Концепції елітизму в контексті процесів демократичної трансформації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут соціології

УДК 316.33 (091):32

Концепції елітизму в контексті процесів демократичної трансформації

22.00.01 - теорія та історія соціології

Автореферат дисертації

на здобуття наукового ступеня кандидата соціологічних наук

Кучеренко Олексій Юрійович

Київ 1998

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті соціології НАН України.

Науковий керівник доктор філософських наук, професор Танчер Віктор Володимирович, Інститут соціології НАН України, завідувач відділу історії, теорії та методології соціології.

Офіційні опоненти:

доктор соціологічних наук, Донченко Олена Андріївна, Інститут соціології НАН України, заступник директора

кандидат філософських наук Шморгун Олександр

Олександрович, Інститут світової економіки та міжнародних відносин НАН України, старший науковий співробітник, головний редактор журналу “Розбудова держави”.

Провідна установа

Інститут філософії НАН України, м.Київ

Захист відбудеться “ 29 ” січня 1999 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д01.08.01 в Інституті соціології НАН України за адресою:252021, Київ 21, вул.Шовковична, 12

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту соціології НАН України за адресою: 252021, Київ 21, вул.Шовковична, 12

Автореферат розіслано “26 “ грудня 1998 року

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Стукало С.М.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Соціально-політичні процеси, що відбуваються в Україні, об'єктивно зумовлюють підвищення наукового і практичного інтересу до вивчення головних суб'єктів суспільного життя, соціальних сил і чинників, які визначають перебіг цього життя. Перед вченими-суспільствознавцями постає завдання розгортання фундаментальних досліджень змін соціальної структури суспільства, моделей і принципів соціального управління, спрямованності трансформаційних процесів, які відбуваються в політиці, економіці, культурі. Теорії соціальних еліт, неоелітистські підходи до аналізу означених процесів пропонують оригінальні ідеї, принципи і висновки, що можуть слугувати певною теоретико-методологічною базою для досліджень у цій царині, науковому поясненню явищ соціально-політичного життя, які з'являються у суспільствах перехідного типу, зокрема українському.

Складність і суперечливість системної трансформації, що відбувається в Україні, зумовлюють важливість вивчення політичних сил, соціальних груп і спільнот, які визначають або найбільш впливають на процеси соціально-політичного життя. З цим пов'язані проблеми ефективності соціального управління, формування і оновлення владних структур, суспільного контролю і розвитку інститутів громадянського суспільства, врівноваження гілок влади та інші проблеми, котрі так чи так дотичні питання: хто і з яким успіхом здійснює керівництво за сучасних умов ?, як формуються, легетимізуються і взаємодіють структури влади? Це особливо важливо в контексті демократичної трансформації, процесів демократизації, що відбуваються у всьому світі, визначення “правлячих верств” чи домінуючих “груп інтересів” пов'язані з традиційною соціологічною проблематикою еліт, яка так чи так пов'язана з міждисциплінарною проблемою елітизму в цілому.

Посилення інтересу до ідей неоелітизму в площині співвідношення принципів елітизму і демократизму у світовій соціально-політичній думці кінця ХХ ст., спонукає звернутися до осмислення генезису проблематики елітизму в соціології, до аналізу змісту його основних положень, концепцій провідних теоретиків-елітистів, еволюції та сучасного стану цієї теоретичної традиції.

В контексті тенденцій нинішніх демократичних трансформацій розглядається й інша проблема: як узгодити домінуючу роль певних спільнот і верств у прийнятті соціально-політичних рішень з принципами демократії, соціальної рівності і справедливості, громадянської активності? Сучасні теоретики елітизму прагнуть аргументувати, що нагальні вимоги високого професіоналізму, неординарих вмінь і знання, ефективного лідерства тощо не суперечать демократичним засадам суспільного ладу. Вони пропонують своє розуміння керівництва, представницької демократії, соціальної рівності та справедливості, обгрунтовують ідею плюралізму еліт, взаємоврівноваження різних суспільних сил, концепцію консенсусності соціальних інтересів як передумови розвитку демократизму.

Актуальність теоретичного аспекту дослідження визначається такими чинниками:

- значна кількість теоретичних ідей, положень і концепцій прихильників елітистського підходу до суспільно-політичних процесів досі ще залишаються поза увагою вітчизняних соціологів, зокрема, праці Г.Моска, В.Парето, В.Липинського, Р.Міхельса, М.Острогорського, М.Вебера та ін., які присвячені проблематиці еліт;

- сучасні розробки теоретиків елітизму, зокрема “теорії демократичного елітизму”, концепції плюралістичності сучасних еліт, “консенсусної єдності еліт”, неокорпоратизму маловідомі нашим суспільствознавцям і тому належним чином не використовуються аналітиками;

- вітчизняній соціально-політичній думці бракує цілістної соціологічної теорії соціальних еліт, фундаментальних розробок цієї проблематики, що залишає місце для ненаукових, заідеологізованих, викривлиних поглядів та оцінок;

- нагальною потребою залишається науковий аналіз та витлумачення феномена елітизму в суспільному житті, визначення ролі та функцій елітних груп в процесі демократичної трансформації, в управлінні суспільними справами для розуміння перспектив сучасного суспільного розвитку;

Актуальність методологічного аспекту дослідження зумовлюється:

- потребою ширшого впровадження до соціально-політичного розгляду суспільних проблем соціологічних знань, даних і висновків соціологічних досліджень;

- необхідністю збагачення вітчизняного суспільствознавства розмаїттям підходів, теорій, оцінок, що маються в світовій соціологічній науці;

- нагальністю відмови від заідеологізованної упередженності, однобічності при розгляді соціально-політичних явищ.

Міра наукового опрацювання проблеми. Вітчизняна соціологічна наука переживає своєрідний ренесанс проблематики, яка аналізує основні чинники соціально-політичних процесів, змін соціальної структури, функціювання влади, соціального управління. При цьому спостерігається долання застарілих стереотипів і уявлень, вивільнення від тиску ідеологічних догм.

Означена проблематика була в центрі уваги фундаторів української соціологічної думки: М.Драгоманова, М.Грушевського, М.Шаповала, а щодо праць В.Липинського, то є всі підстави залучити їх до класики елітистського підходу в соціологічному мисленні. З 90-х років, відродження багатогранності соціального аналізу, ознайомлення, хоча все ще не достатнього і не повного, із світовим надбанням соціологічного, соціально-філософського, соціально-політичного знання у цій царині в науковий обіг стали долучатися теорії, концепції, ідеї таких провідних теоретиків як В.Парето, Г.Моска, Р.Міхельс, М.Острогорський, К.Шумпетер, К.Мангейм, К.Поппер, А.Гоулднер, Ч.-Р.Міллз та інших. Більш детальне і всебічне ознайомлення з соціологічною класикою, яка дотична досліджуваної проблеми, все ще залишається завданням вітчизняного суспільствознавства.

Це також справедливо відносно сучасних зарубіжних фахівців, що працюють над цією тематикою. Серед них можна назвати відомих соціологів А.Гідденса, С.-М.Ліпсета, Р.Арона, Т.Боттомора, Г.Ласуелла, Дж.Ленскі, Е.Геллнера.

Окремо слід виділити теоретиків таких концептуальних напрямків, як доктрина “соціально-політичного плюралізму”. (Р.Даль, П.Бахрах, Р.Холлінгер, Р.Ландберг, А.Роуз, Дж.Сарторі...), концепції “корпоратизму” (Ф.Шміттер, С.Роккан, Г.-Ю.Пуле, А.Кавсон), та, врешті, теорії “демократичного елітизму” - Дж.Філд, Дж.Хіглі, Є.Етціоні-Хейлі, Е.Карлтон, Ф.Хантер, Д.Маркус, Р.Девіс, К.Грохолт, М.Бартон, У.Хофманн-Ланге, С.Келлер, та ін. Саме названі теоретики забезпечили “повернення” до елітистського підходу на новому соціально-політичному грунті, на сучасному етапі суспільного розвитку, запропонували нові інтерпретації положень елітистської парадигми, проаналізували сучасний контекст і перспективи застосування концепцій неоелітизму.

В останній час виникла так звана “нова парадигма еліти”, автори якої намагаються в своїх елітистських побудовах врахувати наслідки бурхливих соціально-політичних подій в Центральній та Східній Європі. В цьому напрямку працюють нині - багато дослідників із різних країн: Д.Трейман, В.Весоловський, Ч.Кадушін, Я.Василевський, Р.Путмен, І.Шеленеі, Я.Пакульський, О.І.Шкаратан, В.В.Радаєв І.Г.Тарусіна та ін.

Із робіт, які вийшли останнім часом в Україні і були присвячені розробці проблем вітчизняних еліт, треба вирізнити праці під керівництвом М.О.Шульги, теоріями соціального елітизму займаються також В.Пазенок, А.Ручка, В.Танчер, Є.Головаха, Н.Паніна, В.Осовський, Л.Бевзенко, Г.Сафонова, та ін.

Мета і завдання дослідження. В дисертації на основі теоретичних узагальнень робиться спроба осмислення елітистської парадигми в соціології. В зв'язку з цим постає завдання з'ясувати умови основних чинників функціювання влади, громадянських інституцій, соціального управління, перспектив узгодження принципів керівництва суспільно-політичним життям з ідеалами демократизму; обгрунтування науково-теоретичних засад взаємозв'язку і врівноваження інтересів різних сегментів суспільства; обгрунтування необхідних умов оптимізації соціальних взаємин, суспільного консенсусу в процесі прийняття політичних рішень. Реалізація цієї мети дослідження передбачає розв'язання наступних завдань:

- здійснити історико-соціологічний аналіз виникнення, формулювання основних положень елітизму та їх певної еволюції в соціологічній думці ХІХ - ХХ ст.;

- прослідкувати основні етапи визрівання ідей елітизму, виділити головні концептуальні положення, запропонувати систематизований виклад сучасних концепцій елітизму в соціологічній теорії;

- обгрунтувати наявність двох способів розгляду елітизму у як цілісної проблеми: стратифікаційного та інституціального, встановити їх змістовні відмінності;

- визначити роль та функції еліт в суспільному скеруванні, особливості функціонування еліт для суспільств, що переживають трансформаційний період;

- довести несуперечливість неоелітистських та демократичних засад щодо управління соціальним життям;

- розкрити місце і значення концепцій плюралізації еліт, принципів неокорпоратизму і взаємоврівноваження різних соціальних сил в процесі демократичної трансформації сучасного суспільства.

Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дослідження є класичні та сучасні тексти з історії соціологічної думки, теоретичної соціології та політології, в якій викладені теорії основоположників елітизму, концепції неоелітизму, лібералізму, демократизму, неокорпоратизму, а також з узагальнення процесів демократичної трансформації суспільств, що переживають перехід до стабільної демократії та ринкової економіки.

Предметом дисертаційного дослідження є генезис та еволюція елітистських ідей в соціологічній думці, їх втілення в сучасних концепціях демократичного елітизму, плюралізму і корпоратизму, роль і функції еліт в контексті процесів демократичної трансформації, які відбуваються у суспільствах, що змінюють свій політичний устрій і тип економічної організації.

Теоретико-методологічні засади дослідження. В основу дослідження покладено історико-соціологічний аналіз праць головних теоретиків елітизму, аналітичні узагальнення сучасних прихильників цього напряму в соціологічній та соціально-політичній думці. Широке застосування знайшли загальнонаукові методи з'ясування історичного генезису та еволюції концептуальних ідей елітизму; порівняльно-ретроспективного їх розгляду; системний та структурно-функціональний підхід до суспільних еліт; узагальнення явищ, що виникають в з'язку з ролью і функціями еліт в контексті демократичної трансформації суспільств.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертантом створена компактна аналітична схема, яка дозволяє здійснити комплексний аналіз змісту концепцій елітизму, що мають місце в класичній та сучасній соціологічній і політологічній думці; з'ясувати характер і спрямованість їх сучасних модифікацій; визначити можливості та обмеження явристичного потенціалу концепцій елітизму щодо соціально-політичних реалій сьогодення. В рамках реалізації цієї аналітичної схеми були отримані результати та висновки, які характеризуються певною науковою новизною.

В дисертаційному дослідженні проводиться понятійно-термінологічне розрізнення між “елітаризмом” і “елітизмом”. З “елітаризмом” пов'язується існування групи осіб, які володіють найвищими талантами, здібностями, кваліфікацією, наприклад, в царині політики, що тлумачиться як підстава для заняття якоїсь владної посади чи отримування якогось привілею. Натомість з “елітизмом” пов'язується факт існування в кожній організаційній структурі певної керівної групи, яка здатна нав'язувати свою волю іншим. (с. 31-32)

На основі аналізу генезису і еволюції елітистських ідей в соціологічній та політичній думці вирізняються дві різні перспективи розуміння еліт: стратифікаційна та інституційна. Стратифікаційна перспектива, до якої належать концепції Г.Моска, В.Парето, В. Липинського та ін., відповідає “елітаристському” тлумаченню еліт, а інституційна, яку презентують концепції М.Острогорського, М.Вебера, Р.Міхельса та ін., - “елітистському”. (с.76-79)

З'ясовано, що в сучасних дослідженнях еліт перевага віддається інституційній перспективі, котра слідом за Вебером і Міхельсом, вбачає корені кожної еліти в бюрократичній організації. В цьому випадку еліта не ідентифікується з групою осіб, які мають особливі характеристики, що дають їм підставу претендувати на керівництво масами. В сучасній елітистській інтерпретації політична еліта, наприклад, розглядається переважно як специфічна професійна група, члени якої займають вищі посади в політичних інститутах і організаціях, виконують особливі ролі, які закріплені за цими посадами, і мають вплив на здійснення влади (центральної, регіональної, місцевої). (с. 86-87)

Показано, що модифікація класичних концепцій елітизму відбувається під впливом поширення демократизації сучасних суспільств. В неоелітистських концепціях доводиться несуперечливість ролі та функцій еліт демократичним засадам управління суспільним життям. Існування еліт як таких взагалі не вирішує демократичний чи недемократичний характер суспільства. Проблема радше полягає в способі рекрутації еліт, а також в їх суспільно корисної ротації. В цілому еліти і маси є взаємодоповнюючими творцями суспільного життя, котрі не тільки співіснують, але й взаємообумовлюють один одного, виконуючи функції, які доповнюють одна одну в сучасних соціально-політичних системах. (с.93, 103-105)

Встановлено, що в суспільствах, які переживають демократичну трансформацію, перехід до стабільної демократії та ринкової економіки, політичні еліти можуть бути згруповані в декілька типів: ідеологічно єдині еліти, консенсусно об'єднані еліти, розділені еліти (гіпотеза Д.Хігли, М.Бартона, Д.Філда). При цьому першому типу відповідають еліти, які згуртовані, уніфіковані, сцементовані на базі якоїсь ідеології, вирізняються високою стабільністю. Другому типу відповідають еліти, які за своїм характером плюралістичні, але консенсусно об'єднані, вони характеризуються згодою щодо фундаментальних принципів і цінностей демократизму. Третьому типу відповідають еліти, які розділені, дезінтегровані, їх різні фракції ведуть безкорпромісну боротьбу одна з одною. (с.101,139-141)

Історичний досвід останніх дисятиріч свідчить, що демократична трансформація проходить успішно в тих країнах, де національні еліти досягають порозуміння між собою, тобто коли національні еліти стають консенсусно єдиною елітою. Тому порозуміння еліт розглядається не тільки в якості важливого чинника формування стабільної демократичної системи, але й як оптимальний шлях конструювання плюралістичної еліти в сучасних умовах. (130-133.)

Практична значущість результатів полягає у можливості використання розробок зарубіжних соціологів як теоретико-методологічної основи та вихідних дослідницьких моделей для проведення вітчизняних соціологічних досліджень соціальних еліт, з'ясування їхніх головних характеристик, функцій, типологізації українських елітних верств, умов і чинників їх утворення та взаємодії тощо.

- матеріали дисертації та друковані праці дисертанта можуть слугувати теоретико-методологічною основою для подальшого розвитку соціологічних і політологічних досліджень процесів демократичної трансформації в Україні, владних структур і відносин, соціального управління тощо.

- висновки і аргументація автора можуть знайти застосування при експертних оцінках змін сучасної соціальної структури українського суспільства, ефективності соціально-політичного керування, наукової політики уряду і т.п.

- історико-соціологічні розвідки автора, систиматизований огляд сучасних соціологічних концепцій, пов'язаний з дисертаційним дослідженням, можуть послугувати при викладанні відповідних навчальних курсів з історії соціологічної думки, соціології управління, соціальних структур та інших дисциплін.

Зв'язок дослідження з науковими програмами, темами. Обраний напрям наукової розвідки пов'язаний з плановою тематикою досліджень відділу “Історії та теорії соціології”, Інституту соціології НАН України з проблем суспільних трансформацій.

Апробація результатів дослідження. Аналітичні узагальнення і висновки дисертаційного дослідження доповідались автором на науковиій конференції “Українська політика сьогодні: характеристики, орієнтири, співвідношення стратегії і тактики”. Української академії політичних наук (Київ, 1998), на “круглому столі” “Український парламент 1998: досвід, проблеми, перспективи” (Київ, 1998), в роботі комітетів Верховної Ради України.

Дисертація обговорювалась на засіданні відділу “Історії та теорії соціології” Інституту соціології НАН України, отримала позитивну оцінку і рекомендована до захисту.

Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації - 156 сторінок, список використаних джерел -109 найменувань, він займає 8 сторінок.

соціологічний елетизм плюралзація

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі розкривається сутність і стан проблеми дослідження. Обгрунтовується актуальність теми дисертаційної роботи, її хронологічні межі та структура, висвітлюється наукова новизна, визначаються предмет і об'єкт дослідження, основні цілі й завдання, викладаються методологічні засади, показується теоретична і практична значущість результатів дослідження, формулюються основні положення, котрі виносяться на захист, наводяться загальні дані про апробацію роботи тощо.

Дисертаційне дослідження розпочинається з аналізу генезису концепцій елітизму в історії соціологічної думки. У першому розділі “Основні концепції елітизму в політичній соціології” розглядаються зміст теоретичних положень основоположників елітизму, починаючи від середньовічного попередника політологічної науки Н.Макіавеллі та відомих соціологів кінця ХІХ ст.- Г.Моска, В.Парето, українського класика соціально-політичної думки В.Липинського, та концепції класиків елітизму ХХ ст. М.Острогорського, Р.Міхельса, М.Вебера. В першому підрозділі досліджуються стратифікаційні концепції елітизму.

В центрі уваги праць Макіавеллі були проблеми влади та механізмів її застосування. Він вперше з такою повнотою показав, що люди є піддатливим матеріалом для реалізації інтересів тих, хто зможе використовувати їх природні нахили, почуття, забобони й одвічні устремління, що вибрана меншість завжди буде панувати над натовпом, нездатним до осягнення дійсних важелів суспільного життя. Соціальний порядок з точки зору засновника латинської соціально-філософської традиції елітизму є продуктом суспільної верхівки, яка керує державою, цариною, де індивіди борються за домінацію і важелі влади. Робиться висновок, що соціальний дослідник повинен безпристрасно аналізувати головні риси і потяги людської натури, розкривати засоби побудови владної системи і контролю над громадянами.

Макіавеллі поставив завдання створення науки управління людськими масами, яка б будувалась на виявленні основних мотивів людських дій, що випливають з їхньої природи, заклав перші підмурки конструкцій елітизму. Йому належить відстоювання принципу розділення, рівноваги влади, взаємодії соціальних сил як необхідних умов свободи, розуміння суспільних взаємин, які встановлюються через дії та боротьбу соціальних груп, одвічну конфліктність та змінність пануючих верств. Соціологізм Макіавеллі виявлявся як прагнення подолати лицемірство соціального життя і утопізм мислення, як заклик досліджувати ірраціональні чинники, які дійсно рухають людськими вчинками, з'ясовувати реальні обставини, котрі утворюють історичну тканину соціальних явищ, викривати усіякі ілюзорні уявлення про суспільне життя. Його аналіз соціо-психологічних аспектів технології владарювання, якостей лідерства, прийоми маніпулювання масовою свідомістю, принципи політичного реалізму тощо були використані згодом теоретиками елітизму для розбудови цього напрямку соціально-політичної аналітики.

В.Парето обгрунтував соціологічні параметри поняття еліта, зформулював теорію циркуляції еліт. Вихідна аксіома паретівської соціологічної думки, що розділення людських спільностей на елітну меншину та пасивну масу є природнім і неуникненним станом суспільства. Поняття “еліта” в його трактуванні не має жодних моральних конатацій, тобто не має на увазі нічого іншого, а означає “клас людей, які мають вищі досягнення у своїй сфері діяльності”. Він вирізняє “еліту, що править” та “еліту, що не править”, або решту еліти. Важливо наголосити, що витлумачення еліти Парето має виразне стратифікаційне зумовлення: членами еліти є ті, хто займає елітарні позиції завдяки своїм особистим даним, а також походженню і соціальним зв'язком. Сама владна позиція, “крісло” роблять, за логікою Парето, особу членом еліти, і це визначає суперечливий шлях формування останньої. Головним виявляється стратифікаційний чинник. Елітарність детермінується особливою владною позицією у суспільстві. Цей момент наріжний для елітистського підходу в соціальній думці на рубежі віків.

Елітистська теорія циклічних соціальних змін, паретівська концепція соціальної еволюції відіграла роль певної альтернавтиви марксистської теорії суспільного прогресу, наголошувала на визначальній ролі еліт в історії та виключала будь-яку конструктивну роль мас в суспільному процесі. Історія зображувалась, як історія спадкоємності пануючих еліт, які ведуть боротьбу за зверхність, досягають влади, панують, приходять до занепаду та зникають з арени суспільного життя. Концептуальні наробки італійського соціолога продовжують надихати сучасних дослідників. Його витлумачення функцій вищих страт в державному управлінні та недержавних структурах, джерел та чинників формування таких страт, динаміки їх змін для дослідження державної бюрократії, технократії, мілітарних верхівок тощо зберігають корисність для пошуку відповідей на актуальні питання суспільних трансформацій.

Помітний внесок у розвиток елітистського напрямку в соціології належить Г.Моска. Його дослідження проблем політичної влади, її cуб'єктів та механізмів функціювання, оригінальна концепція “класу, що править”, аналіз взаємин еліта-маси, панування - підпорядкування та інші ідеї стали підвалинами сучасної соціології політичних явищ.

Моска вперше за такою наочністю показав, що реальні процеси суспільного життя найкраще розкриваються через аналіз боротьби політичних інтересів та засобів управління громадянськими спільностями, через розгляд взаємин соціальних груп, партій, класів у суперництві за владу. Центральне місце в його теоретичному надбанні посідає концепція “класу, що править”, його сутності та джерела формування, поняття “політичного класу”, загальна теорія політичного управління в руслі елітистського підходу. В ході порівняльних досліджень та аналізу сучасних йому політичних процесів він виділив засадничі риси, притаманні правлячій еліті, головна з яких перевага над оточуючими людьми, авторитет, визнання, поцінування.

Італійський соціолог аргументував положення про змінність способів формування класу, що править, вимог до нього, втрату значущість одних рис, натомість зростання значення інших, тобто заперечував якісь незмінні, універсальні характеристики еліти, які наслідують в історії розвитку суспільства. Оновлення, певна ротація класу, що править, за його логікою, закономірне у політичному житті, особливо тих, що переживають зміни.

Зберігають актуальність міркування Моски відносно співвідношення елітизму і демократії, його обстоювання “демократичних еліт” як засобу долання хиб представницьких демократичних режимів. Згідно його доказів, суспільство, навіть те, що вважається демократичним за формою устрою, неодмінно розділиться на еліту та масу. Проблема лише в тому, як перешкодити доступу в елітну верхівку тим, хто не є достойним, хто просто пройнятий жадобою влади. Роль та функції еліт закріплюються у “політичній формулі” (домінуючій ідеології). Вона може мати релігійний чи світський характер, головне її призначення полягає у забезпеченні легітимності цієї ролі. Головні ідеї Моски вкладаються у стратифікаційну тенденцію розвитку елітизму в суспільствознавчій думці. Вони, не втрачаючи свого значення, трансформувалися в сучасні версії елітизму.

Оригінальної інтерпретації ідеї елітизму знайшли в творчості українського дослідника і громадського діяча В.Липинського. Він відстоював консервативно-монархічні положення, засади елітизму намагався прикласти до аналізу суспільних процесів в Україні. Провідною силою історичних перетворень він вважав еліту на чолі національної держави. Значну увагу він приділив національним рисам, історико-культурним особливостям, національній свідомості активних верств суспільства, з яких склались еліти, типам еліт, способам організації правлячої верхівки.

Липинський використовував термін “провідна верства”,”національна аристократія”, “правляча верства” для окреслення тієї сили, що взяла б на себе завдання створення національної української держави, повести за собою маси, об'єднати “братів-хліборобів” навколо державного символу - гетьмана. Домінанти політичного мислення Липинського були в річищі елітистського підходу тих часів, із залученням основних понять цього підходу: воля, влада, правляча верхівка, сила, боротьба. Життя на землі, за ним, охоплене первинними ірраціональними бажаннями і силами, що відтворюються в житті національних спільностей, культурі, традиціях і формах соціального управління. Політичний лідер має бути волюнтаристом, пройнятися макіавеллівською “волею до влади”, а не покладатись на “історичні закони”. Еліти характеризуються двома головними рисами - силою і авторитетом. Сила “провідної верстви” грунтується на стихійному, ірраціональному хотінні, але також спирається і на раціональні ознаки - вміння і володіння засобами організації виробництва, певними знаннями. Сила мусить спиратися і на моральний авторитет.

Український соціолог запропонував концепцію “класократії”, де ірраціонально-віталістичні установки його світогляду поєднувалися з економічно-детерміністськими поглядами на суспільне управління, владу, панування. Реалізацію української національної ідеї він вбачав у формі так званого “класократичного” елітарно-корпоративного суспільного устрою, котрий протиставлявся охлократично-державницькому типу. За Липинським, саме провідна верства”, “національна аристократія”, під якою він розумів найкращих представників нації без огляду на їх походження і стан, здатна створити підстави української державності і забезпечити національну інтеграцію. Ці люди визначають творення культурних, моральних і цивілізаційних цінностей, їх авторитет виступає основою законності влади. Еліта вирізняється від маси здатністю усвідомити національні інтереси, до державотворчих форм, до перетворення ірраціональних хотінь в ідеологію, - підводить до висновку український теоретик.

Продовжуючи традицію європейської елітистської соціологічної думки, В.Липинський прив'язав її до політичних реальностей часу на теренах України, запропонував низку власних ідей та поглядів на перспективи національного державотворення, які зберігають актуальність в наші дні.

В другому підрозділі першого розділу досліджуються інституційні концепції елітизму.

Оригінальним дослідником проблем елітизму, соціальних функцій політичних партій, парламентської демократії, соціальної організації та управління постає маловідомий ще російський теоретик політичної соціології М.Я.Острогорський. Він вивчає механізми функціювання політичних систем, діяльність лідерів політичних угрупувань. Помітне місце в його працях займає розгляд зростаючого протиріччя між впливом мас на політичне життя і низьким рівнем їхньої політичної культури, міркування над долею демократичного устрою і роллю елітарних груп в суспільно-політичних процесах. З інституалізацією політичних сил виникає потреба у створенні організаційних центрів, навколо яких об'єднувались потенційні виборці, велась політична робота. Таке організаційне ядро політичних рухів і спільнот отримало назву кокусу.

Концепція кокусу Острогорського, умов його формування і функцій привнесли нові аргументи в розвиток елітистського підходу. Такі утворення розглядалися як посередницька ланка між владною елітою та масами, координаційний центр, як консолідатора політичних устремлінь і мобілізуюче начало. Цей феномен означав початок бюрократизації й централізації влади в організації партійної діяльності, так званого “політичного машинізму”. Острогорський вперше узагальнив прояви і чинники цього феномену, сутність якого у самодостатності політичної машинерії, у відстороненності політичних функціонерів від соціальних реалій. Ці процеси ставлять під сумнів принципи демократії, механізми її здійснення. Вчений вказував на її фундаментальний недолік - відчуженні суспільства від управління, від засадничих рішень, на загрози розриву між політикою і мораллю. Критикуючи ліберально-буржуазну демократію з елітистських позицій, соціолог стверджував, що відчуження широких верств від політичного життя слід долати через створення вільних суспільних асоціацій, рухів, союзів, які відкриті для ініціативи, стимулюються відчуттями громадської відповідальності й моралі, через відстоювання переваг дійсного лідерства, відновлення авторитету елітарних груп, що витискуються політичним машінізмом, як завдання розбудови громадянського суспільства за умов демократичної трансформації.

Подальша еволюція елітистських поглядів простежується в теорії політичної еліти Р.Міхельса. Його “соціологія партійної справи”, положення “залізного закону олігархії” були суттєвим доповненням елітистського підходу, консервативної критики демократії. Зокрема він вказував, що саме демократії як владі народу притаманні явища профанації, штучного “роблення вибору”, коли маси піддаються обробці, в результаті якої акти волевиявлення надто умовні. Панування тих, кого обирають, над тими, хто обирає, породжує численні суперечності демократичного устрою. Такому ілюзорному демократизму він протиставляє “природній елітизм”, гостро критикував більшовицьку “диктатуру пролетаріату” як антипод демократії.

Міхельс підводить до висновку, що соціологічний аналіз реальних владних відносин надає чимало доказів критикам демократії, вказує на неможливість існування цивілізованого людства без пануючого “політичного класу”, який єдино рухає історію. Керування суспільством завжди є справою організованої меншості, яка нав'язує суспільству певний порядок. Влада буде невідворотно зосереджуватися у руках олігархії. Постійний кругообіг еліт не відміняє, а лише доповнює тлумачення цього закону. За Міхельсом, партія як організація, машина зовсім не тотожня партійній масі, класові. Вона може бути самоцільною, переслідувати особисті інтереси, віддалені від інтересів спільноти, яку представляє, а реальна влада належатиме олігархічній верхівці, тобто тієї ж таки еліті.

Актуальність концепції Р.Міхельса обумовлюється тим, що він висвітлює певні універсальні механізми взаємодії спільнот, організації і управління, які виразно виявляються і підтверджуються при суспільних трансформаціях. Його погляди знаменували перехід від стратифікаційних до інституціональних тез елітизму, де діяльність соціальних сил формулізувалась через політичні партії і розглядалась як функціонально необхідна, неуникненно олігархічна.

Завершення еволюції від стратифікаційних до функціональних трактувань елітизму знайшло у творчості М.Вебера. Видатний соціолог обгрунтовував чинники, які привели до формування сучасного західного суспільства, передусім процес раціоналізації. З останнім він пов'язував своє розуміння природи державної влади і політики, висвітлення проблем легітимізації влади і парламентаризму. Згідно його міркувань, явища раціоналізації права, бюрократизації й професіоналізації суспільного життя призводять до відділення “засобів управління” від приватних осіб, розвитку спеціалізованих адміністраційних вмінь та процесу “політичної селекції”, а отже - до політики як професії.

Вебер змалював характеристики та умови формування “політиків за покликанням”, обгрунтував необхідні якості для цього: жадання, почуття відповідальності, почуття пропорції, сформулював вимоги до парламентської демократії. Він критично ставився не тільки до масових партій, але й до електоральної демократії. Адже й за умов останньої суспільство розділено на невелику групу політично активних громадян і пасивну масу, їй дозволено лише віддавати свої голоси, не вона породжує лідера, а політичний лідер рекретує прибічників і завойовує масу завдяки демагагії і т.д. Водночас, за його думкою, тільки парламент є тим місцем, де може сформуватись справжній професійний політик, саме там формуються якості “політика за покликанням”, складається необхідна “етика переконання” і “етика відповідальності”. Його концепції “харизматичного лідера”, плебісцитарної демократії” - стали класичними в соціально-політичному знанні. Значне місце в них займають погляди й висновки елітистського гатунку.

Разом з тим, Вебер був фундатором іншої перспективи розуміння проблематики еліт, ніж традиційно репрезентованою моска-паретівською думкою. На відміну від цієї традиційної стратифікаційної інтерпретації, веберівська інституціональна зосереджується не на рисах і соціальному стані елітних утворень, а на функціюванні інститутів влади і політичних організаціях, на тих індивідах, що обслуговують ці інститути і організації, на притаманній ним об'єднуючій функціональній якості - ролях професійного політика. Головний висновок, що витікає з нових акцентів елітизму, говорить, що в різних інституціональних порядках належить вирізняти специфічні еліти: політичну, господарчу, наукову, військову і т.п., що процес автономізації еліт притаманний сучасній цивілізації.

В сучасній соціології стратифікаційна перспектива знаходить своє застосування в дослідженнях складу еліт, їхнього походження, кар'єри, групової згуртованості тощо, тобто дають можливість створити “портрет” тієї чи тієї еліти. Натомість інституціональна перспектива характеризується прагненням дослідити дії еліт та їх наслідки. Це особливо актуально в ситуаціях соціальних перетворень, глибинних трансформацій, що спостерігаються нині.

У другому розділі “Демократична трансформація і концепції демократичного елітизму” розглянуто концептуальні проблеми, пов'язані з суспільно-політичними змінами кінця ХХ ст., переходом від тоталітарного до демократичного ладу, розвитку інституцій громадянського суспільства, визначено теоретико-методологічні засади дослідження функціювання владних структур, ролі і місця елітних верств в соціально-політичному житті.

В світлі процесів демократизації суспільного життя зформувалася нова парадигма елітизму - неоелітизм.

Науковому аналізові піддані нові версії та інтерпретації класичних елітистських положень, концепцій і підходів. За аргументацією сучасних прихильників елітизму, в соціальній організації формуються спеціалізовані верстви і бюрократія, які мають більші можливості впливу, ніж інші члени спільноти, складається управлінська еліта, а звідси - розділення суспільства на владарючих і підвладних у функціональних відносинах. Водночас демократичні принципи дістають можливість реалізуватися завдяки політичній стабільності, розвитку інститутів громадянського суспільства, через злагоду суперечливих інтересів за допомогою фахівців суспільного управління, владних еліт. Консенсусність суспільства - це продукт наполегливих зусиль тих, хто має авторитет, вплив і відповідні вміння. В цьому розумінні елітизм управлінської еліти має втілюватися у виконанні важливих функцій, у вигляді певних зобов'язань перед громадою, у відповідальності за вироблення оптимальних рішень. Все це покладається на “свідомо згуртовану еліту”, характеристики якої систематизуються в сучасних соціологічних дослідженнях.

Оновлений елітизм наголошує на соціально-політичних функціях еліт, на стратегічних позиціях у відповідно структурованих організаціях, в ключових суспільних інституціях і об'єднаннях, на ефективності осіб, які знаходяться на високих владних позиціях складного багатосекторного суспільства.

Сучасні теоретики елітизму (Дж.Хіглі, Дж.Філд, К.Грохолт, Е.Карлтон та інші) досліджують і порівнюють скеровуючі функції еліт, їхнє місце в управлінні суспільними справами, розглядають співвідносини еліт з не-елітами, міру спирання на останніх, залежність від рівня соціально-економічного розвитку. Аналізується співставлення неоелітизму з домінуючими ідеологіями ХХ ст. - лібералізмом і марксизмом, дається елітистська критика їх зокрема щодо політичної природи людського суспільства соціальної справедливості, розв'язання конфліктів, регульованого консенсусу, проблем реальної політики і абстрактних ідеалів. Вони пропонують своє розв'язання ділем свободи і рівності, ефективної соціальної політики і демократії, професійної компетенції та широкого волевиявлення.

Сучасні прибічники елітистського підходу прокламують відхід від ідеологічної заангажованості, притримання цінностно-об'єктивістської позиції, прагматизм на макросоціологічному рівні. Для кращого відправлення своїх функцій елітні групи мають бути унезалежнені, бути компетентним арбітром у суперництві різних соціально-політичних сил. Такий надідеологічний, позацінностний, фаховий підхід прагматичних лідерів, які здатні стати над мінливими протиріччями і конфліктами, закумулювати людську мудрість і слугувати реалістичному управлінню суспільними процесами, за логікою неоелітистських теоретиків, не суперечитиме духові епохи кінця ХХ ст., його новим стандартам.

Окремо аналізується ідея неокорпоратизму як один з напрямків застосування елітистського підходу. Мається на увазі теоретичне обгрунтування системи репрезентації інтересів великих сегментів громадянського суспільства, ідеї “соціального партнерства”, функціональної диференціації і узгодження корпоративних макроструктур та форм контролю з боку влади над цими структурами. Теоретичні засади корпоратизму, які втілені в працях його ідеологів (Ф.Шміттер, А.Кавсон, Т.Ковалік та ін.), можуть стати дійовим інструментом вирішення виникаючих соціальних проблем, напружень, конфліктів, врешті, - підгрунттям демократичної консолідації. Підводиться узагальнення, що вивчення концептуальних положень корпоратизму, підходів до сучасних соціальних явищ, засобів узгодження різних інтересів, застосування при аналізі реалій сьогоднішньої України - сприятиме конструктивному вирішенню багатьох проблем, побудови “соціально орієнтованої” держави.

На завершення досліджується зв'язок процесів демократичної трансформації з формуванням положень концепцій демократичного елітизму.

Під впливом чинників розвитку демократичної системи управління: репрезентативного парламентаризму, розділення гілок влади, масових політичних партій громадянського суспільства, диференціації й взаємоврівноваження владних структур тощо - знімається протиставлення елітизму і демократизму, сучасні дослідники соціального елітизму - С.Келлер, Д.Маркус, Е.Карлтон, Дж.Хайуорд, М.Маргер, Є.Етціоні-Хейлві та інші - в інтеграційному викладі представляють “демократичну теорію еліт”. Аналіз основних положень цієї теорії, умов і факторів зняття суперечності між принципами неоелітизму і демократизму, протиставлення інтересів еліти і маси дозволяє представити погляди впливових соціальних аналітиків у систематизованому, узагальненому вигляді.

Соціальні еліти в такому ракурсі бачаться як суспільно значимі угрупування, ефективні і відповідальні, на які покладені завдання досягнення головних суспільних цілей і відповідальність за соціальний порядок і розвиток. Підкреслюється функція “служіння суспільству” та її відповідне забезпечення, відстоюється думка, що за сучасних умов актуалізується тенденція просування від домінації влади окремих осіб до інституалізованої влади плюралістичних еліт, відповідно легітимізованих, контрольованих і взаємоврівноважених.

ВИСНОВКИ

Висновки роботи містять підсумки аналізу елітистського підходу до соціальних процесів, його здобутки в сучасному поясненні суспільного життя. Простежуючи розвиток концепцій елітизму в історії соціологічної думки, відзначимо, що головною тенденцією їхньої еволюції було зміщення наголосу з стратифікаційних чинників, з положень “природньої ієрархічності” усіх спільнот, неуникненності виділення в соціальній структурі “класу, що править” або “провідної верстви” тощо, до інституціональних чинників, які виростають з функціональних характеристик еліт, бюрократизації і професіоналізації соціально-політичного керування суспільними справами. Ідеї та висхідні тези класиків елітизму Г.Моска, В Парето, В.Липинського розгортались і конкретизувались в концепціях “кокусу” М.Острогорського, “залізного закону олігархії” Р.Міхельса, управлінської бюрократії і “політики як професії” М.Вебера.

В останній чверті ХХ ст. ці тенденції спричинили формування теорії демократичного елітизму, що поєднала продуктивні ідеї класичних праць та соціологічні здобутки аналізу сучасних суспільних явищ: принципи розбудови громадянського суспільства, змін в соціальній структурі та ролі масових політичних партій, засад корпоратизму і плюралізму, як підгрунття демократичної консолідації.

Виявилися нові перспективи застосування елітистського підходу за умов демократичної трансформації, яка спостерігається впродовж останніх десятиліть у Західному світі. Неоелітистська модель витлумачення функціювання суспільних механізмів влади, соціального управління, прийняття та реалізації політичних рішень виходить з концептуальних положень, які не суперечать принципам демократизму, ліберальних свобод та соціальної справедливості. Навпаки, підкреслюється, що розумно визначена діяльність національних еліт може зробити демократичний лад більш демократичним.

Сучасні соціальні дослідження процесів демократичної трансформації показують, що конструктивна взаємодія еліт стає умовою стабільності політичної системи, а їхня автономність стає умовою розвитку демократії. Розсередження контролю над різними видами суспільних ресурсів - матеріальних, інформаційних, наукових, адміністративних, символічних, психо-особистісних - виступатиме запорукою проти узурпації влади, запобігатиме зловживанням і корупції у владних структурах. Взаємоврівноваження та взаємодія еліт, консенсусна спільність щодо кінцевих цілей суспільного розвитку буде важливим чинником розбудови громадянського суспільства в Україні.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВІДОБРАЖЕНІ: В 1 БРОШЮРІ ТА 4 СТАТТЯХ

1. Танчер В., Карась О., Кучеренко О., Політичні партії та рухи у світлі “ситуації постмодерну” - К: - Демократичні ініціативи, 1997. - 44 с.

2. Костинська О., Кучеренко О. Р.Мертон та його модель структурного функціоналізму // Філософська і соціологічна думка, 1996. - № 7-8, - С.107-119.

3. Кучеренко О. До соціяльно-політичної стабілізації через принципи неокорпоратизму // Розбудова держави, 1997. - № 11, - С.37-42.

4. Кучеренко О.Ю. Г.Моска - теоретик елітизму // Соціальні виміри суспільства: Зб.наук.робіт аспірантів - Інститут соціології НАН України, 1998. - С. 77-86.

5. Танчер В., Кучеренко О. Ідеї елітизму в контексті демократичної трансформації суспільства // Соціологія: теорія, методи, маркетинг, - 1998. - № 3, - С.5-16.

Особистий внесок здобувача. У публікації №1 особисто авторові належить розділ 6 “Неокорпоратизм як основа демократичної консолідації”, частина розділу 3 “Криза популістської політики”, в публікації № 2 положення, які стосуються загального аналізу інтерпретації Р.Мертоном соціальної структури, її змін, взаємозв'язку між соціальною структурою та культурою; в публікації №5 історико-соціологічний розгляд еволюції елітистських концепцій, сучасних інтерпретацій елітистського підходу.

Размещено на Allbest.ru