Суспільство в контексті культури (етнополітологічний аналіз)

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

ІМ. В.М. КОРЕЦЬКОГО НАН УКРАЇНИ

ХОДАКІВСЬКИЙ МИХАЙЛО ДМИТРОВИЧ

УДК 323.1 + 32.001.12/.18

СУСПІЛЬСТВО В КОНТЕКСТІ КУЛЬТУРИ (ЕТНОПОЛІТОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ)

спеціальність 23.00.05. - етнополітологія і етнодержавознавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

КИЇВ 1998

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі історико-політологічних досліджень держави і права України Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України

Науковий керівник - академік УАПН,

доктор філософських наук, професор

РИМАРЕНКО Юрій Іванович,

Інститут держави і права

ім. В.М. Корецького НАН України,

головний науковий співробітник

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук

ШКЛЯР Леонід Євдокимович, Управління внутрішньої політики Адміністрації Президента України, головний спеціаліст

кандидат філософських наук, доцент

КРЕСІНА Ірина Олексіївна, Київський державний технічний університет будівництва і архітектури, докторант

Провідна установа - відділ етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, м. Київ.

Захист відбудеться "18" грудня 1998 року о 15.30 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 50.24.01. по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук при Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 252001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.

Автореферат розісланий "17" листопада 1998 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

кандидат політичних наук В.П. Горбатенко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

В умовах розвою соціально-економічних, етнополітичних, світоглядно-духовних засад української держави, пошуку оптимальних моделей трансформації і розвитку українського суспільства особливого значення набувають ментально-психологічні, світоглядні, ціннісно-нормативні та інші духовні передумови його функціонування. Ключовим питанням, що дозволяє, комплексно, системно розглянути ці чинники є проблема культури, що і визначає актуальність даного дослідження.

За виключенням тих аспектів життєдіяльності людського організму, які мають чисто біологічний фізіологічний характер і не піддаються варіативній інституалізації, вся інша багатоманітність видів людської діяльності здійснюється, зрештою, саме в межах культури. Соціальний світ впливає на індивіда не тільки через дії реально існуючих людей, які розмовляють, спілкуються, показують приклад або переконують, але й через невидимі способи дій і об'єкти, що створені людьми в світі, який людину оточує. Існують продиктовані форми соціальної взаємодії: звичаї і схеми, сценарії, ігри, ритуали, культурні форми, існують штучно створені об`єкти. А це означає, що в кінцевому підсумку при дослідженні людського суспільства вивчення оточуючого культурного середовища є невід`ємною і обов`язковою частиною наукового, зокрема, етнополітологічного дослідження. Тому розкриття ролі і місця культури в сучасному житті шляхом аналізу її взаємовідносин з іншими суспільними феноменами є досить плідним та перспективним. В свою чергу, такі проблеми як "культура і суспільство", "культура і етнос", "культура і держава", "культура і політика" вимагають прискіпливого розгляду їх глибинного взаємозв'язку та взаємодоповнення, причому комплексно, в рамках спеціального дослідження, для виявлення сутнісних ознак цих феноменів, що безумовно дозволить ефективніше використовувати їх позитивні невичерпні можливості, поки що невитребуваний потенціал.

Це завдання можна розв'язувати в межах різних наук, зокрема, етнології, культурології, соціології, політології тощо, але для більш повної картини, всебічного аналізу, слід одночасно розглянути загальносоціологічні, загальнополітичні, загальнокультурні закономірності, особливі закономірності функціонування етносу. Тобто йдеться про впровадження політико-культурного підходу, перші спроби застосування якого спостерігалися ще за часів Візантійської імперії, коли опис характерів різних народів був покладений в основу науки про управління ними, про що свідчить хоча б трактат Костянтина Багрянородного "Про управління імперією". Звертає на себе увагу те, що у новітній історії наукова школа вивчення такого феномену як "національний характер" зароджувалась передусім з чітко визначеною політичною метою. Саме тому введення категорії “культури” у контекст етнополітичних процесів обумовлене перш за все усвідомленням необхідності виявлення засобів і механізмів досягнення політичної стабільності суспільно-політичного розвитку за допомогою аналізу глибинних емоційних і соціально-психологічних зв'язків між членами політичних (етнополітичних) суспільств і формами правління, гострою потребою виявити зв'язки, що сприяють або заважають всебічному національному розвитку і досягненню суспільної, етнополітичної стабільності.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям роботи щільно пов'язаний з науковими дослідженнями Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, зокрема з плановою темою "Етнодержавознавство: структура, принципи, теоретично-методологічний інструментарій, функції" (1-й кв. 1996 - 4-й кв. 1998 рр.), одним з виконавців якої є автор.

Стан наукової розробки проблеми. Вибір теми дисертаційного дослідження зумовлений не в останню чергу і тим що в науковій літературі комплексний розгляд суспільно-політичних, етнополітичних проблем через призму феномену культури не одержав поки що достатнього висвітлення. Це, звичайно, не означає, що такі поняття як "етнос", нація", "культура", "політична культура", "суспільство", "громадянське суспільство" та інші політологічні, етнодержавознавчі та етнокультурознавчі категорії не отримали свого висвітлення. Йдеться про нагальну потребу їх комплексного розгляду у світлі нових підходів до визначення впливу культурних факторів на етнополітичне життя сучасного суспільства, про, так би мовити, системний розгляд проблем націотворення та національно-державного будівництва передусім у контексті культури.

Проблеми ж власне культури почали привертати увагу дослідників ще з ХІХ ст. В роботах Г. Клема, Е. Тайлора розроблявся так званий "дескриптивний", тобто описовий підхід до культури, при якому вона - це своєрідна сума компонентів, кожен з яких може бути досліджений без будь-якого зв'язку з іншими. Починаючи з ХХ століття інтерес до культурницької проблематики неухильно зростає. Б. Малиновський і А. Радкліф-Браун в межах застосованого ними функціонального підходу вбачали в культурі гармонійну і статичну цілісність, кожен елемент якої має свою сталу функцію в структурі потреб людини. Функціоналістське трактування проблем культури було продовжене Т. Парсонсом, що розробляв її крізь призму своєї власної теорії соціальної дії, поєднавши її з так званим символічним підходом. З іншого боку, школою Ф. Боаса розроблялась теорія моделей культури, що пізніше були узагальнені і систематизовані А. Кребером і К. Клакхоном. Підсумком цих теоретичних пошуків певною мірою можна вважати культурологічні розвідки Л. Уайта.

У середовищі радянських дослідників сформувався так званий "діяльнісний" підхід до культури (іноді виділяють також "ціннісний", що є аналогом західного дескриптивного підходу). Діяльнісний підхід, в свою чергу розпадається на два основні напрями: один розглядав культуру в контексті особистісного становлення, інший - як універсальний засіб суспільного життя, за якого культура є способом діяльності. Серед радянських дослідників можна виділити роботи Е. Баллєра, Є. Боголюбова, П. Гуревича, В. Давидовича, Ю. Жданова, М. Злобіна, Л. Кертмана, Л. Когана, Е. Маркаряна, В. Межуєва, В. Полікарпова.

Проголошена останнім часом епоха постмодерну дала новий поштовх дослідженням культури. Особливо слід виділити роботи П. Козловськи та П. Кеннеді. Серед сучасних українських дослідників та дослідників з ближнього зарубіжжя проблемами культури активно займалися: Е. Александрова, О. Асмолов, І. Биховська, М. Братасюк, В. Біблер, О. Валевський, О. Забужко, С. Здіорук, Б. Єрасов, Л. Іонін, Ю. Лотман, С. Лурьє, В. Пазенок, Б. Парахонський, Б. Попов, В. Скуратівський, А. Флієр, В. Шинкарук. Хоча слід відмітити певний дефіцит глибокого занурення в світ нації у контексті культури

Вітчизняними політологами започатковано цілий ряд напрямків, які генерують теоретичні та концептуальні аспекти етнополітології та політичної етнології. Цей комплекс проблем розобляється в працях І. Варзаря, М. Вівчарика, О. Картунова, І. Кураса, М. Майбороди, О. Мироненка, Б. Парахонського, Ю. Римаренка, Л. Шкляра та інших. В роботах зазначених авторів знаходимо спробу переосмислити традиційні уявлення щодо ролі етнічності в політиці та історії, поєднати термінологічний рівень аналізу з практикою політичного життя.

Політико-культурні проблеми суспільного розвитку тією або іншою мірою порушуються в працях В. Андрущенка, В. Антоненка, В. Бабкіна, О. Бабкіної, Є. Бистрицького, О. Білого А. Білоуса, О. Валевського, Ю. Вілкова, О. Вишняка, О. Гараня, С. Грабовського, І. Дзюбка, О. Дергачова, В. Ігнатова, В. Жмира, М. Кірсенка, В. Кременя, А. Лузна, С. Макеєва, Д. Мейса, М. Михальченка, М. Мокляка, М. Панчука, Ю. Пахомова Г. Перепелиці, В. Полохала, М. Поповича, В. Репринцева, С. Рябова, О. Семківа, В. Табачковського, Ю. Шемшученка, В. Якушика та інших. Особливого значення для нашого дослідження мають роздуми, гіпотези та припущення щодо суті і функцій культури міжнаціонального (міжетнічного) спілкування.

Запропонована Ю. Римаренком національно-державницька парадигма, основою якої є критичне цивілізаційне мислення, етнологічні принципи і системний програмно-цільовий підхід, нові теоретико-методологічні засади при розгляді суспільно-політичних процесів, дозволила провести світоглядно-методологічну переорієнтацію дослідників, розширити та поглибити царину етнополітологічних поглядів, впровадити етнодержавознавчі підходи, розробити новий етнополітологічний понятійний інструментарій, що, в кінцевому рахунку, справило головний вплив на формування і розгортання нашого дослідження. Зрештою, у поверненні до витоків національних джерел, у врахуванні набутків українського державотворення та відновлення престижу національних цінностей, набутків національної культури вбачаються шляхи оздоровлення українського суспільства, відродження української культури, швидкого повернення України в європейську сім'ю народів.

Аналіз і синтез поглядів дослідників на зазначені проблеми дозволив дисертанту здійснити спробу створення цілісної і логічно взаємопов'язаної концепції етнополітичного розвитку суспільства саме крізь призму культури. Сама вона на найзагальнішому рівні може бути розглянута з двох сторін: з точки зору культури в особистісному плані, тобто всім, що пов'язане зі становленням та розвитком людської особистості і культури в якості суспільного феномену, що і стало власне предметом нашого дослідження. На думку автора дисертації, з точки зору інтерпретації культури як колективного суспільного феномену на передній план висувається проблема її співвідношення з суспільством, чіткого розмежування кожного з цих феноменів. Дану проблему водночас неможливо розв'язати, не поставивши питання про співвідношення культури і етнічності в суспільстві, роль культури в становленні і функціонуванні етносів, що на більш високому рівні розвитку суспільства трансформується в проблему культурних передумов існування нації та держави, націотворення та національно-державного будівництва.

Все перераховане вище й зумовило мету і завдання дослідження. Отже, метою дисертаційного дослідження є всебічний комплексний теоретичний аналіз впливу культури на функціонування суспільства в його політичній (етнополітичній) та етнонаціональній сферах.

Реалізація мети вимагала вирішення наступних завдань:

всебічно розглянути існуючі на сьогодні концепції та підходи до культури, виявити її структуру та зміст в сучасних умовах;

вичленувати об'єктивний характер взаємодії культури та етнополітичного суспільства;

розкрити значення та роль культури для становлення, функціонування та розвитку етнонаціональних спільнот, націобудівництва та державотворення;

проаналізувати характер взаємодії культури і політики (етнополітики);

запропонувати і розкрити зміст поняття "політична духовність";

розглянути політичну культуру як частину культури суспільства, її важливий структурний елемент;

запропонувати і розкрити політико-культурний потенціал впровадження і застосування феномену "громадянської культури";

дослідити культурогенез сучасного суспільства у контексті культурної однорідності і полікультурності, пов'язавши культурогенез з етногенезом (націогенезом);

дослідити процес становлення і формування громадянського суспільства, розглянути громадянське суспільство як проблему культури;

запропонувати і розкрити зміст поняття "культуротворення" у взаємозв'язку з націотворенням та державотворенням.

Об'єктом дослідження виступає суспільство, що розглядається у широкому розумінні слова, як позаприродна, пов`язана з людською діяльністю реальність, у контексті культури.

Предметом дослідження є аналіз культурно-політичних (етнополітичних) передумов існування суспільства.

Методологічна та теоретична основа дослідження. Методологічною основою дисертації стали наукові принципи та дослідницькі методи, що грунтуються на вимогах об'єктивного та всебічного аналізу процесів та явищ суспільного розвитку. Використовується системний аналіз, тобто сучасний підхід до розв"язанння проблем високого рівня складності, заснований на сукупності кількісних та якісних методів. В основі ж самого системного аналізу, точніше його емпіричною базою, якраз і виступають ті чи інші показники етнонаціонального життя, культуротворення в усій їх різноманітності, багатовимірності, складності й суперечності.

Поряд з етнічністю використовуються й такі виміри, як культурний, соціальний, політичний - та передусім - етнополітичний. Використані дисертантом дослідницькі підходи грунтуються на діалектиці минулого, сучасного й майбутнього (діахронний зріз), а також на етнолокальному, загальнонаціональному й міжнаціональному, міжетнічному (синхронний зріз) забезпеченні вільного розвитку всіх форм культуротворчості етносів, їх життєдіяльності.

Концептуальний підхід автора характеризується міждисциплінарністю, тобто базується на комплексному використанні специфічних методів різних наук та інтеграції окремих результатів у рамках єдиної методології і, перш за все, напрацьованих останнім часом підходів в політології, етнополітології, етнокультурології та передусім - етнодержавознавстві, що спеціально вивчають етнологічну, етнокультурну матерію.

Наукова новизна дослідження полягає в створені цілісної концепції розгляду етнополітичних процесів у контексті культури. Це, в свою чергу, дозволило виявити основні культурні детермінанти та механізми суспільно-політичного (етнополітичного) поступу суспільства. Культура як спеціальний предмет аналізу чи не вперше досліджується через співставлення з соціальним простором, який розглядається у широкому розумінні слова, як позаприродна, пов`язана з людською діяльністю реальність.

Практичне значення одержаних результатів включає в себе науково-дослідну, навчальну та інформаційно-аналітичну сферу їх застосування. Йдеться про можливість як застосування результатів дослідження в науково-дослідній, навчально-викладацький роботі, так і їх використання для регулювання етнополітичного життя суспільства, вдосконалення етнополітичних технологій управління міжетнічними відносинами. Зроблені у процесі дослідження висновки дають можливість розширити теоретико-методологічні знання стосовно політко-культурних проблем існування суспільства, окреслити переспективи подальшого дослідження цієї вкрай важливої проблематики.

Апробація дослідження. Основні положення і результати дослідження апробовано на наукових міжнародних та вітчизняних конференціях: на міжнародній науково-практичній конференції "Майбутнє правної системи України" (березень 1996 р.), всеукраїнський конференції "Етнополітологія: минуле і сучасність" (квітень 1996 р.), в ході проведення міжнародного круглого столу "Проблеми полікультурності у плюралістичних суспільствах" (червень 1997 р.), на всеукраїнській науково-практичній конференції "Політична культура демократичного суспільства: стан і перспективи в Україні (березень 1998 р.), міжнародній науковій конференції "Регіоналізм як порядкове питання в політиці, економіці, культурі" (жовтень 1998 р.). Проблеми, розглянуті в дисертаційному дослідженні обговорювались на засіданнях відділу історико-політологічних досліджень держави і права України Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.

Структура дисертації. Специфіка теми, сформульовані мета і завдання дослідження визначили послідовність викладу матеріалу і структуру дисертації. Вона містить у собі вступ, три розділи (з виділенням в кожному з них трьох параграфів), висновки, список використаної літератури. Обсяг дисертації - 167 сторінок, обсяг списку використаних літературних джерел (135 найменувань) - 17 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

культура етнополітичний державотворення етнонаціональний

У вступі обгрунтована актуальність проблеми, що розглядається, визначено коло основних завдань, які вимагають свого розв'язання на сучасному етапі наукового пізнання та дослідження культури і її взаємозв'язку з суспільством, визначено ряд положень, що виносяться на захист. Сформульовано методологічні основи дисертаційного дослідження, здійснено аналіз сфери можливого використання отриманих результатів роботи.

У першому розділі "Теоретико-методологічні проблеми дослідження культури в етнонаціональному середовищі" аналізуються різні світоглядні уявлення, точки зору щодо феномену культури.

Перший параграф "Феномен культури: підходи, визначення, структура функції" присвячений розгляду загальних питань культури. Аналізуючи різні підходи і трактування культури, співставляючи їх з основними завданнями власного дослідження дисертант приходить до висновку, що специфіка дисертації вимагає розгляду культури не локальним, а генеральним простором людської життєдіяльності, особливим рівнем, або "зрізом" соціального простору, коли саме культура створює те поле і спосіб спілкування, в якому формується кожне окреме суспільство зі своєю внутрішньою структурою, і яке відрізняється цим від інших суспільств. А це дозволяє вбачати у культурі надзвичайно складну і багатогранну систему позабіологічно вироблених механізмів і відповідно "вміння" їх актуалізувати, завдяки яким стимулюється, програмується, координується і реалізується активність людей в суспільстві. Вона являє собою специфіку існування людини в світі і з огляду на це може мати об'єктом свого дослідження і суспільство, і особу, і мови комунікації між ними, але в усіх названих випадках сутнісний предмет дослідження той самий: ціннісно-нормативні і регулятивно-комунікаційні механізми організації життєдіяльності суспільства.

Все вищевказане поставило дисертанта перед необхідністю співставлення культури і суспільства, що знайшло своє відображення в другому параграфі "Культура як фундаментальний структурний зріз суспільного життя". Автор, спираючись на роботи попередників та власні спостереження, робить висновок, що культурне бачення і соціальне бачення - це два специфічні аспекти бачення одного і того ж феномену. Зрештою, у будь-якому емпіричному явищі соціального життя неможливо відділити "соціальну частину" від так би мовити "культурної частини". Інша справа, що розвиток і зміна всіх соціальних жорстких структур здійснюються через провідну роль культури. У самому ж суспільному розвитку культура первинна. При розгляді суспільства як багатомірної системної моделі культура на нашу думку є не просто її вагомою складовою частиною, а одним з фундаментальних структурних зрізів суспільного життя, який виконує ряд важливих функцій: 1) формує життя як єдність; 2) створює колективи; 3) формує ідентичності; 4) відтворює колективну ідентичність; 5) формує і структурує простір, 5) визначає межі соціальної системи.

Отже, на думку дисертанта, культура це певна система об'єктів і відносин, які притаманні суспільству. Кожний елемент культури має свою функцію в структурі потреб людини. Причому первинні елементи культури при такому тлумаченні розглядаються не як інституції або способи задоволення потреб людини, а як своєрідні парадигми, що задають модель діяльності людей в певній ситуації. Функціональність культурної системи здійснюється не в статиці, а в динаміці і проявляється в специфіці взаємодії внутрішньокультурних груп. Зрештою, культурі притаманна своя власна логіка власні закономірності функціонування і розвитку, які представляють собою своєрідний каркас, навколо якого кристалізуються ті чи інші культурні елементи.

Цей висновок дав можливість перейти до аналізу місця культури у процесі функціонування етнонаціональних спільнот, якому присвячено третій параграф "Етнокультурна природа етнонаціональних спільнот". Розглядаючи ряд категорій, що визначають соціокультурні (етнокультурні) форми організації, дисертант доводить, що вже за самим визначенням вони не позбавляють культуру визначальної ролі в їх формуванні і розвитку. На більш широкому рівні взагалі стає зрозумілим, що нічого іншого окрім культури не може бути предметом вивчення народів. Для членів етносу характерними є особливим чином структуровані уявлення про світопорядок, які, з одного боку вказують на адаптивну функцію, а з іншого - втілюють в собі ціннісні домінанти, що притаманні культурі етносу. Культура, таким чином, за переконанням дисертанта, є не тільки основною етнонаціональною ознакою, що формує обличчя тієї чи іншої етнонаціональної спільноти. Вона також виконує ряд важливих власне етнічних функцій: етнозахисну, етнодиференціюючу, етноінтегруючу, адаптуючу. Вона надає спільноті стійкість і стабільність, формує етнічну картину світу, зумовлює, завдяки наявності культурних моделей процес реакції етнонаціональної спільноти на зовнішні зміни. Зрештою, саме поняття "нація" або "етнічна група" в багатьох випадках співпадає з поняттям основного співтовариства, в межах якого відбувається цикл життєдіяльності індивіда. Нація й є тим соціальними простором, в якому індивід себе реалізує за допомогою засобів культури.

У другому розділі "Суспільство в політико-культурному вимірі" автор поставив за мету розглянути прояви взаємодій культури і політичного життя суспільства.

Перший параграф "Рівні взаємодії культури і політики" - реалізує спробу розглянути всю багатоманітність відносин між культурою і політикою, не обмежуючись лише широко висвітленою в літературі категорією "політичної культури". Зрештою, на аналітичному рівні можна розмежувати культуру і політику, взаємовідносини яких містять в собі цілий комплекс можливих категорій. Зокрема, і труднощі у окресленні поняття "політична культура" зумовлені багатозначністю термінів "культура" і "політика" від яких воно є похідним. А це означає, попри інше, однак - підвищення ролі культури в суспільно-політичних процесах вимагає перегляду підвалин функціонування і співвідношення культури і політики.

Культура, як спосіб життя, зокрема, історично зумовленого політичного життя є структуруючим елементом політичного простору, що, в свою чергу, є передумовою політичного життя, метою політичних процесів, середовищем здійснення їх найрізноманітніших форм. Культура далі є підвалиною функціонування керованого процесу політичної взаємодії, що являє собою багатоступеневу, із широким спектром картину розподілу політичних сил, яка дозволяє виявити і окреслити цілі останніх, сукупність зв"язків і відносин між ними, запропонувати вихід з тієї або іншої критичної ситуації. Зрештою, культура, і на цьому варто наголосити, виступає чи не єдиним засобом подолання дестабілізації, зокрема міжетнічної напруженості, яка виникає на всіх рівнях відносин у середині полікультурного суспільства та сприяє розколу масової свідомості на велику кількість конкуруючих етнічних та національних ідентичностей. Саме культура сприяє тому, що міжетнічні відносини переструктуровуються відповідно до нових соціальних умов, підсилюючи вагомість культурної взаємодії, вагомість єдності у культурній багатоманітності.

У другому параграфі "Місце політичної культури в системі культури" автор розглядає політичну культуру як частину загальнонаціональної культури з приорітетом саме культурного начала перед політичним, точніше наголошуючи на універсальності культури. Тому, виходячи з логіки дослідження, політична культура розглядається як специфічний вияв культури, тобто йдеться про перехід від абстрактно-загального до конкретного, поєднуючи при цьому теоретичний (дослідження самого феномену) і методологічний (визначення власної позиції і позиції інших) підходи.

Третій параграф "Громадянська культура державно організованого національного суспільства" містить в собі обгрунтування висунутого дисертантом поняття "громадянська культура" та її складових. Автор наголошує, що розглянута вище категорія "політична культура" не вичерпує, звичайно, всіх можливих культурних взаємовідносин в сучасному суспільстві. Скажімо, відносини в середині громадянського суспільства вже за самим визначенням (громадянське суспільство як сукупність неполітичних відносин) не можуть бути об'єктом власне політичної культури. В такому випадку виникає потреба ввести відповідний суспільству термін культури. Оптимальним уявляється використання терміну “громадянська культура”. Варто наголосити, що ми вкладаємо в цей термін інший зміст, ніж Алмонд і Верба, що під “громадянською культурою” вбачали політичну культуру США, представляючи її ідеалом, взірцем, еталоном, на який слід орієнтуватися, бо ж майже за всіма параметрами нібито переважає європейські політичні культури.

На нашу думку, громадянська культура охоплює всі сфери життя суспільства. Вона є - особливим різновидом культури, що репрезентує відносини, які відображають, закріплюють та реалізують головні суспільні цінності та інтереси, формують суспільні погляди, знання та форми участі громадян в суспільному житті держави. Громадянська культура - більш широке поняття ніж політична культура, вона охоплює всю різноманітність інтересів різних соціальних груп громадянської сфери суспільного життя. Не може бути громадянської культури без наголосу на універсальності прав людини, пріоритету інтересів особистості, громадянських прав над національними правами і інтересами, точніше - без наголосу на людську особистість, приватну особу, громадянина. Саме він є головним суб'єктом, діячем та розпорядником державного і суспільного життя. Саме у громадянському суспільстві кожен індивід виступає як первинній, вихідний чинник суспільного життя, стосовно якого всі інші чинники та цінності є вторинними, похідними, залежними. Рівень громадянської культури багато в чому визначає загальнокультурний рівень розвитку людини, громадянина, без чого, за тої ролі, яку він відіграє в розвиненому громадянському суспільстві, неможливе його нормальне функціонування. Тобто громадянська культура визначає фундаментальні цінності громадянської свідомості, громадянського суспільства. Вона повинна сприяти усвідомленню загально-історичної відповідальності громадян, вихованню всіх соціальних і етнічних груп у дусі патріотизму, постійному підвищенні значущості суверенної держави, єдності суспільства. Вона дає можливість виявити громадянськість, прагнення до законності і правопорядку, до збереження та розвитку традицій.

Третій розділ "Громадянські проблеми культуротворення" - реалізує собою спробу виходу у практичну площину культурно-політичних відносин і одночасно накреслює майбутні завдання по означеним проблемам.

Параграф перший "Культурогенез сучасного суспільства: від культурної однорідності до полікультурності" присвячений питанням культурної еволюції політичного розвитку суспільства в новітній час крізь призму етнонаціональних відносин. Автор доводить, що з точки зору культури як структурного зрізу суспільного життя в сучасних умовах глобальним процесом є перехід від культурної однорідності, вимога якої була одним з основних гасел націоналізму до полікультурності, яка за своєю суттю тотожна поліетнічності, мультикультуралізму.

Розгляд культури в контексті плюралістичності, визнання "плюралізму ідентичностей" дає змогу розширити межі можливостей для самовираження всіх етнічних і культурних груп, і, таким чином, перейти від етнографічного аналізу культури до аналізу культурної політики, етнонаціональної політики. Суть концепції "мультикультуралізму" полягає в розкритті культурної багатоманітності як джерела розвитку і міжкультурного збагачення і яку вже не можна звести до звичайної терпимості. Вона стає політичною, а не естетичною або етнографічною проблемою, входить складовою частиною в етнополітичний розвиток.

Аналіз взаємодії культури і суспільства був би не повним без розгляду проблем універсальності застосування понять, що вироблені насамперед західною цивілізацією на національному грунті (параграф другий "Громадянське суспільство як проблема культури").

Вибираючи ту чи іншу модель розвитку слід взяти до уваги принаймні три чинника: 1) концепцію ефективності суспільства; 2) природні тяжіння традиційної культури; 3) геополітичні та історичні обставини взаємовпливу культур. Але при цьому слід пам'ятати, що суть справи полягає не в культурі як такий, а в специфіці поєднання культури і соціальної практики. Культуру слід не тільки споживати, але і виробляти, не стільки як певні артефакти, а в якості соціальної організації і соціальної творчості, в якості демократизації суспільства за допомогою культури. В цьому сенсі розбудова структур громадянського суспільства повинна стати найважливішим компонентом процесу культуротворення. Соціокультурний підхід при цьому обов'язково спирається на широке визначення культури, що включає не тільки мистецтво, науку, освіту тощо, але й матеріальну культуру, масову, повсякденну культуру, громадянську культуру і може бути дієвим тільки в сполученні з етнокультурним підходом, який виходить з того, що культура людства або суспільства в цілому існує не як недиференційована єдність, але і як комплекс великої кількості різноманітних культур, кожна з яких пов'язана з певною нацією або етнічною групою. Прогрес при такому баченні може розвиватися тільки через вільне спілкування і взаємний обмін елементами культури при умові, що немає зверхності однієї культури над іншою.

Третій параграф "Громадянське суспільство і національна держава" присвячений розгляду перспектив розвитку громадянського суспільства крізь призму його взаємовідносин з державою і нацією.

У світлі нових підходів національне у реальному житті існує тільки в якості взаємодії і взаємопов'язання етнічного та соціального. Недооцінка або ігнорування цієї діалектичної єдності робить етнонаціональну політику будь-якого суспільства малоефективною і безперспективною. Саме в середовищі національного відбувається своєрідна соціалізація етнічності та етнізація соціального включно до їх взаємоперетворення. Нація може підтримувати своє існування тільки у випадку, коли між державою і індивідами утворюється прошарок проміжних груп, що не співпадають з державними органами і одночасно досить близькі до індивідів. Вони залучають останніх як в сферу своєї дії, так і в загальний потік всього соціального життя.

У цьому шанс українського суспільства. В умовах неспрацювання націоналістичних гасел є сенс перемістити їх до соціальної специфіки. Питання соціальної допомоги, державної турботи для малозабезпечених, тощо можуть стати новим фактором інтеграції суспільства. В світоглядному плані це повернення до розгляду нації як етносоціального організму, в якому етнічність визначає національно-специфічне в нації, її етнічну індивідуальність, ідентифіковану самовизначеність в поліетнічному суспільстві. Етноси, що володіють певною культурою, в такому випадку, виступають специфічним вираженням соціального розвитку, а в державі поряд з економічним, політичним, правовим можна відділити соціокультурний простір, що включає в себе не тільки просторову протяжність, сферу дії певної культури, але й рівень концентрації, практичного втілення культури в поведінці соціальних спільностей та індивідів. В основі формування такого соціокультурного простору - зближення культур, звичаїв і традицій різних географічних одиниць в межах держави. Держава, в такому випадку входить в русло загальноцивілізаційного розвитку та органічно включається в систему економічних і політичних зв”язків світового співтовариства.

ВИСНОВКИ

Підбиваючи підсумки результатів дослідження ми можемо констатувати, що в умовах своєрідної етнокультурної альтернативи, необхідності вибору з кількох можливих варіантів розвитку суспільства особливого значення набувають культурні передумови та чинники його функціонування. Їх розгляд, створення на основі їх аналізу цілісної концепції розгляду етнополітичних процесів у контексті культури дозволило виявити основні культурні детермінанти та механізми суспільно-політичного (етнополітичного) поступу суспільства. Культура як спеціальний предмет аналізу розглянута через співставлення з соціальним простором, який розглядається у широкому розумінні слова, як позаприродна, пов`язана з людською діяльністю реальність, що дозволило отримати наступні найважливіші результати та висновки, які відбивають основний зміст дисертації:

1) Виявлено і систематизовано узагальнюючі характеристики певних культурних галузей діяльності, динаміку культурних процесів, феномени, в яких виявляється культурний потенціал того або іншого співтовариства, розкрито смисл і значимість пласта культурних підстав для різноманітних форм прояву мислення і діяльності людини. А це дозволило реально розглянути культуру не в якості тільки об`єкту пізнавального інтересу, а як своєрідний ідеал всієї людської життєдіяльності, дійсно значимий, регулятивно-нормуючий, такий, що задає систему кодування і розкодування, яке обмежує і водночас стимулює розвиток суспільства. Культура при такому підході включає в себе надзвичайно складну і багатогранну систему позабіологічо вироблених механізмів і відповідно "вміння" їх актуалізувати, завдяки яким стимулюється, програмується, координується і реалізується, зокрема, етнополітична активність людей в суспільстві.

2) культура як спосіб відтворення суспільного життя включає в себе не тільки позитивні, але й деструктивні елементи, які відтворюються протягом певного періоду і виконують сталу суспільну функцію і тому культура - є цілісністю притаманного даному суспільству способу життєдіяльності.

3) феномен культури охоплює всі сфери суспільного життя, присутній в усіх його проявах, а тому при розгляді його взаємозв'язку з іншими суспільними феноменами - суспільством, етносом, державою, - вкрай необхідно "відсторонення" від аксиологічного підходу, що розглядає культуру в якості аналогу "цивілізованості".

4) основною культурною ознакою сучасного суспільства є культурний плюралізм - вияв вільного розвитку і співіснування різних культурних (етнокультурних) масивів, ідей, цінностей, норм, етичних та естетичних уподобань, які відображають багаторівневу етносоціальну, етнополітичну структуру певного суспільства. Культурний плюралізм, в свою чергу стає ознакою демократичного, цивілізованого суспільства, в якому вільно співіснують елітарна культура, масова культура, субкультури, регіональні (етнорегіональні) культури.

5) прояви взаємодії культури і політики настільки різноманітні, що не охоплюються існуючим поняттям "політична культура", а тому виникає нагальна потреба диференціювати прояви їх зближення в межах саме політико-культурного (етнополітичного) підходу.

6) для адекватного висвітлення суспільних процесів слід керуватися відповідною їм концепцією культури, якою, на нашу думку, може стати запропонована дисертантом концепція “громадянської культури”, що поряд з політичною культурою включає в себе правову культуру, культуру міжетнічного (міжнаціонального) спілкування, культуру націотворення та державотворення тощо.

7) політична культура, яка є частиною загальної культури, що розглядається як спосіб життя людини в світі, не може слугувати єдиним мірилом моральності і цивілізованості, а тому виникає потреба введення спеціального терміну - "політична духовність" - для наповнення політичних процесів духовно-моральним змістом.

8) поняття "громадянського суспільства" як типовий феномен і продукт розвитку західної цивілізації, потребує свого корегування і відповідного уточнення при його застосуванні в "незахідних країнах", зокрема країнах Східної Європи.

9) проблеми націотворення і державотворення, в сучасних умовах значною мірою визначаються процесом культуротворення, яке є відображенням активного життєдайного начала в конструюванні навколишнього світу, противагою культурному детермінізму, дезінтеграційним процесам.

Визнання культурної обумовленості сприйняття дійсності не означає сповідування нами культурного детермінізму. Для підкреслення активного творчого начала в суспільстві пропонується застосування терміну "культуротворення", яке означає, що культура, яка вже не є справою якоїсь привелійованої меншості, існує повсюди і доступна як всім прошаркам, так і всім індивідуальним членам суспільства, не повинна, однак, зводитись до пасивного споживання культурних "благ". Культуру слід не тільки споживати, але і виробляти, не стільки як певні артефакти, а в якості соціальної організації і соціальної творчості, в якості демократизації суспільства за допомогою культури. В цьому сенсі культура соціальних відносин, громадянська культура, що включає в себе політичну культуру, культуру міжетнічного спілкування тощо повинні стати найважливішими компонентами культуротворення. Побудова або модернізація суспільства відповідно до демократичних і загальнолюдських принципів означає, що культурна політика стає основним фактором будь-якої політики.

Причому соціальні зв'язки і відношення людей на рівні сім'ї, церкви, держави, участі в тій чи іншій політичній партії, громадській організації систематизуються в єдине русло самоорганізації і самоутвердження людської особистості. Права людини набувають найвищого статусу серед інших прав співжиття людей. Існуючи у певному національному та соціальному просторі, особа і нація реалізують себе з допомогою засобів культури. Культура ж складова нації та політики, їх взаємозв'язок та перехрещення сприяють переосмисленню образу людини, нації, громадянського суспільства, визначають реалізацію їх життєдіяльності. Звідси - наголос на культурній взаємодії, толерантності, консенсусі, суверенності особи та нації, культурі її суверенізації, високій культурі міжетнічного спілкування, культурі розв'язання конфліктів.

В цих умовах найбільш перспективним виявляється цивілізаційно-культурний комплекс, центральною ідеєю якого залишається входження у світову цивілізацію, подолання конфронтації та ізоляції, переінтерпретація інтересів країни з врахуванням сучасних світових проблем, яке передбачає нове розуміння взаємовідносин національних та загальнолюдських інтересів, що розглядаються у більш широкому ціннісному, зокрема, культурному контексті.

Основні публікації по темі дослідження

Ходаківський М.Д. Громадянське суспільство і національна держава // Віче.- 1998.-№9.- С. 34-46.

Ходаківський М.Д. Культурні передумови державного будівництва // Підтекст.- 1998.- №35-36.- С. 43-48.

Статті з етнокультурної тематики (духовна культура українського народу, етнополітична культура, культурний вимір міжобщинних відносин, мультикультурні суспільства; заг. обсягом 1,5 д.а.) // Міграційні процеси в сучасному світі: світовий, регіональний та національний виміри: (Понятійний апарат, концептуальні підходи, теорія та практика): Енциклопедія / Упорядник Ю.І. Римаренко; за ред. Ю. Римаренка.- К.: Довіра, 1998. - 912 с.

анотація

Ходаківський М.Д. Суспільство в контексті культури (етнополітологічний аналіз). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.05 - етнополітологія і етнодержавознавство. - Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, Київ, 1998.

Дисертація являє собою спробу всебічного комплексного теоретичного аналізу впливу культури на функціонування суспільства в його політичній (етнополітичній) та етнонаціональній сферах. Створена цілісна концепції розгляду етнополітичних процесів у контексті культури. Це, в свою чергу, дозволило виявити основні культурні детермінанти та механізми суспільно-політичного (етнополітичного) поступу суспільства. Культура як спеціальний предмет аналізу чи не вперше досліжується через співставлення з соціальним простором, який розглядається у широкому розумінні слова, як позаприродна, пов`язана з людською діяльністю реальність. Зроблені у процесі дослідження висновки дають можливість розширити теоретико-методологічні знання стосовно політко-культурних проблем існування суспільства, окреслити переспективи подальшого дослідження цієї вкрай важливої проблематики.

Ключові слова: культура, політична культура, громадянська культура, культуротворення, етнос, нація, держава, громадянське суспільство, політична духовність.

Ходаковский М.Д. Общество контексте культуры (этнополитологический анализ). - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата политических наук по специальности 23.00.05 - этнополитология и этногосударствоведение. - Институт государства и права им. В.М. Корецкого НАН Украины, Киев, 1998.

Диссертация представляет собой попытку всестороннего комплексного теоретического анализа вляияния культуры на функционирование общества в его политической (этнополитической) и этнонациональной сферах. Создана целосная концепция рассмотрения этнополитических процессов в контексте культуры. Это, в свою очередь дало возможность выявить основные культурные детерминанты и механизмы общественно-политического (этнополитического) развития общества. Культура как специальный предмет анализа исследуется через соспоставление с социальным пространством, которое рассматривается в широком понимании слова, как внеприродная, связанная с человеческой деятельностью реальность. Сделанные в процессе исследования выводы дают возможность расширить теоретико-методологические знания о политико-культурных проблемах существования общества, очертить перспективы дальнейшего рассмотрения этой важной проблематики.

Ключевые слова: культура, политическая культура, гражданская культура, культурное строительство, этнос, нация, государство, гражданское общество, политическая духовность.

Michaylo D. Khodakivskiy. Society in the Contex of Culture (ethnical politoiogy analysis). - Мanuscript.

Dissertation is for getting a scientific degree of the candidate of political sciences on the speciality 23.00.05 - ethnical politology and ethnical state studies). - Koretsky Institute of State and Law of National Academy of Science of Ukraine, Kyiv, 1998.

Dissertation is an attempt of complex comprehensive theoretical analysis of the culture influence on functioning of the society in its political (ethnical-and-political) and ethnical-and-national spheres. An intrnal conception of studying ethnical and political processes in the context of culture is created. This in its turn allows to find ont the general culture determinants and mechanisms of common political (ethnical-and-political) development of the society. Culture as a special subject for analysis perhaps for the first time is being studied through the corelation with the social field which is viewed in a wide meaning as reality connected with human activites. The conclusions having been made in the process of study gives the possibility to widen theoretical methodological knowledge of political and cultural problems of society existence and to delineate the perspectives of further investigation of these highly important problems.

Key Words: culture, political culture, civil culture, culture creation, ethnos, nation, state, civil society, political spirituality.

Размещено на Allbest.ru