Становлення та розвиток конфліктологічної парадигми в німецькій соціології

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут соціології

Майструк Наталія Олегівна

УДК 316.258

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК КОНФЛІКТОЛОГІЧНОЇ ПАРАДИГМИ В НІМЕЦЬКІЙ СОЦІОЛОГІЇ

22.00.01 - теорія та історія соціології

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата соціологічних наук

Київ - 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історії, теорії та методології соціології Інституту соціології НАН України.

Науковий керівник - доктор філософських наук, професор Танчер Віктор Володимирович, Інститут соціології НАН України, головний науковий співробітник.

Офіційні опоненти: доктор соціологічних наук, доцент Судаков Володимир Іванович, Міжрегіональна Академія управління персоналом, завідувач кафедри соціології кандидат соціологічних наук, Отрешко Наталія Борисівна, Міжнародний Соломонів університет, завідувач кафедри соціальних досліджень.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Глибокі зрушення, що відбуваються внаслідок суттєвих трансформацій в суспільстві нашого часу, викликають кардинальні зміни в соціологічному відображенні та теоретичному аналізі сучасного суспільного життя. Новий соціальний контекст спонукає до переосмислення теоретико-методологічних підходів, пізнавальних засобів, концептуальних засад, що були винайдені та сформульовані фундаторами соціогуманітарних наук.

Для будь-якої науки переосмислення теоретичних підвалин завжди було і є актуальною і необхідною справою. Для нинішньої соціологічної науки актуалізуються діалектично пов'язані завдання: подальше осягнення соціологічного надбання, що не втратило пізнавального потенціалу для аналізу суспільних процесів, може й надалі слугувати його теоретичним фундаментом, та розкриття впливу попередніх ідей, концепцій на сьогоднішнє соціальне пізнання, нові теоретико-методологічні підходи. Такі завдання органічно виростають з самого характеру формування української соціології як невід'ємної складової світової соціологічної думки. Ще на зорі її виникнення наприкінці 19 ст. українські громадські діячі та вчені-гуманітарії проявляли інтерес до ідей та теорій провідних соціологів Європи, в тому числі німецьких, і тим самим заклали традиції наукового взаємозбагачення. Воно залишається актуальним і в сучасних умовах.

Соціологічні дослідження, щоб відповідати сучасним вимогам, бути плідними мають, по-перше, оперативно включатися в обговорення щодо актуальних суспільно-політичних проблем, а, по-друге, беручи участь у ньому, намагатись поєднувати національні соціокультурні особливості з класичними положеннями спадщини світової соціологічної думки, серед яких помітне місце посідають німецькі теоретики. Тобто, актуальне для українських соціологів завдання розбудови соціологічної теорії включає опанування основних досягнень німецької соціології, зокрема соціології конфлікту та конфліктології, як однієї з провідних в Європі. Це безпосередньо пов'язано із концептуалізацією конфліктності в українському суспільстві, в якому трансформаційні процеси поставили на порядок денний дослідницьку діяльність в цьому напряму. Розвинення теоретико-методологічних засад української конфліктології полегшується тим, що у світовій соціології конфліктологічна парадигма існує не одне десятиліття, розкриваючи на кожному етапі свій креативний потенціал. Завдяки їй формується образ соціології як науки, здатної виробляти конструктивне знання про багатогранну соціальну реальність.

У 21 ст. не можна адекватно оцінити стан сучасного світового і національного розвитку та виробити систему результативних засобів із попередження загроз сучасному світові з боку міжнародного тероризму, організованої злочинності, корупції, руйнування екології планети тощо й знайти дійові механізми розв'язання основних соціальних суперечностей, якщо ми залишимо поза увагою наробки теорії конфліктів.

Отже, актуальне дослідницьке завдання полягає в опануванні досвіду вирішення теоретико-методологічних проблем класиками соціологічної науки задля суттєвої допомоги нинішнім теоретикам, які стикаються з аналітичними труднощами в осмисленні зазначених вище сучасних проблем на новому етапі розвитку соціології.

Теоретичним підґрунтям дослідження є наукові роботи соціологів, філософів, політологів, конфліктологів, які присвячені з'ясовуванню джерел, причин, типів, механізмів та особливостей протікання конфліктів у тому чи тому історичному форматі, зокрема праці класиків німецької соціології, що безпосередньо займались розробкою теорії конфлікту - К. Маркса, Г. Зіммеля, М. Вебера, Р. Дарендорфа. Значний внесок у розуміння особливостей протікання сучасного конфлікту, дії різних конфліктогенних чинників внесли також сучасні німецькі соціологи - Ю. Габермас, Н. Луман, В. Бюль, У. Бек, Г.-Ю. Крисманський, М. Зайферт, Д. Зенгхаас та ін.

З'ясуванню місця конфліктологічної парадигми в українській соціологічній думці допомогли роботи М. Пірен, В. Небоженка, О. Погорілого, В. Танчера, А. Ручки, І. Бекешкіної, В. Королька, В. Судакова, В. Казакова та ін.

Проблема, на аналіз якої спрямоване дане дослідження, полягає у суперечності між реальними потребами подальшого розвитку конфліктологічної парадигми, що зумовлено соціальною практикою та недостатнім використанням потенціалу наукового доробку світової соціологічної думки, в тому числі німецьких вчених в українській соціології та конфліктології.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація не пов'язана з науково-дослідними темами Інституту соціології НАН України.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є комплексний аналіз теоретичної спадщини німецьких соціологів щодо соціальних конфліктів та розкриття впливу їх ідей та концепцій на розвиток сучасної соціології конфлікту.

Реалізація цієї мети вимагає послідовного розв'язання наступних завдань:

здійснити систематизований аналіз соціологічних праць провідних німецьких соціологів;

виявити їх креативні ідеї та методологічні підходи, що лежать у підвалинах соціології конфлікту;

здійснити періодизацію історико-соціологічного німецького знання щодо конфліктності й визначити його місце в історії соціологічної думки;

з'ясувати, які ідеї і концепції провідних німецьких соціологів отримали розвиток в сучасній соціологічній теорії конфлікту;

встановити вплив концепцій німецьких соціологів про конфліктність у суспільстві на спрямування сучасного соціологічного дискурсу з цієї проблематики та окреслити головні тенденції розвитку сучасної соціології конфлікту.

Об'єктом дослідження є класична та сучасна німецька соціологія.

Предмет дослідження - еволюція конфліктологічної парадигми в німецькій соціології.

Методи дослідження. У дисертації застосовувалися загальнонаукові методи аналізу генези та еволюції концептуального оформлення витлумачення соціального конфлікту і консенсусу, порівняльно-ретроспективний їх розгляд, системний підхід. Теоретичну та методологічну базу дослідження становлять принципи історико-соціологічного аналізу, понятійно-категоріальний апарат класичної і посткласичної соціології.

У дисертації використані в узагальненому вигляді праці вчених різних періодів та країн, які висвітлювали конфліктологічну проблематику.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертації запропонована концепція розгляду німецької соціології як поля продукування ідей для дослідження конфліктів, що стали засадничими для сучасної конфліктологічної парадигми.

У межах проведеного дослідження отримані наступні нові результати:

вперше здійснено комплексний аналіз творчості провідних німецьких соціологів 19-20 ст., що дозволило розробити періодизацію (класичний, неокласичний, посткласичний етапи) еволюції конфліктологічної парадигми й розкрити її сутнісні риси, які проявилися на класичному етапі у класово-конфліктній моделі (Маркс) та конфліктно-конструктівній (Зіммель, Вебер), на неокласичному - у сучасній конфліктній моделі (Дарендорф) і на посткласичному - у конфліктно-консенсусній моделі (Габермас, Луман);

удосконалено знання про фундаментальні ідеї, підходи, концептуальні висновки відомих німецьких соціологів, які дістали подальший розвиток в сучасній соціології конфлікту, зокрема тлумачення соціального життя як постійного поля соціального конфлікту; суб'єктивно-діяльнісного підходу, що окреслював соціальний конфлікт як спосіб динамізації та раціоналізації життєдіяльності; інституціоналізації передумов і розгортання конфлікту як основного способу зняття його деструктивності та розв'язання тощо;

обгрунтовано висновок про фундаментальний характер положень методології дослідження конфліктів німецькими соціологами, а також про провідну роль їх ідей та концепцій у сучасному соціологічному дискурсі, зокрема про багатофункціональність соціального конфлікту, його особливості та варіативність прояву на кожному історичному етапі, про умови і можливості зменшення деструктивності конфліктної взаємодії й надання їй комунікативної раціональності тощо, що може слугувати теоретико-методологічними засадами для українських соціологів;

дістало подальший розвиток визначення головних напрямів й тенденцій сучасного соціологічного дослідження щодо конфліктно-консенсусної взаємодії людей, а саме її інституціоналізації, впливу соціокультурних чинників (демократії, діалогу, толерантності, ненасильництва), особливо на мікрорівні та глобалізаційних факторів тощо.

Практичне значення одержаних результатів. У роботі систематизовані підходи щодо визначення причин, суб'єктів конфліктної взаємодії, особливостей протікання конфлікту, які застосовуються у сучасній соціології. Основні положення та висновки дисертації покликані бути обгрунтуванням концептуалізації впливу процесів модернізації та глобалізації на особливості сучасних соціальних конфліктів. Наукові висновки дисертації можна рекомендувати для застосування у підготовці соціологів, політиків, менеджерів усіх рівнів з метою формування у них конфліктологічної компетентності як складової професійної діяльності. Результати дослідження можуть бути використані в процесі викладання дисциплін: історії соціологічних вчень, сучасних соціологічних теорій, конфліктології, соціології конфлікту.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дослідження доповідалися автором на Міжнародних науково-практичних конференціях: ''Творчість як предмет міждисциплінарних досліджень та навчання'' (Київ, 1997), ''Творчість свободи як свобода творчості'' (Київ, 2001), на Всеукраїнській науково-практичній конференції ''Гендер: реалії та перспективи в українському суспільстві'' (Київ, 2003), ''Сучасні проблеми управління'' (Київ, 2003), на 2 Всеросійському соціологічному конгресі ''Российское общество и социология в XXI веке: вызовы и альтернативы'' (Москва, 2003), на 4 Всеукраїнській соціологічній конференції ''Проблеми розвитку соціологічної теорії. Соціальні процеси в Україні'' (Київ, 2004), на 2 Міжнародному конгресі конфліктологів ''Современная конфликтология: пути и средства содействия развитию демократии, культуры мира и согласия'' (Санкт-Петербург, 2004).

Публікації. Зміст основних положень дисертаційної роботи викладено у 5 статтях у провідних фахових виданнях, в 1 статті, у 6 тезах доповідей на науково-практичних конференціях та конгресах.

Структура дисертації. Дисертація містить вступ, 3 розділи, висновки, список використаних джерел. Повний обсяг дисертації 184 с. Список використаних джерел (156 найменувань) займає 13 с.

конфліктологічна парадигма німецький соціолог

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, вказано зв'язок роботи з плановими науково-дослідними темами, визначається мета та завдання дослідження, викладено наукову новизну результатів дослідження та їх практичну значущість, вміщено інформацію про публікації та апробацію результатів здобувача.

Перший розділ - ''Генеза класичної теорії конфлікту: класово-конфліктна та конфліктно-конструктивна парадигми'' - присвячено висвітленню головних ідей класиків німецької соціології - К. Маркса, Г. Зіммеля, М. Вебера, які лягли у підвалини сучасної конфліктологічної парадигми.

Пропонується витлумачення розуміння конфлікту в німецькій та українській соціології, а також періодизація становлення та розвитку конфліктологічної парадигми в німецькій соціології.

З точки зору історичної ретроспективи в розробці й розповсюдженні різних концепцій соціального конфлікту та конфліктологічної парадигми в цілому виокремлюються такі етапи:

Перший (кін. 19-поч.20 ст.) - класичний - представлений відповідно Марксом, Зіммелем, Вебером, другий (сер. 20 ст.) - неокласичний - Р. Дарендорфом та плеядою його послідовників, третій (кін. 20-поч.21 ст.) - посткласичний - Ю. Габермасом, Н. Луманом, У. Беком.

Перший етап характеризується існуванням як марксистських, так і немарксистських концепцій. Цей етап відкриває марксова теорія матеріалістичного розуміння історії, теорії класової боротьби та революції, вплив якої на сучасну теорію соціального конфлікту безперечний і визнається переважною більшістю західних соціологів.

Звертається увага на те, що у цілісній теорії класового конфлікту Маркса необхідно визначити конструктивні теоретичні ідеї, що є методологічно важливими для формування та розвитку сучасної теорії соціального конфлікту.

Фундаментальним положенням є сформульований та обґрунтований ним ''суб'єктно-діяльнісний'' підхід до природи соціальних конфліктів. Останні розглядаються скрізь призму усвідомлення і врахування соціальними суб'єктами, які активно діють, об'єктивних суперечностей виробничих відносин, що зумовлюють місце людини в економічній системі. Ці постулати марксової соціології стали наріжними в сучасній конфліктології. Теза Маркса про те, що в усіх історичних формах суспільства відносини власності призводять до виникнення ворогуючих між собою класів, протистояння та боротьба яких приведе зрештою до заміни наявного соціального ладу на більш прогресивний шляхом здійснення насильницької революції, критикувалася багатьма представниками конфліктологічного напряму й виразно контрастує з ідеями ненасилля як складовими сучасної конфліктологічної парадигми.

Якщо Маркс створив класово-конфліктну модель суспільства, пише про боротьбу (класову, економічну, політичну), то Зіммель вже розрізняє поняття боротьби та конфлікту.

В цей період з'являються дослідження конфліктів в політичній, економічній, релігійній, культурній сфері (Вебер), а також соціологія конфлікту як така (Зіммель), зароджується тенденція розгляду як позитивних, так і негативних наслідків конфлікту. Після Маркса, починаючи з Зіммеля, відбувається зниження рівня досліджуваного конфлікту: у Маркса - це конфлікт великих соціальних груп (класів), у Зіммеля - середніх та малих.

Зазначається, що саме Зіммель першим ввів поняття ''конфлікт'' у назву своєї праці (''Конфлікт сучасної культури''), сформулював проблему соціології конфлікту, методологічні засади, визначив його багатофункціональність, звернув увагу на роль конфліктів у процесі соціалізації особистості, яка, згідно соціологу, взагалі не може бути сформована без участі у боротьбі.

Пропонується витлумачення Зіммелем розуміння конфлікту, його причин, акцентується увага на ролі людського фактора в процесі виникнення і розвитку конфлікту. Наголошується на висновку соціолога, що базовою у людини є потреба в мирі. Підтверджуючи тезу про універсальність конфлікту, Зіммель і Вебер, враховуючи напрацьоване Марксом, виводять дослідження конфліктів на рівень середніх соціальних груп. Доводиться, що Зіммель скрупульозно, як до нього ніхто не зробив, спостерігає закономірні зв'язки й взаємовпливи перемінних (гострота, довготривалість) конфліктів та особливостей малих й середніх груп.

Наступний значущий доробок вченого - детальна і вперше здійснена картина варіантів завершення конфліктів. Актуальними для сучасної української ситуації є його спостереження за такими явищами, як компроміс, консенсус, конкуренція, опозиція. Отже, завдяки теорії Зіммеля конфлікт набуває такої конфігурації, яка відтворюється в сучасних дослідженнях його анатомії та динаміки. Своїм науковим аналізом Зіммель сприяв не тільки розвиткові теорії конфлікту, зокрема його ідеї були засадами теорії позитивно-функціонального конфлікту Л. Козера, а й соціології малих груп.

Фундаментальними для формування конфліктологічної парадигми були ідеї Зіммеля про взаємини в тріадах, роль третьої сторони в конфлікті, які також одержали свій подальший розвиток у німецькій соціології. Ці ідеї були розвинені у рамках теорії конфлікту сучасним соціологом - В.Бюлем, який обґрунтував переваги ''тріадичної'' моделі конфлікту над класичною ''діадичною''. У контексті діадичної моделі, конфлікт відбувається між двома соціальними групами, при цьому виділяється основна причина їхнього протиборства, конфлікт розуміється одномірно і не має ''змішаних'' складових. Тріадична модель Бюля спирається на ідею Зіммеля про тристоронні відносини і припускає в зв'язку з цим, багатозначність його суб'єктів, причин та не виключає можливі коаліції і компроміси. Соціальний конфлікт, за Бюлем, власне і може називатися таким, саме завдяки наявності тристоронніх відносин. Ці ідеї застосовувалися в аналізі міжнародних кризових ситуацій, при поясненні і прогнозуванні міжнародних відносин.

Завдяки німецьким соціологам цього періоду закладено засади вивчення соціальних, політичних, міжконфесійних конфліктів. Так, Вебер, як і Зіммель, конфлікт вважав невід'ємним атрибутом людського існування. Важливу роль у розвитку теорії конфлікту відіграло розроблення ним теорії організації, оскільки саме в організаціях уособлюються сторони конфлікту. Отже, Вебер зробив значний крок уперед, започаткувавши теорію форм організації як складових структури домінування в межах будь-якої держави, економіки чи церкви. Найважливішим у веберівській соціології є розкриття конфліктності піввікового процесу становлення та наступного функціонування чиновництва (бюрократії), яке чекає подальшої розробки, а також закладення підвалин дослідження особливостей політичних та релігійних конфліктів, що не втрачає актуальності за сучасних умов.

Крізь численні проблеми веберівської соціології, як продуктивна для конфліктології пробивається базова концептуальна ідея раціональності, яка знайде подальший розвиток в німецькій соціології. Це стратегічна настанова великого вченого людству здійснювати трансформацію чи модернізацію суспільства саме шляхом очищення його від ірраціональних компонентів людського буття, якими були та залишаються війни, тоталітаризм, тероризм, насильництво, тобто від того, що спричиняло найжорстокіші конфлікти чи було їхньою формою.

Цей період став поворотним моментом у відмові від визнання застосування насилля у соціальному конфлікті і як наслідок від однозначно негативної оцінці соціального конфлікту. Розуміння Марксом, Зіммелем, Вебером сутності та природи конфлікту суттєво збагатило конфліктологічний підхід в соціології та зіграло роль перехідних концепцій до неокласичних інтерпретацій цього складного явища.

Другий розділ - ''Формування та розвиток неокласичної конфліктологічної парадигми'' - присвячено розгляду особливостей формування концепцій соціального конфлікту на другому етапі.

Другий етап (сер. 20 ст.) - неокласичний - початок його охарактеризувався перевагою структурно-функціональної школи, що відображала систему інститутів, законів, особистісних та групових взаємодій європейських та американських суспільств тих часів (Парсонс). В межах зазначеного напряму конфлікт трактувався переважно як соціальна хвороба. У 50-і роки світова соціологія ''перевідкриває''феномен ''соціального конфлікту'', він знову стає предметом наукової дискусії і в цьому окрім американських соціологів є особлива заслуга німецького теоретика Р.Дарендорфа. Головним в цей період є формування конфліктологічної парадигми, яка порушує переважання структурного функціоналізму й займає свою нішу як рівноправна у поясненні суспільного процесу та соціальних явищ. У соціальній практиці починається трансформація насильницьких форм конфліктності у легітимізовані.

Остаточне становлення конфліктологічної парадигми в німецькій соціології зв'язано з працями Дарендорфа, а в американській - Козера. Свою концепцію Дарендорф позначив як ''конфліктну модель суспільства'', за допомогою якої він намагався продовжити застосування традиційного для німецької соціології конфліктологічного підходу до аналізу соціальної практики, надаючи цьому аналізові більш адекватний, об'єктивний характер. У цій моделі динамічним соціальним фактором є конфлікт, а основним процесом - зміна. Свою модель Дарендорф вважав інструментом соціологічного аналізу, що доповнює структурний функціоналізм. Принциповим положенням концепції вченого є заперечення насильницьких форм конфліктів та розуміння них як взаємодії різних соціальних груп, на чому базується сучасна конфліктологія.

Звертається увага на те, що конфліктна модель суспільства Дарендорфа розкривається через параметри стверджуваної ним дихотомічності суспільства в кожному соціальному фрагменті його функціонування, що обумовлена відносинами панування та підкорення. Суспільне розмежування зводиться вченим до двох основних класів - керуючих та керованих. Останні існують у будь-якій організації, де є чіткий розподіл ролей - в університеті, на підприємстві і, звичайно, у державі. Класові суперечності, що обумовлюють формування у суспільстві різноманітних конфліктних груп є передумовою сталого позиціювання вище вказаних відносин.

Ідеї Дарендорфа були фактично першими спробам перегляду класичних тез Маркса щодо революцій. Важливим у його теорії є розрізнення соціальної і політичної революції. Соціальна революція характеризується ним як доглибинна трансформація корінних структур суспільства, яка триває довгий час, проте політична як швидка поверхова зміна владної верхівки шляхом насильницької дії. Ревізія Дарендорфом вказаних положень Маркса переросла у панораму сучасної соціально-конфліктної реальності. Аналіз конфліктів вченим постає моделлю дослідження їх в конкретному соціальному контексті.

Важливою компонентою аналізу конфліктів сучасності є визначення їх особливостей. До них соціолог відносить багатоликість і варіативність форм прояву, їх латентність, повсюдність, ненасильницьке врегулювання, індивідуалізацію, що зумовлена участю людей у конфлікті за збільшення життєвих шансів не в інтеграції з представниками свого класу, а як окремих індивідів.

Визначаючи типи сучасних конфліктів, Дарендорф зазначає, що вони можуть бути прихованими чи явними, мирними чи різкими, м'якими чи напруженими. За критерієм насильства він виокремлює такі групи форм зіткнень: війна, громадянська війна, взагалі озброєна боротьба; страйк, конкуренція, запальні дебати, бійка, спроба взаємної омани, погроза, ультиматум тощо; бесіда, дискусія та переговори з відкритою аргументацією.

В плані пошуку джерел конфліктності у суспільстві вчений відходить від попередньої класово-структурованої моделі й звертається до соціальної стратифікації, розвиваючи ідеї веберівської соціології. В цьому контексті Дарендорф характеризує соціальні конфлікти як структурно зумовлені відносини суперечності між нормами та очікуваннями, інституціями і групами.

Сучасний соціальний конфлікт, і це є ще однією продуктивною для сучасних соціологів думкою Дарендорфа, відбувається не з приводу власності, як за часів Маркса, а через перерозподіл життєвих шансів. Життєві шанси, одна з центральних категорій його аналізу, визначаються ним як функції комбінацій опцій (громадянські права та їх забезпечення) і лігатур (глибинні культурні корені). Цивілізоване розв'язання конфліктів можливе за умов розвиненої конституційної держави (демократії), ринкової економіки та громадянського суспільства. За таких умов набуває принципового значення теза соціолога про недоцільність заборони конфліктів, продуктивність їх регулювання, або упередження насильницьких форм. На особливу увагу заслуговує зазначення соціологом трансформації традиційних типів структурних конфліктів у нові, що важко адекватно ідентифікуються і упереджуються.

Важливою категорією аналізу у Дарендорфа є влада як засіб примусу. Завдяки нерівномірному розподілу вона є неперервним джерелом суперечностей.

Ідеї Дарендорфа суттєво вплинули на німецьких соціологів, зокрема на В.Бюля, Г.-Ю. Крисманського, М.Зайферта та інших, які у 80-і роки 20 ст. активно продовжували розробляти різні аспекти конфліктологічної проблематики.

Таким чином, конфліктологічна парадигма завдяки своєму внеску у врівноважене, значно об'єктивніше та адекватніше відображення соціальної реальності посідає рівноправне з іншими парадигмами місце в соціології.

У третьому розділі - ''Посткласична конфліктологічна рефлексія в німецькій соціології'' - розглядаються основні положення концепцій провідних сучасних соціологів: Ю. Габермаса, Н. Лумана, У. Бека.

Третій етап (кін. 20-поч. 21 ст.) - посткласичний, обумовлений обставинами, що радикально змінили макрорівень (зіткнення цивілізацій, розпад СРСР, зростання міжетнічної напруги). Зміни у соціальній структурі призводять до індивідуалізації суспільної життєдіяльності, завдяки чому конфлікти зміщуються з макро на мезо і мікрорівень та індивідуалізуються (Дарендорф). Соціокультурний фактор (проблеми безпеки, рівноправності тощо) на цьому етапі визначається як основна причина соціальних конфліктів сучасності (Габермас, Дарендорф, Бек). Трансформаційні, модернізаційні процеси постсоціалістичних країн призвели до зміни всієї економічної, політичної, соціокультурної архітектоніки, що супроводжувалося кризовими станами, причому конфлікти, які притаманні суспільству модерну напластовуються на ті, що характерні для постмодернового суспільства. За умов дії глоблізаційних процесів суб'єкти, що конфліктують, повинні враховувати присутність багатьох діючих осіб, інтерпретувати наміри останніх, моделювати власні дії та переконувати інших діяти заодно з ними. Це обумовлює необхідність інтеграції конфліктологічної парадигми з комунікативною та парадигмою глобалізації, конфліктологічна парадигма продовжує трансформуватися з конфліктної моделі суспільства у конфліктно-консенсуальну.

Важливу роль у розвитку теорії конфлікту, з'ясуванні його причин та особливостей у сучасному західному суспільстві відіграє концепція Габермаса. Хоча вчений не вважається безпосереднім дослідником-конфліктологом, його специфічне бачення сучасного суспільства суттєво збагачує конфліктологічний підхід, дозволяє розкривати шляхи не тільки розв'язання найгостріших конфліктів, а й запобігання їм. В теорії комунікативної дії Габермаса робиться спроба сформулювати основи нової теорії суспільства за допомогою вироблення поняття ''комунікативної раціональності'', зв'язування системного та життєвого світу. Ця теорія містить також технологію досягнення консенсусу як на міжособистісному, так і на міжгруповому рівні. Заперечуючи насильницькі форми соціального впливу політичних структур на індивідуальну свідомість, вчений обґрунтовує можливість і необхідність компромісно-консенсусних підходів. Не менш важливою є пропозиція щодо переорієнтації поведінкових стратегій, яка полягає у відмові від жорстокої спрямованості на мету та традиційної комунікативної моделі, тобто розгляду інших людей як засобу для розв'язання власних завдань.

Досліджуючи традиційну для німецької соціології проблему раціоналізації, Габермас показує, що на соцієтальному рівні вона означає інституціоналізацію нормативної системи, а раціоналізація ''життєвого світу'' передбачає взаємодії, що спрямовані не нормативно приписаною угодою. Оскільки раціоналізація соцієтальної системи відбувається рідше, ніж життєвого світу, виникає соціальна суперечність. Щоб її уникнути вчений пропонує соцієтальну ''деколонізацію'' життєвого світу, що створить можливість раціоналізації у формі вільної комунікативної угоди.

Отже, теоретичне відпрацювання проблематики раціоналізації життєдіяльності людей спрямоване на відшукування та мобілізацію можливостей, що не були використані в минулому, для стримування та подолання кривавих, жорстоких соціальних сутичок.

Далі розглядається теорія соціальних систем Лумана, яка відкрита суперечностям, змінам і конфліктам. Вчений формулює важливий висновок про те, що всі соціальні системи потенційно конфліктні. Варіюється лише ступінь актуалізації цього конфліктного потенціалу.

Згідно Луману, конфлікт завжди має місце, коли в ході комунікації повідомляється суперечність. Системна теорія, відповідно до ідей теоретика, дозволяючи конфлікт, обставляє саму ситуацію низкою умов: 1) заборонити застосовувати фізичну силу в конфліктах; 2) підвищити ненадійність очікувань у ході конфлікту шляхом підключення до конфліктуючих ''третіх осіб''. Орієнтація на них суб'єктів конфлікту може привести до зниження гостроти конфлікту, і навіть до його припинення. Ідеї легітимності процедур, неупередженості ''третіх осіб'' у процесі врегулювання конфліктних ситуацій були активно підхоплені фахівцями, що працюють в галузі конфліктологічного менеджменту.

У концептуальних напрацюваннях Лумана помітне місце посідає проблема влади у суспільстві, яка залишається конфліктогенною. Влада, яку має один з партнерів, зменшує можливості іншого партнера обирати ''поле гри'', а у ситуації примусу і насилля зовсім виключає вибір.

Початок 21 ст. визначив нову соціальну ситуацію та новий соціальний простір. У сьогоденні домінуючим засобом пояснення соціальних змін стає концепція глобалізації. Одним з перших про ''світове суспільство'', що має необмежені можливості для встановлення взаємозв'язків між елементами соціальних систем став писати Луман. Новою категорією в сучасному аналізі стають ризики. Вчений пропонує типологію ризиків за сферами - у технічній, економічній, політичній тощо. Політичну сферу німецький соціолог характеризує як таку, що вимагає постійних ризикованих рішень, що зачіпають інтереси та долю великої кількості людей. Наслідком невиправданого політичного рішення досить часто є соціальний конфлікт.

Інший німецький соціолог - У.Бек відмічає, що сучасна Німеччина є прикладом країни, що знаходиться ''по той бік класового суспільства'', в якому соціальна нерівність, що у минулому була потужною пружиною соціальних конфліктів, зберігається, але змінюється її соціальне значення, вона вуалюється і переноситься в галузь індивідуальних ризиків. В процесі індивідуалізації відповідно плюралізуються конфліктні лінії та теми.

Політична сфера теж не відгороджена від конфліктності. Ризики, хоча й розподіляються не рівномірно, не знають державних кордонів. Влада за умов глобалізації переходить до нових політичних акторів: транснаціональних корпорацій, міжнародних і недержавних організацій, інтереси й дії яких не завжди можуть бути поставлені під громадський контроль. Нові реалії породжують й нові конфліктні напрями. Згідно з Беком, у конфлікті щодо влади окреслилися нові суб'єкти протистояння на глобальному рівні. Головне полягає не в зростанні кількості та різноманітності транснаціональних підприємств, а в тому, що вони в процесі глобалізації спроможні зіштовхувати національні держави одна з одною.

Звертається увага на те, що Бек розрізняє поняття глобалізм, глобальність та глобалізація. Глобалізм - це ідеологія панування світового ринку; глобальністю є світове співтовариство, що характеризується розмитістю національно-державних кордонів; глобалізація є динамічним, діалектичним процесом, що створює транснаціональні соціальні зв'язки і простори, знецінює локальні культури й сприяє виникненню третіх культур.

У висновках узагальнюються результати дисертації та визначаються основні напрями й тенденції сучасного дослідження щодо конфліктно-консенсусної взаємодії людей. У становленні та розвитку конфліктологічної парадигми виокремлюються такі етапи: класичний, неокласичний та посткласичний.

В німецький соціології її класичного етапу закладалися традиції розглядати конфлікти як властивість соціальних систем, розповсюджене явище, спричинене експлуатацією (Маркс), соціальною нерівністю, накопиченням суперечностей та класово-протилежними інтересами щодо розподілу таких ресурсів, як влада, різні соціально-економічні блага, а також як джерело змін соціальних систем або в них самих. Німецьким вченим цього періоду - Зіммелю, Веберу вдалося перекинути містки від макро-, мезо-, мікрорівнями соціологічного аналізу конфліктів і тим самим зробити суттєвий крок до інтегративної, міждисциплінарної конфліктології.

На неокласичному етапі Дарендорф заклав підвалини наукового дослідження соціальних конфліктів сучасності, суттєво розширив його горизонти та тим самим їх розуміння як явища, що постійно трансформується. Таке трактування теоретика заслуговує на подальший розвиток, в тому числі в українській соціології.

Посткласичний етап характеризується акцентом на проблемах інституціоналізації, регулювання конфліктів, впливу на них соціокультурних чинників (демократії, діалогу, толерантності, ненасильництва), глобалізаційних факторів тощо. Детально проблеми подолання кризових явищ сучасного суспільства, а саме: деформації у ціннісно-нормативній сфері, відновлення втраченої рівноваги між життєвим світом і системою, соціальною й системною інтеграцією висвітлені Габермасом. Врегулювання сучасних суперечностей пов'язується вченим з соціокультурною сферою і з використанням потенціалу раціоналізації, закладеного в комунікативній практиці.

В сучасному суспільстві комплексність взаємозв'язків призводить до плюралізації та урізноманітнення форм конфліктної взаємодії. Одним з таких чинників є ризики (Луман, Бек). Конфлікти та ризики у сучасному соціумі взаємопов'язані, накопичення ризиків у суспільстві здатне викликати соціальні вибухи. Тобто, сучасний конфліктний менеджмент повинен зосереджувати увагу на прогнозуванні, упередженні ризиків.

Список публікацій

Майструк Н.О. Комунікативна стратегія урегулювання та запобігання конфліктів // Вісник Харківського нац. ун-ту ім.В.Н. Каразіна. Серія: Соціологічні дослідження сучасного суспільства: методологія, теорія, методи - Вип.15. - 2003.- С.59-62.

Майструк Н.О. Эволюция методологических подходов к анализу социальных конфликтов // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства. Зб. наук. пр. - Х.: Видавн. центр Харківського нац. ун-ту ім.В.Н.Каразіна. - 2003. - С.111-113.

Майструк Н.О. Сучасні глобальні виклики: проблеми рефлексії їх конфліктних чинників // Мультиверсум. - Вип.37. - 2003. - С.171- 182.

Майструк Н. Дослідження соціальних конфліктів у німецькій соціології: класичні та сучасні орієнтири // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2004. - №1. - С.152-162.

Майструк Н. Рефлексия конфликтогенного потенциала современности в работах немецких социологов // Соціальні виміри суспільства. - Вип.7. - 2004. - С.134-149.

Майструк Н.О. Конфлікт і консенсус як комунікативні феномени // Соціологічна наука і освіта в Україні: Зб. наук. пр. - Вип. 2. - 2003. - С.60-63.

Майструк Н.О. Творчий потенціал конфліктології // М-ли 4-ї Міжн. наук.-практ. конф. ''Творчість як предмет міждисциплінарних досліджень та навчання''. - К.:НТУУ ''КПІ''. - 1997. - С.161-163.

Майструк Н.О. Ральф Дарендорф як теоретик-новатор // М-ли 6-ї Міжн. наук.-практ. конф. ''Творчість свободи як свобода творчості''. - К.: НТУУ ''КПІ''. - 2001. - С.158-159.

Майструк Н.О. Перспектива применения принципов коммуникативной теории для анализа конфликтов современного социума // Тезисы докл. и выст. на 2 Всерос. социолог. конгр. ''Российское общество и социология в XXI веке: социальные вызовы и альтернативы''. - Т.3. - М.: Альфа-М. - 2003.- С.375-378.

Майструк Н.О. Гендерна конфліктність сучасності // М-ли Всеукраїнської наук.-практ. конф. ''Гендер: реалії та перспективи в українському суспільстві''. - К.: Фоліант. - 2003. - С.241-243.

Майструк Н.О. Конфликтологическая компетентность современных менеджеров // Зб. матеріал. 2 Міжн. наук.-практ. конф. ''Сучасні проблеми управління''. - Ч.2. - К.: Хімджест. - 2003. - С.156-157.

Майструк Н.О. Социокультурные факторы современных социальных конфликтов // Тезисы докл. и выст. на 2 Межд. конгр. конфликт. ''Современная конфликтология: пути и средства содействия развитию демократии, культуры мира и согласия''. - Т.2. - СПб: Наука. - 2004. - С.222-224.

Майструк Н.О. Становлення та розвиток конфліктологічної парадигми в німецькій соціології. - Рукопис.

Дисертація на здобуття ступеня кандидата соціологічних наук за спеціальністю 22.00.01 - історія та теорія соціології. - Інститут соціології НАН України, Київ, 2004.

Дисертація присвячена історико-соціологічному аналізу теоретичної спадщини німецьких соціологів, які досліджували соціальні конфлікти, їх основних концепцій й методологічних підходів на різних етапах еволюції конфліктологічного знання: класичному, неокласичному і посткласичному. Здійснено розгляд та виявлені головні тенденції реалізації теоретичних ідей, методологічних настанов і концептуальних узагальнень німецьких соціологів у сучасній соціології конфлікту, що певною мірою визначатимуть напрями її розвитку.

Ключові слова: конфлікт, соціальний конфлікт, консенсус, конфликтологічна парадигма, раціональність, інституціональність, комунікація, глобалізація, ризик.

Майструк Н.О. Становление и развитие конфликтологической парадигмы в немецкой социологии. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата социологических наук по специальности 22.00.01 - история и теория социологии. - Институт социологии НАН Украины, Киев, 2004.

Диссертация посвящена анализу теоретического наследия ведущих представителей классического, неоклассического, постклассического периодов, их основных концепций и методологических подходов.

В диссертации показана эволюция, дана периодизация теоретико-методологических подходов к проблематике конфликтов в немецкой социологии. Труды классиков немецкой социологии конца 19-начала 20 ст. стали надежным фундаментом современной конфликтологической парадигмы. Раскрыто особое место положений о социальном конфликте как двигателе истории (Маркс), о конфликте как неотъемлемом компоненте общественной жизни, нормальном и универсальном явлении (Зиммель, Вебер) и др. Роль Зиммеля обосновывается основанием нового направления социологического знания - социологии конфликта. Фундаментальными для формирования конфликтологической парадигмы были идеи Зиммеля о взаимоотношениях в триадах, о роли третьей стороны в конфликте, которые получили дальнейшее развитие в немецкой социологии. Так, именно Зиммель впервые высказал предположение о том, что конфликт нередко втягивает во взаимодействие не только две стороны, а и три. Третья сторона может принципиально изменить состав противников, выступая союзником одного из них, арбитром, нейтральным или заинтересованным наблюдателем. Таким образом, двухсторонние отношения в наибольшей мере проявляются в конкуренции двух сторон за завоевание третьей. Среди последователей этого немецкого социолога обращено внимание на В.Бюля, разработавшего ''триадическую модель'' конфликта.

Исследовательская задача состояла в обнаружении и расскрытии смысла теоретико-методологических идей классиков, которые не утратили познавательного потенциала, объяснительных возможностей в новых условиях социологического теоретизирования. Синтез различных подходов к анализу конфликтов, критически интерпретированный, лег в основу современной конфликтологической парадигмы 20 ст.

Крупнейшим представителем неоклассического периода является Р.Дарендорф, который стал родоначальником современной немецкой конфликтологии. Понимание им конфликта как взаимодействия различных социальных групп и акцентирование внимания на принципе ненасилия были основами формирования конфликтологического направления в современном его понимании; выделяется появление особенностей современного социального конфликта, в котором, однако неравенство и власть остаются мощными факторами столкновения интересов и борьбы. Спецификой современного социального конфликта, который разворачивается по поводу перераспределения жизненных шансов, становится его индивидуализация. Показана значимость методологии анализа латентных конфликтов Дарендорфа для рефлексии конфликтности современного общества, в том числе украинского.

В новом социальном контексте исследуется творческое наследие Ю.Хабермаса, который своей концепцией коммуникативного действия внес вклад в осмысливание современного конфликтно-консенсусного подхода. В соответствии с выводами Хабермаса, в современном обществе наиболее конфликтогенными, источником насильственных конфликтов выступают не экономические (материальные) факторы, а социокультурные. Эти выводы разделяются и другими представителями немецкой социологии (У.Бек) и обладают креативным потенциалом для анализа социальных процессов в современной Украине.

На рубеже 20-21 ст. доминирующим способом описания и объяснения социальных изменений становится концепция глобализации. Глобализация рассматривается как общетеоретический вызов, который требует от социологии переопределения ее концептуальной традиции, поиска принципиально новых средств объяснения социальных процессов. В диссертации показано как процессы глобализации влияют на действие конфликтогенных факторов. С этих позиций исследовались концепции Лумана, Бека, в которых глобализация рассматривается как динамический и диалектический процесс, ведущий к созданию транснациональных социальных связей и пространств, обесцениванию локальных культур и способствующий созданию третьих культур. Описывая транснациональные социальные пространства, можно использовать модель, которая включает в себя взаимопересечение таких групп параметров: детерриториальность и вневременность; глобальное - локальное; гибридизация и фрагментация.

Творческий анализ теоретико-методологических подходов и задач немецких социологов будет направлять социологическую мысль в русло поиска ответов на актуальные вызовы времени нынешней социологии.

Ключевые слова: конфликт, социальный конфликт, консенсус, конфликтологическая парадигма, рациональность, институциональность, коммуникация, глобализация, риск.

Maistruk N.O. The formation and development of conflictological paradigm in the German Sociology. - Manuscript.

Thesis for awarding the degree of the Candidate of Sciences (Sociology) on the speciality 22.00.01 - theory and history of Sociology. - Institute of Sociology, National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, 2004.

The dissertation is theoretiche research dedicated to historical and sociological analysis of theoretical heritage of German sociologists which are investigated the social conflicts, its main conceptions and methodological aproach on different stages of the science of conflicts knowledge evolution: classic, neoclassic and postclassical. The examination was done and the main tendencies of theoretical ideas realization, methodological directions and conceptual generalizations of German scientists in the modern conflict sociology were discovered, which will determine its development directions in some degree.

Размещено на Allbest.ru