетичною власну соціологічну концепцію.

Соціальна дія, за Бурдьє, таким чином, немов би і раціональна, але вона також обмежується зовнішніми по відношенню до діючого агента матеріальними умовами, представленими в концепції Бурдьє як габітус. Зосереджуючи свою увагу на афективно-символічному габітусові, Бурдьє при цьому наголошує на комплексності зовнішніх умов стратегічної дії. Актор здійснює свій вибір, враховуючи як матеріальні, так і символічні умови дії, але останні знаходяться не зовні, а всередині діючого. Однак якщо об'єкт дії розглядається як несвідомий і нематеріальний, то така дія не може бути раціональною. Проблема Бурдьє полягає в тому, що він також не може назвати таку дію і нераціональною. Протиріччя, яке виявляється в концепції Бурдьє у розумінні ним соціальної дії - її одночасна "раціональна нераціональність", а обумовленість габітусом поєднана із раціональним розрахунком - вказує на певні проблеми синтетичної теоретичної побудови французького соціолога.

З метою вирішення цих проблем - протиріччя між дією неусвідомлюваного габітусу і стратегій поведінки, що базуються на точному розрахунку - Бурдьє вводить нове поняття "рефлексії", як спроби усвідомлення соціальної обумовленості людської поведінки. Але застосування цієї рефлексії, на думку Бурдьє, як усвідомлення несвідомого синтезу суб'єктивної та об'єктивної структур через габітус, може бути реалізоване лише інтелектуалами, що стає в його концепції головною умовою об'єктивності соціологічного знання.

Соціальна рефлексія, на думку Бурдьє, полягає в усвідомленні та розумінні соціального походження нашого знання, його форм і передумов. Рефлективність - це той засіб, який допомагає хоча б частково позбавитись соціального тиску на пізнання. Піддати соціальній рефлексії - означає встановити соціальний генезис знання. Об'єктом аналізу такої рефлексії стає не індивідуальність якогось конкретного аналітика, а соціальні, інтелектуально неусвідомлені підвалини інструментів пізнання, які ним використовуються. В основі концепції рефлексії Бурдьє лежить визнання соціальної природи наукового пізнання. Він убачає головним завданням соціології постачання інструментів рефлексії соціальним наукам. Визначення соціальних умов пізнання - і є завдання соціології по відношенню до інших наук, тобто в кожній науці має місце своя соціологія. З цих позицій можна розглядати і соціологію як науку, що має соціальне походження. Так виникає соціологія соціології.

Рішення проблеми об'єктивності соціологічного знання приводить П. Бурдьє до загострення особливого протиріччя у його теорії. Воно виникає саме у зв'язку з тим, що запропонована ним концепція починає претендувати на статус метатеорії, хоча її побудову він рішуче заперечував. Визначаючи об'єктивність соціального пізнання, П. Бурдьє виходить із принципів класичної натуралістичної традиції, тобто образ об'єктивності він розглядає як подібний до природничих наук. В цьому аспекті його "рефлексивна соціологія" є скоріше "модерністською", ніж постмодерністською. Якщо повернутись до проблеми метатеоретичного характеру соціологічної теорії П. Бурдьє, то його "рефлексивна соціологія" все ж таки дає універсальні методичні поради для інших теорій щодо отримання об'єктивних результатів - бути критично налаштованими до себе, виявляючи соціальні умови можливості власних суджень.

Таким чином, концепція поструктуралістського синтезу П. Бурдьє відкриває перспективу подолання крайнього релятивізму у соціальній теорії та збереження наукового статусу соціології, але спирається при цьому скоріше на класичну модель науки, яка була закладена ще в структуралізмі.

В результаті проведеного дослідження та з урахуванням цього положення і не лише в ньому було зроблено такий висновкок: характерною ознакою постструктуралістського теоретичного синтезу в соціологічній концепції П. Бурдьє є поєднання двох протилежних підходів до розуміння та аналізу соціальної реальності: об'єктивістського та суб'єктивістського.

За підсумками дослідження можна стверджувати, що прикметною особливістю синтезу, запропонованого в концепції П. Бурдьє є те, що він здійснюється все ж з методологічних позицій структуралізму, а не постструктуралізму: визнається як існування об'єктивних структур, що виявляються через розподіл значущих матеріальних і нематеріальних ресурсів, також визнається, що соціальний світ є структурований через уявлення про нього, що конструюються самими агентами, а соціальна реальність розглядається як досвід повсякденної свідомості людей. Ці дві позиції - позиція соціальної структури та позиція діючих агентів пов'язані діалектично. Поряд із детермінацією з боку об'єктивних структур, Бурдьє вводить до аналізу детермінацію з боку історичних агентів: соціальні структури обумовлюють практики й уявлення агентів, але агенти здійснюють практики і в такій спосіб відтворюють і перетворюють структури соціальної реальності. Механізм, який виконує опосередковуючу роль між об'єктивними структурами та схемами мислення і сприйняття, що на їх основі реалізуються дії агентів, отримує назву габітусу - "структуруючої структури", несвідомого оператора людської діяльності.

Обгрунтовано, що такий синтез корінним чином відрізняється від інших концепцій синтезу: синтезу макро- і мікропозицій, представленому в американській соціології, синтезу структури та дії, характерному для європейських соціологів, оскільки він базується на понятті структури та основних принципах структуралістської методології. Пошук загальних інваріантних структур - об'єктивних, як простору позицій розподілу полів і капіталів, та суб'єктивних, як внутрішніх диспозицій особистості, відрізняють концепцію Бурдьє і від деконструктривізму постструктуралістської традиції.

Основні положення та результати дослідження викладені в публікаціях

1. Соболевська М.О. Теорія "габітусу" П. Бурдьє та подвійне структурування соціальної реальності // Вісник КНУ ім.Т.Шевченка. Соціологія.Психологія.Педагогіка. Вип.9. - К.: ВПЦ "Київський університет". - 2000. - С.21-23.

2. Соболевська М.О. Проблема об'єктивності соціального пізнання та концепція рефлексивної соціології П. Бурдьє // Соціальні виміри суспільства. Вип.5. - К.: Інститут соціології НАН України. - 2002. - С.220-237.

3. Соболевська М.О. Методологія подвійного структурування соціальної реальності в соціологічній концепції П. Бурдьє // Матеріали 2 Всеукраїнської конференції "Проблеми розвитку соціологічної теорії". - К.: Інститут соціології НАНУ. - 2002. - С.133-137.

4. Соболевська М.О. Поняття капіталу в соціологічній концепції П. Бурдьє // Вісник Академії праці та соціальних відносин Федерації профспілок України. - 2002. - №8. - С.31-38.

Размещено на Allbest.ru