Соціальні протиріччя у посттоталітарних системах: методологія дослідження та розв’язання

Соціально-філософський аналіз проблеми свідчить, що сутність протиріч у соціальних системах, зокрема і посттоталітарного типу, являє собою усвідомлені відносини суб'єктів суспільства (індивідів, етносів, соціальних групп), у ході яких вони вступають у взаємодію з метою досягнення своїх інтересів, цілей, потреб у різноманітних сферах життя суспільства. Головні сутнісні риси соціальних протиріч: 1) нерозривний зв'язок протиріч з суб'єктами суспільства і відносинами між ними. Протиріччя - вираз цих відносин, розкривають їх сутність, рушійні сили, фактори саморозвитку; 2) протиріччя виражають стосунки між суб'єктами, що взаємодіють, і ставлення кожного з них до протиріччя в його цілісності, яке суб'єкт, виходячи зі своїх інтересів, намагається або розв'язати (врегулювати), або загальмувати його розв'язання; 3)протиріччя безпосередньо пов'язані зі свідомою діяльністю людей (протиставленою в дисертації афективній і традиційній), яка не завжди і не обов'язково буває розумною, причому усвідомлення суб'єктом своїх потреб не означає, що він усвідомив протиріччя, що лежать в їх основі; 4)детермінованість соціальних протиріч характером соціально-економічних, політичних і інших відносин, в які безпосередньо включені їх суб'єкти, тобто сутність протиріч у соціальній спільності визначається не лише характером стосунків її суб'єктів, але й специфікою соціальної системи, в якій функціонує спільність та ін.

Дослідження структури соціальних протиріч дозволило зробити висновок, що до головних її елементів належать: 1) сторони протиріччя, тобто протилежності (індивіди, соціальні групи, спільності, їх властивості, якості, тенденції розвитку тощо); 2) певні типи взаємовідносин між ними; 3) форми розвитку протиріччя та їх прояву (рівні, етапи, стани); 4) предмет взаємодії, тобто, з якого приводу здійснюється взаємозв'язок; 5) механізм розв'язання (врегулювання) даного протиріччя.

Аналіз підходів до проблеми обумовленості протиріч у соціальних системах, зокрема і перехідного типу (Л.Козер, Р.Дарендорф, Ю.Хабермас тощо), показує їхню різноманітність і тісний зв'язок з методологічним підходом авторів. У свою чергу дисертант усю сукупність джерел, що обумовлюють протиріччя в соціальних системах, поділяє на соціально-психологічні, соціально-структурні, організаційно-управлінські і характерологічні, що сприяє більш чіткому розумінню особливостей протиріч, які виникають, переходу їх від одного агрегатного стану в інший, правильного визначення напрямків їх регулювання. Відзначається, що в перехідних соціальних системах актуалізуєтся низка специфічних джерел, зокрема й ірраціональних, які в стабільних соціумах знаходяться в пригніченому стані. Так, спираючись на дослідження Д.І.Видріна, дисертант робить висновок про те, що в біфуркаційному хаосі перехідного періоду джерелом соціальної енергії мас, виникнення гострих конфліктів можуть виступати не потреби і інтереси суб'єктів соціальної системи, а їхні забобони. Причому багато суб'єктів політичної влади (окремі особи й цілі організації), виникнувши на гребні забобонів, цілеспрямовано використовують для збереження свого становища і влади саме цей різновид соціальної енергії, розпалюючи класові і національні конфлікти (шахтарські страйки, етнічні зіткнення тощо).

Підкреслюється, що багато соціальних протиріч у посттоталітарних системах, особливо в міжетнічній сфері, неможливо пояснити, якщо не брати до уваги таке джерело соціальної енергії, механізм віддаленої і опосередкованої детермінації поведінки, як габітус. Під габітусом мається на увазі система набутих схильностей, стійких елементів соціальної поведінки і національного менталітету, які передаються через соціальну пам'ять, через архетипи й інші прояви колективного несвідомого.

Одним із небезпечних джерел соціальних конфліктів у перехідних системах є соціопатія (соціальне божевілля), що може набувати форми екстремізму, масових заворушень або навіть революцій. Доводиться, що соціопатія закономірно виникає в будь-яких соціальних системах, які зазнають кардинальної трансформації, зміни ціннісно-нормативних орієнтирів. Типовими ознаками соціопатії посттоталітарних суспільств є підсилення песимістичних настроїв, деморалізованість більшості верств населення, апокаліптичні очікування і ін.

У другому підрозділі - «Типологія соціальних протиріч і її аналіз на прикладі посттоталітарних систем» - подається обrрунтування типізації і класифікації соціальних протиріч і пропонується авторський варіант типології протиріч у посттоталітарних системах.

Аналізуються деякі сучасні підходи до типізації соціальних протиріч і конфліктів, відмічаються їхні достоїнства і недоліки. Пропонується свій погляд стосовно типізації соціальних протиріч, який базується на системному підході, що передбачає багатомірну дистрибуцію всіх протиріч, які притаманні соціальній системі. Найважливіша риса такого підходу полягає у послідовному розгляді не одного, а декількох критеріїв типізації соціальних протиріч. Оптимальні критерії дистрибуції соціальних протиріч можуть бути запропоновані за умови необхідного розрізнення їхніх типів, видів і форм.

Тип соціальних протиріч дозволяє характеризувати їх з позиції їхнього походження, місця в системі зв'язків, впливу на розвиток, характеру розв'язання. Різновид соціального протиріччя безпосередньо визначається його особливостями, тобто суб'єктами, які взаємодіють, і сферою взаємодії, що передбачає розгляд протиріч за декількома основами. Так, у залежності від рівня і ступеня спільності, протиріччя класифікуються на мікросоціальні, макросоціальні і глобальні, а в залежності від змісту і сфери взаємодії на економічні, політичні, міжетнічні, міжцивілізаційні, правові, моральні, релігійні тощо. Що ж стосується форми соціального протиріччя, то вона обумовлюється, передусім, способом його існування, розвитку і розв'язання. Такий підхід дозволив автору виділити дві основи для класифікації соціальних протиріч за формою: во-перше, залежно від етапу (фази, ступеня) розвитку; по-друге, залежно від агрегатного стану протиріччя.

Пропонується системний аналіз типології соціальних протиріч посттоталітарних систем.

Дистрибуція протиріч посттоталітарних систем за типами дозволила зробити висновок, що головним протиріччям будь-якого перехідного суспільства виступає протиріччя між системою інститутів, цінностей, інтересів, що руйнується, і системою суспільно-політичного буття, що народжується. Саме це протиріччя, що набуває форми тектонічного конфлікту (системи конфліктів), у свою чергу породжує цілий комплекс інших протиріч у всіх сферах життя посттоталітарного суспільства. Таке місце і роль даного протиріччя в перехідних процесах пояснюється тим, що тоталітаризм і демократія за своїми сутнісними характеристиками - системи-антиподи. Тому не повинні викликати подив ті труднощі, які переживають у транзитний період посттоталітарні соціуми.

Проведена дистрибуція соціальних протиріч за видами залежно від їхнього рівня і ступеня спільності дозволила зробити висновок, що навіть в умовах біфуркаційного хаосу перехідного періоду розвитку посттоталітарних соціумів загальні, корінні інтереси суб'єктів соціальних груп, як правило, перекривають розходження між ними з некорінних питань. Інакше, загальні інтереси суб'єктів суспільства, що прагнуть до самозбереження, і складають той синергетичний начаток, яке змушує їх долати дисипативні тенденції, явища деструктуризації. Доводиться, що чим вище рівень збіжності інтересів, цілей у суб'єктів групи, спільності, тим міцніше її єдність, вище стійкість відносно екзогенних екстремальних факторів. Відзначається і зворотна залежність: чим сильніший вплив екзогенних екстремальних факторів, вище загроза із зовнішнього середовища, тим інтенсивніше проходить структуризація даної соціальної спільності. В той же час у дисертації підкреслюється, що будь-який, найвищий рівень розвитку соціальної системи здатний забезпечити гармонійне поєднання корінних інтересів її суб'єктів, але не повний їхній збіг. Подальший розвиток особистостей у суспільстві, що трансформується від тоталітаризму до демократії, передбачає не усунення відмінностей в їхніх інтересах, поглядах, цілях, а навпаки, зростання їхньої різноманітності, що не лише не позначається на ньому негативно, а навпаки, стає джерелом його розвитку.

Виділення соціальних протиріч залежно від їхнього змісту (економічні, політичні, ідеологічні, міжетнічні, культурні, міжцивілізаційні, правові, моральні, релігійні тощо) підтверджується наявністю між суб'єктами соціуму складної системи суспільних відносин, які і представляють у певному сенсі суспільство взагалі. Відносинам у будь-якій сфері життя суспільства відповідає своя власна структура. У відповідності ж з концепцією дослідження будь-якій системі відносин у суспільстві відповідає система протиріч, яка характеризує специфіку взаємозв'язку суб'єктів у конкретній сфері життя соціуму, розкриває джерела і спрямованість його розвитку. Таким чином, система соціальних протиріч суспільства, в свою чергу, включає в себе систему (підсистему) економічних протиріч, систему політичних протиріч тощо. Будучи тісно взаємопов'язаними, всі різновиди соціальних протиріч, що класифіковані за змістом, мають відносну самостійність і передбачають дослідження і постійний моніторинг .

У третьому підрозділі «Форми розвитку соціальних протиріч і особливості їх прояву в перехідний період» відзначається, що стосовно соціальних систем, зокрема і посттоталітарного типу, поняття форми розвитку протиріч означає, передусім, етапи (фази, ступені) розвитку протиріч і їх стан. Дисертант виходить з того, що для внутрішнього, сутнісного рівня протиріч (на якому протилежностям притаманне взаємопроникнення) характерні такі форми розвитку, як етапи, а для зовнішнього, феноменального рівня (на якому його протилежності більше чи менше поділені як полюси відносин) найбільше відповідають такі форми, як агрегатні стани.

Аналіз наявних підходів до проблеми етапів розвитку протиріч свідчить, що ця проблема недостатньо розроблена. Особливо це твердження справедливе для соціальних систем, що знаходяться на етапі структурного макрозрушення. Відмічається, що найбільш чітко розкриває головні етапи «визрівання» протиріч у перехідні етапи розвитку суспільства концепція, в якій виділяються три етапи: виникнення, розгортання і розв'язання протиріч. Визнаючи цю схему принципово правильною, дисертант відмічає, що ця схема відбиває «визрівання» насамперед протиріч розвитку. Деякі інші типи протиріч, наприклад, протиріччя функціонування, можуть мати інші алгоритми існування і розв'язання або не вирішуватися взагалі, тобто існувати стільки, скільки існує ця система.

Підкреслюється, що особливість розвитку посттоталітарних систем (перехідних соціумів в цілому) - одночасне існування в них соціальних протиріч декількох історичних рівнів. Це пов'язано з тим, що в перехідний період у суспільстві існують і протидіють соціальні інститути, структури, групи, соціальні ідеали, цілі, інтереси яких протилежні. Частина суспільства намагається повернутися до попередніх тоталітарних цінностей і порядків. Друга - з успіхом вирішує свої завдання в умовах посттоталітарного хаосу і в ньому зацікавлена, оскільки будь-яка правова система (як демократична, так і тоталітарна) для неї смертельно небезпечна. Третя - вбачає можливість вижити і нормально розвиватися лише в умовах демократичного суспільства. Причому, протиріччя тоталітаризму знаходяться, як правило, на етапі розв'язання; протиріччя власне посттоталітаризму - в фазі розгортання; а протиріччя демократичної системи - на етапі виникнення. Доводиться, що напрямки і темпи розвитку посттоталітарної системи визначаються характером і результатом складної взаємодії існуючих у ній протиріч різних історичних рівнів. Якщо протиріччя тоталітарного устрою переважають (це характерно при збереженні соціальних структур, інститутів, верств суспільства, сегментів політичної еліти тощо, які зацікавлені у реставрації тоталітарної системи і, головне, які цього добиваються), то розвиток посттоталітарного суспільства може набути рис реверсу (Албанія, Сербія, Таджикистан та ін.)

При домінуванні протиріч власне посттоталітаризму система починає відтворювати свої власні риси і знаходиться у стані повільної деградації з наступним переходом до авторитарного режиму або до повного занепаду. Такий сценарій розвитку не можна виключити для України, Росії, інших країн пострадянського простору.

Якщо в посттоталітарній системі досить швидко розв'язані (еліміновані) протиріччя тоталітаризму, протиріччя власне посттоталітарного суспільства своєчасно регулюються, не припускаючи їх загострення до стану гострої економічної і політичної кризи, а протиріччя демократичної системи досить швидко розгортаються (що пов'язане з появою нових демократичних систем влади, інститутів, політичних партій), то в такому випадку велика ймовірність успішного укорінення демократичної системи (Чехія, Польща, Угорщина та ін.).

Під агрегатним станом протиріччя (тобто його зовнішнім рівнем) у дисертації розуміється спосіб функціонування, специфіка прояву «єдності і боротьби» його сторін, що взаємодіють, які визначають особливість і інтенсивність їхнього розвитку, характер розв'язання даного протиріччя. Аналіз найбільш типових станів протиріч у соціальних системах дозволив виділити їх різновиди: гармонію, дисгармонію і конфлікт. При цьому підкреслюється, що агрегатні стани протиріччя необхідно розглядати не як ступені розгортання, а як форми прояву протиріччя на етапі поляризації його протилежних сторін. Оскільки формі притаманна деяка самостійність відносно до змісту, то зв'язок агрегатного стану протиріччя (як форми) зі своїм змістом (поляризація протилежностей) носить не жорсткий, а рухливий характер і одне і те ж «зріле» протиріччя може знаходитися в різноманітних агрегатних станах. Реальний стан протиріччя визначається характером взаємодії його протилежних сторін (суб'єктів), сполученням «векторів спрямованості» їхніх інтересів, цілей, дій тощо.

У дисертації обrрунтовується ідея, що системи взаємодіють не самі по собі: будь-яка взаємодія між ними здіснюється за посередництвом співвідношення їх властивостей, функцій, сторін, тенденцій розвитку. Причому, одна і та ж система може знаходитись у прямо протилежних відносинах як з іншою одиничною системою, так і з багатьма іншими системами. Загальна характеристика агрегатного стану взаємодії між системами визначається інтегративною сумою векторів головних на даний момент властивостей, функцій тощо. Тому стан протиріччя в системі (метасистемі) або між системами не є статичним. На певному етапі розвитку відносин між системами протиріччя зазнає фазове перетворення, і гармонія може трансформуватися в дисгармонію або досягти стану конфлікту і навпаки.

Циклічність фазових перетворень протиріч у соціальних системах багатоваріантна. Виділяються декілька типів циклічності станів протиріч у соціальних системах: маятниковий, круговий, спіралеподібний, хвильовий. Тип циклічності агрегатних станів протиріч залежить від багатьох факторів: характеру взаємодії суб'єктів, тенденцій їх розвитку, особливостей метасистеми, в якій розгортається протиріччя тощо.

Розглядаються характерні ознаки агрегатних станів протиріч у соціальних системах і їх прояви у перехідних процесах. Враховуючи роль соціальних конфліктів у процесі трансформації посттоталітарних систем, цьому стану протиріч приділяється особлива увага.

Соціальний конфлікт розглядається як стан крайнього загострення протиріччя, як специфічний катарсис структури соціальної системи, системи комунікації суб'єктів суспільства від дисгармонічних тенденцій, стримуючих факторів, які перешкоджають її подальшому розвитку і, як правило, не можуть бути усунені із станів гармонії, дисгармонії безпосередньо. Підкреслюється, що чим крутіша спіраль суспільного розвитку, чим значніші суспільні зміни, тим більше соціальних конфліктів супроводжують ці трансформації. Ще більш справедлива ця теза для перехідного періоду розвитку посттоталітарного суспільства, сутність якого полягає в загибелі тоталітарного режиму і становленні на його місці демократичного суспільства. Таке різке, тектонічне соціальне зрушення закономірно супроводжується цілим комплексом, пучком масштабних і глибоких конфліктів, які неминуче втягують у боротьбу за місце в новій соціальній системі мільйони людей, які до цього і не уявляли можливості протиборства.

Розглядаючи вплив конфліктів на посттоталітарні суспільства, автор робить такі висновки.

По-перше, функціональність конфлікту відносно соціальної системи, що породила його, не може бути тільки позитивною або тільки негативною. Найближчі і віддалені наслідки впливу певного конфлікту на соціальне ціле - це складна комбінація причинно-наслідкових зв'язків, змін, взаємодії, інтегрований вплив яких на розвиток окремих елементів системи і всієї системи в цілому протягом часу може значно змінюватися. Щоб запобігти помилок в оцінці функціональності конфліктів, доцільно використати методологію Р.Мертона, що рекомендує встановлювати «чистий баланс функціональних наслідків» впливу соціальних явищ на систему, що враховує не тільки сприятливі, але також і нейтральні, і несприятливі наслідки.

По-друге, оцінка конфлікту багато в чому залежить від місця оцінки (зовні, всередині) і одиниці соціального вимірювання (з позиції індивідуума, групи, соціального цілого). Певні конфлікти, що елімінують деградуючі, консервативні, паразитуючі в структурі соціального цілого елементи, будуть грати для цих елементів роль деструктивних, але для всієї системи в цілому - роль конструктивних, що підвищують її тривалість і виживання.

По-третє, для вірної оцінки функціональності конкретного конфлікту (або системи конфліктів) відносно конкретної соціальної системи необхідний певний ступінь об'єктивності, що само по собі подає достатньо непросте завдання. Як правило, функціональність конфлікту оцінюють або його безпосередні учасники (що в більшості випадків виключає об'єктивність, зважаючи на їх невистиглі емоції і прагнення оцінити конфлікт крізь призму свого суб'єктивного подання про свою роль у даному конфлікті і його результатах), або зацікавлені спостерігачі, що оцінюють його з позиції своїх особистих або групових інтересів. Певного ступеня об'єктивності дозволяє домогтися деякий тимчасовий інтервал, що пом'якшує емоції учасників або усуне їх з рядів арбітрів і що дозволить виявити і оцінити його віддалені наслідки. Можна припустити, що величина цього інтервалу залежить від характеру конфлікту, його обсягу, складнощі соціальних систем, що брали в ньому участь.

По-четверте, функціональність конфлікту жорстко пов'язана з якісними характеристиками соціальної системи, в якій він розгортається. Відомо, чим складніша соціальна система, тим безболісніше вона переносить множинність внутрішніх конфліктів, що, маючи різноспрямованість, взаємно компенсують один одного. У відкритих, гнучких соціальних системах конфлікти виконують конструктивну (стабілізуючу) роль, а в закритих, ригидних системах - деструктивну (дестабілізуючу) роль. Таким чином, з позиції теорії соціальних протиріч основним завданням перехідного періоду є трансформація закритої, моністичной системи тоталітарного суспільства у відкриту, плюралістичну систему демократичного суспільства з метою редукції деструктивної функції конфліктів у конструктивну функцію.

Третій розділ «Механізм розв'язання соціальних протиріч в умовах перехідного суспільства» складається з трьох підрозділів.

У першому підрозділі «Сутність механізму розв'язання соціальних протиріч і його функції» розглядаються сучасні трактування поняття «розв'язання протиріч», їх достоїнства і недоліки, обrрунтовується концепція розв'язання протиріч у соціальних системах. Уточнюється поняття «механізм розв'язання протиріччя», показується його співвідношення з поняттями «технологія», «структура», «організація», а також співвідношення категорій «розв'язання протиріччя» і «врегулювання конфлікту».

Автор підкреслює, що соціально-філософська категорія розв'язання протиріччя не тотожна соціологічному поняттю розв'язання конфлікту (Р.Дарендорф) у значенні його остаточного усунення. З позиції соціально-філософського підходу, розв'язання протиріччя - це момент взаємодії його протилежностей, процес комунікації суб'єктів соціальної системи, який конкретно розвивається. І будь-які якісні зміни в цьому нестаціонарному процесі - це вже розв'язання протиріччя. Іншими словами, процес розгортання конкретного соціального протиріччя водночас є і його розв'язанням.

Соціальні протиріччя іманентні сутності системи, яка їх породжує. Вони невіддільні від неї, як невіддільна форма від змісту. Тому соціально-філософське розуміння категорії розв'язання протиріч не передбачає їх тотального зняття, повної деструкції. Коли йдеться про можливість повного зняття, то мається на увазі протиріччя зовнішнє, суб'єктивне або таке, що виражає дезорганізацію системи.

Підтверджується ідея, що розгортання і розв'язання протиріч у соціальних системах необхідно включає відповідні дії суб'єктів. Реалізація інтересів і потреб вимагає від кожного суб'єкта визначення кінцевих і найближчих цілей діяльності, вироблення певної програми, вибору засобів для її здійснення й організації практичної діяльності для досягнення цілей. Досягнення мети означає задоволення потреби, розв'язання протиріччя, що одночасно призводить до появи нових потреб і формування нових протиріч. Дія механізму розв'язання протиріч розглядається на двох рівнях. Якщо на внутрішньому рівні він являє собою механізм саморозвитку протиріч у процесі соціальної діяльності, то на зовнішньому рівні - безпосередню взаємодію людей, їхню «боротьбу» як форму існування і розв'язання внутрішніх протиріч соціальної групи, спільності. Саме на рівні взаємодії суб'єктів суспільства протиріччя можна визначити як відносини між потребами, інтересами, цілями суб'єктів соціальних систем.

Дії суб'єктів соціальної системи, спрямовані на задоволення потреб, не можуть бути довільними. Їх стримує обмеженість цінностей, ресурсів і протидія інших суб'єктів, що мають подібні потреби. Для розв'язання протиріч, що виникають у результаті зіткнення потреб, інтересів тощо своїх суб'єктів, суспільство створює певні обмежувачі (моральні, релігійні, культурні, правові тощо), що дозволяє суб'єктам соціальної системи співіснувати, не доводити будь-який конфлікт, що виникає між ними, до взаємного знищення. Звідси механізм розв'язання соціальних протиріч можна розуміти як механізм раціоналізації дії суб'єктів соціуму в певній сфері за посередництвом законів, моральних, релігійних і культурних норм, правил, традицій, політичної й економічної доцільності.

Розглядаючи головні функції механізму розв'язання протиріч у соціальних системах, зокрема і перехідного типу, дисертант акцентує увагу на ревіляційній, гносеологічній, аксіологічній, власне розв'язання, акомодаційній, прогностичній, превентивній.

У дисертації відмічається, що пізнання протиріч у соціальній системі передбачає передусім їх виявлення. Це далеко не просте завдання. Адже протиріччя характеризують сутність соціальних процесів і приховані від очей спостерігача. Звичайно протиріччя “являються” світові вже у формі конфліктної ситуації (страйку, міжетнічних зіткнень, війни і т.ін.). Але складність фіксації сутнісних протиріч розвитку соціальних систем не повинна означати ставлення до них як до фатально непізнаваного явища, “речі в собі”. Протиріччя в соціальних системах можна і треба виявляти і пізнавати вже на початкових стадіях їх розвитку, вивчаючи й аналізуючи систему взаємовідносин у соціальній групі, спільності; систему співвідношення потреб та інтересів суб'єктів цього соціального організму. Але вивчати взаємовідносини, інтереси і потреби суб'єктів соціальної системи слід не в статиці, а в їх безперервній зміні і розвитку.

Оцінка соціального протиріччя передбачає його раціональну класифікацію (за типом, різновидом і формою), аналіз динаміки його розвитку, вибір конкретної технології розв'язання (регулювання), визначення оптимального строку, об'єктивних і суб'єктивних умов його переведення з одного агрегатного стану в інший, прогнозування наслідків його трансформації.

Відзначається, що власне розв'язання протиріччя у соціальних системах становить момент взаємодії його протилежностей, наслідок цієї взаємодії, органічний складник руху протиріччя. Рух конкретного протиріччя від його виникнення до повного розв`язання - це діалектична єдність розгортання і згортання взаємодії сторін протиріччя. Від виникнення до “переломного” моменту у взаємодії сторін переважає розгортання протиріччя, одним з варіантів якого є класична формула Гегеля про проходження протиріччя у своєму розвиткові стадій тотожності, відмінності, протилежності і власне протиріччя.

Під час розгляду таких складних утворень як соціальні системи, у тому числі й посттоталітарного типу, досліднику необхідно чітко зрозуміти, що етапи розгортання і згортання (власне розв`язання) протиріччя діалектично взаємоповязані, між ними неможливо провести чітку межу. Крім того, конкретне протиріччя може й не проходити всі фази розгортання і розв'язання. У реальній дійсності можливі також ситуації, коли фази розв`язання співпадають у часі, “зливаються” або здійснюються в іншому порядку. У дисертації стверджується, що неминуче проходять усі фази розгортання передусім антагоністичні протиріччя, розв'язання яких, у зв'язку із запеклою протидією суб'єктів - сторін протиріччя, протікає найчастіше у вигляді стрибка, який набуває форми конфлікту. Неантагоністичні протиріччя в ході свого розгортання не обов'язково набувають крайніх форм загострення, а розв'язання їх може протікати без різкого стрибка, що зовсім не заперечує можливості й інших алгоритмів руху антагоністичних і неантагоністичних протиріч.

Другою важливою особливістю розв`язання протиріч у соціальних системах є можливість їхнього врегулювання (зниження гостроти) до переходу протиріч у стан конфлікту. За результатами дослідження автора, значна частина протиріч у соціальних групах розвязується у формах гармонії та дисгармонії і тільки деяка їх частина переходить та розвязується у формі міжособистісного, міжгрупового конфлікту. Ця особливість повною мірою виявляється і в соціальних спільностях більшого масштабу. Можливість у більшості випадків уникнути розв`язання протиріч у соціальних системах у формі конфлікту обумовлюється застосуванням суб'єктами соціальної взаємодії таких методів розв`язання протиріч, як свідоме поєднання протилежностей, компроміси, консенсуси і т.ін.

Відмічається, що у деяких випадках, також усвідомлено, суб'єкти соціальної системи не вживають ніяких певних дій для розв`язання протиріччя, що назріло, або, навпаки, сприяють його загостренню; формують нові протиріччя, конфлікти, діючи за принципом: “чим гірше, тим краще”, що у свою чергу також є певною відповіддю на екстремальні умови, які виникли. Однак на відміну від технічних систем, соціальні системи можуть зберігати свою цілісність, навіть знаходячись у стані глибокого конфлікту, бо їх розпад може призвести до втрати суб'єктами цих систем домінантних якостей або до їх знищення. У таких випадках у цих системах, як правило, починають діяти гомеостатичні механізми розв`язання протиріч, в основі яких лежать біопсихологічні закони самозбереження живої матерії. Прикладами подібного самозбереження суспільства можуть бути і перехідні періоди його розвитку, коли в хаосі структурної руйнації, переміщення соціальних верств, втрати значної частини важелів управління і втрати легітимності більшістю технологій розв`язання протиріч - починають спонтанно (відповідно до законів самоорганізації) формуватися нові соціальні структури, канали зворотного зв'язку, починають діяти традиційні (на основі моралі, релігії), а після цього і правові механізми розв`язання протиріч.

У дисертації підкреслюється, що ця закономірність, яка об'єктивно допомагає уникати максимального загострення притаманних соціальним системам протиріч і створювати у деяких випадках гомеостатичні механізми їх розв`язання, не означає, що суб'єкти суспільства, особливо його керівна ланка, можуть послабити увагу до цих протиріч, до реальних труднощів і проблем міжкласових, міжетнічних та інших відносин. Аналіз взаємовідносин у соціальних системах показує, що будь-яке приниження дійсного значення притаманних їм протиріч, спроба їх ігнорувати здатні ускладнити їх своєчасне виявлення і врегулювання, що може призвести і призводить до серйозних колізій.

Регулювання розвитку протиріч розглядається в дисертації в двох аспектах: як знаходження оптимальної форми функціонування протиріччя і як попередження його переходу в деякі небажані стани, наприклад, у конфлікти. Такий регулювальний вплив на характер взаємодії протилежностей покликаний забезпечити своєчасну нейтралізацію небезпечних девіацій, здатних призвести до посилення рівня соціальної ентропії, і завдяки цьому зберегти необхідну і достатню міру упорядкованості системи для її успішного функціонування. Інакше кажучи, регулювання проводить ремонт соціальної системи, структури комунікації, призводячи або повертаючи її в нормальний, гармонійний стан, тобто до якого-небудь значення змінних, що знаходяться в межах функціонального оптимуму системи.

Підкреслюється, що регуляція протиріч у соціальних системах реалізується в двох основних формах: у формі гомеостазиса і в формі управління. Прикладом регулювання деяких соціальних протиріч у формі гомеостазису може бути різке збільшення рівня народжуваності в країнах, що пережили криваві війни; переважання серед новонароджених немовлят осіб чоловічої статі, покликане усунути дефіцит чоловіків, який виник у роки війни і т.ін.

Управління протиріччями в соціальних системах полягає, насамперед, у своєчасній зміні характеру взаємодії його сторін. Якщо не випускати з уваги, що в соціальних системах протилежності, які взаємодіють між собою, виявляються передусім як інтереси, потреби індивідів, соціальних груп, то стає зрозумілим і механізм управління протиріччями в соціальних системах. Управляти протиріччями в соціальних системах - це означає регулювати потреби, інтереси їхніх суб'єктів шляхом впливу на них за допомогою матеріальних і моральних стимулів. Саме стимули є тими важелями, завдяки яким можна впливати на інтереси особистостей, соціальних груп з метою оптимального поєднання їхніх інтересів і розв`язання таким чином протиріч у соціальній системі.

Прогнозування протиріч у соціальних системах - це передусім пізнання закономірностей їх виникнення і функціонування, що дає можливість суб'єктам управління соціальних систем передбачати виникнення деяких протиріч і практичні заходи з планомірного управління ними і свідомого регулювання.

У другому підрозділі «Структура механізму розв'язання соціальних протиріч і його модифікації» аналізуються головні елементи механізму розв'язання соціальних протиріч і особливості його функціонування в соціальних системах різного типу.

Аналіз існуючих у сучасній науковій літературі підходів до даної проблеми дозволив дисертанту відмітити їх неоднозначність і відсутність єдиної термінологічної бази, що само по собі часто є серйозною перепоною на шляху практичного розв'язання протиріч, врегулювання конфліктів. Під структурою механізму розв'язання протиріч у соціальних системах розуміється сукупність його взаємопов'язаних елементів (форм, методів, прийомів і засобів), що забезпечують виконання його головних функцій. Провідне місце в структурі механізму розв'язання протиріч займають форма і метод. Форма в цьому механізмі пов'язана з об'єктивною стороною розв'язання протиріч і виражає, перш за все, зміст цього процесу. Головні форми розв'язання протиріч у соціальних системах: трансформація, зняття і деструкція. Методи безпосередньо пов'язані з суб'єктивною стороною розв'язання протиріч і характеризують спосіб здійснення форми розв'язання протиріч у конкретних умовах функціонування соціальної системи. Серед методів розв'язання протиріч виділяються і розглядаються: гармонізація протилежностей, компроміс, консенсус, посередництво, насилля, соціалізація, арбітраж тощо. В дослідженні відзначається, що форма розв'язання протиріч первинна відносно до методів, тому правильне визначення форми - необхідна умова для раціонального вибору методів розв'язання протиріч. Основу методів складають прийоми і засоби, які пов'язані між собою і в процесі розв'язання протиріч застосовуються в єдності. Прийоми і засоби є основою методів розв`язання протиріч, вони пов'язані між собою і в процесі розв`язання соціальних протиріч застосовуються в єдності. Але їх слід відрізняти один від одного.

Прийоми розв`язання соціальних протиріч - це поодинокі (відповідні конкретним умовам) способи використання методів розв`язання протиріч. Стосовно до методу прийоми розв`язання протиріч мають підпорядкований характер. Методи і прийоми можуть взаємопереходити, заміняти один одного. Так, соціальне примушення є одним із методів розв`язання протиріч у соціальних системах. Водночас соціальне примушення може виступати одним із прийомів, що використовуються під час поєднання протилежностей.

Засоби розв`язання соціальних протиріч - це все те, що безпосередньо використовується суб'єктами суспільства для розв`язання протиріч, що виникають між ними. До засобів розв`язання протиріч у посттоталітарних системах можна зарахувати, з одного боку, проведення вільних, рівних, прямих, таємних, демократичних виборів органів влади; організацію референдумів з найбільш актуальних проблем життя суспільства; створення реальних політичних партій і суспільних рухів, здатних структурувати відносини в суспільстві і "каналізувати" соціальне незадоволення; розподіл трьох основних гілок влади і забезпечення їхньої відносної незалежності; наявність конструктивної опозиції влади; існування вільної преси і т.ін. З іншого боку, до засобів розв`язання соціальних протиріч можна зарахувати сукупність предметів, прийомів, знарядь, матеріальних і моральних стимулів, які використовуються безпосередньо для розв`язання протиріч, - слово, вчинок, документ, зброю, заохочення, покарання і тощо.

Проведений аналіз головних модифікацій механізму розв'язання протиріч дозволив віднести до них такі соціальні інститути, як традиції, звичаї, мораль, релігію, політику, право, які в ході виконання своїх функцій взаємодіють, створюють своєрідну систему регуляторів, що дозволяють підтримувати соціальну згоду між суб'єктами суспільства, поєднувати їх різноманітні інтереси і потреби. Механізм розв`язання соціальних протиріч має соціально-практичний характер і зумовленість. Кожний інститут цієї системи зумовлений практичними потребами суб'єктів у досягненні консенсусу або компромісу в тих чи інших сферах соціальної дійсності. Так, міжособистісні і міжгрупові протиріччя досить ефективно можуть регулюватися на основі загальнокультурних норм моралі, традицій і звичаїв. Протиріччя у сфері економіки розв'язуються, як правило, за допомогою конкурентної ринкової системи і/або державного регулювання. Макросоціальні протиріччя, тобто протиріччя між соціальними групами, класами, етносами тощо розв'язуються на основі таких інститутів як політика і право

У дисертації відзначається, що певні і часто істотні відміни в структурі механізмів розв'язання протиріч існують не лише в підсистемах суспільства, але і в різних суспільствах, народах, цивілізаціях. Це пояснюється тим, що суб'єкти істотно розрізняються за такими основоположними принципами, як релігія, суспільна психологія, менталітет тощо. Тому одне і те ж протиріччя у різних народів має, як правило, різні технології розв'язання. Звідси робиться висновок, що протиріччя між народами, державами, що належать до однієї цивілізації, мають можливість бути урегульованими швидше й ефективніше, аніж подібні протиріччя між народами, державами, що належать до різних цивілізацій.

Розглядаючи один із найважливіших механізмів розв'язання протиріч у суспільних соціальних системах - політичну владу, автор констатує, що з позиції соціальної філософії політична влада - це публічний, легітимізований механізм розв`язання (регулювання) протиріч у соціальному житті суспільства, що спирається на специфічні прийоми, засоби й апарат державного примушення. До цих специфічних прийомів і засобів розв`язання протиріч у політичній сфері можна зарахувати: засоби виробництва, інформацію, засоби мас-медіа, гроші, зброю. Як вирішальний засіб застосування влади виступає монополія на фізичне насильство, як внутрішнє (право покарання), так і зовнішнє (право на війну). Підкреслюється, що механізм розв`язання протиріч у політичній сфері жорстко інституціоналізований, тобто існує у формі державно-правових закладів: права, держави, уряду, парламенту, судових органів і т.ін. Вся діяльність цих закладів з попередження, розв`язання, регулювання, а також відтворення ряду протиріч і конфліктів становить найважливішу функцію політичної системи суспільства.

Обrрунтовується теза про те, що кожній політичній системі в сучасному суспільстві притаманні специфічні механізми розв'язання протиріч, які опосередковані ідеологічними настановами класу, що управляє, пануючим способом виробництва, ступенем легітимності режиму тощо.

Порівняння двох типів механізмів розв'язання соціальних протиріч - тоталітарного і демократичного - дозволило зробити висновок про їхню несумісність, а тому неможливість швидкого переходу від одного типу до іншого. Особливості формування механізмів розв'язання протиріч у перехідних системах пов'язуються, перш за все, з труднощами перетворення деструктивних механізмів, притаманних тоталітаризму, в консенсусні механізми, які переважають у демократичному суспільстві, а також із браком досвіду, культури розв'язання конфліктів, відсутністю легітимних технологій розв'язання багатьох протиріч. Доводиться, що відсутність ефективних механізмів розв'язання соціальних протиріч у посттоталітарних системах є однією з найважливіших причин їхньої еволюції в напрямку до авторитаризму або хаосу.

У третьому підрозділі «Теоретичне обrрунтування оптимізації механізмів розв'язання протиріч у посттоталітарних системах» констатується, що під оптимізацією механізмів розв'язання протиріч можна розуміти приведення їх у такий стан, який дозволяє виконувати їм головні функції найбільш ефективно відповідно до критерію оптимальності. Критерієм оптимальності може служити рівень соціальної ентропії в соціальній системі, який визначається сукупністю різних емпіричних методів. Відзначається, що оптимізація конкретного механізму розв'язання протиріч передбачає вироблення таких технологій соціальної діяльності для розв'язання протиріч, у рамках яких діяльність давала б максимальний результат. Це можливо за умови, коли форми і методи узгодження протилежних інтересів (тобто розв'язання протиріччя) відповідають характеру конфліктної взаємодії (тобто протиріччю).

У дисертації виділяються і досліджуються напрямки оптимізації механізмів розв'язання протиріч у перехідних процесах: інституціалізація протиріч і конфліктів, їх легітимация, державне регулювання соціальних процесів, структурування конфліктних груп, соціалізація, створення умов для формування громадянського суспільства, правової держави тощо.

Під інституціалізацією протиріч мається на увазі їх офіційне визнання і регулювання за посередництвом правової регламентації. Мета інституціалізації - відвернення конфліктних зіткнень шляхом надання легальних каналів артикуляції конфліктних інтересів, контроль за перебігом конфліктної взаємодії, а також запобігання найбільш руйнівним наслідкам конфліктів і забезпечення законності їх врегулювання. Інституціалізація конфліктів створює умови для політичної стабільності, якщо під політичною стабільністю розуміти таку ситуацію, коли в політичному процесі боротьба за ресурси і позиції в суспільній ієрархії обставлена правилами, що дозволяє головну увагу приділяти розв`язанню не стільки горизонтальних конфліктів, які є складником соціального життя, скільки вертикальних конфліктів, тобто дій, направлених проти режиму, що існує, які, власне, і призводять до порушення політичної стабільності. Таким чином, основна ідея інституціалізації конфліктів - уникнути такого моменту, коли люди будуть шукати задоволення своїх вимог за межами системи і прагнути до її руйнування. Якщо ж акції сторін, що протидіють, будуть направлені у відповідне русло в системі політичного регулювання, то контроль за ними в принципі можливий, а самі конфлікти будуть розвязуватися з меншими витратами, і не будуть несподіваними для суспільства. Тут є принаймні декілька можливостей: по-перше, заборонити застосовувати деякі засоби боротьби (наприклад, насильство); по-друге, обмежити кількість учасників конфлікту; по-третє, підключити до "пари", що конфліктує, "третіх осіб" (тобто посередників, наділених відповідними повноваженнями щодо врегулювання конфлікту) і, нарешті, надання на арбітраж компетентних осіб вимог сторін, які конфліктують, з метою оцінення їх з позицій загального добра, національних інтересів.

Легітимація протиріч у роботі розглядається як добровільне прийняття учасниками конфлікту певних правил і процедур, які кодифікують їхню поведінку і вчинки в напрямку досягнення певного компромісу. Такі правила і процедури можуть набувати форми типових угод, законів, статутів, формальних процедур тощо. Причому, ці норми і правила, що забезпечують порядок врегулювання конфлікту, можуть бути ефективними лише в тому випадку, якщо вони з самого початку не дають переваги жодній із сторін. У перехідних суспільствах проблема легітимації процедур розв'язання протиріч стоїть найбільш гостро: старі норми і правила врегулювання конфліктів втратили легітимність, а нові ще не встановилися, не стали стереотипними, тому будь-які дії влади з розв'язання гострих соціальних протиріч зустрічають у суспільстві гостру критику і протидію.

У дисертації обrрунтовується теза про те, що в процесі переходу від тоталітаризму до демократії одним із найскладніших завдань створення ефективних механізмів розв'язання соціальних протиріч стає пошук оптимального на кожний конкретний етап трансформації співвідношення державного регулювання і саморегулювання ринкової економіки. Державне регулювання в умовах посттоталітарного суспільства, поряд із своїми класичними функціями підтримки законності і правопорядку, передбачає підтримку стабільності соціальної системи за посередництвом перерозподілу прибутків між працею і капіталом на користь соціально уразливих верств населення. Таке регулювання може набувати форми соціального і банківського законодавства, контролю за емісією грошей, колективних договорів, створення спеціалізованих інститутів, які відіграють роль медіаторів у розв'язанні конфліктів між соціальними верствами, класами тощо.

Аналіз історичного досвіду різних країн, що ефективно вирішили проблеми перехідного періоду з використання державних засобів регулювання, дозволив сформулювати цілу низку завдань, рішення яких дозволило б Україні, іншим державам уникнути небажаного варіанту розвитку подій.

Серед напрямів оптимізації механізмів розв'язання соціальних протиріч у перехідних системах в дисертації розглядається і структурування конфліктних груп. Під структуруванням конфліктних груп автором розуміється об'єднання неорганізованих індивідів в партії, суспільні рухі и інші організації, які намагаються вирішувати політичними засобами протиріччя, що не можуть бути розв'язані без певної форми масовості та організованості. Підкреслюється, що принциповою умовою трансформації посттоталітарних систем у життєздатні демократичні держави, що мають ефективний механізм розв`язання протиріч у політичній, економічній та інших сферах, є створення в них багатопартійних систем, тобто структурування інтересів соціальних груп.

Під соціалізацією у дисертації розуміється процес нагромадження людьми досвіду і соціальних установлень, інтеграцію ціннісних стандартів зі структурою потреб, інтересів, ціностей, що засвоєні особистістю. Дійсно, оскільки будь-яка соціальна система зацікавлена в ефективності соціальних структур, що виникають у процесі матеріального і духовного виробництва населення, то управління процесами соціалізації суб'єктів набуває для неї не тільки соціального, але й стратегічного завдання. Остання обставина пов'язана з тим, що ефективність соціалізації визначає соціальну якість населення країни, а основою динаміки соціальних систем є інтеграція ціннісних стандартів зі структурою засвоєних особистістю потреб, настанов та сформованих інтересів і цінностей. Якщо ж не забувати, що протиріччя в соціальних системах виступають передусім як протиріччя між інтересами, потребами, цінностями суб'єктів спілкування, то стає зрозуміло, чому соціалізація як процес цілеспрямованого виховання індивідів у дусі панівних в суспільстві цінностей, формування заданих потреб та інтересів є одним з найважливіших напрямів оптимізації механізмів розв`язання протиріч у перехідних процесах.

Особлива роль соціалізації в процесі розв`язання протиріч у посттоталітарних системах пояснюється також і тим, що перехідне суспільство становить соціум на етапі різких змін на макросоціальному рівні при досить малих змінах на мікрорівні. Такі раптові тектонічні зрушення в соціально-політичній, економічній та інших сферах закономірно викликають потребу у пристосуванні внутрішнього світу людини до змін, що відбуваються. Це пристосування у свою чергу можна уявити як зміну (трансформацію) соціальних цінностей, зразків поведінки, інтересів відповідно до принципово нової системи відліку, характерної для суспільно-політичного буття, що формується. Звичайно, на такі зміни здатні або готові не всі члени суспільства. Частина суб'єктів відмовляється або не в змозі прийняти нові соціальні цінності, норми поведінки, що призводить до виникнення в перехідному суспільстві гострих соціальних протиріч, його розколу з основоположних принципів суспільного будівництва.

Складність соціалізації в перехідному суспільстві зумовлюється також і тим, що в ньому зруйновані або тільки формуються органи "соціального контролю", що покликані виховувати індивідів у дусі нової системи державних цінностей (яка сама часто ще є предметом гострих дискусій).

Відзначається, що важливим напрямком оптимізації механізмів розв'язання протиріч у перехідний період є створення умов для формування громадянського суспільства, правової, демократичної, соціально орієнтованої держави, головними якісними характеристиками якої є: відкритість, плюралістичність, високий ступінь організації, певний ступінь надмірності, можливість вертикальної і горизонтальної мобільності, наявність оптимальної композиції зворотних зв'язків і деякі інші. Саме досягнення певного значення цих якісних характеристик і означає завершення трансформації, тобто перехід від тоталітаризму до демократії.

У висновках підведені підсумки дисертаційного дослідження, зроблені теоретичні узагальнення і висновки, наводяться формулювання вирішення наукової проблеми, пропонується низка рекомендацій теоретико-методологічного, навчально-методичного і безпосередньо практичного характеру. До рекомендацій безпосередньо практичного характеру належать:

- з метою забезпечення прозорості каналів зворотного зв'язку між органами державної влади і суспільством Верховній Раді України розглянути і прийняти законопроект про внесення змін до Конституції України (стаття 81 розділу 4), інші законодавчі акти щодо процедури відкликання депутатів усіх рівнів на вимогу їх виборців;

- з метою попередження виникнення в країні умов, які змогли б сприяти поверненню до тоталітаризму, Верховній Раді розробити і прийняти систему антимонопольних актів, що конкретизують положення статті 5 розділу 1 Конституції України;

- з метою інституціалізації і легітимації соціальних протиріч Верховній Раді розробити і прийняти законодавчі акти, які повинні офіційно визнати і поставити під контроль суспільства конфлікти, що в ньому виникають, узаконити технології їх розв'язання;

- з метою запобігання гострих конфліктів вертикального рівня, а також прямих зіткнень між соціальними групами Верховній Раді України розробити і прийняти законопроекти про створення державних і суспільних спеціалізованих інститутів ( арбітражних судів, управлінь з трудових відносин, служб посередництва і примирення тощо), а також посилення існуючих;

- з метою попередження ситуацій, що загрожують політичній і економічній незалежності України, при Кабінеті Міністрів України створити службу, яка повинна займатися моніторингом і прогнозуванням конфліктогенних процесів в Україні і за її межами;

- з метою мінімізації наслідків негативних процесів в Україні її державним органам усіх рівнів повною мірою використовувати історичний досвід країн, що ефективно вирішили завдання перехідного періоду, а саме:

відмова від політики «невтручання» в економіці і соціальній сфері, економічне регулювання «м'якими» засобами;

2) опора в ході проведення економічних реформ на приватну ініціативу, трансформація "дикого ринку" в "ринкову економіку";

3) проведення сильної соціальної політики держави;

4) прийняття соціально орієнтованого законодавства, яке дозволило б скоротити соціальну нерівність; проведення справедливої приватизації, в результаті якої з'являється середній клас;

5) допомога в становленні багатопартійної системи, суспільних організацій, сильного й організованого профспілкового руху;

6) захист вітчизняного виробника від транснаціональних корпорацій; зниження податків до оптимального рівня;

7) проведення комплексної ідеологічної роботи з метою консолідації суспільства на патріотичних засадах;

боротьба з корупцією влади, з криміналізацією суспільства.

ЗМІСТ І ГОЛОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВІДОБРАЖЕНІ В ТАКИХ ПРАЦЯХ

Даніл'ян О.Г. Соціальні протиріччя у посттоталітарних системах: методологія дослідження та розв'язання. - Харків: Основа, 1998.-254 с.

Данильян О.Г. Социальные противоречия. Сущность, типология, формы проявления. - Харьков: Основа, 1997. - 146 с.

Данильян О.Г. Механизм разрешения противоречий в социальных системах: Учебное пособие. - Харьков: Харьковский военный ун-т, 1997. - 64 с.

Данильян О.Г. Развитие взглядов на общество и его противоречия в истории философской мысли: Учебное пособие. - Харьков: Харьковский военный ун-т, 1997.- 54 с.

Данильян О.Г., Тараненко В.М. Социальное прогнозирование и глобальные проблемы современности: Учебное пособие. - Харьков: ХВВАУРЭ, 1992.- 23 с.

Данильян О.Г. Межнациональные противоречия в стране и их влияние на боеготовность вооруженных сил: Учебное пособие. - Харьков: ХВВАУРЭ, 1991.- 32 с.