Символічні системи і конституювання соціального смислу

Хоч як це парадоксально, традиція не замикає світ у рутині повторюваних подій, у нескінченному ланцюгу вспадкування правил і зразків. Наявність традиції є способом, завдяки якому соціальне життя виходить за межі своєї власної конечності, занепокоєності сьогочасними інтересами і трансцендує до універсальних цінностей.

Коли М.Вебер визначає суто традиційну дію як реактивне наслідування, що перебуває на самій межі, а часто навіть за межами того, що можна назвати “осмислено” зорієнтованою дією, то йдеться про звичну повсякденну поведінку людей, про автоматичну реакцію на звичне подразнення. Тут традиція виступає як нерефлектований, стійкий, неусвідомлений елемент людської поведінки, якому не можна приписати суб'єктивний смисл. Тому Шютц помилявся, коли критикував Вебера за те, що він неправильно використовує критерій осмисленості стосовно традиційної дії.

Традиційній дії як автоматичній реакції не можна приписати суб'єктивного смислу. Оскільки, підкоряючись традиції, суб'єкт ніби виносить специфіку свого суб'єктивного переживання за межі індивідуальної дії. У традиції не суб'єкт діє, а традиція здійснюється за допомогою суб'єкта, використовуючи його для здійснення неналежних йому смислів. Інша ситуація виникає, коли зруйновано традиційні механізми поведінки. Тоді перед суспільством постає проблема вибору традиції як певного набору об'єктивних смислів, що надають цінність наявному світу.

Поняття вибору стосовно традиції відносне, адже індивід, народившись у певний час, у певному культурному середовищі, здобувши певне виховання і розмовляючи певною мовою, втілює в собі ту частину традиції, якій він зобов'язаний своїм соціокультурним буттям. Утім, не існує абсолютної детермінації своїм минулим, як не існує якогось єдиного минулого, спільного для всіх людей, які живуть у даний час; кожна соціальна група, кожна форма соціальної діяльності має своє минуле. Людина не вільна у виборі свого минулого, проте вона може по-різному до нього ставитися, вона може діяти відповідно до нього, але може й виходити за його межі, наприклад, вивчити чужу мову і рідною розмовляти з акцентом, відмовитися від старих звичок і засвоїти нові.

Наявне у традиції прагнення подолати власну історичність, вирватися за межі несправжнього життя, позбавленого правильного розуміння природи речей, надає індивідові особливий досвід переживання історичного. Завдяки традиції зникає почуття страху і відчуженості історичних подій, що відбуваються. Таке подолання страху і відчуженості зумовлене не відмовою від історичного взагалі, а його радикальною трансформацією. Історичне як таке, що відбувається, набуває осмисленого значення впорядкованого факту, що перетворюється на значиму подію, щойно він опосредковується традицією.

Вивчення взаємовідносин традиції й історичного дослідження показує, що формулювання традиції передбачає інший категоріальний апарат, ніж той, який має історичне дослідження. Традиція переймається пошуком “коренів”, “джерел”, “першопричин”, “призначення” і “смислу” людського існування. Ці поняття переосмислюють історичний матеріал, перетворюють його на символічну конструкцію.

Звернення до традиції продиктоване завданням самоідентифікації особистості та групи, спробою осмислити питання: “хто ми є”, чим “ми” як група відрізняємося від іншої групи й у чому наша подібність із нею, що це за земля, яку ми населяємо?

Відповіді на ці питання потребують спеціального вивчення, в якому традиція й історичне дослідження тимчасово перетинаються. Проте ця єдність традиції та історичного дослідження нетривала, оскільки традиція ніколи не намагається апелювати до достовірності історичного факту, для неї історичний факт -- це лишень спосіб самоідентифікації. Залежно від того, як здійснюється самоідентифікація, відповідним чином конституюється і традиція. Для ліберала історія обгрунтовує одну традицію, для консерватора -- іншу, для комуніста -- ще іншу.

Попри неналежність традиції досвіду окремого індивіда, в суспільстві перманентно відбувається вибір традиції. Вибір традиції здійснюється за допомогою ретроспективного реконструювання минулого стосовно потреб сьогодення. Пошук національної традиції часто переплітається з відвертою міфологізацією минулого, що призводить до парадоксальної ситуації, коли традиція стає продуктом чистого конструювання.

Для відносин традиції з історією характерним є ігнорування нею історичної хронології, для традиції час не просто наповнений подіями, а розчленований за ціннісною ознакою. Перед нею постає завдання сформувати певну соціальну спільноту, надати цій спільноті непорушні цінності як спосіб самоідентифікації групи. Вона відбирає ті факти історії, які б могли послугувати колективними символами, що сприятимуть інтеграції цієї групи.

Особливо гостро протилежність історії й традиції була пережита у творчості Ф.Ніцше, котрий угледів в історії з її педантичним прагненням описати всі форми минулого життя силу, здатну зруйнувати колективне самопочуття групи, соціальне переживання, спрямоване на збереження, виживання цього колективу і розширення його діяльності.

Існують два основні способи функціонування традиції в суспільстві: просте наслідування зразків і традиція, що здійснює себе у формі інтерпретації.

Традиція у вигляді інтерпретації передбачає наявність трьох основних складових: головних подій (“священна історія”), текстів, що описують ці події, і тлумачення цих текстів (інтерпретації), що підтримують і оновлюють традицію.

В українській культурі відсутнє зібрання текстів, які б могли послугувати вихідним матеріалом інтерпретації. Відсутність таких текстів породжує цілий ланцюг симулякрів, покликаних створити свою власну священну історію, перешкоджає процесам національної ідентифікації.

Щоб надати історичним фактам, які сприяють єдності групи, онтологічного статусу, використовують механізм ритуалу і свята. За допомогою ритуалу багатоманіття наявних розрізнених уявлень у суспільстві стягують в одне цілісне переживання. Він оживляє пам'ять, бо пов'язує теперішнє із релевантним минулим.

Сучасне свято як десакралізований ритуал слід відрізняти від театралізованого дійства, оскільки його регулярність спрямована на те, щоб оновити й підсилити відчуття групового “ми”, наповнити його новим змістом, не дати йому зникнути.

Поряд із ритуалом і традицією ціннісно перетворена реальність створюється також засобами соціальної класифікації. Класифікація є одним із головних засобів побудови соціального простору, визначення соціальної реальності. Вона передбачає не лише розподіл, впорядкування природного чи соціального світів, а й спосіб здійснення влади. Порушення встановлених принципів класифікації слугує симптомом соціальних змін, пов'язаних зі зміною владних відносин.

Вивчення соціальної таксономії на окремих прикладах європейської історії доводить, що уявлення суспільства про себе не є калькою наявних суспільних відносин, у певному сенсі вони самі формують ці відносини, оскільки є засобом утворення соціального світу. Уявлення про соціальну структуру відбиває ціннісні преференції суспільства, пропонує нову концепцію порядку, влади і суспільства.

У п'ятому, завершальному розділі “Авторитет і влада у змінюваному суспільстві” авторитет розглядається як одна з умов, що утворюють смисловий вимір соціального світу. Його слід розглядати як символічну систему, завдяки якій забезпечується інтелектуальна зв'язність та емоційна переконаність.

Авторитет включений безпосередньо в структуру розуміння світу, в усі його загальновизнані механізми інтерпретації, адже всі головні принципи орієнтації у світі, засвоєні нами в сім'ї та школі, свідомо чи несвідомо сформувалися під впливом авторитету батьків, учителів, старших товаришів.

Тому буде помилкою функцію авторитету зводити суто до забезпечення інститутів влади. І хоча соціологічні словники визначають авторитет як одну з форм здійснення влади, грунтованої на загальновизнаному впливі якоїсь особи або соціального інституту, його значення визначається всією системою суспільних відносин. Існування сучасного виховання, освіти, науки, мистецтва, інших форм соціальних зв'язків і відносин неможливе без наявності в них різноманітних типів авторитету.

Призначення авторитету -- внести смисл, упорядкувати соціальні сили, що вийшли з-під контролю. На відміну від концепції Х.Арендт, котра джерела авторитету вбачала у давньоримському суспільстві, в дисертації стверджується, що авторитет -- це продукт християнської культури, і його поява зумовлена особливим типом істини й пов'язаним із ним способом здійснення влади.

Оскільки універсальна мета християнського життя не досягається зусиллями індивідуальної дії, особистою участю людини, а являє собою милість Божу, то вся система відносин середньовічного суспільства будується навколо людини (святий, пророк, король-чудотворець) або соціального інституту, наділеного благодаттю як засобом, що забезпечує спасіння.

Формується особливий тип залежності між людьми, коли підгрунтям залежності виступає не наявність матеріальних благ, життєвих ресурсів, які належать тій чи тій особі, а володіння нею певною істиною, що забезпечує доступ до трансценентного світу. Так утворюється головна умова появи авторитету.

У європейському середньовіччі формуються два основні типи відносин між владою й авторитетом. Перший тип: це відносини між інституціональним авторитетом і авторитетом особистісним, що виявляється у взаємовідносинах пророка і церкви, лідера і партії, вождя і мас. Другий тип, коли авторитет не включений до наявних легальних відносин влади і здійснює критику із зовнішніх щодо влади позицій (авторитет літератора, вченого, релігійного діяча).

У плані внутрішньої структури авторитет має три виміри: суб'єкт волевиявлення й творення, тип влади, за допомогою якого здійснюється воля, і сама воля, що прагне здійснитися.

Уся сума відносин, пов'язаних з авторитетом за доби Середньовіччя, будується навколо матеріально-нематеріальної речі (слова). У середньовічному суспільстві з'являється реальна можливість здійснити розмежування між “владою-владою” (potestas) і “владою-авторитетом” (auctoritas). Оскільки саме тоді формується тип влади, котра не має у своєму розпорядженні матеріальних атрибутів свого здійснення (апарат примусу: в'язниці, поліція, армія, суд). Саме духовна влада починає ототожнюватися з поняттям авторитету.

Мислителі Просвітництва вбачали в авторитеті дещо протилежне розумній свободі, сліпе підкорення, різновид забобону. Критика авторитету здійснювалася під знаком критики та звільнення від влади звичаїв і легенд.

Реанімація авторитету відбувається вже у ХХ столітті. З одного боку, відроджується авторитет вождя в тоталітарних режимах Німеччини та Росії, з іншого -- реабілітується авторитет у межах філософського дискурсу. У філософській герменевтиці авторитет виступає не лише необхідною умовою розуміння, а й однією зі складових самого історичного факту.

Герменевтика по-своєму раціоналізує точку зору авторитету, бо вважає, що до рівня розуміння дійсності авторитетом може доростити навіть звичайний здоровий глузд, що між авторитетом, наприклад, у царині науки, і пересічним ученим існує тільки кількісна різниця. Таке розуміння авторитету видається нам лише розширеною або поглибленою точкою зору розуму. Авторитет, за Гадамером, виступає деяким узагальненим розширеним уявленням про світ, доступ до якого відкритий будь-якому обмеженому розуму. Точка зору авторитету -- це лише зведене у ступінь засадниче положення розуму.

Насправді ж авторитет ніколи не може бути остаточно раціоналізований, що розумів Макс Вебер, уводячи в соціологію поняття “харизми”.

Авторитет, на відміну від традиції, безпосередньо звернений до людини, оскільки в ньому набір правил, оцінок і символічних структур оформлений у конкретну наявну максиму життєвої поведінки, у формулу “чини, роби, думай, як я”, незалежно від того, хто виступає цим “я”: герой, вождь, пророк або вчитель. На відміну від традиції, він може наказувати і домагатися слухняності. Його протилежність традиції полягає в тому, що він визначає себе як силу, котра виходить за межі повсякденності. Він виникає там, де переривається рутинність повсякденної діяльності, що характеризує традицію, де стає недостатньою здатність механізмів типізації і стандартизації виступати основним засобом орієнтації у соціальній дійсності.

В історії європейської культури виокремлюють три типи авторитету, які послідовно еволюціонували.

Перший тип з'являється в середньовічному суспільстві і пов'язаний із особливостями християнської релігії Спасіння, авторитетом Священного Письма і церкви з її повчальною місією.

Другий тип авторитету скасовує авторитет Бога, ставить на його місце авторитет розуму, мету вічного блаженства перетворює на ідею земного щастя для більшості, втечу від світу заміняє історичним прогресом, а творче начало -- виняткову рису біблійного Бога -- робить властивістю людини. Проте зв'язок авторитету зі словом зберігається, хоча місце сакрального заступає десакралізоване слово. Свою енергію десакралізоване слово черпає з критичної й просвітницької функції. Еволюція сприйняття слова в суспільстві може слугувати моделлю еволюції авторитету.

Третій тип авторитету, що характеризує сучасне суспільство, ставить під сумнів уже саме поняття суб'єкта як автономної творчої субстанції (одна з головних складових авторитету), який підпорядковується внутрішнім принципам: розуму, волі, совісті.

Визначення основних функцій авторитету (профетичної, верифікаційної, легітимаційної, прогностичної, наративної тощо) дає змогу точніше визначити еволюцію цього поняття і розкрити його значення в сучасному суспільстві.

Специфічні особливості функціонування авторитету перешкоджають його формуванню засобами масової інформації. Такі матеріальні складові впливу авторитету, як “емоційна проповідь”, “символічний простір”, “ритуал”, “переміщення” не можуть бути адекватно відтворені у теле-кінообразі, а потребують реальної участі у груповій дії.

Головний парадокс сучасних уявлень про авторитет полягає в тому, що, з одного боку, констатується втрата довіри суспільства до авторитету, а з іншого -- стверджується, що культ виняткового індивіда є одним із симптомів нашого часу.

У висновках підбито головні підсумки дослідження символічних систем, значення їх як головного джерела продукування соціального смислу. Історико-соціологічний аналіз проблеми смислу доводить, що справжнє джерело смислових орієнтацій суб'єкта треба шукати в інтерсуб'єктивному світі, що вможливлює визначення смислу як об'єктивного і такого, що існує поза свідомістю окремого індивіда. Такі об'єктивні смисли постійно присутні в міфологічних утвореннях культури.

Відзначається, що соціальне смислотворення виступає як відповідь на емоційну потребу. Переживання, ініційоване соціальними змінами, є основним матеріалом, з яким взаємодіє сучасний міф.

Дослідження конкретних форм взаємодії між соціальною реальністю і символом показує, що світ як реальність невизначений доти, доки не осмислений у символічних формах. Авторитет як особлива форма символічної влади бере участь у збереженні й підтримці соціальної реальності, запобігає повному розпаду її на окремі дії, що втратили соціальну орієнтацію.

Соціальні зміни, що відбуваються за відсутності інноваційних ідей, диктують особливе ставлення до традиції. Суспільство опиняється у ситуації ціннісного вакууму, коли соціальна критика руйнує систему попередніх цінностей та ідеалів, не протиставляючи їм нових.

Список публікацій

1.Бурлачук В.Ф. Символ и власть: Роль символических структур в построении картины социального мира. - К.: Институт социологии НАН Украины, 2002. - 266 с.

2. Бурлачук В. Суспільна трансформація як руйнування та вибір традиції //Суспільна трансформація: концептуалізація, тенденції, український досвід. - К.: Інститут соціології НАН України, 2004. - С.49-72.

3. Бурлачук В. Життєвий світ і структура конфлікту // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 1998. -- № 4-5. - С. 93-104.

4. Бурлачук В. Доля авторитету в сучасному світі // Соціологія: теорія, методи, маркетинг.-- 2000. -- № 4. - С.91-105.

5. Бурлачук В. “Віднесення до цінності”, зміст і соціальна зміна // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2001. -- № 3. - С.100-110.

6. Бурлачук В. Традиція, ритуал, свято як система соціального відчування // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. -- 2002. -- № 2. -- С.147-159.

7. Бурлачук В. Архетип героя і політична боротьба // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. -- 2002. -- № 3. -- С.19-27.

8. Бурлачук В. Жан Бодрійяр, маси і “кінець соціології” // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. -- 2003. -- № 2. -- С.46-59.

9. Бурлачук В. Способи артикуляції влади, або символ у системі владних відносин // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. -- 2003. -- № 3. -- С.20-31.

10. Бурлачук В., Танчер В. Символ і симулякр. Концепція символу в соціології постмодерну // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. -- 2004. -- № 1. -- С.15-29.

11. Бурлачук В. Символічні системи і конституювання соціального смислу // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. -- 2004. -- № 3. -- С.147-155.

12. Бурлачук В., Токарева В. Идеи и верования массового сознания // Соціальні виміри суспільства. -- Вип. 3. - К., 1999. - С.182-194.

13. Бурлачук В., Токарева В. Традиции и социальные изменения // Соціальні виміри суспільства. -- Вип. 4. - К., 2001. - С.53-63.

14. Бурлачук В., Токарева В. Социальная классификация как способ производства социальной реальности // Соціальні виміри суспільства. -- Вип. 5. - К., 2002. - С.67-79.

15. Бурлачук В. Власть, смерть и социология постмодерна // Соціальні виміри суспільства. -- Вип. 6. - К., 2003. - С.195-206.

16. Бурлачук В. Статуя Гинденбурга и символическое действие // Соціальні виміри суспільства. -- Вип.7. - К., 2004. - С.150-162.

17. Бурлачук В.Ф. Смысловые структуры политического мифа // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства : Зб. наук. праць. - Харків, 2000. - С.22-26.

18. Бурлачук В.Ф. Символическая реальность и социальные изменения // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства : Зб. наук. праць - Харків, 2001. - С.68-74.

19. Бурлачук В.Ф. “Символическое не значит больше ничего”. Концепция символа в социологии Ж.Бодрийяра // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства : Зб. наук. праць - Харків, 2002. - С.70-74.

20. Бурлачук В.Ф. Социальный кризис и архаические формы восприятия мира // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства : Зб. наук. праць. - Харків, 2003. - С.19-22.

21. Бурлачук В.Ф. Образы тела и стратегии власти // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства : Зб. наук. праць. - Харків, 2004. - С.37 - 40.

22. Бурлачук В.Ф. Влада, віра та легітимність // Українське суспільство: десять років незалежності (соціологічний моніторинг та коментар науковців). - К.: Ін - т соціології НАН України, 2001. - С. 227-236.

23. Бурлачук В.Ф. Теорії модернізації й український досвід // Українське суспільство 1994 - 2004. Моніторінг соціальних змін. - К.: Ін - т соціології НАН України, 2004. - С.212-220.

24. Бурлачук В. Історичні спроби моделювання української державності в ХХ столітті (“Класократична” версія В'ячеслава Липинського) // Політична думка. -- 1995. -- № 1. - С.103-108.

25. Бурлачук В. Социальные переживания и политический миф // Политическая мысль. - 2001. -- № 1-2. - С.110-121.

26. Бурлачук В.Ф. Дифузія авторитету за постмодерну // Політична думка. -- 1999. -- № 3. - С.135-138.

27. Бурлачук В., Токарева В. “Вождь” и “масса” в посттоталитарном обществе // Сучасна українська політика. - К: Вид-во Українсько-фінського ін-ту менеджменту і бізнесу 1999. - С.196-203.

28. Бурлачук В. Феноменологическая социология и опыт меняющегося мира // Феноменология и гуманитарное знание. - К.,1998. - С.113-120.

29. Бурлачук В.Ф. Герменевтика и проблемы понимания социального мира // Соціологічна наука і освіта в Україні: Зб. наук. Праць. Вип. 1 - К.: МАУП, 2000. - С.60-64.

30. Бурлачук В. Традиція і соціальні зміни // Вісник Національної академії наук України. - К., 2000. -- №11. - С.23-29.

31. Бурлачук В.Ф. Символ, ценность и желание: социальные изменения и символическая реальность // Проблеми розвитку соціологічної теорії: Наук. доповіді і повідомлення першої Всеукр. соціологічної конференції. - К., 2001. - С.160-165.

32. Бурлачук В.Ф. Проблема социального в социологии постмодерна // Проблеми розвитку соціологічної теорії: Трансформація соціальних інститутів та інституціональної структури суспільства. Наук. доповіді і повідомлення Ш Всеукр. соціологічної конференції. - К., 2003. - С.97-101.

Бурлачук В.Ф. Символічні системи і конституювання соціального смислу. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора соціологічних наук за спеціальністю 22.00.01 - теорія та історія соціології. - Інститут соціології НАН України, Київ, 2005.

У дисертації вперше у вітчизняній соціології, спираючись на досвід феноменологічної соціології, кризу сучасного суспільства представлено як ерозію символічних структур, значень і смислів. У період кризи особливого значення набувають соціальні механізми, що можуть виступати як засоби підтримки соціальної реальності. До них належать ритуал, традиція, авторитет, міф, забобон. Аналіз цих механізмів дає підстави для висновку, що незважаючи на прогресування раціоналізації й формалізації різних форм соціального життя, у суспільстві постійно зберігається потреба в нераціональних формах осягнення й освоєння світу.

Ключові слова: ритуал, традиція, авторитет, забобон, смисл, міф, символічна система.

Бурлачук В.Ф. Символические системы и конституирование социального смысла. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора социологических наук по специальности 22.00.01 - теория и история социологии. - Институт социологии НАН Украины, Киев, 2005.

В диссертации впервые в отечественной социологии, опираясь на опыт феноменологической социологии, кризис современного общества представлен как разрыв с прежними социальными идеалами, как эрозия символических структур, значений и смыслов. Социальный кризис дает возможность непосредственно ощутить значение и власть символического начала, участвующего в смысловом строении социального мира.

Социальные институты, незримо участвующие в конституировании смыслов социального мира в период относительно стабильного существования общества, приоткрывают себя в кризисные периоды, когда разрушается сложившийся порядок мира. К таким институтам относятся: “ритуал”, “традиция”, “авторитет”, “миф”, “предрассудок”. Раскрывается их роль в конституировании социальной реальности.

В процессе исследования феноменологический подход, полагающий, что структуры значений социального мира могут быть дедуцированы из наиболее простых и общих характеристик сознания, подвергается переосмыслению.

Критика феноменологического подхода к проблеме социального значения основывается на том факте, что источник смысла не может быть ограничен деятельностью отдельного субъекта. Источник своих смысловых ориентаций субъект черпает из интерсубъективного мира, что позволяет определить смысл как объективный и существующий вне сознания отдельного индивида. Проблема “анонимной интенциональности” ставит вопрос о наличии объективных смыслов, идеальных предметностей участвующих в смысловом строении социального мира.

Такие объективные смыслы обнаруживаются в постоянно присутствующих в культуре мифологических образованиях. Современный миф вырастает из ценностного сдвига современной истории. Переоценка ценностей всегда связана с поиском нового смысла. Однако новый смысл уже предстает оформленным в определенные символические структуры, одной из которых выступает миф. При изучении механизов конституирования социального мира, направляемого мифом, выделяются два плана рассмотрения. Первый план рассмотрения образует телеологическая форма мифа. Это означает, что миф выступает в качестве набора форм, смысл которых лежит как бы “впереди меня”. Формы мифа как бы находятся уже готовыми, зафиксированными в языке, традиции, культуре, и используются в качестве строительного материала мировоззрения.

Другой план рассмотрения предполагает археологию мифа, т.е. прочтение его со стороны желания, изучение того, что лежит в глубине семантических структур мифа. Современный политический миф в отличие от архаического, выражающего продукт коллективного бессознательного, всегда является чьим-то изобретением и в этом смысле приближается к теоретическим продуктам идеологии.

К анализу смыслопорождающих структур мифа примыкает исследование традиции как одного из главных социальных институтов, посредством которого происходит трансляция и воспроизведение символических значений.

Традиция рассматривается как один из наиболее эффективных механизмов, противостоящих разрушительному действию центробежных общественных сил. Такая роль традиции определяет не только всю культуру в целом, но и отдельные ее области. Особенно ярко это заметно в области политической культуры, когда становление национального государства инициировало настоящий исследовательский бум, направленный на поиск подлинной национальной идентичности.

Специфика нынешней ситуации, в отличие от социальных изменений, которые происходили в ХVIII и ХIX веках в революционной Европе, заключается в полном отсутствии принципиально новых идей, которые могли бы выступить в качестве энергичного катализатора радикализации общественного сознания. Показано, что, несмотря на важность происходящих в Восточной Европе перемен, разрушивших старые социальные структуры, в них отсутствует воля к новому социальному творчеству, к продуцированию новых социальных идей.

Такой характер социальных изменений, когда они происходят в отсутствие инновационных идей, диктует особое отношение к традиции, поскольку общество оказалось в ситуации ценностного вакуума, когда социальная критика разрушила систему предшествующих ценностей и идеалов, не сумев противопоставить им новые.

Анализируется социальная роль авторитета в современном обществе, прослежена эволюция этого института от эпохи средневековья до наших дней. Основанием исследования служит понятийная модель авторитета, предполагающая наличие трех основных измерений: автора, воли и власти. Особенно детально рассматривается такая составляющая авторитета как автор, волящий и учреждающий субъект.

В работе показано, что, несмотря на потребность общества в подлинном авторитете, его искусственное восстановление было бы актом несвободы и насилия.

Ключевые слова: ритуал, традиция, авторитет, предрассудок, смысл, миф, символическая система.

Burlachuk V.F. Symbolic Systems and Construction of Social Sens. Manuscript.

Dissertation for doctor's degree of Sociology Sciences on speciality 22.00.01 - theory and history of sociology. Institute of Sociology of the National Academy of Ukraine, Kyiv, 2005.

Relaying upon the experience of phenomenology sociology the dissertation, for the first time in the national sociology deals with the crisis of modern society and showns an erosion of symbolic structures and meanings. Social mechanisms, capable of supporting social reality, gain special significance in the crisis periods. These mechanism are: the ritual, the tradition, the authority, the myth and the prejudice. The analysis of these mechanisms helps to make a conclusion that in spite of the progressing rationalisation and formalisation of the different forms of social life, the necessity of non-ratonal forms of world understanding constantly preservs in the society.

Key words: the ritual, the tradition, the authority, the prejudice, the meaning, the myth, the symbolic system.

Размещено на Allbest.ru