Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціальне сирітство як соціокультурний феномен

соціальний сирітство діти

Актуальність теми. Кожен етап в історії наукового вивчення проблем дитинства має свої специфічні особливості. Сьогодні звернення до зазначеної теми пов'язане в першу чергу зі зростанням соціального сирітства, дитячої безпритульності, зокрема, поширенням дитячої злочинності. Поширенню даних явищ сприяє відмова від колишніх цінностей і норм та незрілість нових, ріст соціальної напруженості населення й поляризація суспільства. Істотним фактором є також зміна ставлення школи до виконання своїх виховних функцій та скорочення можливості батьків приділяти достатню увагу дітям.

Незважаючи на те, що в соціологічній науці проблеми соціального сирітства досить актуалізовані, їх тісні зв'язки з економічними катаклізмами на теоретичному рівні розроблені недостатньо і залишаються прерогативою емпіричних спостережень, що фіксують увагу лише на різноманітних проявах соціального сирітства. Відповідно до цього особлива увага в роботі приділяється аналізу теоретичних проблем дослідження соціального сирітства.

Методологічною базою даної роботи є, передусім, системний та, в широкому розумінні слова, функціональний підходи. Вони дають можливість розглянути широкий спектр проблем: функції дитинства у цілісній системі соціально-практичної діяльності суспільства і його ціннісно-нормативних уявлень, роль дітей у взаємовідносинах між різними соціальними групами, місце дитинства в соціальній структурі суспільства та системі взаємодії різних суспільних інститутів. Згідно з цим, застосовується структурно-функціональний аналіз, який дозволяє розглядати уявлення про дитинство в системі цінностей та соціальних ролей, а також соціально-економічний аналіз, який відповідає марксистським традиціям вивчення явищ у системі суспільного виробництва й становища у ньому різних груп суспільства. Дослідження, що проводилось на мікро-рівні, базується на соціо-драматургічних уявленнях І. Гофмана, які дозволяють поринути у внутрішній світ дитини і тим самим глибше охарактеризувати суб'єктивну природу соціального сирітства.

Передумовою для визначення теоретико-методологічної бази даної роботи виступали концепції, які відносяться до різних областей науки: соціології сім'ї, соціології освіти й соціології молоді, психології, педагогіки та ін. Основні принципи психічного і соціального розвитку дітей та підлітків розглядаються в рамках теорії спадковості Еріксона, когнітивної теорії Піаже, соціокультурної теорії Виготського, екологічної теорії Бронфенбреннера. Також висловлюється ставлення до принципу колективної діяльності А.Макаренка як основного методологічного підходу до проблем виховання.

У якості доказу правомірності судження про те, що різні прояви дитинства визначені цілісною взаємодією соціально-економічних і ціннісно-культурних факторів, у праці аналізуються різні теорії, які умовно можна віднести до сфери історико-етнографічних досліджень: ідеї культурно-історичного змісту дитинства М.Мід, Б.Малиновського, К.Дюбуа, Р.Ферса, М.Фортеса, Дж.Уайтінга; ідея відповідності дитинства визначеним соціальним функціям, у якості одного з вікових етапів життя, яка належить Ф.Арієсу; концепція поділу історії дитинства на декілька основних періодів дитинства Л. де Мосса; концепції історичного походження періодів дитинства, що вміщені в роботах П.Блонського, Л.Виготського, Д.Ельконіна, а також історико-етнографічний підхід у межах „етнографії дитинства» І.Кона. Усі ці концепції зробили істотний внесок у дослідження дитинства та його соціокультурних характеристик. Уявлення про соціокультурний контекст дитинства дають роботи вчених, які вивчають проблему взаємовідносин різних поколінь і культурної наступності - І.Кон, С.Голод, Л.Коган, Б.Павлов.

Саму проблему сирітства вчені розглядають у багатьох аспектах: починаючи з визначення цього поняття й думки населення про дітей даної категорії і закінчуючи пошуком основних способів допомоги, як дітям, так і родині. Українські соціологи (І.Пеша, Л.Волинець, Н.Комарова, Б.Кобзарь, В.Яковенко, О.Балакірєва та ін.), а також російські (Є.Брєєва, А.Арєфьєв, І.Назарова, Ф.Шерегі, С.Воскобойникова, А.Нечаєва, Є.Рибинський та ін.) вивчають проблему становища безпритульних дітей як наслідок неблагополуччя в родині, розглядають соціальні наслідки позбавлення дітей батьківської опіки, а також аналізують взаємовідносини дітей і батьків, місце й роль родини в житті дитини.

Створення цілісної системи ознак соціального сирітства стало можливим завдяки результатам роботи російських та українських дослідників, які вивчали різні сторони, що характеризують становище дітей у суспільстві. Це праці Г.Осадчої, Є.Проніної, А.Фатхелісламової (причини дитячої зайнятості та дитячого жебрацтва), С.Стівенсона (специфіка життя вуличних дітей в умовах тіньових міських громад), Є.Волянської (соціальні детермінанти підліткової агресії), Л.Аза (виховні питання), Л.Пірог (соціальний захист підлітків) та ін. Вивченню питань малої кількості дітей у родині внаслідок економічного неблагополуччя, присвячені дослідження С.Бандури, Д.Богині, В.Онікієнко, Г.Старостенко, В.Стешенко, О.Рудницького, Ю.Дехтяренко, Н.Гринчука та ін. Рівень психічної тривожності у дітей, які проживають у неблагополучних родинах, а також у родинах, де у зв'язку із заклопотаністю батьків роботою та власною кар'єрою вихованню дітей відводиться мінімум уваги, досліджували психологи й педагоги - С.Воскобойникова, М.Буянов, Г.Міньковський, М.Алексєєва, З.Зайцева, В.Оржеховська, Й. Лангмейер, З. Матейчек.

Незважаючи на велику кількість робіт, так чи інакше пов'язаних із проблематикою соціального сирітства, ця тема недостатньо розроблена теоретично і до цього часу є прерогативою емпіричних досліджень, які фіксують свою увагу на різних проявах соціального сирітства. В дослідженнях соціальне сирітство розглядається, в основному, в аспекті неблагополуччя, як родини, так і суспільства, поза характеристикою його стану в цілому в соціумі, поза визначеним соціокультурним контекстом пострадянського суспільства. Підхід, означений межами родинної кризи, визначає пошук рішень даної проблеми не з вихідної точки їх появи й розвитку, а безпосередньо з факту негативних наслідків: жебрацтва дітей, дитячої злочинності та проституції. У роботі соціальне сирітство досліджується в аспекті соціології дитинства, а саме дитинство розглядається в широкому соціокультурному контексті. Вивчення дитинства і соціокультурного сирітства як соціокультурного явища є доцільним тому, що дає можливість вивчати дитинство, і відповідно до цього, соціальне сирітство, більш поглиблено - розглядати не дитинство в соціумі, а сам соціум у світі дитинства.

Основна проблема дослідження полягає в наступному: незважаючи на успішне вирішення багатьох суспільних задач, розширення меж реалізації людських можливостей, масштаби соціального сирітства не зменшуються, а зростають, а саме воно набуває нового вигляду та різноманітних форм. Окрема проблема, яка стосується ситуації на пострадянському просторі, полягає в тому, щоб виявити найбільш вагомі фактори, які обумовлюють прогресуюче зростання масштабів соціального сирітства і визначити заходи, які могли б цьому протидіяти.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації не пов'язана з науковими програмами Інституту соціальних наук Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова.

Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертаційної роботи є виявлення факторів формування й поширення соціального сирітства у загальному соціокультурному контексті. При цьому головна увага звертається не лише на „неблагополучних» дітей, у традиційному розумінні „неблагополуччя», але й на тих, кого прийнято вважати „благополучними». Лише розуміння місця дитинства в цілому, широкому соціокультурному контексті сучасного суспільства, що визначається соціальною структурою та соціальними відносинами, дає можливість прояснити суть того, що називається „соціальним сирітством». При цьому під соціокультурним контекстом мається на увазі сукупність соціально-економічних та культурно-ціннісних факторів, що утворюють цілісну єдність. Встановлення значущості цих факторів дає можливість розглядати дитинство і соціальне сирітство як соціокультурний феномен.

Для досягнення поставленої мети у роботі вирішуються наступні завдання:

- розробити нові підходи до вивчення соціального сирітства, при яких останнє розглядається як певний стан дитинства, обумовлений становищем дітей у системі соціальних відносин, у суспільстві в цілому;

- розширити трактування соціального сирітства, в якому даний феномен не пов'язується однозначно з родинами, що займають нижче положення в ієрархії соціальної структури суспільства;

- встановити місце дослідження дитинства та соціального сирітства в системі соціологічного знання, а також з'ясувати можливість міждисциплінарного аналізу при характеристиці дитинства та соціального сирітства як соціокультурних феноменів;

- обґрунтувати необхідність застосування поліпарадигмального підходу до дослідження дитинства та соціального сирітства, що означає, зокрема, поєднання соціально-економічного та культурно-ціннісного підходів, а також припускає використання «твердих» та «гнучких» методологій емпіричного дослідження;

- здійснити аналіз результатів досліджень соціального сирітства в пострадянському просторі, що характеризують становище дітей у суспільстві в умовах переходу до ринкової економіки;

- на підставі даних власних емпіричних досліджень порівняти життєві орієнтації і стратегії сучасних дітей різних категорій, які виховуються у родині, інтернаті, притулку, на вулиці;

- використати при вивченні соціального сирітства соціо-драматургичний підхід І.Гофмана;

- визначити ступінь системності та координованості роботи різних громадських та державних опікунських організацій з метою одержання інформації, необхідної для підвищення ефективності в рішенні проблеми подолання соціального сирітства.

Об'єкт дослідження - феномен соціального сирітства.

Предмет дослідження - соціокультурні фактори, що обумовлюють природу й масштаби розповсюдження соціального сирітства.

Методи дослідження - при виборі методів дослідження визначальною була необхідність інтеграції кількісних та якісних методів. У дослідженні застосовувались: аналіз статистичних даних, анкетне опитування, опитування експертів, метод включеного спостереження, глибинне інтерв'ю.

Емпіричну базу роботи складають результати проведених автором соціологічних досліджень підлітків, які виховуються в різних умовах: родина, інтернат, притулок, вулиця. Автор брав активну участь в опитуванні випускників загальноосвітніх одеських шкіл „Життєві орієнтації та настрої випускників одеських шкіл», яке проводилось у лютому 2003 року Інститутом соціальних наук Одеського національного університету ім.І.І.Мечникова та Південно-Українським відділенням Соціологічної асоціації України (вибірка репрезентативна для всіх, хто закінчував загальноосвітні школи в м. Одесі).

Для вивчення ситуації дітей з неблагополучних сімей були використані як кількісні, так і якісні методи. Першим етапом досліджень було вивчення 5 автобіографій і проведення 12 інтерв'ю у міському притулку для неповнолітніх дітей м. Одеси в грудні 2000 року. Інститутом соціальних наук Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова та Південно-Українським відділенням соціологічної Асоціації України у січні - березні 2004 року було проведено опитування випускників одеських шкіл-інтернатів „Життєві орієнтації та настрої випускників одеських шкіл-інтернатів» (35 чоловік). Методом глибинного інтерв'ю було опитано 8 експертів і 16 учнів інтернатів. Опитування також проводилось серед дітей вулиці, які на момент проведення дослідження знаходились під патронатом однієї з одеських громадських організацій.

Наукова новизна отриманих результатів визначається тим, що у дисертаційній роботі вперше розроблений теоретико-методологічний підхід для аналізу соціального сирітства як соціокультурного феномену, який дав можливість отримати наступні результати, що характеризують її наукову новизну:

- уперше у вітчизняній соціології при вивченні соціального сирітства застосовано комплекс культурно-історичних ідей, відповідно до яких зміст дитинства визначається розходженням способів соціального залучення до легітимних моделей діяльності на ранніх етапах соціалізації, сукупністю вікових символів та образами дитинства в різних культурах. Відповідно до цього була визначена сукупність факторів соціально-економічного й культурно-ціннісного характеру, що обумовлюють постійність відтворення соціального сирітства;

- запропоновано авторське соціологічне трактування феномена „соціальне сирітство», відповідно до якого до „соціальних сиріт» належать усі діти, що залишилися без належної опіки та виховання, причому поза залежністю від соціального статусу батьків. При цьому в соціокультурній перспективі соціальне сирітство характеризується послабленням поля соціального контролю з боку базисних соціальних інститутів (сім'ї, школи), порушенням процесу міжпоколінної та міжособистісної комунікації, обмеженням доступу до необхідних ресурсів і можливостей індивідуального розвитку;

- уперше здійснено емпіричний порівняльний аналіз життєвих орієнтацій, оцінок та уявлень „благополучних» і „неблагополучних» дітей Південного регіону, в результаті чого встановлено, що у різних категорій дітей є подібна позиція по відношенню до батьків: і ті, й інші діти ставляться до батьків критично. Більша їх частина не хоче, щоб їхня майбутня сім'я була схожою на сім'ю батьків, маючи на увазі, що в їхній майбутній сім'ї будуть встановлені інші, кращі стосунки між батьками та дітьми;

- для вивчення внутрішнього, суб'єктивного світу дітей, які виховуються в інтернатному закладі, вперше використано соціо-драматургічний підхід І.Гофмана та відпрацьовано технологію його застосування для даної групи дітей. У результаті цього виявлено, зокрема, що безпритульні діти маніпулюють стигмою „сирота» та „безпритульний», яка склалася в суспільстві, задля досягнення своїх цілей. Встановлено також, що діти - вихованці інтернатів, не маючи «зразка» родини для наслідування, опиняються в утрудненні при створенні образу своєї майбутньої родини та при визначенні свого місця в ній;

- обґрунтовано, що заходи, спрямовані на подолання соціального сирітства, не являють собою цілісну систему взаємодії, яка передбачає послідовність та співпрацю органів державної опіки і відповідних громадських організацій.

Практичне значення одержаних результатів. Результати емпіричних досліджень і теоретичні висновки, що отримані в ході дослідження, стануть у нагоді широкому колу спеціалістів, діяльність яких так чи інакше пов'язана з вихованням молодого покоління: педагогів, психологів, соціальних працівників, спеціалістів у сфері дитячої літератури та ін. Дані дослідження надають інформацію, необхідну для координації та узгодження роботи державних і громадських організацій, які працюють із „неблагополучними» дітьми, а також для визначення системи мір, спрямованих на подолання соціального сирітства.

Робота може бути використана при розробці навчальних курсів із соціології дитинства, соціології родини та освіти.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційної роботи обговорювалися на молодіжній конференції «Громадські організації та держава: створення ефективного механізму взаємодії» (Харків, 2002); міжнародній науково-практичній конференції «Соціальна політика та механізми інтеграції українського суспільства» (Одеса, 2002); ІV Всеукраїнській соціологічній конференції "Проблеми розвитку соціологічної теорії. Соціальні процеси в Україні" (Київ, 2004).

Публікації. Основні положення дисертації дістали відображення у 3-х статтях у провідних фахових виданнях та 2-х тезах конференцій.

Структура роботи. Дисертація має вступ, два розділи, висновки, список використаних джерел, 6 додатків. Обсяг основної частини дисертації - 181 с. Список використаних джерел (108 найменувань), 3 табл., додатки займають 52 с.

У вступі дисертації обґрунтовано актуальність теми, визначено мету та задачі, викладено новизну і практичне значення одержаних результатів, наведено інформацію про апробацію результатів дисертації та публікації.

У першому розділі „Соціально-культурна природа дитинства і соціального сирітства» обґрунтовано доцільність вивчення соціального сирітства як проблеми соціології дитинства, яка знаходиться в процесі становлення та утвердження. Поняття "соціальне сирітство" трактується як особливий стан дитинства, обумовлений становищем дитинства в умовах певної соціальної структури, у системі соціальних відносин суспільства. Таке розуміння соціального сирітства дає можливість застосовувати термін "соціальне сирітство" щодо дітей, які залишаються при живих батьках без належної опіки й виховання, без емоційної підтримки та участі незалежно від їхнього офіційно визнаного статусу. Поняття соціального сирітства може конкретизуватися, наповнюватися різним змістом, коли мова йде про різні історичні та конкретні соціокультурні умови. При цьому роль домінанти може грати якась її складова (сирітство, бездоглядність, безпритульність та ін.) Дані концептуальні подання є основою дослідження соціального сирітства як соціокультурного феномену.

Запропонована в роботі концептуалізація соціологічного дослідження "соціального сирітства" характеризується поліпарадигмальністю, яка означає, що соціологічне знання про дитинство розглядається як відносно самостійне явище. Воно функціонує в умовах певної соціальної структури суспільства, у цілісній системі соціальних відносин, має ґрунтуватись на даних різних галузей соціологічного знання (насамперед, соціології сім'ї), а також на даних психології, педагогіки, на результатах культурологічних та історико-етнографічних досліджень. Так, у рамках соціології сім'ї вивчається становище дитини в родині, в межах психології - розуміння природи людської особистості в цілому, в межах педагогіки - розглядається ідея колективної діяльності Макаренка і т.д.

У роботі доводиться, що поліпарадигмальність у вивченні дитинства як цілісного явища і соціального сирітства в широкому його розумінні полягає також у необхідності органічного поєднання різних підходів до дослідження і, зокрема, соціально-економічного та культурно-ціннісного. Так, з позиції соціально-економічного підходу, можна виділити проблему взаємозв'язку між соціально-психологічною атмосферою в родині та соціально-економічними умовами її існування, проблему дитячої травми, неповних родин та дітей розлучення, а також проблему дитячої зайнятості. Ціннісно-культурний підхід визначає образи дитинства у свідомості суспільства, символічний простір, що формує ставлення суспільства й батьків до дітей, а також характер і зміст виховних дій.

Методологічною базою даної роботи є, передусім, системний і в широкому розумінні функціональний підходи. Поєднання цих підходів дає можливість розглянути функції дитинства у цілісній системі соціально-практичної діяльності суспільства і його ціннісно-нормативних уявлень, роль дітей у взаємовідносинах різних соціальних груп, місце дитинства в соціальній структурі дитинства і в системі взаємодій різних суспільних інститутів. Відповідно до цього, використовується структурно-функціональний аналіз, який дозволяє розглядати уявлення про дитинство в системі цінностей і соціальних ролей, а також соціально-економічний аналіз, який відповідає марксистським традиціям вивчення явищ у системі суспільного виробництва і становища у ньому різних груп суспільства. Дослідження, що відбувалося на мікро-рівні, базується на соціо-драматургічних уявленнях І.Гофмана, які дозволяють більш детально розглянути внутрішній світ дитини і тим самим глибше охарактеризувати суб'єктивну природу соціального сирітства.

В якості методологічної бази дослідження виступають також концепції, які відносяться до різних галузей науки. Основні принципи психічного і соціального розвитку дітей та підлітків розглядаються в межах теорії спадковості Еріксона, когнітивної теорії Піаже, соціокультурної теорії Виготського, екологічної теорії Бронфенбреннера.

Поєднання вищезгаданих та деяких інших теорій для вивчення дитинства є найбільш ефективним, як і використання міждисциплінарного аналізу, вираженого у взаємодії представників різних сфер знань.

Вивчення соціального сирітства, в межах підходів, наданих соціологією дитинства, дозволяє уникнути поверховості та односторонності, що виникають при вивчені його як прояву кризи інституту сім'ї. Соціальне сирітство, як показано у розділі, в якості об'єкта соціології дитинства, розглядається значно ширше - як соціокультурне явище, обумовлене соціально-економічними та культурно-ціннісними факторами, що створюють цілісну системну єдність. Фундаментальна та багатоаспектна база соціології дитинства як самостійної соціологічної науки дозволяє враховувати історичні, соціальні, культурні, економічні та психологічні фактори, що впливають на розповсюдження такого соціального явища, як соціальне сирітство.

Також в роботі приділяється увага історико-етнографічним дослідженням, які зробили істотний внесок у вивчення дитинства та соціального сирітства як самостійних явищ, обумовлених різноманітними суспільними факторами. Їхні результати свідчать про те, що місце дитинства серед різних суспільних явищ, його образи і взаємини із суспільством змінювалися протягом усієї історії культури. Споконвічне дитинство мало невиділений характер і особливо не визначалося серед інших суспільних явищ. У цей час дитинство не тільки займає тверду позицію в суспільстві, але й вимагає до себе максимуму уваги з боку представників різних наук.

У дисертації розглядається доцільність вивчення соціокультурної природи дитинства і соціального сирітства з урахуванням застосування міждисциплінарного підходу, який виражається в систематичному взаємозв'язку різних наук та знань. Процес інтеграції цих знань, їх поєднання на основі загальної теоретичної бази дає можливість досліджувати соціокультурну природу дитинства, що характеризується цілісною єдністю визначених цінностей-символів й об'єктивно-предметних форм діяльності.

Дослідження, які проводяться при такій взаємодії, дають можливість як вченим, так і спеціалістам, зайнятим у різних сферах суспільного життя, знайти найбільш ефективні засоби подолання тих негативних наслідків, які обумовлені неблагополучним становищем дітей в сучасному суспільстві.

Другий розділ „Соціальне сирітство в умовах переходу до ринкової економіки» присвячений характеристиці породжених умовами переходу до ринкової економіки проблем соціального сирітства. Він починається з аналізу основних напрямків досліджень проблем дитинства, що проводяться на пострадянському просторі. До них належать: дослідження проблем впливу економічного благополуччя і рівня безробіття на життя родини, дослідження малої кількості дітей в родині як наслідку економічної кризи, проблеми безпритульних дітей, дитячої зайнятості та дитячого жебрацтва, проблеми взаємовідносин поколінь і культурної наступності, дослідження впливу деяких засобів масової інформації на соціалізацію дітей.

У роботі увага акцентована на тому, що дані дослідження обмежуються, як правило, розглядом лиш визначеної категорії дітей, яких традиційно відносять до неблагополучних (діти, які живуть в родинах алкоголіків і наркоманів, в інтернатах та на вулиці; діти, які займаються жебрацтвом, крадіжництвом і т.д.). Поза увагою дослідників знаходяться різноманітні аспекти дослідження дитинства в цілому, його місця в системі взаємодії різних соціальних інститутів сучасного суспільства, специфіки цієї взаємодії в умовах переходу до ринкової економіки, що, як зазначається в дисертації, не сприяє більш глибокому вивченню проблем соціального сирітства.

Важливе місце в розділі займає порівняльний аналіз результатів дослідження орієнтацій випускників загальноосвітніх шкіл та інтернатів, який надав можливість встановити як схожість уявлень «благополучних» та „неблагополучних» дітей, так і відмінність їх уявлень, оцінок і орієнтацій. Загальним в орієнтації випускників загальноосвітніх шкіл та інтернатів є те, що цінність родини є значущою для дітей всіх категорій (дітей з „благополучних» сімей, інтернатів, притулків, вулиці). Бажання мати свою родину не залежить від того, в яких умовах живуть діти. Однак, визнання абстрактної цінності родини поєднується з критичним ставленням до своїх батьків, їх норм, життєвих орієнтацій, методів виховання взагалі. Це виражається в тому, що значна частина дітей і тих, які живуть в „благополучних» родинах, не хоче, щоб їхня майбутня родина була схожою на родину батьків. Хоча в більшій мірі подібна позиція проявляється в оцінках дітей, які живуть в інтернатах і притулках, а також тих „рядових» школярів, які вказують на наявність конфліктів у їх родинах. З іншого боку, рівень конфліктності між батьками в родині формує рівень конфліктності дітей і батьків. Більш того наявність сварок в родині не дозволяє дітям чітко сформувати свою позицію відносно оцінок свого майбутнього і сьогодення у той час, як нормальна гармонійна обстановка в родині сприяє формуванню оптимізму щодо свого майбутнього.

Спільним для всіх дітей, поза залежністю від їх матеріального становища, є також бажання досягти економічної самостійності, що стає провідним стимулом для отримання заробітку. Однак це бажання, як показано у роботі, у випускників загальноосвітніх шкіл пов'язане з конкретними життєвими прагненнями і планами, які у більшій мірі відповідають реальним можливостям, ніж у інтернатських дітей. Уявлення про майбутнє у випускників інтернатів і притулків менш реалістичні, що пояснюється не стільки світобаченням дітей, скільки нездатністю існуючої системи опіки привити своїм вихованцям реальні уявлення про життя, адекватні умовам життєдіяльності у сучасному суспільстві, а головне - їх можливостям.

Позиція випускників інтернатів, що характеризується утриманством, є не зовсім адаптованою до сучасних умов системою виховання інтернатних закладів. Утриманство - зручний мотив, і використовується він для виправдання будь-яких дій чи бездіяльності дітей, які виховуються в інтернатах. Привертає до себе увагу й нездатність дітей, які звикли до всебічної опіки, взяти на себе відповідальність за своє життя в майбутньому. Цей факт свідчить про те, що дітям даної категорії доведеться зіткнутися з багатьма труднощами у дорослому житті у зовнішньому для них світі: при отриманні освіти, в пошуках роботи, при створенні своєї родини і т.д.

У другому розділі соціальне сирітство і дитинство також розглядаються як об'єкт діяльності громадських і державних організацій. Тут показано, що на фоні виданих законів з охорони дитинства, великої кількості державних програм і заходів - з одного боку, та діяльності великої кількості громадських організацій - з іншого, проблема соціального сирітства вирішується недостатньо ефективно. При вивченні основних стратегій і цілей діяльності вищезгаданих організацій, проблем, які супроводжують реалізацію визначених задач педагогами, соціальними працівниками, державними службовцями, виявилось, що між різними державними і громадськими закладами не існує взаємодії. Відсутня системність і координованість їх дій. Виявилось також, що мають місце випадки протидії їх один одному, що в значній мірі знижує ефективність діяльності кожної окремої організації у вирішенні проблем соціального сирітства.

У висновках наведено підсумки вирішення поставлених автором завдань, наведено основні результати дослідження, а також вказано на основні недоліки у вирішенні проблем соціального сирітства.

Відповідно до основної мети дисертаційної роботи соціальне сирітство розглянуте у широкому соціокультурному контексті, який складає собою цілісну єдність соціально-економічних та ціннісно-культурних факторів, а також характеризує становище у суспільстві не тільки „неблагополучних» дітей (сиріт, жебраків, дітей з вулиці і т.д.), але й тих, які традиційно визначаються як „благополучні». Поняття „соціальне сирітство» стосується тих дітей, які залишились без належної опіки й виховання при живих батьках, поза залежністю від їхнього офіційно визнаного статусу. Показано, що виявлення суті соціального сирітства неможливе без розуміння місця дитинства в цілісній системі ціннісних уявлень і практичної діяльності суспільства.

Важливий висновок, який було зроблено в результаті проведеного дослідження, полягає в тому, що діти, які належать до різних категорій, займають відносно однакову критичну позицію у ставленні до своїх батьків. Це дає можливість зробити висновок про те, що має місце факт зміни значення самого батьківства для дітей, його змісту і ролі. Створюються нові установки і норми, які негативно впливають на процес формування дитини, її розвиток і характер взаємодії з батьками.

Вагоме значення має зроблений у роботі висновок про те, що стійкий опір „закритим» дитячим закладам, який обумовлений посиланнями на Конвенцію ООН з прав дитини, протидіє реальним потребам вирішення проблеми „важких» дітей. Це, як виявилось, розуміють керівники і рядові співробітники різних служб, які безпосередньо стикаються з проблемами опікунських закладів і проблемами „дітей-втікачів». Проблема дітей-втікачів (дітей, які регулярно залишають притулок і інтернат і виходять на так звану „свободу») дійсно займає пріоритетне місце в діяльності міських і обласних служб, які займаються питаннями неповнолітніх дітей. Самі експерти визнають марність вирішення цієї проблеми тільки так званими „гуманними» засобами (організацією різного роду секцій та гуртків відповідно до потреб дітей та їх „корисністю» у подальшому житті, залученням для роботи з дітьми зацікавлених педагогів і вихователів, „майстрів своєї справи») у випадку відсутності як матеріальних, так і людських ресурсів, а також через відсутність послідовної соціальної політики, спрямованої на подолання соціального сирітства. Більш того, проблема повинна ставитись і вирішуватись у більш широкому контексті: необхідний комплекс заходів, спрямований не тільки на роботу з „важкими» дітьми, але й на організацію позашкільної роботи з дітьми всіх категорій.

Аналіз різних, частіше за все протилежних точок зору щодо радянської системи виховання, а також бесід з вихователями інтернатів і людьми, які так чи інакше пов'язані з вирішенням проблем соціального сирітства, дав можливість зробити висновок про те, що добре організована і стійка протягом довгого періоду колишня система виховання є більш ефективною у порівнянні з неефективними спробами побороти соціальне сирітство хаотичними та неузгодженими в єдину систему заходами і способами виховання. Нищівну критику минулого і негативне ставлення до „тоталітарного виховання» доцільно змінити на детальний аналіз найбільш ефективних та успішних методів. Використання і адаптація в умовах трансформацій, які виникають у пострадянському суспільстві, позитивних, але „застарілих» методів, дозволяє створити нову систему виховання нового покоління, що відповідає умовам сучасного соціуму.

Основний висновок полягає у тому, що для подолання соціального сирітства необхідним є створення єдиної стратегії виховання, в якій би різні виховні інститути не протидіяли, а доповнювали один одного, та діяльність яких була б спрямована на успішну соціалізацію всіх категорій дітей. Централізованість дій у поєднанні з комплексним підходом, спрямованим на створення умов для нормального виховання наступного покоління, як в родині, так і за її межами, дадуть реальний шанс виростити повноцінних громадян суспільства, які на належному рівні зможуть нести відповідальність за його нормальний розвиток і процвітання.

Література

1. Коваленко Е.А. Образ жизни и ценностные ориентации беспризорных детей // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Збірник наукових праць. - Харків: Видавничий центр Харківського Національного Університету ім. В.Н. Каразіна, 2002. - С. 565-566.

2. Коваленко Е.А. Социальное сиротство как объект внимания общественных и государственных организаций // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Збірник наукових праць. - Харків: Видавничий центр Харківського Національного Університету ім. В.Н. Каразіна, 2004. - С. 482-485.

3. Коваленко Е.А. Историко-этнографические исследования как методологические предпосылки социологии детства // Перспективи. - 2004. - № 2-3 (26-27). - С.140-144.

4. Коваленко Е.А. Динамика жизненных ориентаций и настроений выпускников одесских школ (занятие, досуг, отношение к семье) // Проблеми розвитку соціологічної теорії. Соціальні процеси в Україні. Матеріали четвертої Всеукраїнської соціологічної конференції. - К., 2004. - С. 403-407.

5. Коваленко Е.А. Социальное сиротство как объект регулирования для государственных структур и общественных организаций // Вісник Одеського Національного Університету. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції „Соціальна політика і механізми інтеграції українського суспільства» 27-28 вересня 2002 року. Том 8. Випуск 9. Соціологія і політичні науки. - Одеса, 2003. - С.185-191.

ий Размещено на Allbest.ru